Дядько Арсеній, Або родинна історія та національні прапори

ДО 30-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

У дитинстві поряд з багатьма спортивними іграми (футбол, хокей, волейбол, теніс, шахи, битва на мечах, гонки на велосипедах та багато ін.) які ми грали в школі та із друзями-сусідами, однією із улюблених ігор була гра у війну з іграшковою зброєю «війнушка» або «войнушка» як ми її називали.

Якось до нас в гості зайшла прабабка (яка втратила на війні свого сина) і побачивши що ми граємо у цю гру, по-доброму схвильовано сказала дідусеві приблизно наступну фразу «Як ці діти ще не розуміють шо війна це погано, вона приносить біду і горе»! В таку гру ми грали напевно під впливом великої кількості фільмів про другу світову війну, які показували по телебаченню у 80-х роках. Такою була інформаційна політика в досить мілітаризованому суспільстві того періоду.

У нас у сім’ї постійно говорили про дядька (дядю) Арсенія, який молодим хлопцем у майже 19 річному віці загинув у ІІ-й світовій війні на території Польщі, (у селі, із символічною і промовистою назвою «Руський брід» – був поранений, похований у м. Олексндрув-Куявський). Дев’ятого травня біля сільського пам’ятника на честь загиблих воїнів (у с. Грозинці) та в поминальну неділю на кладовищі (цвинтарі) бабуся постійно давала поману-калачі за нього, які перед тим пекла в печі. Дідусь як тільки його згадував (найчастіше на свято Йордана коли він був поранений та травневі дні коли закінчилась війна), одразу на очі насувались сльози. Ми з мамою та братом бачили його на фото, знали що він був красивий та сильний молодий хлопець. На війні, напевно з огляду на свою кремезність, він був кулеметником (вага ручного кулемета приблизно 12 кг.).

Скільки наших молодих українських хлопців та хлопців інших національностей загинуло, ставши жертвою геополітичних проектів та безумства шовіністичних диктаторів Гітлера, Сталіна та інших бандитів-мерзотників. Нині образливо слухати маячню «всєя їх московітського «історика» Путіна і прочіх» (такою не зовсім коректною є моя рефлексія на них) про те, що вони війну виграли (чи то могли виграти) без України. Такі заяви взагалі не відповідають історичній дійсності, історичній правді, та як мінімум є неповагою до тих солдатів які загинули в тій війні. Але від тих людей годі сподіватися на повагу та правдиву інтерпретацію історії.

Можна зробити припущення, що якби наш народ не втратив свою державу (спершу у 13 ст. при падінні Київської держави – Князівства Русі від навали орди; у 14 ст. при падінні Королівства Русі; у 17-18 ст. при падінні Гетьманщини, Великого князівства Руського, Запорізької Січі; на початку 20 ст. при падінні УНР, Української держави, Директорії-УНР) можливо наші хлопці і не загинули би не зрозуміло за що. Але це все вже зі сфери альтернативної історії (Що би було, якби…?).

Фото: Фейсбук Євгена Ткача

За збігом обставин, згідно інформації поданій у «Книзі пам’яті України» про ІІ-у світову війну, саме на території Польщі у 1945 році загинув не тільки дядько Арсеній, а майже половина з призваних до лав радянської армії жителів с. Грозинці, а також жителів (вже колишнього) Хотинського району Чернівецької області. А у тому ж таки 1945 році радянський уряд, насамперед в особі Сталіна, прийме рішення про перехід етнічних українських земель Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Лемківщини (попри те, що навіть був готовий (розроблений) указ про створення Холмської області в складі України) до складу Польщі. На думку багатьох істориків, це було зроблено з метою підтримки створеного лояльного до себе комуністичного уряду Польщі, а також спільної боротьби з ним проти УПА. (Між іншим, за результатами Брест-Литовського мирного договору у 1918 році ці території були у складі Української Народної Республіки). Надалі, наслідком такого рішення стала подальша депортація близько одного мільйона українців (тільки вдуматись у цю цифру) зі своєї землі, своїх домівок, своїх споконвічних етнічних земель... депортовано навіть удвічі більше людей ніж з Криму у 1944 році… (До слова, нині у православному Соборі Святої Параскеви в Чернівцях можна побачити копію Холмської ікони Божої Матері, відому як в Києві так і в Холмі ще з 13 століття. Так сталось, що в тому храмі я вперше засвітив свічку за дядю Арсенія.)

Дядько Арсеній. Фото: Фейсбук Євгена Ткача

Територія села Грозинці, а також (вже колишнього) Хотинського району та в цілому Чернівецької області (у 1945 році на ній проживало близько 500 тисяч українців) – це також прикордоння України, яке дякувати Богу, не спіткала доля жителів які опинились за так званою «лінією Керзона» (кордон між Україною та Польщею) або доля нинішнього Донбасу і Криму. Вони «випивали свою гірку чашу перерозподілу територій» неодноразово раніше, особливо відчутно в період першої світової війни. Саме тут, між с. Колінківці (колишня Грозинецька волость) та с. Топорівці (нині це вже все одне ОТГ) проходив кордон («готар», рубіж) між тодішніми Австро-Угорською та Російською імперіями і велись запеклі бої (зокрема, так званий Брусилівський прорив 1916 р.). Навіть нині можна побачити братські могили та окопи (інженерно-захисні споруди) того періоду. За більш ніж 100 років вони майже не піддались ерозії. (В наш час, інколи на тих місцях в лісі навіть можна назбирати грибів…). А як відомо, майже вся центральна частина сучасного міста Чернівці, включно з будівлею нинішнього університету (пам’яткою ЮНЕСКО) та багатьма іншими унікальними архітектурними пам’ятками, була забудована ще в період Австро-Угорщини.

Хто такий для нашого загиблого на війні дядька Арсенія та багатьох інших хлопців був якийсь там «сталін», «гітлер» та їм подібні. Між іншим, наш прапрадід Степан (його в родині ще називали по румунськи «мошул», себто дід (з 1918 по 1940 р., та із липня 1941 по березень 1944 р. територія нашої Буковини була в складі королівства Румунії)), помер через декілька днів після того як помер вбивця Сталін, але (без перебільшення) ще встиг вимовити фразу «Я казав шо я його переживу, цього сталіна». Правда він про це сказав у менш літературній формі. Як на мене, молодець що так сказав, бо мислив логічно і не піддався московитській пропаганді. А не піддатись тій брехливій пропаганді, як на мене, було майже не можливо! В іншому випадку був ризик ув’язнення або втрати життя! (Один із синів прапрадіда – Тодор (Федір), відбув 13 років ув’язнення тільки за те, що нібито щось сказав проти Сталіна).

Висновок, який? Потрібно мати Свою державу, з повагою до неї відноситись. Бо тільки своя держава може бути захисником свого народу, його культури, мови, історії, традицій…

Якось не так давно, знов спілкуючись на цю тему (про повагу до своєї країни та про дядька Арсенія – нашу родинну мікро-історію яка для нас є сакральною) у моїх думках складаються пазли наших національних прапорів!

Фото: Фейсбук Євгена Ткача

1. Чорний колір прапора. Ґрунт (українська земля, чорноземи). В одному із останніх своїх листів (листівка із фронту складена у формі трикутника) дядько Арсеній написав своєму молодшому 12-літньому брату (нашому дідусю): Якщо зі мною щось станеться, то ти Ванька залишишся на моєму Ґрунті, (підростеш – будеш мати, бо я не знаю коли піду додому…, хазяюй там…). Пізніше бабуся постійно говорила що тут дуже хороша, «рівна (без схилу) та чорноземна» земля.

2. Червоний колір прапора. Пролита кров українського солдата який любив свою землю та любив життя, поранений на свято Йордана (Водохреща), а через три дні помер. Дідусь постійно казав (припускав), що напевно йому вчасно не надали медичну допомогу і він стікав кров’ю.

3. Жовтий колір прапора. Засіяна пшениця та інші сільськогосподарські культури. В останній рік життя, перед призовом в армію (на фронт) дядько Арсеній розорав конем та плугом всю землю яка була у власності біля хат в селі та в полі (більше 1 га). І як казав наш дідусь, який 11-літнім в той час допомагав йому поганяти коня – засіяв багато пшениці, а також ячменю, жита та інших с-г культур. Коли його забрали на фронт, то молодший трирічний братик Федір постійно залишав Арсенію в посудині «вечерю», напевно виготовлену із того самого врожаю…

4. Синій колір прапора. Із розповіді дідуся ми знаємо, що у дядька Арсенія виявляється було захоплення (по сучасному сказати хобі). Крім любові до коней, спортивної боротьби та гри з м’ячем – це розведення голубів. Він любив спостерігати політ і кружляння птахів миру в синьому небі які постійно повертались до своєї хати… Напевно, підсвідомо він хотів щоб був на землі мир і синє небо…

До слова, професійні історики та геральдисти походження синьо-жовтого прапора пов’язують із періодом і гербом Великого князя і короля Русі Данила Романовича та його нащадків (13-14 ст.). Це жовтий лев на синьому щиті. Значно пізніше цей герб почали символізувати жовта та синя стрічки, а ще пізніше з’явилась наддніпрянська інтерпретація – жовта пшениця і синє небо (добробут, багатство і мир; сонце і вода які символізують життя та інше …). Червоний та чорний кольори символізують пролиту кров солдатів за свою рідну родючу землю (боротьбу за Україну), або любов до своєї землі (своєї Батьківщини). За однією із найбільш розповсюджених версій червоно-чорний прапор почали використовувати із 1940-х років з ініціативи ОУН (які в той важкий період захищали (намагались відновити) свою країну), проте на думку деяких істориків його почали використовувати ще раніше – у 20 роках ХХ століття, як протест українців (русин) на заборону польським урядом використовувати синьо-жовтий прапор. Також є точка зору, що даний прапор використовували навіть в більш давній період.

Між іншим, Русь (Князівство Русь, Королівство Русь…) це, насамперед, історична назва України і більше нікого! Московити аж у 19 столітті, напевно з метою применшення значення, почали називати деяких наших руських (українських) князів Ґалєцкімі, тобто якимись там містячковими-регіональними, що звісно було викривленням дійсності. (Вони багато що «переназивали»: русин (українців) почали називати – малоросами, литвинів (жителів колишнього «Великого князівства Литовського») – білорусами, кримли або киримли (жителі Криму) – почали називатись кримськими татарами, московитів, тобто самі себе – почали називати великоросами і т. п., а пізніше у 20 ст. додались ще вулиці такого собі «лєніна» і йому подібних… словом, вийшла якась «каша-соломаха» не придатна для споживання і повна втрата здорового глузду…) Нашому народу вже вкрай необхідно позбутись «історичної короткозорості» та чужоземних історичних міфів і стереотипів про власне минуле, і врешті-решт повернути свою славну історію, (в т. ч. свою історичну назву) та дати тому відповідну чесну правову оцінку.

Фото: Фейсбук Євгена Ткача

Наша родинна мікро-історія є абсолютно протилежною до тієї історії, яку написала (розповіла) відома українська-буковинська письменниця Ольга Кобилянська у відомому творі «Земля», в якому брат вбиває брата за землю. В нашій родинній історії брати дуже сильно-сильно любили один одного і молодший брат постійно (вже більше 77 років) згадує свого старшого брата зі сльозами на очах та із вдячністю за любов, повагу, гарне відношення та за заповіт щодо землі (Ґрунту). Не так давно дідусь написав розповідь про свого брата, яку закінчив словами «Я люблю тебе брате»!

(До слова, на тому ґрунті (пізніше – наш батьківський дім) ще жила бабка («моша») Варвара, в якої померло з різних причин дев’ятеро дітей а останній внук загинув на війні. Після того як дідусь з бабусею одружилися, то на тому місці (згідно фронтового заповіту Арсенія) почали жити. Бабуся дуже добре про неї постійно відгукувалася і казала що вона її (тоді ще зовсім молоду) дуже полюбила (як рідну), проте час від часу дуже сильно плакала («голосила») за своїми померлими дітьми. Її син, який був рідним татом Арсенія, помер коли Арсенію було тільки два рочки, а молодшому братику Олексію (який помер від хвороби ще дитиною) тільки декілька місяців, проте пізніше татом (в наших краях тоді тата ще називали – «неньо») він називав нашого прадіда. В одному із фронтових листів Арсеній писав, що скоро зустрінеться зі своїми померлими неньом і братом, скоріш за все вже було в нього таке погане передчуття.)

Напевно загиблий на війні український воїн кулеметник, наш рідний ДЯДЬКО АРСЕНІЙ не знав, що через багато років потому його внучатий-племінник напише про цю РОДИННУ ІСТОРІЮ та на свій власний розсуд буде інтерпретувати та складати ПАЗЛИ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАПОРІВ.

Логічно може постати питання, чи може український солдат радянської армії який загинув у січні 1945 року, мати відношення до синьо-жовтого та червоно-чорного прапорів. На мою думку, по духу однозначно так! У кожної держави є свої символи, своя семантика. Так склалось історично, що у нашої держави (в українців) саме такі символи. А держава це, насамперед люди (перефразовуючи українського класика Тараса Шевченка – і мертві, і живі, і ненарождені земляки), які є носіями відповідної культури, мови, історичної пам’яті, традицій… До березня 1944 року дана територія була у складі Румунії, 25 квітня 1944 року – дядьку Арсенію виповнилось 18 років, 22 травня 1944 року – призваний до лав радянської армії. До чого йому, молодому юнаку, була та радянська армія, румунська армія (в яку були призвані два наші прадіди (один із с. Грозинці, інший із с. Санківці) на якісь там роботи), Польща (Влоцлавське воєводство) – на території якої він загинув та гітлерівська Німеччина разом взяті.

Навіщо йому взагалі була потрібна та війна??? У своїх листах з армії, пізніше з фронту він писав (подекуди не приховуючи сліз), що дуже тужить та сумує за своїми рідними, своєю землею, своєю рідною домівкою, всіх любить і обіймає та дуже хоче (має надію) повернутися і бути разом з рідними. Навіть поміж рядків можна прочитати (всі фронтові листи тоді проходили цензурну перевірку – на них стоїть штамп «Просмотрено»), при цьому не важко і здогадатись, що його серцю набагато милішими були любов до своєї землі (ґрунту), колосся пшениці (врожай) що на ній сходить та кружляння голубів (яких він розводив) у синьому небі, ніж отой 12 кілограмовий кулемет, який він у листах з іронією, сумом і невдоволенням називав своєю «жінкою або жоною», себто дружиною. ЇЇ, як і дітей йому не судилося мати… (А рядки, можливо з не поганої пісні, «Строчіт пулемьотчік за сіній платочек» – це, значною мірою, штучно створений радянський міф).

Відомий український художник із Слобожанщини (Харківщини) Ілля Рєпін, створивши унікальну картину, мистецький шедевр - «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (наскільки мені відомо, написану ще у 1880 роках на знак протесту проти заборони московською владою нашої рідної української мови) та намалювавши там два прапори синьо-жовтий та червоно-чорний, навряд чи усвідомлював (хіба що інтуїтивно), що значно пізніше вони (разом із княжим гербом Володимира Святославовича (Великого, Хрестителя), Ярослава Володимировича (Мудрого) та інших наших князів – тризубом) стануть символами нашої держави та її славної Тисячолітньої історії.

(До слова, нібито коли московський цар запитав, що на картині Іллі Рєпіна означають кольори тих прапорів, йому відповіли, що то традиція ще княжого «до Мазепинського» періоду (Руси-України))!

Московська Федерація (у 1721 році Московія була перейменована в грецьке слово «Росія»), або використовуючи їх сучасну термінологію (при всій повазі до простих людей які там проживають), «оголтєлий московито-путінський нацизм (режим)» навіть нині, у 21 столітті продовжує зазіхати на історичну спадщину нашої країни та нашого народу.

Проте на 100% переконаний, що фальсифікація та викривлення історії вже більше ніколи не пройде, «поїзд вже поїхав». Чим скоріше вгомоняться і відмовляться від шовіністичних ідей, тим краще буде, насамперед для них самих! (Вони навіть не можуть або не хочуть усвідомити що Русь (Київська) це історична назва України а не Московії, а між іншим, Русь була навіть (в т. ч.) на території с. Грозинці (наявна пам’ятка історії – Городище-фортеця 9-13 ст., яка скоріш за все є приблизно ровесницею славнозвісної Хотинської фортеці що спершу також була дерев’яною)).

Фото: Фейсбук Євгена Ткача

Нещодавно брат подарував моєму синочку іграшковий кулемет, яким він встиг трішки пошкодити меблі (якщо я скажу що нічого страшного – моя дружина відповість, що я неправий якщо так вважаю…). Перед тим, я його дітям (своїм племінникам) подарував меч, яким вони також щось там пошкодили… Дай Бог, щоб ми користувалися тільки іграшковою зброєю, ніколи не було війни і був МИР. А наша країна розвивалась, добробут людей покращувався, а люди усвідомили що необхідно з повагою ставитись до своєї країни та бути її патріотами (в хорошому розумінні цього слова). Це важлива умова подальшого соціально-економічного розвитку. Держава це не абстракція і не хтось десь-там у всьому винний, держава це Ми!

На фото нашого дядька Арсенія – молодого, красивого, кремезного хлопця хоч із сумом, але завжди приємно дивитись! Спочивайте з Богом! Принаймні, для нашої родини Ви відомий (а не невідомий) солдат! Завершу розповідь можливо банальною фразою, але вона має глибокий зміст «Людина живе доти, доки про неї пам’ятають»! Між іншим, історична пам’ять (попри те, що потрібно жити не тільки історією, а насамперед сьогоденням та майбутнім) це дуже важливий ресурс і джерело енергії як на мікро (особистому, індивідуальному) так і на макро (суспільному, державному) рівні.

З повагою, Євген ТКАЧ, викладач ЧНУ.
Персональна сторінка у Фейсбук

Рецензував статтю і в цілому схвально про неї відгукнувся – Іван Васильович Ткач, молодший брат загиблого на війні Арсенія і мій дідусь (якого я називаю тато)!


 Купити квартиру в Чернівцях
Коментарі:
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації