Анатолій Томків: "Дещо із того, що належить не лише тобі..."

СПОГАДИ ПРО СОКРОВЕННЕ... /

..Якби не ініціатива обласного меморіального музею Володимира Івасюка, то, певно, всі ці спогади залишилися б у безодні минулого... Але так сталось, що мене запросили як одного з учнів відомого українського письменника, науковця, фольклориста, громадського діяча Михайла Григоровича Івасюка вшанувати 26-ту роковину від дня його смерті.

З віком у «мозкових файлах» набирається всякого. І ти не завжди знаєш, чи воно варте збереження. Наразі ж (саме з цієї ініціативи),виглядає так, що серед біографічного є щось таке у файлах, що стосується не стільки тебе, скільки когось іншого. Наразі — Михайла Григоровича...

Маючи таку мету згадати деталі, моменти спілкування з великою Людиною, намагаюсь узагальнити враження на предмет того, ким був Михайло Григорович для мене зокрема з-поміж багатьох його вихованців. Бо усі ми, студенти, були для нього не лише вихованцями, а в певному сенсі й дітьми. Хоча й дорослими, але дітьми... І надто ті, хто не лише засвоював Вступ до літературознавства, але й сам щось писав.

У мене мало було епізодів, що перехрещувалися з Учителем. Але ті, що були, були в ключових моментах формування свідомості одного із його аж занадто романтичних, замкнутих у собі, амбітних студентів з брендом екзотичної гуцульщини, з бравадою такого собі свободолюбивого «довбушівця», а, може, «миколайчуківця», бо товаришував із братом Івана Миколайчука Михайлом, ділився з ним своїми творами, дізнавався від нього про те, що насправді Іван хотів сказати у фільмі «Білий птах з чорною ознакою, шифруючи в кадрах і тексті думки про незалежну Україну.

Фільм, у якому я знімався в масовці, який дивовижно пройшов через мою душу і навіть через те, що сам почав писати ще в десятому класі — цей фільм спорядив мене на навчання в університет зарядженим атомом з «енергетикою», яка пронизувала все суще тоді без розбору...

Даруйте за певну некоректність у характеристиці тодішнього себе самого, але йдеться передусім про персонажа, який вигулькнув на житейській стежині Михайла Григоровича таким собі «пеньочком», чи «паростком» — Бог його знає... Вигулькнув на стежині, покрученій авторитарною системою із парканами, за які небезпечно було виходити, які захищали тодішнє суспільство від енергетики подібних мені заряджених атомів... На тій дорозі Івасюк зміг вижити, реалізувати науковий, письменницький талант, зрештою, дати Україні Великого сина-композитора, якого ця ж система згодом не пошкодує, спонукатиме батька написати отой зойк — «Монолог перед обличчям сина»...

Це так я резюмую тепер... Тоді, за розхристаної буйної юності, відразу після ідеологічних чисток в університеті в студентському середовищі так мислити я б не зміг... Не міг би збагнути, яку ще місію для нас, молодих, виконував цей мудрий, з глибоким поглядом у глибину твоєї душі чоловік...

Бачу ці очі й тепер... Такі добрі, приязні... Непокірне, вкрите памороззю, волосся, що спадало іноді пасмом на високе чоло. Трішки нахилена убік голова, легенька усмішка у одному з кутиків губів — розуміюча, оцінююча, прощенна... А ще знаєте, яка та усмішка?.. Батьківська! У цьому — сенс мого особистого спогаду про Михайла Григоровича, ознака-характеристика, яку б виніс у заголовок особистої мемуарії.

Він опікувався нами саме по-батьківськи, з розумінням ризиків, у які і потрапляли, чи могли потрапити молоді люди. Він — беріг нас... Така моя думка.

Очевидно, хтось із університетських літстудійців не раз щось говорив про студента, який «щось там пише й пише...» в гуртожитку на Стасюка... Роблю такий висновок, бо Михайло Григорович, ще не будучи знайомим з моєю «писаниною», якось відразу, на високій ноті довіри запросив мене на зустріч літературної студії філфаку (до якої я ніяк не був причетний) з молоддю у Палаці піонерів, де й відбулась психологічна драма між «зарядженим атомом» і ним... Про це уже згадував раніше у деяких публікаціях. Наразі ж повертаюсь до того пам’ятного епізоду, коли ось-ось літстудійці вже мали б виходити на сцену кожен зі своїм віршем, чи прозою.

— А що будете читати ви, Анатолію?.. — Запитав, нахиляючись до мене, Михайло Григорович.

Він, здалося мені, хвилювався перед тим як виголосити вступне слово, представити своїх вихованців. У мене ж у руці був щоденник із прозовими ліричними замальовками та уривок із великого твору «Добро і зло», у якому йшлось про про боротьбу українських націоналістів за вільну Україну.

Хвилювання Вчителя передалось і мені. Я щось пролепетав, що буду читати про... бандерівців, про боротьбу за самостійну Україну...

Обличчя Михайла Григоровича змінилось, здається, навіть піт виступив на чолі.

— А конкретніше... — озирнувшись, тихо промовив він...

Я зрозумів, що скоїв щось недобре, що у цю мить став причиною глибоких переживань Учителя. Пояснювати «щось конкретніше» уже не було часу. Та й думки уже порозбігалися вівцями по полонині... З тим невизначеним тривожним настроєм ми і вийшли на сцену.

Коли ж Михайло Григорович представив «молодого прозаїка», наша погляди на мить зійшлися... Мені здалось, що у його очах жевріло щось дуже довірливе, можливо благальне... В останню долі секунди підклав рукопис під щоденник, відкрив його, і прочитав ліричну замальовку про красу природи, озеро, хлопчика з вудочкою на березі...

Першим мені голосно зааплодував Михайло Григорович. Обличчя його ясніло вдячністю, очі випромінювали справжню радість, душевне звільнення від тривожної напруги...

Фактично, тоді і з’явилось оте батьківське, яке узагальнюю через много-много літ, і перед яким я (сьогодні не лише тато, а й дідусь) схиляю голову...

Після події в Будинку піонерів Михайло Григорович попросив мене дати щось почитати із вже написаного. Я дав уривок із «Добра і зла», а також новели «Образок минулого» та «Стрелити вепря». Останню ось-ось мав завершити, тобто, вона була готова, але потребувала «шліфовки». Очевидно, Михайло Григорович щось відібрав з того, бо незабаром у радіопередачі про університетську літстудію, підготовленій журналісткою Людмилою Винту, мене представили як молодого прозаїка, учасника літстудії, а відомий на всю Буковину диктор Драгош Буджак прочитав на музиці уривок з «Добра і зла»... Тоді я вперше почув своє слово в ефірі... І це було неймовірне враження! Це була перша потужна підтримка мене, як автора, ініційована Михайлом Григоровичем.

Уперше тоді відчув, що те, що ховаю від людського ока як недосконале, може мати вартість! Можливо, зі «спонтанної» подачі Івасюка, моя професійна доля спрямувалась у русло, де вже було, так би мовити, дно...

Бо згодом телерадіокомітетом був оголошений конкурс на диктора, і той же Драгош Буджак зробив усе, аби мене зарахували диктором-практикантом, а згодом написав листа у Селятин, де я працював вчителем, і запросив на роботу в телерадіокомітет... Так розпочалась моя дикторсько-редакторська, журналістська кар’єра на радіо і телебаченні.

Але знову про тему «батьківської опіки»...

Михайло Григорович повернув мої «папери». Він якось так «академічно», поважно сказав, що література — це «дуже серйозна справа», що вона потребує «багато зусиль і праці». До речі, цю тезу він не раз підкреслював і на лекціях. А далі сказав, що у новелі «Образок минулого» (здається, тоді вона мала назву «Каліка», а у книжку увійшла як «Солодке життя»), є щось «від Стефаника... За його словами, «це не зле», але треба шукати свій стиль. Позитивно відгукнувся Михайло Григорович і про новелу «Стрелити вепра». При цьому зазначив щось на зразок того, що у вдосконаленні меж немає, що над нею ще варто попрацювати, аби забрати з тексту зайве, що не працює на ідею. Він запросив мене на засідання літстудії, і попросив дати ще щось почитати з того, над чим працюю зараз.

На той час я захоплювався натуралізмом, зокрема, у творах Флобера. Чомусь здавалось, що сцени натуралістичного характеру найбільш високохудожні... Під тим враженням написав новелу «Дзвін». У ній молодий хлопець, ОУНівець після збройної сутичками із кагебістами з розпореним черевом, з якого при місячному блідому світлі вилазили кишки, виповзав сходами на дзвіницю і, ухопившись однією рукою за мотуз, а другою притримуючи кишки, бив у дзвін розхитаним язиком, піднімаючи людей на боротьбу за вільну Україну... Я вважав, що це потужна в художньому сенсі сцена, що вона має сподобатись Михайлу Григоровичу, як яскравий художній образ. При цьому я був майже впевнений, що уже, маючи певну уяву про мої твори, учитель-наставник буде, так би мовити, «повергнутий» здібностями його учня...

Через деякий час Михайло Григорович повернув мені віддрукований (із широким інтервалом) на його машинці текст переробленої ним моєї новели... Мала вона вже іншу назву — «Комсомолець»... У ній і сліду не залишилось не лише від головного персонажа, але й від фабули... Я був страшенно розчарований... У прямому розумінні — отримав шок. ..

По тому не раз хотів збагнути, що спровокувало Учителя змінити навіть назву твору, та ще й на таку пропагандистську... Мене мучило нерозуміння того, чому у двох прочитаних ним новелах не було фактично ніяких правок, лише — поради, і чому у «Дзвоні» перекреслено все, і переписано по-новому й по іншому... Після того Михайло Григорович запрошував мене на засідання літстудії, де можна було б обговорити якісь деталі творчої майстерні письменника загалом, але я залишився до студії так би мовити «дотичним».

Готуючись до цієї зустрічі, я знайшов у одному з своїх щоденників студентських років ось такий запис від 23 листопада 1974 року:

«Переписав «Стрілити вепра» ще раз. Коли був у пориві почуттів, не остиглий ще від свіжого враження, — річ здавалась досить не погана. Але перечитав другий раз — і розчарувався... Щось не те... На літстудію не ходив. Хай Івасюк сердиться. Не можу я робити те, що не по душі, про що не можу сказати відверто. Яке ж тоді може бути обговорення»?...

Вибачайте, мушу себе цитувати... Через пів століття можна й цитувати самого себе, аби файли відновились, підтвердили нинішні висновки і гіпотези... Ото ж, тепер — гіпотетичне пояснення до сказаного та повернення до «батьківської теми».

Одного разу, коли уже працював редактором молодіжних передач обласного радіо, мені зателефонував незнайомий голос і запросив висвітлити «цікавий піонерський, (чи комсомольський) захід»... Коли я прийшов за вказаною адресою, то мене зустріли хлопці в краватках, повели в кабінет у відомій будівлі біля костелу Серце Ісуса, працівники якої стежили за «неблагонадійними».

Мені так, ніби «між іншим»» показали на столі туго набиту папку з матеріалами... Зверху у ній було моє фото у вишитій сорочці (воно якось зникло з студентського гуртожитку і я думав, що просто десь пропало). У досьє було багато паперів, які мені показали лише так — миттєво відкривши і закривши... Я зрозумів, що то — мої твори та свідчення когось із персоналій, що інформували цю установу «про кого треба»... Мене запитали, чи я ще працюю над «Добром і злом»...

І ось тоді я й збагнув, чому Михайло Григорович, шестирічний в’язень гулагівських таборів (у студентські роки я, звичайно ж, цього не знав) — чому він поправив мою новелу так, що вона отримала пропагандистську назву, і так, щоб вона не була надрукована (бо, власне, то його робота, а не моя), і ще так поправив — аби цю річ можна було виявити у моїх творчих збереженнях тому, хто у ті часи стежив за «духовним здоров’ям» студентів... А таких «спостерігачів» було багато і ззовні, і в самому гуртожитку... Такі робилися такими навіть попри не гей велике їх бажання... Можливо, Михайло Григорович навіть знав когось із тих, хто цим займався... Не відаю...

Я на всі сто переконаний, що це було зроблено Михайлом Григоровичем свідомо, «батьківською рукою», аби на всяк випадок захистити ту необачну «дитину з гір», бо рано чи пізно вона потрафить під «ковпак» з відповідними наслідками...

Кілька років тому ця версія, схоже, отримала підтвердження...

Знайшовся мій товариш зі студентських часів Роман Маковійчук (проживає наразі в Попельниках на Коломийщині). Роман вчився на ін’язі, захоплювався короткими літературними формами, і ми часто вели мову на цю тему, ділилися своїми подібними речами. Роман і до тепер чудово римує, пише, як мовиться «з ходу» про будь-що. Це свого роду талант такого собі «народного» формату, без претензій на професійне письменство. Так ось. Згадуючи ті часи, мій колега сказав, що я, за його спостереженнями, був тоді дуже необережним, необачним. Він розповів мені про сцену, про яку я забув, але коріння якої залишилось у файлі пам’яті...

...Одного разу — пригадує Роман — ми стояли біля вікна у коридорі філфаку і про щось вели мову. Саме в цю мить проходив повз нас Михайло Григорович Івасюк. Я не міг бачити його, бо стояв спиною до нього, а Роман, з’ясовується, бачив, і дивився прямо в очі легендарному викладачу, батькові вже тоді знаменитого композитора... І саме у цей момент я щось голосно мовив на зразок «Слава Україні», чи ще щось подібне.

— Михайло Григорович уповільнив ходу, — розповів Роман, — у його очах не з’явилась, а спалахнула тривога... Він озирнувся, чи немає ще когось у коридорі, хто міг би почути крамольні на той час слова...

— Він так відреагував, — додав Роман, — ніби боявся за тебе... Мені так жаль стало його...

Знаєте, від цієї розповіді мені стало соромно й боляче... Адже це було не «необачно», чи «не обережно», а, даруйте, жорстоко... Тоді повз нас проходив батько сина, взятого системою на приціл після участі його у скиданні з п’єдесталу пам’ятника Леніну в Кіцмані, виключення з медінституту. «На мушці» син Михайла Григоровича залишився до кінця — до Брюховецького лісу... Скажіть, що міг відчувати тоді, в університетському коридорі, батько, який щоденно жив з цими тривогами?..

Хотів би сьогодні попросити прощення у Михайла Григоровича... І роблю це, перебуваючи в контексті того, що не знищується, не пропадає...

Інший епізод, який уже пам’ятаю достеменно, також підтвердив «батьківські мотиви» у спогадах про мого літературного наставника — дозволю собі тут вжити саме таке словосполучення.

Незадовго до смерті, мій батько, Томків Микола Михайлович, директор Розтіцької школи, зізнався, що у мої студентські роки він отримав інформацію, мовляв, «стоїть питання виключення його сина з університету... Директор є директор...У ті часи кожен на такій посаді був під пильним наглядом системи, як відповідальний за «виховання підростаючого покоління». У даному ж випадку тато назвав і джерело інформації — ту особу з Розтік, чоловіка єврейської національності, який виконував роль спостерігача від КДБ, але водночас багато робив, аби порятувати розтоківчан. І не тільки мене він порятував із розтіцьких... Ото ж, той чоловік сказав татові, що все, що я писав — на столі у тому домі...

Тоді я татові розповів, яка історія була у мене з Михайлом Григоровичем Івасюком і з новелою, яку він переробив з дивовижною назвою...

— О, це чудова людина, — сказав тато. І сім’я чудова...

І тут, як тодішній директор школи, він сказав, що особисто добре знав дружину Михайла Григоровича Софію Іванівну. Вона (здається не один, а кілька разів) приїжджала з перевірками школи, як працівник обласного управління освіти. Кожна перевірка для директора — справа серйозна. То ж, переживав, звичайно ж, за добру оцінку очолюваному ним вчительському колективу. Але Софія Іванівна,— згадував тато,— була надзвичайно людяною, приємною, доброзичливою. Так він казав про неї, аж не знаходячи слів, аби передати враження від тієї перевіряючої. Особливо хвилювався, коли у глибоко релігійних Розтоках Софія Іванівна мала перевірити атеїстичну роботу в школі... Дуже готувався, виписував різну тези з постанов КПРС, міністерських інструкцій і т. д. А вийшло легко, у атмосфері, де все «можливе в неможливому» було сприйнято позитивно, з доброю оцінкою і добрими побажаннями і директору, і вчительському колективу. Окрилений результатом перевірки, директор запросив Софію Іванівну на перевал Німчич (ресторанів тоді не було) — у магазин «до Коваля», де газда приготував смачний обід, і звідки видно було чашу гір з селом удолині, про яке колись у своїх спогадах писала Леся Українка...

Анатолій ТОМКІВ, журналіст, письменник.
Персональний блог автора.

БукІнфо (с)


Більше новин по темі:
Коментарі: