Неймовірні історії переселенок, які подолали неабиякі труднощі і самореалізувалися на Буковині

Є ті, хто нарікає на долю за різних обставин, навіть вкрай «тепличних». А є інші, які пройшли через складні випробування, але, як «капітани» свого життя, навчилися маневрувати під час «шторму» і, починаючи своє життя «з нуля», досягли успіху на новому місці. Серед таких - тимчасово вимушені переселенці Юлія Калашнікова та Марина Гладкова з Донеччини, а також Ірина Скіндер з Харкова. Через бойові дії та окупацію Юлія та Марина були змушені залишити свої домівки ще на початку АТО, склавши нажите, фактично все своє минуле, у декілька валіз. А Ірина втікала від вибухів 24 лютого минулого року з двома малолітніми дітьми, найменшій з яких було лише шість місяців…

Юлія Калашнікова: «Відчуття, що ти тут ненадовго, не проходить з часом»

Юлія Калашнікова переїхала у Сторожинець у 2014 році з трьома дітьми, мамою і сестрою Ольгою з її сім’єю.

- Випадково в Інтернеті знайшла оголошення від місцевої жительки Наталії Крички з пропозицією погостювати в неї сім’ї, яка мешкає в районі ведення бойових дій, - розповідає Юлія. - Ми відгукнулися і прожили в неї вдома два тижні. Я тоді була вагітна… Потім повернулася на Донеччину і там народився мій найменший син Михайлик. Коли йому виповнилося шість місяців, я з трьома дітьми та рідними знову приїхала на Буковину. Старша донечка Олександра пішла у 6-й клас в місцеву школу, а сину Миколі на той час виповнилося 6 років…

- З якими проблемами стикнулися на новому місці?

- Найбільша проблема, з якою стикаються переселенці як тоді, так і сьогодні, - це житло. Поки його немає, ти не відчуваєш себе повністю інтегрованим в суспільство. Відчуття, що ти тут ненадовго, не проходить з часом. Воно є навіть у мене, після 9-и років життя у Сторожинці (хоч вже є і робота, і друзі), - через відсутність постійного місця проживання та страх, що знову треба з’їжджати з однієї квартири на іншу. Ця невизначеність дуже впливає психологічно.

Через це страждають, у першу чергу, діти, та й ми, дорослі, теж… Адже звикли, що у нас є своє житло, в якому прожили півжиття. І раптом все треба починати з нуля…

Тому, коли мене запитують, чи я адаптувалася за стільки років життя на Буковині, я чесно відповідаю: ні. Я пристосувалася до нових умов, але не відчуваю себе на 100 % місцевою жителькою. Не скажу, що планую повертатися на Донеччину, хоч моє житло поки що вціліло від бойових дій… Але і там я - «вже не там», і тут я - «ще не тут». Таке от «підвішане» відчуття…

Моє рідне місто з 2014 року і донині знаходиться на окупованій території. Поруч проходять бойові дії, за 20-30 км від міста. З початком повномасштабного вторгнення росії - ще більш активні, ніж під час АТО. За останні 9 років лише один раз змогла приїхати додому - на один день у 2021 році.

- А чи немає можливості продати там квартиру, щоб нарешті десь «осісти» і придбати власне житло?

- Не планую це робити, бо, по-перше, невідомо, за яким законодавством буде відбуватися продаж, щоб це було легально. Та й вартість житла там дуже низька через близькість до фронту. Іноді й у наше місто «прилітає».

- З якими настроями нині живуть Ваші знайомі, що залишилися в окупації?

- Напівдепресивними, через розруху та недостатнє фінансування у всіх сферах життєдіяльності. «Облізлі» дороги, будинки…

Донька Юлії - майбутня військова

Юлія Калашнікова дивує: її 20-річна донька Олександра у цьому році закінчує академію, де навчається на… прикордонницю!

- Чи не відмовляли доньку від професії військового, адже самі залишили домівку через бойові дії?

- Чула багато випадків, коли діти, покинувши небезпечні місця у зоні АТО вже у свідомому віці, нині є дуже патріотичними. Чимало з них навчаються на військових або взяли у руки зброю і служать у ЗСУ. Є й ті, що загинули на війні… Вони вирішили боротися за свій рідний дім… Донька свідомо обрала професію військового. Чесно кажучи, я хотіла, щоб вона поїхала за кордон для здобуття освіти, щоб вивчила німецьку мову… Але це - її шлях…

Частково працевлаштувала шістьох ВПО

Щоб пристосуватися до нових умов, Юлія Калашнікова була змушена повністю змінити рід діяльності. На Донеччині вона працювала спеціалістом Пенсійного фонду України. А у Сторожинці об’єдналась з жінками, які проживали у громаді, щоб вирішувати спільні проблеми - з житлом, соціальними виплатами, наданням статусу дитини війни та іншими. І 15 квітня 2019 року створили громадську організацію «Ми - з України», яку Юлія очолює.

- Тоді до нашої організації входили до 15 родин, - розповідає жінка. - Після повномасштабного вторгнення, коли переселенців стало набагато більше, ми почали надавати їм соціальну та психологічну підтримку. По статистиці у Сторожинецькій громаді до 2022 року було зареєстровано 70 переселенців, а нині 1200.

Зараз втілюємо три проекти. У першому задіяли дітей від 3-х до 10-и років, у іншому - підлітків 12-18 років. А третій, який почав діяти у грудні, розрахований для дорослих. Зокрема, він включає три безкоштовні танцювальні групи по 20 людей у кожній. Також жінки відвідують курс управління стресом та самодопомоги, а ще надаємо індивідуальну психологічну допомогу. Долучаємо і членів сімей військовослужбовців, яким потрібна така підтримка.

Наприклад, у останньому проекті на 70% охопили внутрішньо переміщених осіб, а на 30 - місцевих жителів, в тому числі рідних військовослужбовців, людей з інвалідністю та інших. Всього у цьому проекті плануємо залучити більше 200 людей.

- Звідки берете фінансування для реалізації Ваших проектів? Хто Ваші донори?

- У нас немає постійних донорів. Це були різні організації: Офіс Ради Європи в Україні, Угорська екуменічна служба допомоги, Швейцарська агенція розвитку та співробітництва SDC у межах проекту «Mental healthfor Ukraine», Агентство США з міжнародного розвитку USAID та інші.

Цікаво, що Юлія Калашнікова не лише допомагає внутрішньо переміщеним особам, але і сприяє їх працевлаштуванню. Нині у ГО «Ми – з України» працюють аж шість переселенців.

- Вони беруть участь у різних міжнародних проектах та частково працевлаштовані. Також дехто долучається до нашої роботи на волонтерських засадах, - повідомила жінка.

Марина Гладкова: «Ще до 24 лютого спакувала валізу з найнеобхіднішим»

Серед працівників ГО «Ми - з України» - Марина Гладкова, яка прибула у Сторожинець вже після повномасштабного вторгнення. А до цього часу, у 2017 році, була змушена переїхати з окупованого селища на Донеччині у Харків.

- У перший день повномасштабного вторгнення ми вирушили у одне із сіл Харківщини, щоб «перечекати» там небезпеку, - пригадує 37-річна Марина. - Наступного дня зрозуміли, що потрібно їхати далі, і разом з друзями вирушили на західну Україну. Так, як досвід переїзду - втечі від бойових дій - у мене був, то ще до 24 лютого спакувала найнеобхідніші речі. І хоч з екранів телевізорів нас запевняли, що повномасштабного вторгнення не буде, але я, про всяк випадок, готувала валізу… Тож 25 лютого повернулася в орендовану квартиру у Харків лише для того, щоб дозбирати те, що не встигла… Пізніше ми дізналися, що село, де ми ночували з 24 по 25 лютого, згодом було обстріляне… Добре, що біда оминула нас…

Рідні говорять по телефону: «Хочемо поглянути на Буковину - за що ти її так «рекламуєш»?»

- Першого березня разом ще з однією сім’єю, з якою товаришуємо близько 15 років і в якій є троє діток (від 1 до 12 років), ми дісталися Сторожинця, - каже жінка. - Нам запропонували пожити у двохкімнатній квартирі, власниця якої з трьома дітками виїхала в Польщу.

Ми жили безкоштовно, сплачуючи лише за комунальні послуги. Натрапили на дуже турботливих, людяних буковинців - батьків власниці, які постійно турбувалися, чи нам всього вистачає, приносили свою побутову техніку та інші речі для нашого користування. А на Великдень запросили нас відсвяткувати разом це світле свято. Були тільки їхні родичі і ми… Нас це так розчулило, що, коли поверталися додому, плакали…

Взагалі у Сторожинці мені траплялися тільки добрі люди. Чула від знайомих-переселенців, що вони помітили різний менталітет між ними і місцевими мешканцями… Не знаю, я не відчула суттєвої різниці. Тут, на Буковині, як на мою думку, більш духовні люди, які більше «тягнуться» до родини… І взагалі мені тут дуже подобається - насолоджуюся природою, горами… Рідні говорять по телефону: «Хочемо поглянути на Буковину - за що ти її так «рекламуєш»?». А ще близькі радіють моїм досягненнями у сфері, в якій почала працювати у Сторожинці. Кажуть: «Ти так змінилася, досвідченішою стала… Видно, що знайшла своє покликання».

Справді, я повністю змінила спеціалізацію. До війни працювала економістом, виконувала свою роботу сумлінно, але механічно. Задоволення отримувала хіба що від колективу, але не від роботи.

Інша справа - робота з дітьми та молоддю, про яку давно мріяла. Зараз працюю психо-соціальною працівницею, беру участь у двох проектах. Зокрема, проводжу розвиваючі заняття для діток (ВПО та місцевих, з родин військовослужбовців) та пізнавальні заняття для молоді і підлітків (проводимо відеопокази та кіносеанси, а також тематичні заняття з кібербезпеки та медіаграмотності, проти булінгу, про діалог і порозуміння, в тому числі у школах). Також я пройшла відповідне навчання і є тренером з протидії гендерно-зумовленому та домашньому насильству. З цієї теми вже проводила один із тренінгів…

- Чимало переселенців стикнулися з тим, що не можуть реалізувати свої вміння і знайти роботу після переїзду, - додає Марина. - Але дехто з них психологічно не готовий шукати роботу, щоб не прив’язуватись до нового місця проживання, «вкорінятися» там, де, на думку більшості ВПО, перебуває тимчасово.

«Мрію приїхати на смачну випічку до мами на Донеччину»

- Я теж дуже часто згадую Харків, як проводила там час, - зауважує жінка. - Не вистачає буденності цього великого міста… До речі, будинок, де жила, за цей час аж двічі потрапив під обстріли (!). Постраждала квартира сусідів, де проживає донька та її мама з ампутованою ногою… На щастя, вони не зазнали поранень.

Прилітає іноді і по рідному селищу на Донеччині, яке нині окуповане. Ось нещодавно знову був приліт, є постраждалі, руйнування… Рідні тривалий час перебували без опалення та світла у домівці. На Донеччині залишилися батьки. Вони не переїхали з нами, бо для них це важко - і фізично (мама - з хворою ногою, батько - старшого віку), і морально. Річ у тому, що все життя батьки скиталися по орендованих квартирах і придбали власну тільки тоді, коли я навчалася в університеті. Тож не бажають на старості знову переживати за те, щоб вистачило коштів на орендну плату, і що, можливо, треба буде знову з’їжджати - з квартири на квартиру…

Ясна річ, хотілося б ще раз переступити батьківський поріг, приїхати на смачну випічку до мами. Сумую за місцевістю, де виросла. Відчуття дому ні з чим не порівняєш… Але наразі це – нездійсненна мрія. Знайомі, щоб дістатись на окуповану територію на Донеччині, мусили добиратися туди через інші країни…

- Чи вірите, що колись рідне селище звільнять українські військові?

- Мрія наче є, але до неї так важко «дотягнутися рукою»… Місцеві мешканці змінилися ментально до невпізнання. Ось що коїть ворожа пропаганда.

- А в перемогу України вірите?

- Вірю в перемогу, бо, якщо її не буде, то навіщо було все це… Всі ці жертви, руйнування, страждання українців…

Ірина Скіндер: «Виїхала з дому з пачкою памперсів і єдиним теплим костюмчиком для найменшої донечки»

Досі «мурахи йдуть по тілу» в Ірини Скіндер з Харкова, коли згадує, як втікала з шестимісячною та чотирьохрічною донечками у перший день повномасштабної війни.

- Ми пробудилися від вибухів вночі, о 4-ій годині, - пригадує співрозмовниця. - Діти були дуже налякані… Ми почали обдзвонювати рідних, знайомих, цікавитися новинами, кому що відомо. Дехто з них збирав валізи, щоб виїхати в Харкова… Додзвонитися було вкрай важко через поганий зв’язок… Я відкрила вікно і побачила, як метушаться люди: сідають з великими сумками у автівки і масово виїжджають у невідомому напрямку…

В одній із телефонних розмов знайомі попередили, що до Харкова прямує дуже багато потужної ворожої бронетехніки, і вона їде з усіх сторін, тож росіяни можуть взяти наше місто у кільце. Тож ми вирішили не чекати невідомості, а швиденько склали найнеобхідніші речі і о 12 годині дня покинули рідну домівку. Тоді я думала, що ми повернемося за два тижні, що за цей час все «вляжеться»… Тож взяла для шестимісячної Аміри один теплий костюм, пару бодіків, пачку памперсів і вологі серветки. Оце і все… А 4-річна Аміна прихопила ще одну свою іграшку…

Ми їхали на західну Україну чотири дні. Усю дорогу була тягучка, великі затори були і на заправках (щоб залити пальне, треба було прочекати до двох годин). Та ще й проїжджали багато блокпостів, які тоді встановила тероборона. Там ретельно перевіряли документи, оглядали авто…

У дорогу вирушили разом із двоюрідною сестрою. Саме вона знайшла через сайт «Прихисток» житло, яке безкоштовно надавали переселенцям у Сторожинці. Туди приїхали 28 лютого. І там ми жили у одному будинку з господарями до червня минулого року. З того часу орендуємо квартиру.

У Харкові до війни було дешевше зняти квартиру, аніж нині у Сторожинці

Ірина Скіндер порушує і іншу проблему, з якою стикнулася сама і яка досі залишається актуальною для переселенців. Це - непомірно завищені ціни на оренду житла. Адже, якщо на початку повномасштабної війни хтось пропонував своє житло для переселенців безкоштовно, то інші вирішили «нагріти руку» на такому ажіотажі на місцевому ринку нерухомості.

- До війни у Харкові орендовані квартири були дешевші, ніж у Сторожинці, хоч це районний центр, - зауважує 35-річна жінка. - Ми приїхали з певними заощадженнями, тож з часом могли зняти на певний час квартиру. А що робити переселенцям, які втікали від небезпеки «голі-босі»? Та й я, якби не знайшла роботу, то не змогла б надалі оплачувати оренду, вимушена була б повернутися в Харків. І, чесно кажучи, не проти цього, бо дуже сумую за рідним містом, там маю власне житло і не потрібно нічого винаймати. Довгий час заробляла, щоб нарешті у 2017 році купити квартиру. Але є декілька «але»…

По-перше, Харків досі часто обстрілюють вороги, а сирени повітряної тривоги «виють» по кілька разів у день. Діти і так були налякані, адже чули не сирени, а звуки вибухів у день, коли виїжджали з рідного міста… По-друге, у Харкові досі не працюють очно школи, дитсадки, гуртки. А я прагну, щоб мої діти повноцінно розвивались, спілкувались з однолітками… Відрадою для них стала ГО «Ми - з України», яку вони спочатку відвідували зі мною для отримання психологічної допомоги та комунікації з іншими дітьми. А згодом почали ходити на розвиваючі заняття для дошкільнят, де з цього року працюю і я. Тут діти вийшли з стресової ситуації, пов’язаної з переїздом: адже в одну мить у них забрали їхній дім, улюблену постіль, іграшки, друзів, рідних, все, до чого вони звикли.

Харківчанка долучається до волонтерства

Ірина Скіндер з вдячністю пригадує, як одразу після переїзду місцеві волонтери та молоді мами приносили для найменшої донечки все, чого їй не вистачало: одяг, іграшки, дитяче ліжечко, інші необхідні речі… Згодом переселенка сама приєдналася до волонтерства - долучалася до плетіння маскувальних сіток, виробництва браслетів з бісеру для продажу на аукціоні на потреби ЗСУ тощо. А ще намалювала дуже гарну патріотичну картину з зображенням дівчини-України і передала її на фронт для підняття бойового духу військових…

- Хочеться повернутися до звичного життя, побачити родичів і друзів у Харкові, - зізнається жінка. - А здобуті у громадській організації навики планую використати у подальшій роботі в рідному місті, рухатися у цьому ж напрямку… Але постійні обстріли… Через це будинок тестя мого брата у селищі поблизу Харкова - повністю зруйнований. Немає даху, пошкоджені стіни… У рідних чоловіка «прилетіло» на подвір’я, утворивши вирву. Частини огорожі також немає… Надіємося, цей жах скоро закінчиться. Віримо в ЗСУ.

Олеся КОСТАШЕК, журналістка.
Спеціально для БукІнфо (с)

^{Фото авторки та з особистого архіву Юлії Калашнікової}