«Суть речей»: Як Цинтила і Пелех отримували творчий кайф на очах Оксани Денисюк…

СУТЬ РЕЧЕЙ / 

Друкопис програми „Суть речей” на Станція ФМ від 17 листопада. Запрошені гості: Вадим Пелех, власний кореспондент Національної радіокомпанії України у Чернівецькій області та Олена Цинтила, спеціальний кореспондент телеканалу Інтер. Ведуча: Оксана Денисюк.

Ведуча: як ви прийшли до своєї професії? Мріяли про неї, чи це просто так склались обставини та доля?

Олена Цинтила: відповідь банальна – абсолютно випадково. Коли у шкільні роки починаєш писати твори і всі тобі кажуть: «Боже, яка краса неймовірна – треба йти в журналістику!» А у дев’ятих-десятих класах навіть щось у газетах друкувалось і саме тоді здавалось – все, журналістський Олімп мій! Згодом воно забулось і я не планувала бути журналістом – ніколи. Ким завгодно: космонавтом, дільничним міліціонером і це цілком серйозно, після 11 класу я дійсно вступала у школу міліції. А ж раптом на спор – посперечалась з хлопцями, ми сиділи у Буковинському клубі КВН, ми тим бавились дуже серйозно і натхненно і чули по радіо 100ФМ, СІТІ, що оголошується набір на радіодикторів. Та й хлопці кажуть – голос хороший, дикція нормальна – іди сходи. Я кажу: та куди я піду, чого? Посперечались на пляшку шампанського, що пройду відбір – вже як посперечались, то треба. І пішла, пройшла відбір і 14 грудня 2000 року мала перший робочий день та перший ефір. Потім затягнуло і пішло телебачення і мені тут певно дуже пощастило, бо я спробувала певно всі сфери, які пов’язані зі ЗМІ. І радіо зсередини, і телебачення, і Інтернет, і газета… от така банальна та зовсім випадкова історія…

Ведуча: але ти при цьому відчуваєш, що ти на своєму місці. Тобто, журналістика – це те твоє покликання, яке саме до тебе прийшло.

Олена Цинтила: я отримую кайф від того, що я роблю, я отримую шалене задоволення від того, що я роблю те, як я хочу і як я його собі запланувала і так, як я побачила це все і почула – розказати глядачу. І якщо є реакція, будь-яка, не важливо чи мене похвалили, чи пожурили, чи посварили, чи негативно, чи позитивно – це дуже здорово. Якщо воно зачепило людей – значить здорово, значить добре, якщо ні – то гірше, значить треба допрацьовувати.

Ведуча: тобто 14 грудня святкуватимеш 11 річницю свою.

Олена Цинтила: я вас усіх запрошую тут присутніх.

Ведуча: Вадиме, скільки ти років на радіо?

Вадим Пелех: з травня 1997 року. До речі Оленину історію я тільки що чув вперше і це при тому, що ми досить давно знайомі. І я дивуюсь з того наскільки все схоже і наскільки багато співпадінь. У мене теж так само відбувалось – спочатку навчання в університеті, чи навіть школа, випускні класи. Я дивлюсь, що свої твори пишу, бо набридло писати твори на тему «Як я провів літо» або «Евгений Онегин, как зеркало русской революции» чи щось таке. А переказувати образ Онєгіна чи ще кого дуже важко, тим паче, що дуже товсті твори мені було ліньки читати. І тому щоб не потрапляти в халепу, а у нас була дуже строга вчителька: немає твору – два бали, чи не прочитав – два, тому я викладав свої думки бачення цього персонажу, або свої думки з приводу того чим чи ким він був би зараз. У тут бах – 4, бах – 5, але на цьому все тоді закінчилось. А потім вступив на філфак методом відкидання не моїх факультетів. Випускали навіть свою університетську газету, яка ходила по руках і була досить такою опозиційною щодо тих газет, які випускались офіційно. Але із журналістикою знову ж таки це не було пов’язано, писали вірші, закінчив університет – пішов розквіт Калинки і я пішов заробляти гроші. Тим більше, що гроші тоді можна було заробляти досить великі. Але десь за 7 місяців я відчув, що стояти то є трохи нудно і якось воно не правильно стояти цілий день на базарі. Я нічого не хочу сказати проти тих людей, які працюють в бізнесі, але …

Ведуча: кожному своє.

Вадим Пелех: так. І це не моє. І ще – така трагічна історія, як я попав на радіо. В університеті на практиці треба було кудись іти. У школу – побоявся спілкуватись з дітьми, ну давайте якийсь засіб масової інформації, потрапив на радіо. Але у цей же час був на Калинці – ну навіщо? Давайте я цей місяць відбуду, а ви мені там щось поставите – поставили. А потім коли я знову захотів іти на радіо, то Тетяна Петрівна Смолдирєва: а, це той, що у нас тут тоді «лоботрясіл»? Ну – давай, працюй. Але то вже було потрібно мені. Півтора місяці десь тоді було таких серйозних випробувальних. Я прийшов десь під кінець березня і 5 травня, я пам’ятаю, що Юрій Терон мене взяв на роботу. От така длинная и поучительная история.

Ведуча: Вадиме, от ти на радіо з 1997 року, ти Олена, теж починала з радіо, а вже потім телебачення. Що змінилось у вашій роботі за ці роки?

Олена Цинтила: змінюються люди, радіо і телебачення не змінюються.

Вадим Пелех: хоча це також змінюється.

Олена Цинтила: коли ми прийшли, то на другому поверсі в «Черемоші» у нас був ніби «нювсрум» – це абсолютно один стіл, де знаходиться прийом вітань та оголошень, куди приходять люди замовляти пісні та дають оголошення про зниклих песиків, документи та все решту. І те приміщення три на чотири. І я пам’ятаю донині номер телефону і сам телефонний апарат був зелений. І це була єдина штука за якою ти міг знайти якусь новину, ти підіймав трубку і набирав номери, ти знайомився з людьми. От телефонував і радіо тоді лиш починалось і ти мав пояснити хто ти. Яке радіо? Що-що?

Ведуча: у нас була така сама ситуація. Телефонуєш, доброго дня, вас турбують з радіо Станція. Якого радіо? Станція. Ні, я розумію, що станція, а яке радіо?

Олена Цинтила: так-так, така сама штука. Ану зачекайте, я зараз перепитаю.

Вадим Пелех: ану зачекайте я включу радіо і пошукаю.

Олена Цинтила: ми всі маємо таку історію, коли ми з посадовцем домовляємось за інтерв’ю, а там говорять: а нам вже дзвонили з телебачення, ми вже давали інтерв’ю сусідньому каналу чи радіо. Так от далі. Потім ти з тим від руки написаним аркушиком стрімголов нісся на 10 поверх, щоб зайти у радіорубку і зачитати ці новини. На початку у нас був просто фантастичний звукорежисер Аркадій, але потім було зрозуміло, що йому важко виводити нас в ефір щогодини, тим паче, що він мав свою роботу, якийсь продакшн. І ми мали самі собі навчитись і ось це багаторуччя та багатофункціональність – воно мегадисциплінувало і змушувало записувати на аркушику який фейдерочок ти маєш підняти, на яку кнопочку натиснути, а згодом воно стало вже у звичку. Як змінилось? Сьогодні цього вже не потрібно, ти сидиш з мобільним телефоном за комп’ютером, за лептопом і читаєш новини. Сьогодні для того, щоб працювати на радіо в новинній службі не потрібно обдзвонювати 160 людей для того, щоб запитати що відбулось. Тобі достатньо відкрити самий Інтернет. Такого раніше не було. Моє перше редакційне завдання – це тільки у мене таке може бути. Мені сказали, що я мушу принести зранку три свіжі новини, які ще ніде не були. Я ж баришня серйозна, живу на Руській – поряд Фастівська та міліція. Думаю, йду на Фастівську та йду в міліцію. О 6 ранку я приходжу на приймальний покій на Фастівську і уявіть собі як на мене там реагують, а я то малявка і кажу, дайте мені кількість хворих, кількість травмпункту чи таких-то людей. Але то не кінець. Найдивніше, що я прийшла в міліцію і почала питати те саме тих людей. Микола Дмитрович Харабара, він тоді був начальником міського управління, він сміявся – це правда. Я пройшла від чергового по усім цим поверхам і потрапила до нього в кабінет. Вони так і не могли зрозуміти, що я від них хочу. Напоїв чаєм і дав всю інформацію і я прийшла з переможним аркушиком, що у мене є три новини. Сьогодні цього не потрібно.

Вадим Пелех: а це школа.

Олена Цинтила: дуже серйозна школа. Сьогодні не потрібно радійнику виходити навіть з кімнати.

Вадим Пелех: не кажіть цього!!!!

Олена Цинтила: пробачте, друзі. Можна не виходити, хоча по якості так – треба бути на місці, треба говорити з людьми, треба брати живі синхрони, але фактично якщо немає можливостей та умов – можна подати якусь гарячу інформацію так.

Вадим Пелех: і бути при цьому першим. І це є велика перевага і родзинка радіо. Радіо, на відміну від телебачення чи навіть газет – ти можеш зробити сам один. Від знаходження інформації до роботи на комп’ютері, освоївши відповідні програми, це все можна робити самому. Саме тому я люблю радіо і саме тому я залишився на радіо при тому, що пропозиції були і в газети і на телебачення.

Олена Цинтила: знаєш за що я найбільше люблю радіо? Що тебе не видно, коли ти говориш. Ти можеш сидіти у спортивному костюмі і говорити про неймовірно фантастичні речі пов’язані з культурою, мистецтвом. І наш слухач малює свій образ, він не сприймає тебе очима, він не відволікається на колір твоєї помади, на сережки …

Вадим Пелех: нам сьогодні гірше – нас зараз знімають.

Ведуча: так, Ярослав Левицький присутній з нами у студії Станція ФМ. То, Вадиме, що змінилось за роки твоєї роботи на радіо з 1997 року?

Вадим Пелех: от Олена говорила про формат підготовки, але змінилось це не лише щодо новинних матеріалів. Я тоді прийшов і майже одразу створив студію «Символи» і її очолив – молодіжна студія, молодіжна редакція. Ми тоді займались такими розважалочками, пошук української музики, зірок, записи, фестивалі. Те, що зараз у масі – тоді лиш зароджувалось. Враховуючи те, що у нас на чернівецькому просторі тоді не було ФМ-хвилі – то ми у цьому напрямку були піонерами. Я робив тури до Києва, переважно за свої гроші, тому що тоді пробити відрядження на державному радіо було важко. Всі ці «Таврійські ігри», «Перлини сезону», Пономарьов, Ані Лорак, Скрябін – ми тоді перебували у них в студії. Ми таке робили переважно з Ігорем Кравцівим на голому ентузіазмі. Після тижня в Києві ми приїздили з паками компакт-дисків.

Олена Цинтила: який Інтернет, друзі. Дзвонили, обдзвонювали, питали що в кого є. Всі точки, де продавали диски – там всі знали хто на якому радіо працює. Вони дзвонили: «а у мене є нова музика, приходь».

Вадим Пелех: аудопірати. Ми з ними дружили.

Олена Цинтила: мамині касети з магнітної стрічки ми перезаписували якимось загадковим чином. І усе це для того, щоб на моєму ефірі була кайфовіша музика, аніж у іншого ведучого. Я ще був шалений кайф, якщо ти знайшов дуже-дуже модну і свіжу пісню і на ній сказати «Радіо сіті 100фм», щоб її не могли взяти конкуренти.

Вадим Пелех: от що ми тоді запровадили – радіо ігри. Зараз цим нікого не здивуєш, а тоді, і зараз, ми виходимо на середніх хвилях радіостанція «Буковина». І один наш проект такий був «Не лякайтесь, ви у прямому ефірі». Протягом гри до нас телефонували люди і поза тим, що відповідали на різні запитання, називали дві будь-які цифри. І на кінець програми формувався якийсь телефонний номер і ми телефонували цьому «щаслівчіку». А оскільки у нас аудиторія була вужча, аніж на ФМ станціях, то це був такий глобальний сюрприз для товариша з того кінця дроту. І виводили в ефір цю розмову. От така була прикольна історія. Включення з площі, тоді навіть здається у генерального директора не було мобільного – такий здоровецький Еріксон, дорожезний зв’язок, але він знаходив спонсорів: «Я зараз на площі!». Я у студії, він на площі … от таке хороше ми витворяли.

Ведуча: прогрес дійсно неминучий і зараз все надзвичайно швидкими темпами прогресує у сторону Інтернету. Як ви готуєтесь до цього переформатування і наскільки воно реальне?

Олена Цинтила: штука дуже цікава і корисна, але за умови, що ця Інтернет-мережа буде доступна для більшості людей. У Вижницькому і Путильському районі є люді, котрі скаржаться, що дуже слабенький Інтернет.

Вадим Пелех: але телевізійний сигнал у цих районах ще гірший.

Олена Цинтила: супутник – це є єдине вирішення цієї проблеми. Але на супутник Інтернет не поставиш. От коли у всіх людей буде Інтернет – тоді однозначно так. Це дуже доступно, динамічно, мобільно, зручно. Адже новини по ТВ чи по радіо ти маєш включити у конкретний час. А в Інтернеті ти можеш переглянути тоді і стільки разів, скільки тобі буде зручно. Я не можу сказати, що коли буде перехід, то радіо помре, телебачення зникне, газети згорять. Такого не буде, колись таке вже говорили про театри та кінотеатри. Таке вже було, таке вже проходили. Однозначно буде радіо і телебачення – воно буде змінене. Що ще змінилось на телебаченні, наприклад, воно стало значно молодшим. Помолодшали і журналісти і технічні працівники. І воно ще стало більш функціональнішим. Тобто, людина яка є журналістом – вона мусить не тільки взяти інтерв’ю, написати текст, поставити запитання, надіслати інформаційний запит. Вона мусить вміти змонтувати свій сюжет, видати його в ефір, знати, якщо раптом щось, які штекери включити, аби сигнал пішов в ефір, знати що таке ГЦП і ДЦП, що таке перегін, що таке цифра і в яких форматах знімає камера. Тобто, це є багатофункціональний працівник. Раніше, років 20 тому, оператор займався тільки операторською роботою, у нього був освітлювач, який виставляв світло. Сьогодні це робить тільки оператор.

Вадим Пелех: це вже про радіо якщо. Раніше написав текст, відзначив кавалки прес-конференції де є та фраза, яка тобі потрібна – і віддав оператору. Як то кажуть, всі винаходи - від ліньки. Мені ще тоді, коли я прийшов, було ліньки розшифровувати весь той синхрон, віддати оператору, щоб він повирізав паузи. І зважаючи на цю лінь, я пішов, тоді були ще такі бабінні монтажки, тобто дві такі рулонні плівки – там виставив, там виставив, як ді-джей, нажав на плей, вирізав фразу, яку тобі потрібно. Перший такий великий матеріал був у мене з прес-конференції Каденюка, сюжет був десь на 6 хвилин, а монтував я його три години. Але робив сам, режисер була поряд, а як у цій фразі «маестро, дай я».

Олена Цинтила: на ТВ це називалось лінійний монтаж, коли з двох магнітофонів одночасно треба було зліпити.

Ведуча: і це говорить про те, що журналіст така людина, яка постійно мусить чомусь вчитись. Цей прогрес дуже важливий. А чим ти, Олено, займаєшся ще крім того, що працюєш на Інтері?

Олена Цинтила: живу, тим тішусь страшенно і отримую задоволення від того, що живу. Занять багато, дуже тішусь з того, що зараз займаюсь йогою. Читаю книжки, але менше і рідше, аніж хотілось би. Дивлю хороше кіно. І намагаюсь отримати максимум задоволення від того, що роблю.

Ведуча: журналіст приходить додому надзвичайно втомлений, адже люди, вони виснажують. Ось саме цим ти переключаєшся?

Олена Цинтила: коли як, не завжди виснажена. Часом прилітаю на піднесені, тішать, надихають і дивують люди.

Вадим Пелех: дуже часто втомлюєшся від того, що цілий день нічого не робиш. От нічого такого за цілий день не зробив, а приходиш додому розбитий.

Олена Цинтила: часом бувають герої з якими дуже важко. Часом бувають герої з якими дуже легко і ти не хочеш припиняти розмови. Є герої, яких ми згадуємо місяць-два від того, що вони шалено кайфові, класні і дуже позитивні. Це залежить від людини. Ніколи не виключаюсь – це правда. Ніхто з нас не може собі дозволити вимкнути мобільний телефон…

Вадим Пелех: зате поїхати десь в село, де немає зв’язку…ну хоча б на кілька днів. Оце кайф!

Олена Цинтила: … годин.

Вадим Пелех: а коли відпустка?

Олена Цинтила: але навіть у відпустці ти починаєш сумувати за цією роботою.

Вадим Пелех: а що там пишуть у Фейсбуці?

Ведуча: Вадиме, чим ще займаєшся окрім того, що працюєш на радіо?

Вадим Пелех: творчість, громадська активна діяльність, книжки як не любив читати – так і далі не люблю. Фільми не маю часу дивитись, бо страшно неорганізований. Зате фільми деколи озвучую.

Ведуча: мало хто знав у Чернівцях, до речі, що ти озвучуєш мультяшних героїв.

Вадим Пелех: це для себе. Такого не буває, що от ти щось зробив, воно вийшло в ефір до слухача чи глядача і на ранок ти прокинувся дуже відомим і в тебе там щось перевернулось. Ні, ну було після певних подій – як же я прокинусь завтра, але нічого – нормально, прокинувся ж. А мультики та фільми – це один з епізодів життя і це цікаво. От ще з приводу того чи втомлюєшся, буває таке, що три матеріали змонтуєш за день, запишеш, здаш і думаєш – от який я хороший. І потім піднесений повертаєшся додому і думаєш, а давай ще озвучу одну серію. Лазив по трекерах та шукав Доктор Хаус українською мовою і серед коментарів прочитав: хто хоче допомогти в озвучці української фільмів та мультиків, звертайтесь. І коли я звернувся, то зясувалось, що я не єдиний у Чернівцях, Діма Бузинський та Віка Зайцева – вони працюють у нас на обласному радіо і вони теж займаються озвучкою і в них набагато більші заслуги. Вони озвучили всі сезони «Два з половиною чоловіки», я зараз коли є час дивлюсь і просто угараю від Чарлі Шина Діминим голосом. У мене це пішли Сімпсони, але це все відбувається на голому ентузіазмі, а тому воно гальмується. Якщо б це було на потоці, і якщо б я знав, що відповідаю за то і за то маю отримати гроші. Я не говорю зараз про себе. А взагалі про всю цю діяльність. А тут так – я знаходжусь у Чернівцях, одна людина в Харкові, у Львові, Києві, а монтажник ще десь. Тобто, це не є так, що люди прийшли і звели. Я цих людей навіть в очі не бачив – тільки у соціальних мережах.

Олена Цинтила: от-от. Раніше ти мав знати всіх, починаючи від охоронця на дверях і закінчуючи людиною, яка приймає сигнал на Цецино. А сьогодні тобі не обов’язково знати хто з тобою через стінку працює. І це саме завдяки нашим зв’язківцями, ми стали на багато мобільнішими, нам простіше подзвонити і по мобільному запитати, як справи, аніж прийти та переговорити 10 хвилин.

Вадим Пелех: тут і плюси і мінуси.

Ведуча: це економить наш час, але забирає від нас долю хороших емоцій. Якщо вже продовжити тему спілкування, то з чим простіше, з ким цікавіше – з простими людьми, чи із чиновниками?

Олена Цинтила: не можу сказати однозначно, що завжди легше домовлятись з простими людьми, бувають такі вреднючі, що ти вмовляєш місяцями. Чи що завжди важко домовлятись з чиновниками. Зараз скажу прізвище, і певно посміхнуться всі – згадую Ярослава Кушнірика. Він завжди готовий відповідати і тому таке враження, що він хотів бути журналістом. І є купа таких людей, купа таких чиновників. Це перша група і друга група – це ті, хто відповідально ставиться до своєї роботи і до процесу спілкування із журналістами ставляться саме як до частини своєї роботи. А є ж такі, які ціни собі не можуть скласти і вмовляти їх доводиться 5 тижнів поспіль … зараз у мене є така історія. А буває і таке з простою людиною: якийсь майстер зробив якийсь винахід і він хоче похвалитись своїм винаходом, а він ніяк. Ні – й усе. Буває таке?

Вадим Пелех: так-ні, так-ні. І як таке інтерв’ю видавати в ефір?

Олена Цинтила: буває таке, що не погоджуються, хоча є що розказати людям.

Вадим Пелех: та ні, та не потрібно, а навіщо? А я вже давав інтерв’ю телебаченню.

Ведуча: Вадиме, можеш зараз згадати якийсь кумедний випадок, коли ти намагався домовитись за інтерв’ю?

Вадим Пелех: не знаю, не можу. Можу лиш пригадати, що дуже цікавим було інтерв’ю з 102-літнім дядьком в Тернопільській області. Це було кілька років тому – це була цікава, жива людина. Я б не ділив чиновники та прості люди – тут головне чи людина налаштована на спілкування, чи вміє вона розмовляти, чи вона називає нас дилетантами.

Олена Цинтила: ця людина вже не працює, а раніше це був директор ЖРЕПу одного. Ми домовились про інтерв’ю, приїхали до нього. При чому, ми ж як домовляємось – добрий день, такий то такий і така-то тема для розмови. І він нам ще по телефону сказав, ви приїдете, включите камеру, а я сяду і буду мовчати і нічого вам не скажу. І коли я питаю, то може б ми до вас не приїжджали. Ні, каже приїжджайте, я ж вам не відмовляю. І ще була історія, коли чоловік певно дуже сильно хвилювався. Прізвища називати не буду, бо він ще працює. Він дуже грамотний спеціаліст, ми приїхали до нього по інтерв’ю. У нього на столі багато паперів, папки, стоять органайзери з ручками. От він дає інтерв’ю і весь час щось там у себе на столі перебирає – аркушики перебирає, ручки, олівчик заточив, скрепочки поскладав собі в коробочку, пилюку протер і все сидячи за столом і даючи нам інтерв’ю.

Ведуча: чи є такі чиновники, до котрих ви йшли спершу просто на інтерв’ю, а згодом стали вашими друзями?

Вадим Пелех: не знаю … ворогів я не відчуваю, я гіпотетично знаю хто на мене краще, а хто гірше налаштований. Але щоб після інтерв’ю хтось став гіршим, я не думаю …

Олена Цинтила: згідна з тобою, 100%. Можуть потім сказати, що ви мене недобре показали, ніс такий вийшов, що страшна справа. Ну, я ж не прималювала вам цей ніс. Я не можу згадати такого, щоб я поїхала на інтерв’ю і після нього ми аж подружились. Буває інше – ті, з ким ми у студентські роки разом гасали по парках, а тепер вони стали чиновниками. Але то зовсім інша ситуація.

Вадим Пелех: тобто, люди або вони хороші, або вони звичайні. От вони йдуть і ми йдемо паралельними вулицями, і ми перетнулись, інтерв’ю записали і ми залишились хорошими знайомими. І коли мені треба, я зателефонував, ми зустрілись і записали ще одне інтерв’ю чи коментар.

Олена Цинтила: чиновниками не народжуються і ними не постійно є. Чиновник це так само тимчасова посада, як і журналіст. І ще одне – немає хороших і звичайних. Є різні обставини.

Ведуча: Вадиме, ти працюєш на державному радіо, а Олена працює на комерційному телеканалі; чим відрізняється ця робота? Можливо, є якась редакційна політика, десь вона жорсткіша, десь вона лояльніша...

Олена Цинтила: мені кайфово знаєте що? Тішуся, тому що 8 років пропрацювала тут на місцевому телебаченні, тут зовсім інша кухня. Коли пішов туди на національне телебачення, комерційне і недержавне, дуже втішно було почути таку фразу: друзі, ми не займаємося політикою, нас першою ціллю цікавить соціалка; тобто політики мінімум. Мені це імпонує: люди передусім, а все решта вже аж потім. Мені це подобається, мені це цікаво. І дуже-дуже-дуже-дуже, просто неймовірна кількість слів “дуже”, ну немає тут кумів, сватів, братів, знайомих, сестер, знайомих-перезнайомих, через що в тебе можуть попросити: а не бери у того інтерв’ю, а не показуй то, а давайте ми цього не покажемо; немає такого. Якщо ця історія цікава, значить, ми її в будь-якому випадку показуємо, чи наступимо ми комусь на болючого мозоля, чи не наступимо.

Вадим Пелех: погоджуюсь, дуже багато схожого. Пропрацювавши довго на обласному радіо, і у 2005 році ставши власкором національного радіо, я теж відчув цю різницю: по-перше, я тут сам! Корпункт, я очолюю, все керівництво в Києві; це і відповідальність, і відсутність постійного контакту з керівництвом. Коли воно може сказати, “а ось ти так, а не так, а чо ти тут шляєшся, іди шось зроби”, чи “що ти тут, іди перепиши”. З іншого боку, без такого глобального контролю я відповідаю за свої дії. Я мушу зробити до такої-то години на такий-то ефір сюжет. Я вільний у своєму виборі. Так, я можу позвонити чи по інтернету зв’язатися і порадитися, який це має мати вигляд, але якихось “цього пиши, цього не пиши ” немає. В цьому я вільний. Тобто державне радіо, я сам розумію, що має бути на державному радіо; є якесь внутрішнє.. тобто це не самоцензура, це якась планка, яку не можна занижувати.

Олена Цинтила: погодься, коли ти йшов на роботу, я йшла на роботу — ти прекрасно розумів куди ти йдеш, що від тебе вимагається; якби ти не хотів писати про соціалку, політику, економіку, культуру, ти би йшов на Діскавері, Енімал-пленет, правда?

Вадим Пелех: так, це інформаційна служба, це основна задача наша.

Олена Цинтила: так само наші редактори, вони постійно нам говорять, що не наша справа співчувати, не наша справа допомагати, наша справа інформувати; зовсім не моя справа надавати людині якісь особисті мої симпатії чи антипатії, люди мають робити висновки самостійно.

Вадим Пелех: хочу додати, що мені сьогодні пощастило: я, займаючи таку громадянську позицію, яку я не приховую, принаймні з 2002-го року, відколи ця кутєрьма в країні розпочилася і ніяк не закінчиться; в тому числі й зараз — я не вважаю, що потрібно приховувати свої думки, своє ставлення до подій. Звісно, воно не може бути в ефірі так, що звучить лише одна сторона, це не професійно і я цього не роблю. Але тут інший бік — ось коли стався один випадок, коли, як би це краще сказати.. мав конфлікт з місцевими, навіть не конфлікт, а просто якесь таке непорозуміння я вважаю. Я поставив Київ до відома, що є така-от історія, що я займаю таку-то позицію, просто щоб ви були в курсі, що я є така людина. Мені сказали, що це дуже добре, що крім того, що ти представляєш національне радіо в Чернівцях і на Буковині, тебе ще й знають як активного громадського діяча. Це моя позиція і журналіст — він вправі. Якщо у чиновника є, можливо, якісь обмеження на поводження і на знаходження в тій чи іншій політичній силі чи громадській організації, то в журналіста я не думаю, що вони повинні бути.

Олена Цинтила: ще один нюанс; яка ж різниця коли ми говоримо про редакційну політику. Чим зручніше працювати на національному ЗМІ — тому що ти врешті маєш піти до кінцевого підсумку. Тобто на місці кажуть: з Києва грошей немає, і на тому все, обласні ЗМІ на тому зупинилися. Нам простіше, журналістам, які працюють на національному ЗМІ, навіть на корпункті. Ми можемо попросити наших колег, щоб вони записали навіть у найважливішої людини у Києві, яка розподіляє ті гроші, вакцини, що завгодно — де? Чому? Як? І, напевне, воно більш дієво. Хоча, місцеві, теж часом роблять просто фантастичні речі, і навіть без ресурсів і таких технічних можливостей.

Ведуча: тобто це не є гірша або краща журналістика, це просто є регіональна та центральна.

Вадим Пелех: ми працюємо в одному цеху, тут немає градації! Тим більше і ти співпрацюєш з іншими ЗМІ, і я співпрацюю, крім радіо, з газетами, Інтернет-ресурсами. Нема чого казати — оце вища каста, а це нижча.

Олена Цинтила: багато тем, які цікаві у нас, вони називаються містечковими, вони видаються нецікавими для всієї України. Ментальність включається, особливість регіону, колорит, тому, часом, вони не цікаві, незрозумілі для більшості людей. Але дуже приємно, коли показують щось наше, специфічне; нашу архітектуру, наприклад. Коли ми вперше перегнали Чернівці — наш продюсер дивився, каже: “а де це у вас такі красиві будиночки”? - я кажу, “це у нас повсюди”; - “не може бути!”, - кажу, “може бути”. І людина собі приїхала, розумієте? Подивитися!

Ведуча: у мене була така історія з головним редактором журналу “Країна”, він з Києва, вперше приїхав у Чернівці, побачив місто, потім зателефонував, при чому знайшов через інших колег мій номер телефону, і сказав: “Оксано, я нічого не знаю, ти раз в тиждень мусиш присилати мені якись матеріал з Чернівців, у вас там так гарно!” Чи відчуваєте ви важливість цієї роботи, яку ви робите?

Олена Цинтила: моє завдання — проінформувати. Нікого не засуджувати, не критикувати. В конфліктній ситуації якщо матеріал добрий — значить, не задоволені обидві сторони. Баланс сторін. Про важливість — є результат, мега-суперпозитив, маладєц, медаль; але — ми не працюємо заради результату, ми працюємо заради того, щоб показати, яка є історія. Якщо є реакція, наприклад, ми не тільки показали дядю Васю, який там будує у тьоті Маші, абстрактно, сауну. Це ж не значить, що назавтра мають прийти і зруйнувати ту сауну. Це, можливо, буде значити, що більше таких дозволів не будуть давати. Можливо, якась інакша має бути реакція. Можливо, люди стануть активніші і будуть відстоювати свої права у суді. Реакція є не завжди, це правда. Є сюжети, які ти робиш заради того, щоб допомогти реально. Коли збирають гроші на лікування дітей, чи у людей є якась біда, ти дійсно розумієш, що твій сюжет може допомогти. Мені пощастило, я знаю, що не дарма працювала стільки років, бо я знаю, що є кілька таких сюжетів, які допомогли.

Вадим Пелех: відповідальність — звичайно, вона висока; особливо проводове радіо — це те, що залишається все одно у дуже багатьох місцинах чи не єдиним засобом комунікації. Найпростішим. Люди в багатьох місцях, не тільки в селах, а й в квартирах - “брехунець” як то кажуть, включений зранку від гімну і до дванадцятої до того ж самого гімну України.

Олена Цинтила: анекдот з цього приводу почула учора, про радіо: прокидається гуцул спозаранку, порається по господарству, і гуцулка, порається біля худоби, і діточки — посадили їх на фіру і відправили до школи; сіли перепочити, а тут радіо - “піііі, московское время 6 часов”; гуцул: “шо, попрокидались, да?”.

Вадим Пелех: тут ще ж інший момент, одну історію дуже швидко розкажу. Державне радіо ще ж несе на собі те, чого немає в інших каналів; твоя програма, Оксано, це все ж таки виняток на фм-мовленні. Особливо у нас, на регіональному рівні, програмами такими розмовними займатися комерційно ніхто не буде, і це має держава уміти і відповідно до цього ставитись. Ми не можемо вигравати з комерційними мовниками ефір, і ліцензії і все таке інше. Але от до Дня української писемності національне радіо організувало диктант національної єдності. У нас в Чернівцях румунська гімназія №6, діти писали це. Вийшло так, що вчителька поставила приймач і взялася налаштовувати — каже, я не можу впіймати. У фм-мовленні нас немає, на середніх хвилях нас відключили за несплату, а дротового радіо в школі немає. Але у нас є ще Інтернет-мовлення! Я добігаю в клас, включаю ноутбук, включаю Інтернет, заходжу на сайт національного радіо — діти почали писати диктант. І такий марафон об’єднав Чернівці, Київ, Донецьк.

Ведуча: традиційно запитання з Фейсбуку від нашого слухача: У мене питання до пані Олени Цинтили як власкора телеканалу "Інтер": Скажіть, будь ласка, а не здається Вам, що зараз до Буковини прикута незвичайна увага перших осіб держави, тільки от Буковина зустрічала Януковича, зараз планується приїзд Азарова, + запланований на початку року 2012 також ще один візит Гаранта до Чернівців??? Яка Ваша думка??? Дякую за відповідь!

Олена Цинтила: я ж не організовую всі ці приїзди, чесне слово. Якщо б дійсно була прикута увага, то ми всі б з вами їздили по чарівним дорогам і тішились би з того, що у нас все відремонтовано і все страшенно гарно. Якщо я не помиляюсь, то Азаров у нас востаннє був у 2010 році, коли була повінь і в серпні на річниці утворення Чернівецької області. А Президент Янукович у 2009 ще у ролі кандидата на посаду Президента. Тому я не думаю, що увага аж так прикута. Все ж таки я думаю, що ми занадто це все заполітизовуємо, а по-друге самі себе накручуємо і багато уваги приділяємо усім цим приїздам, чи чуткам і пліткам довкола них, аніж воно є на правду.

Вадим Пелех: я ще хочу додати, але можливо ви зі мною не погодитесь, але у нас в області останнім часом багато негативних інформаційних приводів. І чому багато чиновників звинувачують саме журналістів у тому, що вони подають цю інформацію. Ми не творимо події, ми констатуємо факт. Нас хочуть переконати, що зміни місцевого самоврядування – це добре для регіону. Я особисто вважаю, що ні. Але це так – просто приклад, але їх є багато. І чиновники мовляв, ну що вам треба, невже ви не можете залишити нас у спокої? Ні, не можемо!

Олена Цинтила: щодо приїзду високих гостей. Якщо хтось думає, що журналісти дуже тішаться з цих приїздів, то мушу вас розчарувати. Бо кожен такий приїзд додає сивого волосся забирає трохи нервових клітин і навіть маси тіла, бо бігати доводиться сильно. Мені здається, що ми занадто багато уваги приділяємо саме цим приїздам.

Ведуча: яким би вам хотілось бачити радіо, телебачення та зв’язок років так через 10 та які будуть ваші побажання нашим колегам з нагоди професійного свята.

Вадим Пелех: я спершу скажу про машину, мене тут в Інтернеті питали чому у мене автомобіль зеленого кольору і чи не пов’язано це з моєю громадською діяльністю. Ні, не пов’язано. Автомобіль купувався як подарунок дружині на народження сина, це був такий сюрприз, про який вона дізналась перед самим народженням, бо довелось їй техпаспорт показати. Він зелений, бо вона любить зелений колір, але зрештою, коли було потрібно до зеленого кольору додалась біла стрілочка. І це теж було моє переконання і це було досить прикольно, що Матіз зеленого кольору з білою стрілочкою катався Чернівцями. А щодо твого побажання, то я хотів, щоб ми тримались купи. Нас зараз розтягують по різним партійним тусовкам і це неминуче, але все одно ми маємо триматись купи. Має бути солідарність, якщо когось торкнули, але коли дійсно торкнули, а не коли ти є інструментом у чужій грі, то тоді ми маємо триматись – спілкуватись, дружити, товаришувати ділитись темами…

Ведуча: …відео, звуком.

Олена Цинтила: за 10 років радіо, телебачення та зв'язок однозначно будуть іншими. Але яким – це залежить і від нас і від тих заради кого ми працюємо. Всім тим, хто робить телебачення і хто дивиться телебачення, хто робить радіо і хто його слухає і всім тим, хто прокладає нам ось цей невидимий, але дуже потрібний зв'язок – лише того, щоб воно усе було якісне, красиве та добре, щоб воно несло позитив.


Інформаційний партнер програми – БукІнфо (с)