«Вирвалася із самого пекла…» Неймовірна історія лікарки з Маріуполя Ганни Кальченко, яка нині допомагає землякам у Чернівцях

Ганна Кальченко дуже тішиться, що працює у центрі “ЯМаріуполь” у Чернівцях. Розповідає, що доводиться бути не тільки сімейним лікарем, але й психологом: “У мене для цього зараз вже є ресурс”.

Ресурс у Ганни з'явився не так і давно. Був період, коли вона відчували себе повністю спустошеною, не знала, що робити і як жити далі. Хоча їй в якомусь сенсі повезло, бо уся родина змогла благополучно вибратись зі знищеного війною Маріуполя. Але втрачено було житло, все майно і, здавалось, сенс життя.

У Чернівцях Ганна та її чоловік Сергій, теж лікар, знайшли підтримку, житло і роботу. Дворічна донечка Кіра не знає, що таке ховатися тижнями у підвалі.

Ганна каже, що їй дуже подобається архітектура старовинного міста, де вона відчуває себе дуже комфортно. Дівчина мріє про перемогу, мир, можливість з задоволенням мандрувати. А головне, щоб її донечка ніколи не знала, що вона – дитя війни.

«Екзамен, професоре, для мене завжди свято!»

Ганні – 27 років. Вона закінчила Донецький національний медичний університет. Після інтернатури має спеціалізацію сімейного лікаря. Навчання починала в Луганському університеті, ще до 2014-го. Там на першому курсі і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Швидко побралися, потім разом жили та навчалися.

«Чому я вибрала медицину? – Питає у себе Ганна. – Бо мені дуже подобалась біологія та хімія. Цікавила фізіологія людини: хімічні реакції, метаболізми. Час, коли готувалась до ЗНО та вступу в виш, для мене був святом. Дуже подобалось вирішувати задачі, читати – я підписалася на медичні пабліки і цім жила. І хоча в університети було навчатись важко, студентські роки згадую з таким теплом!»

В Донецький виш, що тоді був вже у Маріуполі, Ганна з Сергієм перевелися на 5-м курсі. Інтернатуру проходила на базі поліклініки обласної лікарні інтенсивного лікування. 24 листопада 2022 року в неї завершувався другий рік інтернатури. Війна застала Ганну вдома, на східній околиці Маріуполя, де ще з 2014-го всі звикли до звуків вибухів. Що було далі — її розповідь.

У 21-му столітті це здавалося неможливим

24 лютого 2022 року ми прокинулися о п'ятій ранку. Обстріли лунали якось дуже голосно, вибух за вибухом. Я інтуїтивно зрозуміла: щось тут не так! Але до останнього не вірили, що почала повномасштабна війна. Бо вважала, що в 21-му столітті це не можливо.

Зайшла у Телеграм, - моя подруга (теж лікар) звертається до мене з Краматорська: «Чого спиш? Війна почалась!» І тільки тут я усвідомила: це все по справжньому. Що робити? Почались бойові дії. Лінія зіткнення дуже близько. А у тебе маленька дитинка...

Попрямували до батьків, що жили недалеко. До батьківського будинку приїхав і брат з родиною. Згрупувалися разом. Тато працював слюсарем на Азовсталі. У війну вірив найменше. Казав: «Не хвилюйтеся. Два дні і все знов буде добре. У мене завтра зміна, піду на роботу».

І тут за годину йому телефонують: все, ніхто вже нікуди не йде. Брат сказав: «Якщо меткомбінати припиняють роботу, нічого хорошого вже не буде». Родина вирішила мене з дитинкою та сім'ю брата відправити в як тоді здавалось більш безпечне селище Федорівку. Батьки й чоловік залишились. Бо мій Сергій працював у лікарні і розумів, що скоро підуть поранені.

Життя під «зетками»

В Федорівці нам навіть вдалося трохи заправити машину, але грошей ми зняти не змогли, бо банкомати були пусті. А наступного дня в єдиному маленькому магазинчику припинив працювати термінал. Та найгірше, що через декілька днів селище потрапило під окупацію. Відчуття жахливої безпорадності: якщо ці зі зброєю і «зетками» зайдуть у хату, то зроблять все, що захочуть, і ніхто не врятує. Бо кожен, перш за все, турбується про власну родину.

Дякувати Богу, нас не чіпали. Але у центрі окупанти окопувалися, ставили блок-пости, лазили по домівкам. Тож, ми ховали усе найцінніше у бджолиному вулику.

До побутових проблем пристосувалися швидко: не було води – набирали з річки, питну – з колодязя, не було газу – щоб приготувати їжу топили пічку дровами. Психологічно важко було через відсутність світла та зв'язку, насамперед з близькими. До того ж в Маріуполі першого березня в батьківський дім влучив снаряд. Що з ними? Ми знали тільки те, що батьки збирались ховатися в одному з підвалів у центрі міста.

Чоловік – молодець! Швидко зорієнтувався, в яких місцях зв'язок добре ловить. Назначили час, коли щодня будемо намагатися спілкуватись. Але коли на Маріуполь посипалися авіаудари, ми десять днів нічого не знали один про одного. Я залазила на дах в надії впіймати сигнал.

Врятувало, що відволікала маленька півторарічна дитина. Хотіла пити, їсти, на ручки, погратися, погукати. Бо не розуміла, що з нами, де і як змінилося наше життя.

Мені ж самій не хотілося нічого. Повний розпач – зовсім недавно жила в комфорті та мирі, і ось життя перевернулося: немає поруч чоловіка, сама з дитиною в якомусь селі, де ні води, ні світла ані памперсів. Рятували побутові турботи, дитина та книги.

З Божою допомогою так ми благополучно висиділи цей місяць, а в середині березня найдорожчі мені люди – батьки та чоловік змогли виїхати з Маріуполя і в одній з евакуаційних колон дістатися до вільного Запоріжжя.

Сергій потім казав, що рішення їхати без нас з малою далося йому дуже важко. Але якби він залишився у Маріуполя, то точно б загинув. Він радів хоч з того, що ми не ховались, як інші, по підвалах, наша маленька Кіра не сиділа серед пилу та бруду і ми не бачили того жаху, який охопив місто.

Фантастична людина

Я була рада, що мої рідні виїхали з Маріуполя, інакше ймовірно вони б загинули. Батьки з Запоріжжя поїхали далі до родичів, а Сергій залишився чекати нас. Саме в той час в селищі, де ми були з малою, нарешті дали світло — вперше з кінця лютого. Заявився зв'язок і потроху став пробиватися Інтернет. А Сергій скинув мені одну групу в соцмережі, де згодом я знайшла перевізника Євгена. З окупованих територій він вивозив домашніх тварин, а сюди привозив для них їжу.

До того ми намагалися виїхати самі, але залишалося дуже мало бензину і взяти його було ніде. Люди не хотіли ділитися, бо кожен турбувався, перша за все, за свою родину. В соцмережі я зверталась до перевізників, але вони вимагали великих грошей, яких у мене не було. А одного разу відгукнувся один хлопець, який був готовий і бензин привести, і забрати з собою.

Я не вірила, що таке можливо і що мені повезло натрапити на таку людину, яка в надважкий час турбується про всіх: тварин вивозить, знаходить для них корм, допомагає людям. Цей Євген привіз нам бензин і таким чином зробив можливою нашу подорож до Запоріжжя. До речі, я і після цього підтримувала з ним зв'язок і знала, що він скільки було можливо, до кінця вересня займався своєю волонтерською діяльністю.

За кермом нашого автомобіля був мій брат Вадим. Окупанти бачили в салоні двох малих дівчаток — мою Кіру і племінницю - і не дуже до нас чіплялися. Тільки дивилися телефони, а у брата ще й татуювання.

Дисонанс

В Запоріжжі я відчула кричущий дисонанс: люди спокійно ходять на роботу, сидять у кафе, магазини працюють, є зв'язок. Після місяця ізоляції відчувала себе дикункою. З одного боку, я могла з полегшенням видохнути: батьки живі, чоловік поруч, дитина — також. Але з іншому — в яких-небудь 150 кілометрах мій дім, руїни, розруха. Людям не до кави, бо вони в Пеклі. Діти по підвалам сидять, без води, без молочних сумішей. Вмирають навіть не від складних захворювань, а від елементарних. Крові не вистачає, антибіотиків — теж. Інший світ. І він зовсім поруч. А тут вирує життя.

Я лише тиждень прожила в ейфорії — все добре, жахи закінчились. А що далі?! Два місяці я не могла адаптуватися до життя. Приїхали з сім'єю до родичів у село в Чернівецькій області. Я дуже вдячна, що вони нас влаштували, обігріли. Єдине дивувало — вони аж ніяк не могли зрозуміти, чому ми ходимо засмучені, бо, на їхню думку, все у нас зараз добре. Вони казали нам: “Забувайте все, що пережили”.

А села тут, до речі, є молдавські та румунські. І населення зі своїм менталітетом. Вони чекають на посмішки, хай і натягнуті, - “спасибі, нам все подобається!”. І ти, щоб нікого не образити, вичавлюєш ці посмішки з останніх сил і робиш привітне обличчя. А перед очима — зруйновані місто та життя, усвідомлення, що у тебе нічого не залишилось і ти навіть не уявляєш, як жити далі.

У цьому селі ми всі разом — моя сім'я, братова та батьки — були два місяці. Потім брат - за фахом будівельник вирішив їхати до Києва, бо там є робота. Мама з татом вирушили до Кам'янського, де батько влаштувався на металургійний завод. А ми з чоловіком через знайомих знайшли житло в Чернівцях. Чоловік влаштувався до обласної лікарні, а я орендувала кабінет і зайнялася косметологією.

Місце сили

У вільний час ходила в адаптаційну групу для підтримки переселенців з 30 осіб. Для нас це було місце сили, де всі один одного підтримували, ділилися своєю біллю. Саме там ми стали обростати новими зв'язками і входити до нормального життя.

В жовтні 2022 року мені запропонували вакансію сімейного лікаря у центрі підтримки тимчасових переселенців з Маріуполя — “ЯМаріуполь”. Я з радістю погодилась. Бо з'явилась можливість займатися тим, що я хочу і люблю. Для мене наш центр — це частинка улюбленого міста. Захожу в нього — і я в Маріуполі, виходжу — в Чернівцях.

З перших днів люди приходили, плакали, жалілися, я давала їм висловитися, бо розуміла, як їм важко. Мені тільки 27 років, все життя попереду. А що робити жінці, котрій 76 і онук на руках, і більше нічого немає?!

Маріупольці звертаються з різними хворобами, перш за все — з гіпертонією, цукровим діабетом, багато післяінфарктних зі стентами. Вони дуже бояться рецидиву. У 90% моїх пацієнтів — посттравматичний синдром. Вони жаліються, що нервові, що погано сплять, що сняться кошмари. І все це пов'язано з війною. Її вони бачать уві сні, бо люди не можуть прийти в себе від горя. Кажуть, що нема сил, ресурсу, закінчилися усі сили.

Серед них багато тих, хто вже півроку, як вирвався з окупованого Маріуполя, але вони до сіх пір не можуть адаптуватися. Ті, кому більше 50 років, до психолога йти не хочуть, вважають, що в цьому є щось ганебне. А молоді навпаки - кажуть зразу: я сам не впораюся, підкажіть, до кого звернутись.

Тож, доводиться бути не тільки лікарем, а й психологом. І це добре. Бо в мене вже є ресурс і я можу підтримати земляків, які до мене звертаються. Бачу, як їм стає легше, як висихають на очах сльози, а замість них розквітає на вустах посмішка. І від неї я сама себе відчуваю краще…

Журналістка Світлана КУЗМІНСЬКА, ВПО (Маріуполь)
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки