Ігор Буркут про Україну, Чорновола, батька Ані Лорак, агентів КГБ, виграш в лотерею, чому не став психіатром, власну клінічну смерть та про останню публічну страту в СРСР

Ігор Буркут – відомий науковець, історик, педагог, політолог, громадський діяч, популярний публіцист, журналіст й Почесний громадянин Чернівців. У нього стільки різноманітних регалій, що легше згадати, яких він немає, аніж ті, які у нього є. Він мудрець (це навіть не піддають сумніву нинішні ідеологічні опоненти, що, насправді, велика рідкість), авторитетними думками якого цікавляться державні, громадські діячі, політики, науковці, журналісти. Напередодні ювілею Дня Незалежності портал БукІнфо вирішив поспілкуватися з Ігорем Григоровичем про багато речей, котрі, як правило, винесені “за дужки” його численних публікацій: це про власне не просте дитинство і юність, внутрішнє сумління, боротьбу за вільну Україну та багато інших цікавих речей. А також ми спитали, чи справді має свою неповторну унікальність Буковина і в чому вона полягає.

– Ігоре Григоровичу, Ви народилися на Дону, а виросли у Галичині. Цікаво, як Ваші рідні переїхали з Ростовської області в Україну?

- Мій прадід зі своїми братами родом з Карпат. Наприкінці ХІХ ст. під час голоду вони змушені були переселитися у Росію, де були вільні землі. Коли дід отримував документи, назвав прізвище Буркут. Так звалося його рідне село. Мій дід Олекса Пилипович, народився вже в Області Війська Донського, де проживало багато українців, і з дитинства добре володів українською мовою, носив вишиванку. А працював ветеринаром. Мій батько воював, мама була медсестрою. Її батько поляк, мама – латишка. Одружилися мої батьки у 1945 році, на далекому Сході, під час війни з Японією. Після війни, приїхали до діда, у Ростовську область. Там я й народився. Коли батько завершив навчання в інституті, йому запропонували поїхати працювати вчителем в Західну Україну. Так батько, мама і я переїхали до Чорткова.

Скріншот ТВА

Мені тоді було 2 роки. Батько спершу працював інспектором районного відділу народної освіти, потім став директором російської школи. Було дуже багато проблем, оскільки батько не давав можливості звільнятися від вивчення української мови. Скільки на нього писали доносів! Пригадую як вже у незалежній Україні, я приїхав до Чорткова, а до мене підходить незнайомий чоловік і дякує за мого батька. Бо завдяки йому була змога вивчити українську мову і працювати вдома.

– Які Ваші самі яскраві спогади дитинства?

Маю найстрашніший спогад. Під вікнами мого будинку, а жили ми у Чорткові, на площі Ринок, у 1950 році відбулася остання публічна страта в СРСР. Тоді повісили трьох підпільників ОУН. Це дуже страшна згадка. А є значно кращі. Ми з хлопцями дуже любили плавати на річці. Тоді Сирет був ще повноводною річкою, брали на прокат човни, гарно проводили час. Йшли також до озера. Любили ходили у ліс по гриби.

А у 1957 році я виграв по лотереї дитячий велосипед. Для мене це була неймовірна радість. Пізніше вже почав займатися велосипедним спортом. Їхали з хлопцями до Станіслава, Тернополя, об’їздили майже всі районні центри Західної України. Аж до Бережан їздили!

Ще дуже цікавими були спільні поїздки з батьком, який був істориком і знайомив нас з багатьма цікавими містами, замками, які я дуже сильно люблю. У мого батька багато друзів-вчителів, які розповідали багато цікавого з історії, водили нас пам’ятними місцями. Ще пригадую, як читав книги, які були заборонені в СРСР, батько ховав їх на горищі і ми читали їх підпільно. Так йшло формування мого майбутнього як історика.

Ігор Буркут. 2006 рік Фото БукІнфо

– А що найбільше запам’яталося з юності?

- Якраз тоді як я закінчував восьмий клас, дуже важко захворів мій батько. Йому поставили смертельний діагноз… А я вимушений був залишити школу і вступити до медичного училища, щоб заробляти на кусень хліба. З 1962 до 1966 року я навчався у Чортківському медичному училищі. З цим періодом життя багато приємних згадок. Розкажу одну із них.

