Неймовірна історія родини маріупольців Кабакових: Азовсталь, захист міста, після полону – на Буковину, до мами й донечки

Олексій та Валентина Кабакови народилися та жили в «грецькому» селищі Мангуш під Маріуполем. Повномасштабну війну обоє зустріли в статусі військовослужбовців. Під час захоплення окупантами міста опинилися в промисловій фортеці на ім’я Азовсталь. Звідки за наказом керівництва держави вийшли в полон. У кожного за плечима майже рік неволі в жахливих умовах, спогади, які хочеться забути, та враження, які мріється «розбачити».

«Сім’я у нас звичайна»

Олексій розповідає, що до них з дружиною в родині не було військових, хоч всі чоловіки проходили через строкову службу. Сам Олексій про військову кар’єру ніколи не мріяв і взагалі довго не міг зрозуміти, чим зайнятись.

Відслуживши строкову він закінчив технікум сільського господарства, але роботи в колгоспі не прагнув. Після літнього відпочинку вирішив спробувати себе у пожежній службі. І вдало – працював там 13 років, з них половину на офіцерський посаді, начальником караулу, бо, працюючи, ще й закінчив Харківський національний університет цивільного захисту.

Дружина Валентина мала диплом про вищу економічну освіту з правом викладання, але переважно займалася вихованням власної дитини. Справа в тому, що донечка Кабакових Аліса має особливі потреби, а також статус дитини-інваліда. Проблеми з її здоров’ям виявлялися поступово, в процесі дорослішання. Батьки довго не могли отримати чіткий діагноз, а потім мали їх цілий букет: розлад аутичного спектру, епілепсія, проблеми опорно-рухової системи.

«Були плани»

Подружжю було не просто. Не кажучи вже про проблеми зі здоров’ям дитини, важко було жити втрьох на одну зарплату. Мати дружини допомагала, як могла, але грошей вистачало впритул. Олексій з Валентиною мріяли накопити суму, достатню, щоб поїхати з донечкою за кордон для отримання якісного лікування.

Тож, дружина, яка старанно шукала підходящу вакансію, взимку 2022 року влаштувалась на службу в полк «Азов». Займалася паперовою роботою, але була готова пройти й військову підготовку.

І тут пришла повномасштабна війна. «Ми до останнього нічого не знали. Ніхто нічого не казав, але всі до чогось готувалися. Коли почалось, ми надіялись, що все швидко й завершиться, як події, що були в попередні роки. А коли кільце навколо Маріуполя замкнулося, ми зрозуміли, що це вже все», - розповідає Олексій.

«Якщо б ви не стріляли»

Чоловік з гіркотою каже, що з початком атаки на Маріуполь місцеві показали себе по-різному. Були хороші люди, як переселенка з Донецьку, що готувала їжу надворі і схвильовано перепрошувала, що не може поділитися, бо самим не вистачає. А були й ті, хто відверто чекав росіян і мав до українських захисників дивні претензії: «Якщо б ви по них не стріляли, то нічого б і не було».

«У нас була команда тримати Маріуполь. – Згадує Олексій. - Тільки чим тримати? Стрілецькою зброєю проти танків?! В останній час ми вже не мали мінометів, нічого не мали. Хіба що закордонні комплекси «Джавеліни». Але в умовах міського бою вони були не ефективні. Знаєте, я на початку взагалі не міг наважитись на постріл в сторону росіян. Вже потім і гранати кидав, - ото як сніжки ліпиш і кидаєш. І стріляти почав, бо на кону було життя моє і моїх товаришів. Відстріляєшся і переміщаєшся. Залишатися на одному місці дуже небезпечно, бо за піхотою йшли БТРи, БМП і танки».

«Боялись азовців, мов демонів»

За словами Олексія, захисники Маріуполя мали проблеми з провізією, водою, боєкомплектами. Майже безперервно тривали бої із стрілецької зброї, мінометні обстріли, смертоносні кружляння авіації. «Будинки просто знищувались. Особливо якщо ворог помічав там когось у військовій формі. Протягом дня їх пронизали з усіх видів зброї, а коли починало темніти, трасерами по вікнах запалювали і будинки вигорали вщент. Іноді разом з мешканцями.

«Вони дуже сильно боялись «Азова». Азовців представляли демонами, з якими потрібно боротися. На мій погляд, те, що бійці «Азову» потрапили до окупантів в полон, для них це був найбажаніший успіх. Між тим Маріуполь відтягнув на себе сили, які могли задати великої шкоди на інших напрямках. Таким чином місто виконало свою функцію, за що й поплатилося», - каже Олексій.

Випробування вогнем

Разом з побратимами Олексій захищав Маріуполь. Декілька разів отримав осколкові поранення. Після медичної допомоги знову відправлявся на позиції. А наприкінці березня ледве не згорів. Відступаючи від одного з командних пунктів, наші бійці намагалися знищити все, що не змогли взяти з собою. Коли горючка вже була розлита по підлозі, а Олексій ще знаходився поруч з виходом, трапився вибух. Пари спалахнули і чоловіка вибуховою хвилею відкинуло метрів на шість. У Олексія запалав бушлат, лямки на бронежилеті, згорів і злетів ремінь автомата. Від бушлату дуже постраждала спина. Обличчя та руки пошкодив прямий вогонь.

В азовстальський шпиталь він потрапив в жахливому стані. Мазі й перев'язки допомагали. Але їх міняли іноді й раз на тиждень. Рани присихали, їх доводилося розмочувати, щоб віддерти перев'язочні матеріали. Потім й ті закінчилися…

Обличчя зажило за місяць. А ось з руками було складніше – саме живе м'ясо, бо шкіри майже не залишилося. Згодом вона трохи наросла, але була дуже чутливою: навіть при невеличкому холоді руки дуже мерзли, гаряче взагалі неможливо було тримати.

Трошечки побачень та ейфорії

Олексій знав, що дружина Валюша з 24 лютого на «Азовсталі». Знайти її він не міг, тож питав про кохану у хлопців, які переміщались з місця на місце в пошуках провізії. До речі, запаси провіанту вже закінчувалися, продукти зі складів доставлялися бункерами. А коли склади в результаті обстрілів та бомбувань були завалені, військові намагалися знайти усе, що вціліло.

«Був момент, коли мені сказали: «Та все, її вже вивезли, вона на мирній території». Я сподівався на це, але не вірив. А коли з'ясувалося, що дружина таки в Азовсталі, дуже переживав».

Валюша приходила до чоловіка в шпиталь два рази. Дізнатися про нього поміг зв’язок по рації та сарафанне радіо. Обидва рази жінка приносила Олексію гостинці, які змогла роздобути: шоколадку, шматочок ковбаски. Будь-яка їжа була делікатесом.

Розповідаючи про ті зворушливі візити, Олексій визначив психологічний стан дружини, як ейфорію: «Це коли адреналін грає, не відчуваєш страху, з'являється кураж. Все, що відбувалось, вона переносила тоді спокійніше, ніж я».

Валюша там, на «Азовсталі», зробила кілька світлин обпалених вогнем рук чоловіка, які згодом облетіли весь світ. В той час вона не дуже вірила в його заспокійливе «Все добре!».

З бункеру до бункеру

Весь свій час в «Азовсталі» Олексій провів в шпиталі, бо через опік рук 3-го ступеню був абсолютно не боєздатний. Іноді, щоб подихати свіжим повітрям, підіймався на поріжок бункеру, незважаючи на ризик потрапити під обстріл.

В шпиталі з кожним днем більшало поранених військових. Вони виходили на позиції і знали, що будь-який раз може бути останнім. Якось прилітало і під шпиталь. Спочатку завалило один вихід, разом з хлопцями, які там перебували. Шпиталь перевели в інший бункер, але стався другий приліт, рухнула стіна, і ті, хто був поранений, стали 200-ми.

Тоді ще ніхто з них не здогадувався, що всі вони – цілі й поранені – за наказом вийдуть з заводу в полон. І не всі з нього повернуться.

Задача – вижити

Олексій не розповідав про всі «локації», де відбував полон. Але особливо згадав сумнозвісну Оленівку. Холодні бараки, замість ліжок піддони, на які стелили те, що мали. В Олексія – азовстальський бушлат. Годували так, щоб тільки не померли. Порція хліба – трикутничок в 20 грамів. Вперше отримавши його, Олексій, незважаючи на голод, довго вдихав аромат, бо хліба не бачив з початку березня.

З особливою ненавистю до полонених ставились так звані “днр-івці”. Звірствували, вбивали на допитах, творили, що хотіли. На щастя, коли привезли «азовстальців», бал у таборі вже правили росіяни. Тих також лагідними не назвеш. Було все - били, калічили, приводу особливо не шукали: не так подивився, відповів, маєш татуювання. Лікування - жодного. Хіба що фельдшерів, які були на Азовсталі, під наглядом водили бараками.

Коли підчас теракту в Оленівці була знищена частина азовців, Олексій вже перебував в Свердловську Луганської області. Про трагедію полонені узнали з російської телепередачі, в якій звинувачували українську владу. Між тим, хлопці в місці злочину впізнали не бараки, а ангар в промзоні. Тож, зрозуміли, чиїх рук ця справа.

«Чому пішли воювати?»

Щоб витримати морально, зберегти хоча б крихти надії, люди молилися, об'єднувалися навкруги капелана Андрія Волошина. Між тим російські новини вибивали з колії. Правдиву інформацію почули лише, коли привезли людей, що потрапили в полон пізніше. Вони сказали, що ситуація не така погана, як віщає російське ТБ. «Ми трохи заспокоїлися. – каже Олексій. – Але душу мені з’їдали невідомість за дружину, за сім'ю, чи отримує наша дитина допомогу».

Росіяни на допитах жорстко тиснули: «Чому пішли воювати?». Відповідь: «На захисті батьківщини стояли!» їх тільки дратувала: "Ви під американців лягли, не хотіли з нами мирно жити".

Згадуючи про те, Олексій впевнений: «Пропаганда у них дуже добре працює. Вся їхня ідея на ній тримається. Якщо пропаганду прибрати та розповісти всю правду, держава посипається, розпочнуться внутрішні заворушення, владу знесуть».

«Добрий день! Шапки можете зняти!»

Одного разу після позапланового шикування частину людей (серед них був і Олексій) вивели окремо, обшукали, посадили в машини і кудись повезли. Добу їхали до Таганрогу, потім літаком в Білгородську область, а там – автобусом до Сумської. Хлопці їхали в темну, з шапками на очах. Зупинка, заходить чоловік и каже українською: «Добрий день! Шапки можете зняти!»

«Ми видихнули! Очі підняли, голови. Почуття таке! А найприємніше було почути українську мову».

Після зустрічі була дорога до шпиталю у Сумах. Там хлопців нагодували, переодягли та повезли до Києва. В Олексієвій групі всі поводили себе стримано, важко усвідомлювали те, що відбулось, тижнів зо два намагалися прийти до тями. Будь-яка їжа була задоволенням. Як і можливість зателефонувати, переглянути новини, почитати, поспілкуватись, вгамувати інформаційний голод. Адже російські новини у полоні завжди ділили на 100 чи 200.

«Подивись, це Валюша?»

Коли отримав в руки телефон, Олексій, перш за все, зателефонував дружині – тиша. Потім набрав тещу. Та відповіла: «А Валюша ще в полоні». В душі все обірвалося, бо він сподівався, мріяв, що її звільнять першою, а вийшло – місяцем пізніше.

Олексій дуже хвилювався за Валюшу. Спілкувався з дівчатами, що потрапили на свободу раніше, одна була з дружиною в Оленівці, інша – в Таганрозі. Що заспокійливого вони могли розповісти? Чоловік тримався тільки завдяки постійній роботі з психологом.

Перебуваючи ще на лікування після полону, на вихідні Олексій відпросився до доньки, що разом з бабусею жила у Вижниці на Буковині.

«Ранок. Усі на кухні. І тут забігає родичка: «А ну подивися, це Валюша?» – і показує фото з чергового обміну. Дивлюся – точно вона. Хвилювання зашкалює. Сидимо, чекаємо, сподіваючись, що вона незабаром зателефонує. І тут дзвінок – сльози, змішані почуття, радість і біль. Цього дня я вже не встигав, а наступного купив квиток і помчав до неї.

Час реабілітації та мрій…

Майже весь час, доки Валентина перебувала у Києві, там був і Олексій. Весь травень 2023 року. Потім вони разом повезли до Охматдиту дитину. Там з малою залишилась бабуся. А Валентина продовжила власну реабілітацію.

За цей час колишня полонянка нічим з чоловіком не ділилася. Страх жінку і досі не відпускає зі своїх обіймів. Відчуття небезпеки тримає в напруженні, вона хвилюється, щоб не сказати щось зайве, навіть зайвий раз не підняти голову. Олексій каже, щоб подолати надважкий емоціональний стан Валентині потрібен дуже кваліфікований, вмотивований психолог. А ще, звісно – добре, людське ставлення.

Поки дружина оговтується від пережитого, Олексій служить у Чернівецькому прикордонному загоні. Планує, що коли Валюша завершить лікування, поїдуть вони жити до Вижниці, де на них чекають донечка з бабусею.
Мрії… Стільки всього трапилось, а мрії такі ж, як і до початку повномасштабної війни. Щоб всі були здорові. Щоб вдалося налагодити побут і зайнятися своєю справою. Щоб був свій дім, а ще - зайняття, яке приносить радість і дохід. А головне - щоб вся родина була разом.
Світлана ОБЕДІНСЬКА, волонтерка, журналістка, ВПО з Маріуполя
Спеціально для БукІнфо (с)
(Фото надані авторкою та з відкритих джерел)