Її підтримувала Ольга Кобилянська. У Чернівцях відкрили експозицію видатної буковинської мисткині Ксенії Колотило

До 105-ї річниці з дня народження видатної української майстрині Ксенії Колотило, у краєзнавчому музеї відкрили відділ буковинської діаспори. Після виходу із червоної зони, всі охочі зможуть ознайомитися із прекрасними роботами, фотографіями, документами відомої мисткині. Також можна буде дізнатися багато цікавого й про інших видатних мігрантів Буковини. Нині ж мова піде безпосередньо про Ксенію Колотило, яка крізь все життя пронесла любов до України й популяризувала мистецтво рідної країни у світі.

Завідувачка відділу буковинської діаспори Оксана Пелех – справжній професіонал своєї справи, навіть у невеликому приміщенні, разом з однодумцями, зуміла створити та зберегти чудовий світ мистецтва. Між іншим, раніше музей діаспори мав власну будівлю. Та через реорганізацію виникла потреба у міграції. На щастя – у межах міста. Отож, до Дня народження Ксенії Колотило тут готувалися енергійно й натхненно. Це ви зрозумієте, як тільки переступите поріг. Стільки краси і позитивної енергетики ще треба пошукати!

Оксана Пелех розповідає, що Ксенія Іванівна почала вишивати з раннього дитинства: «У своїй книзі мисткиня пригадує, що коли батьки їхали на базар, її сестри просили купити смаколиків, а Ксенія просила голку, нитки і рушничок. Мама зберегла її вишивку, а коли дівчина виходила заміж, подарувала той рушник. Ксенія розплакалася від радості, це був для неї дуже дорогий подарунок».

Ксенія Колотило народилася на Путильщині, у мальовничих Підзахаричах. З раннього дитинства її стиль відрізнявся з поміж інших, оригінальністю та різноманітністю. Коли дівчинці було 10 років вона вступає до Чернівецької гімназії, де починає створювати власні орнаменти. Дівчинка опанувала й такий своєрідний вид вишивки, як малювання голкою, яке виконувала без будь-яких схем. Через деякий час, талановита учениця вступає до Чернівецької гімназії, а у вільний час з батьками часто відвідувала українську письменницю Ольгу Кобилянську, яка давала їй настанови творити для добра свого народу.

У 1939 році Ксенія разом із чоловіком – істориком, науковцем Василем Колотило переїхали до Відня.

• У своїй квартирі, у Відні, Ксенія Колотило створила музей гуцульського мистецтва. Але після того, як мисткиня потрапила у будинок для літніх людей, квартира перейшла у власність муніципалітету Відня, а доля численних робіт залишається невідомою. Та частина колекції, яка була передана у Чернівецький музей буковинської діаспори, збереглася і на основі тих робіт було відтворено її меморіальну кімнату, – розповідає Оксана Пелех.

Завідувачка відділу буковинської діаспори зауважує, що Ксенія Колотило мала три великих бажання: «Видатна майстриня мріяла популяризувати українське народне мистецтво серед інших народів, передати своє вміння дівчатам, які цікавляться вишивкою. А третє – вона дуже хотіла видати друком зразки своїх вишивок. І всі ці бажання у Ксенії Іванівни здійснилися за життя».

У січні 2007 видатна художниця відійшла у вічність, похована у Відні.

Журналіст, історик, похресник Ксенії Колотило Юрій Чорней каже, що мисткиня завжди наголошувала на тому, що вона є українкою і постійно пропагувала українське національне мистецтво. І звісно – все життя зберігала любов до рідного краю.

Юрій Чорней зауважує на важливості відділу буковинської діаспори в краєзнавчому музеї: «Дуже часто українці втрачають зв’язок з Батьківщиною, коли емігрують, і фактично вже потім нічого неможливо довідатися про їхнє життя, ставлення до рідної країни. А коли є відділ діаспори, ми маємо можливість побачити на власні очі, як українці, яких доля змушує залишати рідну землю, зберігають її цінності та традиції. Ксенія Колотило популяризувала українське мистецтво за кордоном, створювала вишивки.

На жаль, у Відні, у колишній квартирі Ксенії Колотило, яка була справжнім музеєм, нічого не залишилося. А що сталося із колекцією – невідомо. Ксенія Колотило писала листи друзям у Чернівці і розповідала, що фактично все знищено. Вся справа її життя – знищена, а вишивки невідомо куди роздали. І єдина надія, що в Чернівцях збережеться та невеличка частина, яку вона встигла передати. Тобто це єдине місце де можна довідатися й побачити експонати та дізнатися про життя видатних буковинців».

Юрій Чорней розповідає, що його дідусь з бабусею були знайомими із Ксенією Колотило ще до того, як вони емігрували в Австрію: «Вони листувалися, а в кінці 60-х років Ксенія Іванівна приїхала в гості. Відтак приїжджала регулярно. В один із таких приїздів Ксенія Колотило висловила побажання взяти у моєму хрещенні. Усвідомлено спілкувався з мисткинею з 90-х років, ми листувалися, також вона частіше почала приїжджати з виставками. Зустрічалися, обговорювали твори, спілкувалися як родичі. Вона була живим свідком минулої епохи. На її долю припало фактично все 20 століття. Її чоловік був відомим науковцем. Мені, як історику за освітою було дуже цікаво дізнаватися історію Буковини і Чернівців, зокрема, не підручників, а від живих учасників тих подій. Це дуже цінно і важливо».

Журналістка і майстриня вишивки Олена Чайка поділилася спогадами про творче спілкування з Ксенією Іванівною: «То було відкриття першої виставки Ксенії Колотило в Чернівцях і день мого знайомства з майстринею гуцульської вишивки з Відня. Я готувала про неї матеріал до газети. На завершення нашої бесіди Ксенія Іванівна подякувала за зустріч, а відтак запитала: «Ви так прискіпливо й детально мене розпитували… Може, самі вишиваєте?» «Вишиваю», – відповіла я і запросила гостю в сусідню залу – експозицію обласної виставки майстрів народного мистецтва, показати свій твір. «Чудово, – оцінила Ксенія Іванівна мою доріжку.

– А чому лиш червоний і чорний кольори?» «Бо мала тільки такі нитки – муліне DMC – залишилися, як тільки мама справила три вишиванки – мені і моїм сестрам. Посилка з муліне доправлена була аж з Канади, від маминої товаришки. Бо на сорочки мама хотіла якісних ниточок. Ксенія Іванівна сказала, що передасть мені нитки. І вже зовсім скоро я отримала бандероль з яскравими ниточками. Було надзвичайно приємно, а найперший свій ясик – «Осінь», в жовтогарячих гуцульських барвах, я вишила нитками від Ксенії Колотило. Вишиваючи, не раз думала про мудру педагогіку Ксенії Іванівни. Адже майстриня найперше вболівала, щоб вишивали рідні, як вона казала, узори – узори того краю, де народився і де живеш».

Олена Чайка пригадує, що після виходу друком першого альбому узорів від Ксенії Колотило, книгу представили широкій громадськості:

«На той час, Ксенія Іванівна приїхала до Чернівців із своєю новою виставкою вишиванок втретє. Чимало буковинців і гостей краю мали змогу у виставочному залі Чернівців прилучитися до мистецтва гуцульської вишивки, яке півстоліття (був то 1990-й) несла в люди гуцулка Ксеня. «Є всілякі лікарі. Але немає таких, щоб вигоїли тугу за рідним краєм», – виповіла свої почуття наша гостя. Розповідала, що і вишивок тих виявилося замало, аби втамувати печаль за рідним краєм, висловити любов до дивосвіту своїх предків.

А вишила Ксенія Іванівна цілий розмай, ще й сотні карпатських узорів вималювала на папері, возила свої витвори по всій Європі, брала участь у виставках, дивувала іноземців витонченістю свого рукоділля, вишуканістю художнього смаку в барвах і композиціях, намагалася видрукувати в Австрії альбом власних узорів. Але мрія здійснилася тільки в Україні».

Діана Богданова – педагог, перекладачка, а також подруга й упорядниця книг зразків вишивки від Ксенії Колотило понад 20 років була заступницею голови товариства «Україна». Метою всеукраїнської громадської організації є розвиток співпраці з українцями за кордоном, тож із художницею була тісна співпраця, спілкування, організовані й проведені виставки.

Діана Ігорівна розповідає, що Ксенія Іванівна була дуже життєрадісною, комунікабельною й прямолійною людиною. Завжди мала свою позицію і власну думку:

«Ми багато разів зустрічали Ксенію Колотило на Буковині, були декілька разів у Києві, проводили виставки. Її роботами зацікавилися керівники Спілки художників України. І вже через деякий час було прийнято рішення про прийняття Ксенії Колотило у Спілку художників. Також всі підтримали ідею видавництва її альбомів. Одного разу, на прохання Ксенії Іванівни, ми організували подорож до Канева. Вона була дуже схвильована і рада».

Діана Ігорівна додає, що Ксенія та її чоловік Василь Колотило є справжнім еталоном та взірцем патріотизму.

Вони працювали на Україну, не очікуючи ніяких винагород і крізь все життя пронесли велику любов до своєї рідної країни та людей.

Альона ЧОРНА, спеціально для БукІнфо (с)

Фото авторки