“У мене ніколи не було досвіду, як вітатися з людиною, в якої немає рук.” Журналістка Софія Середа у Чернівцях презентувала книгу про військових, які повернулися до життя після важких бойових травм

15 травня відбулася презентація книги, яка фіксує один із найскладніших етапів сучасної української воєнної реальності — повернення захисників до життя після важких бойових травм. Журналістка BBC News Україна Софія Середа приїхала до Чернівців, щоб представити власну збірку “Ще одне життя. Історії про поранення та їх прийняття”.

Це 13 відвертих розповідей від першої особи. Серед героїв книги — українські захисники, зокрема Кирило Буданов, Олег Автомєєнко, Захар Бірюков, Назар Бокій, Богдан Дронов, Максим Єрмохін, Андрій Кучер, Дмитро Лінартович, Микола Мельник, Масі Найєм, Ольга Рукавішнікова, Гліб Стрижко, Дмитро Фінашин, які відкрито діляться своїм шляхом реабілітації. Їхні історії сповнені сюжетних деталей і гострих відчуттів: від абсолютного відчаю до прийняття, іронії та легкого гумору над обставинами.

Під час події авторка ексклюзивно розкрила деталі роботи над проєктом. Зокрема, прозвучали відповіді на найгостріші питання сьогодення: як правильно комунікувати з військовими, що отримали травми, та як суспільство і держава повинні вибудовувати реальну, а не декларативну повагу і пам'ять про ветеранів.

Після того як Софія розповіла про свою книгу кореспондентка БукІнфо задала їй кілька запитань:

— Історії поранень часто описують за класичною дугою: травма - відчай - прийняття. Чия конкретно історія з цих тринадцяти повністю розбила ваші власні уявлення про те, як людина переживає втрату?

— Історія Кирила Буданова. Він, мабуть, єдиний хто сказав, що йому було байдуже на біль, що йому було байдуже на те, що в нього уламок біля серця. В нього уламок у спині, в нього насправді і з ліктем проблема. А він сказав: "Ну і що? Навчився ще раз стріляти." Тобто в нього був такий підхід... достатньо прагматичний.

— Наші військові часто розповідають про найстрашніші моменти з сарказмом, часто навіть чорним гумором. Хто з героїв вашої книги вразив вас тим, як жартує над власним досвідом?

— Максим Єрмохін отримав поранення ще до 2022 року, коли це, як кажуть, “не було мейнстрімом”, і з протезуванням ще були не такі успіхи, як ми зараз маємо. Це було ще більш проблематичне таке питання. В нього ампутація до коліна. Він розповідав: “Я підірвався і ще й не міг накласти собі турнікет. Тому що я не знав, як його накладати. Просто я пропускав постійно ці всі курси…”

Він, мені здається, доволі легко прийняв ситуацію. Ну, принаймні, скажімо так. Ти ж ніколи не можеш людині зазирнути повністю в душу. Вона може бути супервесела, супервідкрита, супер, не знаю, якась позитивна, але насправді йде додому плакати, депресувати, пити, вживати… Це насправді теж велика проблема серед поранених військових. Про це не модно говорити. Дехто з військових піднімає цю тему в книзі, але у суспільстві в нас це табуйована тема.

— «Більшість цивільних зараз відчувають величезний страх зробити щось не так у спілкуванні з ветеранами з ампутаціями: не так подивитися, не так допомогти або випадково образити. Як правильно долати цей внутрішній бар'єр незручності, якщо в тебе просто немає досвіду такої комунікації?»

— Назар Бокій, якого немає двох рук. Я також зустрічаюся з ним, ми з ним стоїмо на вулиці.

Я кажу, слухай, у мене ніколи не було досвіду, як вітатися з людиною, в якої немає рук. Як треба вітатися? Він такий, звісно, зараз покажу. Типу, давай так ліктями. І він, мені здається, навпаки, навіть був радий, що його запитали. Тобто не треба соромитися, якщо в тебе не було такого досвіду, ти можеш щиро про це сказати. І вони зазвичай сприймають це нормально.

Ось наприклад, а ви знали чому не потрібно піднімати людину, яка впала на протезі? Виявляється можна пошкодити культеприймач (частина протеза, куди входить кінцівка). Можна своїми діями нашкодити людині. Тому перед тим, як допомагати - варто запитувати.

— Чи була якась цензура у вас всередині, коли ви вже писали книгу? Можливо була історія, яка вас поранила, і ви не захотіли це викладати?

— Очевидно, що ти всі історії пропускаєш через себе. Але щоб мене “ранило”, то я б не сказала. Але був єдиний момент, він так, можливо, співпав із моїм емоційним станом, який в той час був. Історія про Андрія Кучера - хлопець, в якого наскрізне поранення голови. І в нього є такий уривок, де він розповідає, як він прилетів на гелікоптері з Маріуполя. Перше, що він робив, він бігав по поверхам і шукав свого друга, з яким вони йшли на евакуацію, але в останній момент цей друг відсів у інший гвинтокрил.

І коли він сказав, що він бігав по цій лікарні і питав, де Горан, а його ніхто не бачив, і в момент, коли він зрозумів, що їхній гвинтокрил збили, от це була історія, яка мене до сліз довела. Я пам'ятаю, я вийшла і розплакалася, ну якось було складно це все…

Дарина ЗАРАЙСЬКА, БукІнфо (с)
Всі світлини авторки.

Софія Середа — журналістка, політична кореспондентка BBC News Україна, авторка численних інтерв’ю з топ-політиками, військовими, науковцями, митцями, спортсменами й лідерами громадської думки. Раніше — журналістка української служби «Радіо Свобода» та інтернет-видання «Українська правда».