Ольга РУДА: Де був Бог?

Моя баба Юстина в своєму житті пережила багато катаклізмів: не виходячи зі своєї хати, вона жила на землях Австрійської імперії Франца Йосифа, Польської Республіки, Радянської України. Добре пам'ятала масові арешти українців поляками та навіть вбивства під час пасифікації у Галичині (репресивна акція, проведена польською владою у вересні — листопаді 1930 року за наказом Юзефа Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Східної Галичини). Це був справжній терор проти українських установ (шкіл, осередків Просвіти, Пласту, Сокола) – на кінець 1930 року були ліквідовані практично всі українські школи та гімназії.

Моя мама пішла вже до польської школи.

Баба Юстина чіпко тримала в пам'яті події весни 1933 року. Тільки-но скресла крига на Збручі, як ночами раптом стало чути борсання у воді і постріли. Часом на “польський” берег вибиралися худющі, напівроздягнені люди з якимись "дикими поглядами". Дійшовши до найближчого села, вони ступали на перше-ліпше подвір’я і просили тільки одного – хліба. То були селяни “з того боку”, “від совєтів”. Можливість перебрести або переплисти Збруч під покровом ночі, зібравши рештки сил, була для них останнім шансом. Так вони дізнались про голод у “Великій Україні”.

Моя мама часто згадувала, як міняла окраєць білого пшеничного хліба на чорний і глевкий у дівчинки "з тої України".
Також баба Юстина пам'ятала радянську окупацію перед Другою світовою війною.

У 1939 році на тутешніх землях оселився антихрист.

Спочатку жителі Східної Галичини раділи, що радянське військо збило польську пиху – зустрічали їх з квітами, сподівалися, що знову зможуть відкрити українські школи й гімназії. Однак, прийшло військо, що нагадувало дику орду. Солдати в брудних шинелях, сердиті й голодні, дехто без чобіт... Навіть офіцери та їхні жінки були вражені рівнем культури на польській території, вишуканим виглядом інтелігенції та кількістю майна в крамницях. Вони не знали як користуватись найпростішими приладами, демонструючи дикість та неосвіченість. Після культурного шоку, "визволителі" почали грабувати й висилати на схід пограбоване майно. А потім почалися арешти націоналістів і патріотів.

Баба казала, що до Різдва 1939 року ще можна було втекти від совітів в німецьку зону окупації і далі на Захід. Але вони з дідом Петром, маючи на руках двох малих дітей, батьків, хату й велику господарку, залишилися.

Так баба з дідом потрапили у самий вир колеса історії, яке добряче покрутило й побило їх під час Другої світової війни, та й після неї. Пошуки "бандерівців", арешти, побої, конфіскації, вбивства, повоєнний Голодомор, – баба Юстина неохоче згадувала ті часи. Та найбільше жителів приєднаних територій вразила нетерпимість до української мови, українських традицій, священиків та до української інтелігенції. Їх знищували з якоюсь лютою ненавистю: арештовуючи, катуючи, когось відправляючи до Сибіру, когось розстрілюючи на місці. У церквах розбивали дзвіниці, руйнували іконостаси та каплиці, зривали хрести.

Диявольська влада показала своє справжнє обличчя. Згадаймо мучеників віри й довгий шлях до волі нашого патріарха Йосипа Сліпого, Сандармох, самоспалення героїв й знищення поетів.

Згадаймо світлини вертепів й шевченківських вечорів у сибірських таборах та вишиті риб’ячою кісткою рушники. Тільки Віра в Господа нашого й жага волі для рідної України не дали їм впасти перед ворогом на коліна.

Національний прапор на розвалинах будинку у Харкові. Фото: REUTERS

Чому я сьогодні знову згадала про свою любу бабусю? Війна в Україні й трагічна загибель великої кількості людей, Буча, Ірпінь, Харків, Маріуполь, Чернігів, Гостомель... й мученицька смерть дітей змусили мене ще раз задуматися над сенсом нашого життя. І над моєю Вірою, отриманою в теплих пригорщах від баби Юстини.

У мене протягом життя були різні стосунки з Богом. Часом я сердилася на Нього, звинувачуючи в моїх бідах чи проблемах, часом кричала й плакала від безсилля. Однак, ми завжди мирилися, щоб-там-не-сталося.

Прочитавши, як деякі зірки чи просто відомі блогери заявляють, що «Бога не має», «інакше Він не допустив би цього» й цілий хор голосів, який ніби й радісно підтверджує «так, так, немає», я подумала – людям вигідно «спати», жити як зомбі й не прокидатися. Тому що, у цьому випадку, усі свої проблеми можна перекласти на когось іншого. І звинуватити когось іншого у всіх своїх бідах.

Хто винен у тому, що цілі міста закликали «рускій мір», вибирали проросійських керівників, голосували за опзж і їм подібних й уперто відмовлялись розмовляти державною мовою? Хто привів до влади агента кремля медведчука, ківу і таких, як вони відвертих антиукраїнців?

Бог?

Хто винен у тому, що у нас процвітала церква московського патріархату, яка пропагувала «російські цінності»? Що із зомбоящиків на території України жвендякали російські біснуваті? Що діти росли на російських серіалах і тусувалися в «Аднакласніках»? Що більшості подобалися зірки, які насаджували поганий смак російського шансону й НЕ БАЖАЛИ ПЕРЕХОДИТИ НА МОВУ СВОЄЇ КРАЇНИ?

Бог?

Хто винен, що східна частина України, в переважній більшості вважала західняків «бандерівцями», сміялася над нашими звичаями і вперто відмовлялася визнавати наші святині – тризуб, червоно-чорний прапор, наших національних героїв?

Чому Київ - столиця України - уперто відмовлявся переходити на державну мову? Хіба 30 років це мало,щоб вивчити МОВУ КРАЇНИ, В ЯКІЙ ТИ ЖИВЕШ?

Бог?

Хто дав дияволу у людській подобі надію, що ви зустрічатимете його з квітами?

Одного разу, приїхавши з міста на канікули до баби Юстини, я бовкнула щось російською – здається це була фраза з якогось популярного кінофільму, якими ми так часто перекидалися з друзями. І одразу ж побачила, як справжній, нестерпний біль, якась наче мука перекосила бабине лице. Вона нічого не сказала мені, та я сама зрозуміла свою дурість. Більше при бабі я не вживала жодного російського слова.

Моя баба Юстина завше мовчала, коли не могла повідати чогось фундаментально мудрого і потрібного. Вона була впевнена, що ТАМ ми будемо відповідати за кожне своє слово, не те що за дію.

Але деякі люди просто не можуть зрозуміти - відповідати ми будемо не ТАМ, а ТУТ. Бо інакше життя чи Вища сила нас не навчить. Болячками, хворобами дітей, розбитими новенькими автівками, переломаними руками-ногами... Війною, в кінці-кінців.

Розбомблений будинок у Києві. Фото REUTERS

Такий закон Всесвіту.

І звинувачувати бородатого вуйка з Неба у наших бідах – це інфантилізм і нерозуміння того, що відбувається. На українській землі і в світі.

Царство Небесне усім загиблим українцям. Нехай з Богом спочивають.

Ольга РУДА,
Editor of the Ukrainian People Magazine (с)


Коментарі:
Більше новин по темі: