«Тепер я на Буковині»: Як відважна Олена з Херсонщини допомагала ЗСУ в окупації і як дивом залишилася живою

У перший ж день повномасштабної війни вона побачила, як російські танки просуваються вулицями рідного села. Замість того, щоб злякатися, схопила телефон та почала фіксувати ворожу техніку, щоб виклавши відео на Фейсбук, попередити про російську навалу. Потім багато місяців вона передавала безліч подібних знімків та відео на підконтрольну Україні територію, щоб цією інформацією допомогати українським військовим. Але прийшов той час, коли вона зрозуміла: за цю діяльність їй загрожує дуже велика небезпека, тож треба їхати на вільну Україну.

Зараз пані Олена мешкає в одному з буковинських сіл. Час від часу разом з товаришем з Маріуполя відвідує чернівецький центр допомоги переселенцям. І тоді в гарному, але холодному приміщенні старовинної будівлі наче сонечко сходить. Бо температура повітря підвищується навіть від голосу Олени, який журчить, мов дзвінкий струмок. Час від часу журчання перериває кришталевий дзвін її запального сміху. Вона любить і посміятися, і пожартувати. Мов би й не було в її житті страху та болю і мов би не втратила вона рідну домівку, а з тою – і все, що любила.

«А ти, Лєнка – укроп!»

Рідне її село на Херсонщині розташоване по Мелітопольській трасі. Олена розповідає:

- О 4.40 ранку 24 лютого 2022 року зателефонували знайомі з Нової Каховки: «Лєна, війна! Танки йдуть!» І я зразу почала по селу телефонувати, народ будити. Вранці дивимося: що там під посадкою лізе? Невже трактора вже пішли на посівну або землю орати?! А то танки! Російські! Їдуть собі селом, а люди всі повиходили і почали знімати на мобілки ту військову техніку з маркуванням “Z“ та “V” й викладати в соцмережі, щоб всі бачили, що тут у нас відбувається. Через наше село йшли всі їхні колони. Ховалися поруч в лісках. Їхні бази формувались в містах Каховка та Нова Каховка. Ми бачили, де ту техніку ремонтували, де радіолокаційні машині стояли...

Зараз це навіть дивно, але ж ми ніколи не думали, що таке може трапитись. А коли трапилось і ставало жити все гірше, згуртувалися. Велику роботу проводила одна прекрасна жінка. Всіма силами вона старалася забезпечити продуктами мешканців села хлібом, мукою, картоплею, іншими продуктами, а ще – ліками, памперсами, всім, що можна було дістати…

Від початку повномасштабної агресії Олена прожила в своєму селі вісім місяців. Добре знає, як існувати під обстрілами, а ще й поруч з завойовниками та колаборантами. На питання, як воно бути під окупацією, відверто відповідає:

- Дуже страшно! Спочатку були російські спецпризначенці. Потім завезли військових з ДНР та ЛНР. Ті повністю контролювали в’їзд та виїзд, по магазинах ходили, з'ясовували, хто де живе, чим займається, хто куди їздив.

Якось питаю у них: «Чого ви сюди прийшли? Ми жили в мирній Україні, без війни. У нас в Херсонській області є все — дешеві фрукти та овочі, чудове море. Нас все влаштовувало. А що не влаштовувало вас? Ви ж теж українці, жили б собі, працювали»

А вони мені: «Ось ми зараз в росії, безкоштовна медицина, для роботи ноутбуки повидавали, є можливість поїхати добре відпочити. Все хорошо».

Я знов за своє: «А від кого ви нас звільняєте?». Відповідають: «Ви потім все зрозумієте».

Не вгамовуюсь і продовжую: «А ось мене, наприклад не влаштовує, що ви перерили все село своїми окопами, ходите з автоматами. У мене батько хворіє, а я не можу повезти його в лікарню, бо там нічого вже нема і лікарі всі повтікали!»

Подивились на мене уважно і кажуть: «А ти, Лєнка – укроп!».

«Дождалась своих! Тепер я тут буду порядки наводить!”

Коли мова зайшла про колаборантів, Олена думками опинилася в 2014 році:

- Ще як війна почалася, приїхали до нас переселенці з Донецька. Бідні, нещасні. Серед них жіночка Вєра Долгіх. Люди допомагали чим могли: на тобі житло, на продукти. Але коли прийшла русня, ця Вєра вийшла й каже: «Ну все, вот наши и пришли. Я дождалась!».

Пішла до школи, поздирала всю символіку України, взяла відро з фарбами, розмалювала все, як подобається рашистам, й оголосила: «Все! Теперь тут будєт Россія. Теперь порядок буду наводіть я!».

В селі навіть не здогадувались, яка вона. В 2014-му даних не збирали, нічого не з'ясовували. Взагалі тільки те й знали, що біженка з Донецька і що будемо підтримувати.

Важко це казати, але Вєра там зараз не єдина колаборантка. В селі на співпрацю з ворогом пішли ще декілька людей, у тому числі Любов Мороз, яка стала головою нашого округа. До війни з чоловіком Віталієм сиділи тихо. І тільки помітили, що він, спілкуючись з хлопцями в автогаражі, розповідав, як класно живеться в росії і як погано у нас, в Україні. Все це поспливало тільки коли почалася повномасштабна війна. А раніше ніхто не надавав значення цим словам, бо занадто ми, українці, толерантні. Думали, побалакають і на тому все й залишиться. Але ні.

А ще до нас, селян, приїздили по землю. Справа в тому, що в нашому селі був агрохолдинг. Як тільки почалась повномасштабна війна, щоб не співпрацювати з ворогом, керівники свій холдинг зразу ж закрили, всю техніку - в гараж і поїхали геть. Потім ту техніку розграбували, а з сусіднього села приїхали фермери, які не нехтували співпрацею і стали пропонувати селянам укладати договори, щоб обробляти їх землю.

Колаборант Григорій зібрав людей і став переконувати: передавайте землю сюди, бо України вже не буде. І показує на Любу Мороз: “От вона буде укладати договори”. Потім до тієї Люби приїздила машина, на якій вона об'їжджала землю, показуючи окупантам, де що знаходиться. Все, що отримували від тієї землі, йшло на спонсорування війни, бо вивозили в Крим або на росію, платили рф податки.

Окрема історія була, коли почали готувати псевдовибори до місцевих органів окупаційної влади. Перед “Єдиним днем голосування” приїхали співробітники ФСБ, оточили село, ходили з хати в хату, перевіряючи паспорти, техніку.

Хто не отримав російських документів і не збирався, давали два дні, щоб забрались геть. На своїх машинах люди не мали права виїхати, тільки з перевізником. Тож, залишали все майно. Брали те, що можна скласти в одну сумку. Та й скільки на собі витягнеш?!

Про це Олена вже дізналася пізніше, бо в той час вона вже була далеко від рідних місць.

"Якщо піду до батька прощатись, взагалі не поїду”

В якийсь момент Олена відчула: треба терміново їхати, бо ще трішки і може бути запізно. На її щастя діти та онук були в безпеці. Щодо батьків, мама померла ще до війни, а за хворим батьком за гроші і продукти приглядала сусідка. Олена і рада була б взяти батька з собою, але він був лежачим, до того ж в такому стані, що точно б не витримав дороги. Вона навіть не змогла з ним попрощатися, бо розуміла: коли побачить, взагалі не зможе поїхати.

Тож, завантажила в свій автомобіль все, що могла. Як в тому віршику; “картину, корзину, картонку и маленькую собаченку”. Але в додаток до телевізора, ящиків із закатками та іншим майном у цієї жінки ще був кіт Масік та доволі велика собака, яку вона влітку ледь живу знайшла на трасі.

- Їздила до своїх знайомих. Дивлюся – хтось повзе з посіву, пшениця ще була нескошена. Думаю, може когось побили й викинули? Дивлюсь – собака! Вилізла і сіла переді мною на зустрічну смугу. Шкіра та кістки. Чи велика? На той час близько 10 кг, зараз – всі 35. Дінкою назвала. Возила до ветеринара, виписали їй паспорт, поставили штамп. З тих пір вона зі мною.

На шляху до Запоріжжя безліч окупантських блок-постів. Зупиняли, перевіряли документи, питали, чому їде одна, невже не страшно? На одному з тих постів вимусили обдирати від тонування вікна машини, бо в росії «не положено».

Олена, обдираючи, плакала і все намагалася зрозуміти: “Навіщо? Я все одно виїжджаю до України!” Їй відповідали: “Это для вашей безопасности.”.

«Діма, коли виберусь, я обов’язково про тебе розкажу!»

Діставшись Василівки (останнього значного населеного пункту по дорозі на Запоріжжя), щоб їхати далі люди мали записуватись в чергу на отримання перепустки. Олена дізналася, що реєстрацією займалась її землячка. Підійшла до неї з ксерокопією документів своїх супутників, з якими їхала однією колоною. Та погодилась занести всіх у список, тож, і далі прямували разом. Але спочатку прийшлось 20 днів чекати майже в полі. Без можливості хоч трошки помитись, майже без води та їжі.

- Тоді я дійсно переосмислила все. Бо орки пригнали до нас гради, стріляли з них. І я подумала: слава Богу, що не взяла з собою хворого батька. Він би цього не витримав. Поруч зі мною їхав здоровий дядько, а після довгих днів стресу якось сів і помер від інсульту.

Ще з тих пір я мріяла розповісти світу про одну неймовірну людину, молодого чоловіка на ім’я Діма. Коли ми стояли записуватись в чергу, він підійшов до мене: «Лєна, я вам хочу допомогти!»

Діма – підприємець з Мелітополя, має родину, дітей. Тож, йому було про кого турбуватись. Але Діма не міг спокійно жити, бо знав, що там, під Василівкою, багато людей просто неба, доба за добою майже без хліба та води. І він вирішив допомагати. Діма – єдиний, хто безкоштовно своєю машиною привозив нам гуманітарну допомогу. З одним із своїх знайомих він скупляв у магазинах геть все, що могло бути в нагоді: воду великими баклажками, картоплю в мішках, цибулю, дітям - банани, солодощі, соки, йогурти. Він навіть привозив кружки тим, кому ні з чого пити. Медикаменти, які були на вагу золота, бо багато біженців хворіли. Писав список необхідного, потім все привозив.

Чи варто казати, настільки ми були йому вдячні! Спитала Діму, до речі за національністю він не був українцем, ймовірно, азербайджанцем: «Навіщо ти допомагаєш українцям?». Відповідає: «Моя родина теж із біженців. Коли я був малою дитиною, ми теж тікали від війни. І знаєте, хто нам допоміг: їжею, усім на світі, а головне – вибратись із Пекла? Військові українці! Тому я все життя буду їх пам'ятати і завжди буду допомагати українцям».

«Чому ж не їдеш з нами?». Відповів, що донька дуже хворіє і що до останнього буде чекати на Україну. А я пообіцяла, що розповім всьому світу про нього і про його вчинок. Бо Діма нас урятував. Не знаю, щоб ми робили, якби не він.

«Лєна, у тебе є Ангел-охоронець»

Ще коли Олена з попутниками дістались Василівки, до біженців стали чіплятися кадирівці. Придивлялись у кого яка машина, пропонували за великі гроші провезти через сіру зону без огляду ФСБ. Деякі погоджувались, а згодом повертались – номер не пройшов.

Щоб кадирівці не чіплялись до неї, одинокої жінки, Олена в Василівці взяла до себе в машину місцеву мешканку, тьотю Любу, яка хотіла, але не могла виїхати. Запхала на свої ящики її клунки, а через деякий час поїхали вони на перевірку до ФСБ-шників.

- До мене підійшли п’ятеро військових: «З ким їдете?», відповідаю: «Сама. Собака, кіт. Ось жіночку взяла, бо їй не було з ким». Обійшли машину, подивились. Я розуміла, що можуть зараз сказати: «Вилазь! Усе витягуй!» Будуть перевертати все, щоб знайти гроші. Бо люди звичайно брали з собою усі свої заощадження. А ще орки завжди ретельно перевіряли телефон, а у мене там!.. Видаляй – не видаляй, їхні фахівці швидко відновлюють всю інформацію. Врятувала мене собака.

В кабіні мого автомобіля замість собачої миски стояло відерко з-під майонезу. Кидаю в нього завернуті в пакетик гроші й телефон. Зверху висипаю банку тушкованки, витягую з машини собаку на ціпку, прив’язую і ставлю перед нею те відро. Вони позаглядали в машину і наказують, щоб відкривала багажник. Я кажу: «Вкажіть на любий ящик, бо всі вивантажувати у мене немає сил». Вони так подивилися і кажуть один одному: «Ця їде назавжди». Нічого доглядати не стали, просто відпустили.

І все – я собаку завела, відро занесла, а тьотя Люба стоїть і каже: «Лєна, у тебе є Ангел-охоронець!».

Поки чекала на хлопця Ваню з сусіднього авто, якого орки ще тримали-перевіряли, тьотю фізіологія покликала в посадку. Вона тільки туди зібралась, як бачимо, а там розтяжка. Хто зна, може знову Ангел врятував? Був з нами він, мабуть, і тоді, коли їхали, а узбіч дороги всюди лежали «кругляки» протитанкових мін.

Ось так ми й доїхали до “смайлика” – першого українського блок-поста після сірої зони. Там стояв наш прапор, брудний, подертий, але ж наш рідний. А під ним на камені хлопці намалювали смайлик, щоб наші змучені біженці бачили, що тут їх чекають, що все буде добре.

Оптимістка Олена з посмішкою згадує, що приїхали на той пост, брудні, «як чорти». Військові кажуть: «Виходьте! Треба зробити огляд». А вони з тьотею Любою зупинитися не можуть, плачуть від радості.

Трошки згодом коли поїхали до решти колони, побачили інших заплаканих жінок. Неподалік, в сірій зоні, стояла спалена машина. В ній дівчата підірвались на міні…

“По-іншому ніяк!”

Ні для Олени і ні для кого з біженців з перетином цієї рухомої межі, що відділяє окуповану та вільну Україну, щасливе життя не настало. Та і яке щастя під час війни? Тільки тимчасове, миттєве. Особисті шляхи людей, що були в Оленчиній колонні передбачувано розійшлися. За три місяці після її від’їзду з рідного села помер батько. Поховали без неї. Єдине що могла Олена – надіслати гроші і організовувати сумний цей захід на відстані.

Із Запоріжжя жінка приїхала на Буковину «до рідної людини», хвора, бо випробування та незвичний клімат підточили її здоров’я. Потрібні були хоч невеличка турбота та доброта. Але відносини з «рідною людиною» не склалися і Олена, трошечки набравшись сил, на свій день народження зібрала «манатки» і переїхала в інше житло.

На щастя, саме там вона зустріла гарних людей, з ким можна поспілкуватись, поплакати і посміятись, підтримати один одного.

- Що буде далі? – питаю у Олени. – Вона замислилась й відповідає: «Племінник мій воює. Брат разом з зятем допомагають ЗСУ, - безкоштовно ремонтують військову техніку. А ще брат – добра душа - годує тварин, яких позалишали. Надіюсь на то, що хлопці звільнять наші території, ми повернемось додому, але не знаю, скільки до цього пройде часу. Бо там все заміновано. Багато механізаторів, що намагаються хоч щось засіяти на тій землі, підривається. Щоб її очистити і зробити безпечною, пройде не один рік.

Від цих сумних думок гарнесеньке личко пані Олени затьмарилося. Але не надовго. Природжений оптимізм та життєлюбність розігнали хмари і вона щиро посміхнулася: Нічого! Все буде добре! Бо по-іншому ніяк!

Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка. ВПО, Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото УНІАН, Еспресо та надані авторкою матеріалу