Жінки, яких найбільше торкнулася війна: переселенки у Хотині, які готують їжу на фронт, розповіли про свою боротьбу та вклад у перемогу

Невтомні, вмотивовані та позитивні. Матері воїнів та переселенки, що живуть у Хотині, гуртом наближають перемогу. Двічі на тиждень, від світанку й до темної ночі, готують страви для наших захисників.

І щоб - найсоковитіше, найароматніше, найсолодше. В меню - домашній хліб, солодка випічка, смажені пиріжки, вареники, пельмені, голубці. Готують у великих мисках та казанах. Хай би вистачило багатьом захисникам.

"Чи не тяжко весь день - на ногах?" - запитую господинь.

"А солдатам не тяжко?" - відповідають трудівниці.

"... Сказав, що за спідницю не ховатиметься"

"А що робити, якщо дитина на війні та ще й на передовій? - крізь сльози каже хотинчанка Аня Ленюк, пораючись біля казана з листям капусти на голубці. - Вже з 2014 року. Від самого початку. В нього було хвороб багато. Та не ховався. "А хто піде? Та й ховатися за спідницю не збираюся", - сказав".

"Ймовірно, готуєте й улюблені страви сина?", - запитую.

"Та ні, до нього ні разу не доходили наші посилки. Недавно був узагалі в кільці..., - додає жінка. - По 4-5 днів без зв’язку. А вчора вже подзвонив. Питаю: "Сину, ти поїв?". "Мам, ну шо ти таке кажеш, їди повно", - відказує. Питала, чи покупався, чи вода є. Також заспокоює, що все наче добре...

Він дуже любить печиво. Раніше, коли було як довезти, передавали йому. Було, запитую, скільки він з’їв. А в бригаді там по 12 побратимів. То два куски з’їсть і по всьому. В принципі, так і має бути. Вони дуже дружні".

"Я - прихожанка ПЦУ, відколи син пішов служити, ще з 2014 року, - розповідає пані Аня. - Дуже дякую священику Дмитру Шорі, що підтримує сина. Часто порадою. І дівчатам нашим, з якими готую страви, дякую за те, що підтримають і вислухають. Всі такі в нас. Ми настільки згуртовані, що вже подумки розуміємо, що кому треба. Лише так буде перемога".

"У сина днями - операція... А ми тут чекаємо..."

Пані Люба вправно закручує в капусту фарш, формуючи маленькі, апетитні голубці. Перебираючи пальцями листя капусти, майже не відволікається на розмови.

"У Люби син в госпіталі," - підказують жінки.

"Мій син хворий. Він зараз у Дніпрі, в госпіталі, - долучається до розмови пані Люба. - Він воював за Бахмутом. Робота - з кулеметом. Має проблему з ногами. Будуть робити операцію на коліно. А ми тут чекаємо новин".

"Усі солдати - наші діти, вони, як рідні діти нам , - додає жінка. - В ці страви ми вкладаємо свою душу, любов, повагу до них".

"... З 12 медсестер залишились дві... Ми працювали 24/7..."

"Розпочиналася операція. Зробили пацієнту анестезію. Й почалися вибухи, - пригадує Любов Старченко, медсестра-анестезіолог однієї з харківських лікарень, що знайшла тимчасовий дім у Хотині. - Ми поспіхом винесли хворого в коридор. Коли закінчились вибухи, знову зробили анестезію й розпочали операцію".

"Ви рятували поранених цивільних?" - запитую.

"Наша лікарня спеціалізувалася виключно на уролоії. Та, все ж, першу допомогу надавали всім, - каже пані Любов. - З початку великого вторнення з 12 медсестер у нашій лікарні залишилося лише дві. Всі виїхали. Я чергувала 24 години на добу... Були страшні обстріли. За кілька метрів від нашого будинку були прильоти. Через це ми з чоловіком узагалі переселилися до лікарні. Згодом, під натиском дітей, ми виїхали в безпечніше місце - на Буковину".

"Війна забрала у нас найдорожче, - не стримуючи сліз, каже Любов Старченко. - Племінниця з чоловіком і двома маленькими дітками загинула в Ізюмі. Всі загинули. Це неможливо пережити... Щоб забутися, менше дивитися новини по телевізору й плакати, я допомагаю: готуємо страви солдатам, робимо окопні свічки. Це - мій внесок у перемогу".

"... Свято перемоги - на Дністрі в купальниках... Так домовились"

"У четвер почалося вторгнення, а в суботу ми вже зібралися біля плит готувати для наших захисників, - розповідає вчителька місцевої школи пані Зоя, що готує на обід для жінок борщ. - Відтоді збираємося постійно. Влітку в школі була соціальна кухня. То готувала й там для вимушено переміщених осіб. Влітку готували виключно тушонки. Зараз же можна й інші страви, які не зіпсуються в дорозі, бо ж уже холодно. Нас щоразу на кухні - не менше десяти жінок".

"Звідки - сили? Це ж весь день потрібно трудитися, без відпочинку", - перепитую.

"Нас мотивує віра в те, що ця праця не на марне - на перемогу, - зауважує жінка. - І прийде той день Перемоги... Ми вже навіть спланували, де і як святкувати. Прихожанка нашої церкви, в якої зять воює, вона недавно перейшла в нашу церкву, має дачу на березі Дністра. Отож, ми говоримо, що треба шукати в Інтернеті нові моделі купальників, бо день Перемоги будемо святкувати на Дністрі".

Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

Світлини авторки