Російське суспільство: діагноз – тяжка хвороба

Навесні 2014 року російське суспільство раділо «поверненню Крима у рідну гавань». Потім воно заохотливо спостерігало за тим, як російські «добровольці» йдуть захищати «русский мир» на український Донбас, захоплювалось всілякими пореченковими та прилепіними, які їздили на схід України постріляти «бандерівців», пище Новинарня.

Воно не замислювалось над тим, що легітимізоване путінським режимом й підтримане більшістю росіян насильство по відношенню до сусідньої країни врешті решт прийде і до їхнього дому. Адже маховик вже запущений і потребує все нових й нових жертв. Школяр у Пермі напав із ножем на однокласників та поранив дев’ятьох учнів? Відрахований школяр у Казані розстріляв сімох учнів та двох вчителів? Студент коледжу в окупованій Керчі розстріляв 20 й поранив 70 людей?

Так російське суспільство у 2014 році саме схвалило право на насильство. Якщо можна вбивати населення сусідньої країни, то чому не можна вбивати своїх співвітчизників?

У Ленінградській області знайшли таємну приватну в’язницю з крематорієм, якою управляли колишні російські правоохоронці? Чеченські силовики примусово вивезли з Нижнього Новгороду дружину екссудді та погрожують відрізати голови усій родині цього колишнього чиновника? Відрізати голови громадянам РФ?

Так російське суспільство у 2018 році саме у черговий раз проголосувало за збереження влади в руках вбивць. Або проігнорувало голосування, зробивши вигляд, що його це не стосується. Що смерті тисяч українців, а на той час – вже і сирійців, не на совісті росіян. Що з катастрофою рейсу МН17 «ще треба розібратись». Або ж що вони взагалі «не цікавляться політикою». Не цікавтесь і надалі – рано чи пізно насильники прийдуть і за вами.

Показовою у цьому контексті є позиція відомого російського журналіста Андрія Караулова, котрий є наразі одним з нечисленних опонентів путінського режиму, що ще не полишили РФ. Сьогодні Караулов абсолютно щиро обурюється тим, що в Росії фізично добиваються залишки реальної опозиції. Однак, коли мова заходить про Україну, в нього проявляється явний когнітивний дисонанс: «Крим наш!», «волелюбний народ Донбасу!», «київська хунта!»… Навіть книжку написав – «Геноцид русских на Украине. О чём молчит Запад».

Тобто вбивати інакомислячих всередині самої Росії путінському режиму не можна, а вбивати цілий народ, який не хоче жити в спотвореній системі координат колишнього підполковника КДБ, – можна. Одне слово, російський лібералізм закінчується там, де починається українське питання.

Хвороба прогресує. Якщо у 2014 році ще лунали багатотисячні голоси проти кремлівської агресії по відношенню до України (згадаймо Андрія Макаревича, який ішов московськими підворіттями з масового антивоєнного маршу й ледве не став жертвою адептів «русского мира»), то тепер Росія мовчить.

Остання заява противників війни з Україною, підписана нечисленними залишками творчої інтелігенції та політичної опозиції, що зберегли совість, тоне в мілітаристському чаді натовпу, розігрітому закликами жириновських і проханових, соловйових і скабєєвих бомбити Київ та вбивати українців.

Віталій Портніков у нещодавньому інтерв’ю на «Эхо Москвы» звертає увагу ведучих на те, що російське суспільство ніяк не реагує на агресивні маневри Кремля навколо України. У відповідь ведучі із напівсумною посмішкою рефлексують, що через карантинні обмеження у Росії заборонені навіть одиночні акції протесту. Очевидно, на похоронах російських солдат, яких почнуть привозити з українського фронту, також нікого не буде. Матері цих солдатів підуть за трунами поодинці. А що поробиш – карантинні обмеження.

Не варто обнадіюватись різного роду соціологічними опитуваннями «Левада-Центру», за якими близько 55-60% росіян позитивно ставляться до України. Вони висловлюють своє ставлення до іншої України, до інших українців. У кращому випадку – до українців, які колись танцювали гопака та співали «Розпрягайте хлопці коней» на московських сценах, їли борщ із пампушками та пили самогон у фільмах за гоголівськими оповіданнями, служили з ними в радянській армії чи разом відпочивали у радянських санаторіях. У гіршому випадку – до українців, які наразі страждають від звірств київської хунти, перебувають у жаху від щоденних факельних маршів нацистів Хрещатиком, не бажають прати онучі солдатам НАТО та потай мріють порозмовляти з кимось російською мовою.

Ця теза підтверджується тими ж опитуваннями «Левада-Центру» стосовно думки росіян з питання майбутнього окупованих територій на сході України: 28-36% вважають, що «народні республіки» мають стати незалежними державами, 25-26% – увійти до складу Росії, 16-17% – отримати автономію у складі України, і лише 6-10% – входити до складу України на загальних підставах.

Фактично, ці максимум 10% і відображають частку росіян, які дійсно позитивно ставляться до України.

В українського суспільства є майбутнє. Жодні 100, 200 або 300 тисяч російських військ не втримають контроль над Україною. Країна виставить 1, 2 або 3 мільйони вмотивованих солдатів, чоловіків та жінок, які захищатимуть свої домівки, свої родини, свою землю. У 2014 році ми не очікували нападу з боку «братнього народу». Тепер ми готові.

У російського суспільства немає майбутнього. Тяжка хвороба буде повільно розкладати його.

СМЕРТЬ КРЕМЛІВСЬКОГО СТАРЦЯ НЕ ПРИЗВЕДЕ ДО ЗМІНИ РЕЖИМУ, ОСКІЛЬКИ У ЦЬОМУ АПАТИЧНОМУ ТА МОРАЛЬНО ДЕЗОРІЄНТОВАНОМУ СУСПІЛЬСТВІ НЕМАЄ ЗАПИТУ НА ЗМІНИ.

Будь-який офіційно призначений наступник набере вже у першому турі ті ж 77% голосів, що і Путін у 2018 році. Аби був порядок в країні, аби НАТО не поставило Росію на коліна.

Вже фактично не залишилось і лідерів громадської думки, які могли б являти собою політичну альтернативу путінському режиму – останні опозиціонери або раптово гинуть «з невстановлених причин», або потраплять до в’язниць, або ж полишають РФ під загрозою фізичної розправи.

Молоде покоління? За опитуваннями того ж «Левада-Центру» 70% росіян у віці від 25 до 39 років вважають, що Сталін відіграв позитивну роль в історії Росії, і лише 20% – негативну.

А чого ще можна було очікувати? Все це покоління виросло при путінському режимі, в якому парадигма майбутнього була штучно розгорнута у минуле – діти у військовій формі зразка 1941 року, наклейки «на Берлін» на німецьких та японських авто на вулицях російських міст, обов’язковий «безсмертний полк» на 9 травня. «Деды воевали!», «не забудем, не простим!», «можем повторить!»

Потім, через багато років вони будуть казати, що не знали про злочини путінського режиму, що голосували як всі – за порядок і стабільність, що були обдурені кремлівською пропагандою, що щиро бажали звільнити український народ від жидо-бандерівської хунти. Потім буде комплекс провини. Але все це буде потім…

Валерій КОЛОМІЄЦЬ,
незалежний експерт, колишній дипломат (працював в МЗС України на посадах заввідділу Туреччини та Південного Кавказу, начальником управління країн Східної Європи, був радником посольства України в Молдові )