Тоді була мода на вишиті чоловічі краватки, а мені саме подарували дві краватки. Одна вишита синьо-жовтими нитками, а друга червоно-чорними. І от в один день я вдягаю краватку із синьо-жовтою вишивкою, йду на заняття. А перед парами одягнув білий халат. Опісля зняв його і йшов саме на вихід, а на зустріч мені йде директриса училища. Вона була росіянкою, досить сувора така жінка. Як побачила мою краватку, почала сваритися, сказала зняти негайно. Бо що це за Бандера! Зняв, бо ж буде політична справа. А наступного дня прийшов у червоно-чорній краватці. Вона мене побачила й каже: «Вот это совершенно другое дело. Вот это правильно». Так пані директриса навіть не знала, що справжнє бандерівське – це червоно-чорне.

Я хотів продовжити шлях у медицині, планував стати психіатром. Мене найбільше цікавила людина, її психіка, розум. Коли потрапив на практику у психіатричну лікарню, побачив зсередини що це не лікарня, а в’язниця, а лікарям доводилося бути фактично тюремниками. Тоді й відмовився від цієї мрії й пішов зовсім іншим шляхом – остаточно вирішив стати істориком.

– А чим Вас зацікавила політологія?

Протягом трьох років я навчався на історичному факультеті, на заочній формі навчання. На щастя виявилося, що лікарі помилилися із діагнозом батька. Він прожив ще 12 років. Батьки могли мені трішки допомогти і я перейшов на стаціонар. Після завершення навчання, рік пропрацював у музеї, а потім мене запросили у Чернівецький відділ Інституту історії АН УРСР. Тоді саме утворювався новий Інститут соціальних та економічних проблем зарубіжних країн. Так я володів польською, сербською, болгарською мовами, читав чеською, словацькою мовами, мені запропонували роботу у цьому новому інституті. Я займався вивченням Югославії, по цій темі захистив дисертацію. Зайнявся вивченням саме політики й побачив, що політична історія це дуже цікаво, а сучасність ще цікавіша. Так, займаючись політичною історією, поступово перейшов до вивчення політології. Для мене найголовніше у політології була етнополітологія. Перш за все тому, що я сам з етнозмішаної родини – українсько-польської. Також друзі у мене були різних національностей. А вже пізніше політологія стала моїм професійним заняттям.

– Ігорю Григоровичу, яким Ви бачили своє майбутнє у 1985-1986 роках?

Ігор Буркут написав сотні наукових монографій та видав цікаві власні книги

У 1985 тільки почалася Горбачовська «перебудова», ще не зовсім було зрозуміло, що і як відбувається. Але я тоді дуже радів, що нарешті починає пробиватися щось розумне і нове. У 1988 році я був уже активно залучений до політичного життя. Ми тоді вже почали боротьбу за незалежність України, разом з колегами із товариства «Оберіг».

І якщо у 1985 році я бачив своє майбутнє у модернізованому, освіченому СРСР, який позбавився ідіотизму, то у 1988 році я вже позбувся тих наївних сподівань і думав вже про незалежну Україну. Інша річ – якою я її бачив. Скажу що не такою якою вона є зараз. Не корумпованою, не з клоунами на чолі. Я бачив Україну нормальною, європейською державою. На жаль, ми допустили величезний промах у 1991 році, не зважаючи на всю нашу громадську діяльність, українці проголосували не за Чорновола, а за Кравчука, яким було закладено те, що 30 років розгребти ми не можемо.

– Ви жили в СРСР та відстоювали українську ідею. Зрозуміло, що піти проти режиму було складно і страшно. Як Вам вдавалося жити при режимі й розбудовувати національну ідею?

Тут варто сказати, що у мене немає дипломатичної освіти. Але мої друзі були дипломатами. Я з ними постійно спілкувався. Мій науковий керівник у Києві був людиною зі спеціальною дипломатичною освітою. І я чогось у цих людей набрався. Цей дипломатичний досвід мені дуже допомагав викручуватися у деяких дуже складних ситуаціях.

– Були випадки, що Вас переслідували?

Коли я надрукував у «Молодому буковинці» своє продовження «Історії України», був страшний скандал і мені повідомили, що прокуратура розпочинає розслідування й що буде справа проти мене й редактора «Молодого буковинця». Але це все відбувалося якраз напередодні перевороту так званого Державного комітету з надзвичайного стану (ГеКаЧеПе). А потім все воно розвалилося і справа зупинилася. Загалом багато було різних речей, про багато з них не хочеться пригадувати.

Ще в студентські роки мене ледь не виключили за те, що я намалював тризуб і пояснював своїм однокурсникам, що він означає. Тоді мене врятувала, як це не дивно, партійна організація. При чому – етнічні росіяни, які чесно без брехні, коли їх розпитували, пояснювали що я говорив, як я говорив, на що посилався. І в основному все зводилося до родового знаку князів династії Рюриковичів. Саме це мене в той момент і врятувало за що я вдячний. Були всякі речі, багато з них й згадувати не хочу.

– Ви писали у газету «Радянська Буковина». Які були у Вас відчуття, переживання, коли готували до цього видання матеріали. Це було щиро, чи данина режиму?

Ігор Буркут

В «Радянську Буковину» я писав насамперед рецензії на серйозні книги. Також писав аналітичні статті, різноманітні роздуми. Більшість написаного було на міжнародну тематику, це те чим я професійно займався. Взагалі у «Радянській Буковині» я не часто друкувався. У «Молодому буковинці» найчастіше.

– Ігоре Григоровичу, розкажіть, будь ласка, якою була Ваша боротьба у складі Народного Руху, за незалежність України? Чи були моменти, коли було реально страшно йти проти тоталітаризму?

Я не можу сказати, що я такий великий герой, що я нічого не боявся. Звичайно боявся. Це нормальне явище. Я спілкувався із В’ячеславом Чорноволом, з Левком Лук’яненком, які пройшли крізь пекло тюрем, таборів. Я знав, що і як воно може бути, але добре розумів, що система приречена. Так, вона може мене знищити. Поранений звір, якого загнали в кут може загризти, того, хто його заганяє, але ж довго він там не протримається. Він здохне. Так і та влада, вона мала здохнути, що й сталося. На жаль не остаточно здохла.

– Чи були тоді в Народному Русі України агенти КДБ?

Так, звичайно, були й це відомо. Дехто з них потім себе визнали такими.

Навіть існує така думка, що Народний Рух України й створили молоді співробітники КДБ, які думали про своє майбутнє після розпаду Радянського Союзу.

Взагалі у самому КДБ були абсолютно різні люди. Нещодавно відійшов один з кращих українців Євген Марчук, який свого часу був заступником керівника КДБ. От саме Марчук врятував чимало людей від тюрем і таборів. Йому вдячні люди. Тож й там були люди, а були й нелюди. Не можна всіх мастити чорним мазутом. Можу пригадати прізвище начальника обласного управління КДБ у Чернівцях – Пікузу. Коли у нашому університеті декілька студентів історичного та філологічного факультетів написали українські листівки та вивісили український прапор, то їх могли Бог зна як покарати. А Пікуза добився того, що їх тільки виключили з університету, призвали в армію. Вони відслужили, повернулися, завершили університет і пішли працювати. Серед них батько Ані Лорак – відомий кіцманський журналіст Мирослав Куєк. Тож були різні люди. Все дуже непросто й неоднозначно.

Ігор Григорович частий гість на телеканалах. До його думок прислухаються навіть ідеологічні опоненти

– Цікаво, яким було ставлення до Вас з боку партійних чиновників, коли Ви почали активну боротьбу за незалежність України?

Абсолютно різне, все залежало від конкретної людини. Я б хотів сказати не про погане, а про добре. Останнім першим секретарем обкому компартії у Чернівцях був Євген Дмитрієв, який нещодавно помер. Здавалося б, що він як і його попередник повинен нас давити, переслідувати. Але раптом він викликає до себе Олега Панчука, Тараса Кияка, мене і ще декількох активістів Руху. І у нього в кабінеті, абсолютно спокійно, у доброзичливій обстановці ми розмовляли, розповіли що вимагаємо. А він сказав у чому він нас може підтримати, а в чому не може. Коли ми розходилися, то не відчули ніякої ненависті до себе. І до нього відповідно теж.

У 1989 році ми вперше відсвяткували річницю Буковинського народного віча. Зі страшенним скрипом нам вдалося вибити аудиторію у будинку політосвіти, на останньому поверсі. І от прийшли гості, були запрошені з Румунії, яких ми запросили. А в аудиторії висів портрет Леніна, всі заходять, сідають, а ми розгортаємо синьо-жовтий прапор. І от у цей момент, один із гостей, який приїхав з Румунії, а був він українським поетом – раптом починає ридати. По-справжньому. Ми вийшли у коридор, розговорилися. А він мій земляк з Тернопільщини! У свій час він виїхав до Румунії, вижив, одружився. Я заспокоїв його, а він каже: «Тепер можу спокійно помирати. Я побачив свій прапор у своїй державі!». А це ще було за 2 роки до проголошення Незалежності України.

Після того як ми розкрили прапор на нас, м’яко кажучи, котили бочки, кричали, чого тільки не було. Але ми своє провели, брошуру про цю подію видали. Відтак влада погодилася і з того часу почали відзначати Буковинське народне віче, як наше крайове свято.

– Ігоре Григоровичу, а як Ви пригадуєте той день, коли проголосили Незалежність України?

Прекрасно пам’ятаю цей день. Я тоді був там, де й інші – на Соборній площі та в скверику, навпроти обкому партії. Найсильніше враження було тоді, коли на площі всі стали в колону, підняли наші прапори, активіст, член УРП Ігор Кравчук з гітарою вийшов наперед, вся колона заспівала «Червону калину» і пішли по Вірменській до обкому. Коли прийшли, побачили, як двері обкому відкриваються і звідти дрібненькі чиновники з речами, вискакували як миші, хто куди. А сотні людей сміялися і свистіли їм вслід. В той час прийшли представники поліції й опечатали двері. Ми підняли прапори, співали патріотичні пісні, відтак ще спілкувалися. Пригадую, до мене підбігли люди та сильно раділи, що буде все інакше, буде все добре. А я їм сказав: «Все тільки починається, буде дуже важко і нам треба буде працювати й день і ніч. І не дай Боже, щоб не було великого кровопролиття…». Мені не вірили. А, на жаль, так сталося, як я й казав.

Ігор Григорович частий гість на телеканалах. До його думок прислухаються навіть ідеологічні опоненти

Між іншим, на початку 90-х, коли почали знищувати українську армію, я різко виступав проти цього, писав статті, видав декілька книжок з історії Збройних сил України та готував молодь до того, що нам доведеться воювати, хоч якби мені не було страшно, але з Росією. Ми могли розійтися по-людськи з Росією, якби не шовінізм, зверхнє ставлення до українців, яке характерне для багатьох росіян. На щастя, не для всіх. Знаю людей, які поважають Україну і її громадян.

– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що найбільша біда України у тому, що в ній не сформований державницький менталітет. Як вважаєте, скільки часу має пройти, щоб цей важливий для країни менталітет був сформований і Україна стала сильною державою?

Ігор Буркут. Фото Іллі Перогана

Має пройти два покоління. Потрібна зміна двох поколінь. Зараз підростає покоління, яке перебуває між малоросами та українцями. Їхні діти вже будуть більш-менш українцями з невеличкою домішкою малоросійщини. А вже те покоління, що буде за ними, буде точно українським. Так чеська інтелігенція у 1918 році була австрійською, їхні діти були вже чехами на 80%. Нині вони справжні чехи. Теж саме було й з поляками.

– Як Ви вважаєте, чи прокляті ми мати вічні проблеми з владою, чи це тривалий шлях становлення нації?

Нація ніколи не формується миттєво. Політична нація визріває дуже довго. Французька нація остаточно сформувалася тільки десь до кінця 19 ст. Коли вже точно зрозуміло, що це француз, а не бретонець, чи гасконець, приміром.

– У Вашій публікації «Буковина - модель України» йдеться про те, що наш край має повноцінну модель України. Також Буковина відома, як надзвичайно толерантний регіон. На Вашу думку з чим пов’язана ця толерантність?

Якщо розглянути Буковину у конфесійному плані, то більшість населення тут сповідують православ’я. А це означає, що не існувало проблем для створення етнозмішаних сімей. Люди ходили до єдиної церкви, спілкувалися, дуже часто сусіди володіли мовами один одного і це вважалося нормальним. У нас не було міжконфесійної боротьби, як це скажімо було у сусідній Галичині між греко-католиками та римо-католиками, між українцями та поляками. У нас православні та греко-католики вміли вживатися між собою попри те, що їх намагалися посварити.

Буковина тривалий час знаходилася під пануванням Австрії, яка є багатонаціональною державою й проводила політику, де робилася ставка спочатку на одну націю, потім на іншу. З тим, щоб був певний баланс сил. Так вони поводили себе і на Буковині. Спочатку ставка робилася на аристократів румунського походження, а потім коли побачили що румунська громада починає дивитися на незалежну Румунію і тягнутися туди, то робили вже ставку на українців, хоч України незалежної ще не було. Важливим є той момент, що на Буковині проживало багато євреїв. Між іншим, австрійці не вважали євреїв окремою нацією, у зв’язку з тим, що євреї розмовляли, або літературною німецькою мовою, або мовою їдиш. Їх всіх записували німцями, але юдейського віросповідання. І от ця меншина не була зацікавлена в конфліктах на міжетнічному ґрунті.

Адже відомо, як тільки починалися якісь непорозуміння, тертя, то влада завжди починала шукати винних і спрямовувала енергію, яка накопичилася проти євреїв. Українці вступали в союз з євреями під час виборів і українськими голосами єврей перемагав на виборах бургомістра Чернівців. І ще один момент німецькомовні австрійці та вихідці з різних німецьких держав, які приїжджали на Буковину, селилися тут й вели своє господарство значно сучасними методами, ніж це робили місцеві румуни й українці. У них вчилися й це було взаємовигідно. Тому цінували німців, які жили поруч. Поляки були переважно ремісниками, вони виготовляли скло, славилися смачними ковбасами. Були поляки, які займалися обробкою каменю. Багато людей різних національностей, які жили на Буковині й розвивали тут свої вміння, були потрібні у цьому середовищі й ставлення до них було добрим. Національності, які тут проживали доповнювали один одного і звідси ця толерантність. Але зараз толерантність, на жаль, вже не та, яка була раніше.

– Про що Ви шкодуєте? Що хотіли б змінити, якби була така можливість?

Добре знаю, що Іван Франко був свого часу дуже правий, коли говорив, що шкодувати ні про що не потрібно. І я ні про що не шкодую, бо чітко знаю – нічого виправити у минулому я не можу. А проаналізувавши те, що було не добре, я просто буду уникати тих ситуацій.

– Ігорю Григоровичу, що Ви більше за все не любите у людях?

Найбільше не люблю у людях підлість і самозакоханість.

– Ігорю Григоровичу, як змінилося Ваше світосприйняття після пережитих клінічних смертей?

Ігор Буркут

Головне, що я там побачив, що сама смерть як така, не страшна. Найстрашніше – страх смерті. Я чудово зрозумів, що це неминуче. Ми свою справу на Землі зробимо і потім відходимо в інші світи, а головне це встигнути зробити те, для чого ти сюди з’явився. Якщо ти зрозумів, що від тебе вимагали ті сили, які тебе сюди випустили – це велике щастя. Людина має робити те, для чого вона створена.

– Що Вас надихає і захоплює? Знаю Ви дуже любите природу…

Насамперед, я завжди хочу розібратися у причинах та наслідках того, що відбувається. Мені це дуже цікаво. От є люди, які не можуть пройти повз нової автівки, хочуть заглянути під капот, все подивитися. В мене теж саме зі суспільством. Мені цікаво, чому це працює, а це не працює. Науковці це називаються пошуком наукової істини. Це мене надихає. Щодо природи, то я її дуже люблю. Зараз уся природа у мене у вікні. Я дивлюся на небо, на хмари, на дерева, які ростуть під вікном. Дуже люблю птахів, орнітологією цікавлюся з дитинства. Коли прилітає пташка, яку я не знаю, шукаю літературу, дізнаюся багато цікавого.

– Які Ваші основні життєві принципи, від яких Ви не відступаєте?

Мене батько виховував так, що головне у людині – це порядність, професійність, розум і надзвичайно важливим є увага і любов до інших людей.

Спілкувалася Альона ЧОРНА, БукІнфо (с)

P.S. Редакція БукІнфо щиро дякує Ігорю Григоровичу за цікаву розмову. Напередодні 30-річного ювілею Державної Незалежності України ми щиро бажаємо йому міцного гуцульського здоров"я на довгі роки, успіху, процвітання та нових творчих вершин!


Коментарі:
Більше новин по темі: