Неймовірна історія переселенців з Донеччини: нині вони волонтерять у Сторожинці на Буковині, а сини служать у ЗСУ

Щоранку, з понеділка і по суботу включно, Людмила та Микола Ковальчуки йдуть, як на роботу, у волонтерський штаб. Там виконують різнопланову роботу: власноруч виготовляють вологі серветки, готують сухі каші, пакують посилки для ЗСУ та плетуть обереги для наших захисників… - Ми - крапля в океані, з одного боку. А з іншого: не було б крапель - не стало б океану, - ділиться думкою Людмила. Вона з чоловіком - тимчасово вимушені переселенці з Донеччини у Сторожинці. Мають двох синів і обидва вони - нині на фронті. Старший Сергій захищає Україну з часів АТО. Отримавши у 2018 році серйозне поранення спини та ніг, став «обмежено придатний» до військової служби за висновком ВЛК, але не змирився з таким статусом і правдами-неправдами потрапив знову на фронт після повномасштабного вторгнення…

- Він привіз сюди нас з батьком, звернувся у військкомат, але його знову «забракували» під час проходження ВЛК, - розповідає жінка. - Але сина весь час мучило сумління. Каже мені: «Ну, не можу я так. Мені соромно ходити по місту. Я на вигляд - здоровий 44-річний чоловік, і я тут, в тилу»… Тож, у грудні минулого року знову звернувся у військкомат і написав заяву, щоб добровольцем вирушити на фронт. Його двічі завертала комісія ВЛК - спочатку в Мукачево, потім у Яворові. Згодом ми «вийшли» на знайомих і його забрали в артилерію, у 24-у бригаду. Він - старший сержант батареї. Зараз з побратимами базується у Бахмутському напрямку, в районі Довгопілля.

Дала сину настанову: «На «учебці» - тренуватися до кровавих мозолів і соленого поту. Тільки так зможеш вижити на війні»

Молодший син, 40-річний Олександр служить у ЗСУ з березня минулого року. Заздалегідь відвіз свою дружину і двох синів, а також батьків дружини у безпечніше місце - на Хмельниччину. Нині з рідною 53-ю бригадою знаходяться під Авдіївкою.

- Пам’ятаю, як сказав мені, що збирається піти на фронт, - пригадує співрозмовниця. - Відповіла йому: «Це твій вибір, я не маю право вирішувати за тебе». Його найменшому синочку на той час «пішов» лише другий рочок… Я тоді дала Сашку настанову: «Запам’ятай: на «учебці» - тренуватися до кровавих мозолів і соленого поту. Щоб знав усе. Тільки так зможеш вижити на війні». Хлопці, яких призвали, мають розуміти, з чим доведеться стикнутися на полі бою і бути готовими до всього.

Знайомий, який воював у Афганістані, розповідав, як на «учебці», перед відправленням в Афган, сержант заставляв його з побратимами бігати з цеглою в рюкзаку. Тоді хлопцям хотілося його за це вбити, але коли потрапили на війну, вони зрозуміли, що добре, що їх тоді не шкодували… Тому, щоб вижити, щоб не було паніки, нашим захисникам треба багато тренуватися. Це важко, вірю, але там, «на передку», не легше.

Односельці проганяли з рідного селища, а ворота… підпалили

Людмила Борисівна та її чоловік Микола Васильович народилися на Хмельниччині. Обоє вчилися на залізничників, а згодом їх відправили на роботу на Донеччину.

У трьохрічному віці Людмилу забрала мама з собою на роботу у Казахстан. Там маленька Люда читала Тараса Шевченка, приїжджала влітку до бабусі на західну Україну… І хоч вчилася в Харкові, але українську мову дуже любила і навчала розмовляти нею своїх синів…

- Одного разу, коли перейшла в розмові зі знайомими на російську, вони навіть зробили мені зауваження: «Тобі що - робити нічого? Розмовляй так, як вдома. Чому до них підлаштовуєшся?», - зізнається жінка.

За українську мову та проукраїнську позицію Людмила Борисівна заслужила славу «бандерівки» на рідній Донеччині. Вона, як «біла ворона» у своєму селищі Зарічне Краматорського району, агітувала за Ющенка перед президентськими виборами. За це поплатилася від опозиційно налаштованих сельчан: її ворота… підпалили, а саму проганяли з рідного селища - свої ж, сусіди, до того ж вчителі…

Потім у 2014 році, після анексії Криму, Людмила Ковальчук втратила багатьох друзів, з яким товаришувала не один рік. А все тому, що не змогла змовчати на радісні вигуки: «Крим уже в Росії, скоро будемо і ми! Все буде, як колись, в союзі. Путін такий молодець, такий сильний»… На це вона, не стримавши обурення, відповідала колишнім друзям: «Що Крим без України зможе? Вода - наша, світло - теж… А ти хочеш дешевої ковбаси, по два двадцять, так?.. Сильний путін? Виходить, якщо б’ють у морду, значить тебе треба поважати, а якщо хочеш словами донести, тоді ти - слабак, так? Щоб він здох, той путін»… Дехто з таких колишніх друзів Людмили Борисівни вже «перефарбувався» у проукраїнськи налаштованих, а є й ті, хто виїхав у Росію…

Вбивали за те, що відмовлялися працювати у виборчій комісії під час так званого «референдуму»

А ще Людмила Ковальчук зі своєю родиною пережила окупацію Зарічного у 2014 році.

- Отой знаменитий «козак Бабай», якого нарешті вбили у Запоріжжі, біля моєї хати рив окоп, падло, - ділиться спогадами жінка. - Як минали на авто ворожі блок-пости (а у нашому районі були і «сєпари», і кадирівці, і «козачки»), син Сергій обертався до мене в машині і просив: «Ти лише мовчи, добре?». І він, і я знала, чим можуть закінчитися проукраїнські висловлювання…

Коли наше селище звільнили, молодший син Олександр, який працював лісівником, знайшов у лісі поблизу блок-поста закопане у ямі тіло людини (!). Зв’язане, з опущеною вниз головою. Собаки випадково розрили труп. Хлопці викликали поліцію. Згодом виявилося, що це тіло місцевого бізнесмена, якого вбили, швидше за все, щоб відібрати його машину.

Був також випадок, коли вбили фермера з нашого району, бо він відмовився стати членом дільничної виборчої комісії на так званому «референдумі» (у окупантів було завдання залучати для цих цілей авторитетних місцевих людей). Його просто спалили (!) у нього ж на подвір’ї. А вчительці з сусіднього села наказали бути головою комісії на «референдумі». Вона відповіла: «Я цього робити не буду. Це незаконно». Вони почали стріляти по вікнах. Вона повторила: «Робіть, що хочете. Я не погоджуся». Її розстріляли разом із чоловіком…

З квітня 2014 року Зарічне було окуповане, а у червні його звільнили українські військові.

- Влітку ми назбирали в лісі три мішки білих грибів, - пригадує жінка. - Син Сергій повіз обміняти їх на молоду картоплю. Повернувшись, розповів, що українські військові дуже ретельно перевіряли його авто, бо знайшли там карти лісу і каски лісівників (як і Сашко, Сергій також працював у лісі). Коли вияснили все, син каже їм: «Хочете покажу на карті місця, де на вас можуть несподівано напасти з тилу, навіть за допомогою авіації». Але військові відповіли, що нема на чому - карта району у них - лише одна, і її забрала розвідка.

Приїжджає додому Сергій і каже: «Мама, ти можеш собі уявити - в них лише одна карта на усю бригаду»… Я дала свою карту території району, син розтиражував її, щоб дати декілька екземплярів українським захисникам з позначками «небезпечних» і досі неукріплених військовими місць. Коли везли їх, син мене запитує: «Ти усвідомлюєш, що ми зараз робимо? Якщо селище буде знову окуповане і про це дізнаються - що з нами буде?». Кажу: «Так, але щось робити треба. Двох смертей не буває, а одна і так не мине». Так ми й познайомилися з 24-ю бригадою ЗСУ, яка базувалася на той час у Зарічному. Згодом сини часто допомагали військовим прокладати маршрути, бо добре орієнтувалися у лісі… Нині в 24-ій бригаді - мій Сергій…

Молодшого сина Олександра викрали заради викупу

А у 2015 році в Людмили і Миколи Ковальчуків трапилося горе. Молодшого сина Олександра викрали… заради викупу.

- У той час таке на Донбасі іноді траплялося - кримінальні особи в правоохоронних органах так «заробляли» гроші, - стверджує Людмила Борисівна. - Врятувати сина нам тоді дуже допомогли знайомі, які працювали в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю із Сумщини. В той час вони перебували у нашому краї з метою встановлення осіб, хто співпрацював за окупантом, - після того, як наші війська просунулися далі (на той час Лиман, Слов’янськ, Сіверодонецьк були звільнені повністю).

Вони зв’язалися з оператором мобільного зв’язку і встановили номер, з якого востаннє телефонували до сина. А Олександр тоді підробляв таксистом. Тож його викликали, вдарили чимось по голові і відвезли у невідомому напрямку. Там тримали з четверга до понеділка. А в понеділок ввечері до мене приїхали невідомі і почали говорити, що вони знають, де мій син, але ті, хто викрали, зможуть його відпустити тільки тоді, якщо їм заплатять 6 тисяч доларів…

Але плани викрадачів не здійснилися - сумчани допомогли мені вийти на людей, які були причетні до викрадення. В понеділок зранку я особисто мала розмову з цими людьми. Приїхала додому і нарешті заспокоїлася. З п’ятниці по неділю спати не могла, душа була не на місці. А після цієї розмови наче тягар з душі впав - відчула, що син скоро повернеться живим додому… Так і трапилося - невдовзі після відвідин незнайомців, що натякали на викуп, до мене подзвонив мій Сашко. Сказав: «Я не знаю, де я. Зараз подивлюсь, чи у мене в машині «подаруночка» нема (мав на увазі схованої вибухівки), а потім передзвоню і скажу, звідки мене забрати. Візьміть з собою сумчан…».

Ми натопили баню, бо уявляли, в якому вигляді приїде син. І не помилилися - весь брудний, обдертий, правда, без видимих побоїв. Розповів, що тримали його в якомусь підвалі… А коли везли додому, закрили очі пов’язкою і наказали зняти її після того, як порахує до ста, коли вони від’їдуть… Як від’їхали, він одразу вискочив з машини, бо, думав, що в авто є вибухівка…

«Я обітницю Богу дав: якщо Саші життя збереже, я піду захищати Україну»

Саме ця подія стала приводом для того, щоб старший син Людмили Сергій пішов на фронт.

- Сказав мені: «Я обітницю Богу дав: якщо Саші життя збереже, я піду захищати Україну», - ділиться потаємним Людмила Борисівна. - Я лише перепитала: «Ти твердо вирішив? Тоді йди». Але не все було так просто… У військкоматі йому… відмовили (не прийняли заяву піти добровольцем на фронт). Сказали, що можуть взяти лише «в тилові війська». Сергій відповів, що він і вдома - «в тилу», що хоче на передову… А коли син взяв клопотання від 53-ї бригади, де було вказано, що його готові взяти на службу на певну посаду в цю бригаду, то у військкоматі цей документ… порвали в нього на очах (!). Ось такі люди тоді працювали у нас на місцях… Всі як могли ставили «палки в колеса» всюди, де пропагувалися інтереси України… Сергію знову допомогли сумчани з ОБОЗу. Після їхнього втручання в сина нарешті прийняли заяву добровольця ЗСУ. Спочатку його направили на навчання в Широкий Лан, згодом - в Десну. Звідти син попросився у 24-у бригаду, яку ми вже добре знали.

У 24-ій бригаді Сергій познайомився з Анатолієм Демчуком зі Сторожинця. Останній запропонував йому перевезти батьків з неспокійної Донеччини на Буковину. Цією пропозицією подружжя Ковальчуків скористалося вже після повномасштабного вторгнення. Побратим сина безкоштовно надав переселенцям свою квартиру для проживання. Згодом Людмила Борисівна оформила компенсацію від держави за комунальні послуги. Тож нині подружжя Ковальчуків, яким вже за 60, не витрачають кошти на житло і не можуть надякуватися побратиму сину.

- Толік каже, що не пустить нас додому, поки не закінчиться війна і не повернуться сини, - зізнається волонтерка. - Говорить: «Я за вас відповідаю!». Я взагалі так полюбила Сторожинець! У мене вже стільки друзів тут! Стільки гарних людей!..

«Ми борщу Вашого хочемо»

Хоч можливість виїхати з неспокійної Донеччини у Людмили та Миколи Ковальчуків була давно, але вони приїхали на Буковину всередині квітня 2022 року, коли на околицях Зарічного вже велися бої за селище.

- Коли знайомі покидали рідні домівки через війну, я стверджувала: «Поки в нас українська армія - нікуди не поїду», - зізнається жінка. - Я їсти варила військовим два місяці повномасштабної війни… Третьому прикордонному загону з Луганської області, які відступили за місто Щастя і дислокувалися в Зарічному… Спочатку насторожено брали гарячі обіди (щоб вистачило всім, привозила їх в 10-літрових бідонах). А коли хлопці впевнилися, що я - своя, то стали наче рідні з нашою сім’єю. Я прала їхні речі. Купалися вони в мене… До сих пір передають привіт мені. «Ми борщу Вашого хочемо», - пишуть.

Ці хлопці бої «приймали» в нашому селищі, а згодом евакуйовували нас з домівок… Заздалегідь попередили мене, що треба зібрати документи, бо доведеться виїжджати. У понеділок, 18 квітня, виїхали, а до цього на вихідних рашисти так «накривали» нас з усіх видів зброї, що словами не передати. Але не ховалися ні у підвалах, ніде. Робили свою роботу – в хаті і надворі… До цього звикаєш, дитино… Потім вже не страшно. Ти ніколи свій снаряд і свою пулю не почуєш. Вони якщо перед тобою чи позаду тебе взірвуться, то тебе аж потім звук «накриє», а якщо по тобі стріляють, ти не почуєш… Тож «воно літає», а ти картоплю садиш. Так ми і робили перед від’їздом. Перемила всю посуду (щоб мені не засмерділася хата, коли повернуся), посадила картоплю, посіяла пізню капусту з надією восени її зібрати…

Ждуни «руського міра» мою хату обчистили «під нуль». А підлогу порубали сокирою…

У свою хату Людмила Борисівна таки приїхала наприкінці листопада минулого року, вже після звільнення Зарічного українськими військовими. Її оселя дуже постраждала: але не від вибухів ворожої артилерії, а від мародерства своїх, місцевих жителів.

- Це дуже тяжко, коли бачиш свій дім в такому стані, - зізнається жінка. - Але чи можна було очікувати чогось іншого? Мій син - «атошник», а поблизу село Торське - отам багато «сепарів» проживає. Та і в моєму селищі їх не бракує. Коли слухаю розповіді військових ЗСУ, що місцеві їх проклинають, камінням кидають, - я їм вірю. Бо всі «путні», проукраїнські звідти виїхали, одні «ждуни русского міра» залишилися. Неправда, що всі жителі Донбасу такі – там є різні. Так, як і у вас, на Буковині. Там прихильники росії, тут - Румунії…

Мою хату обчистили «під нуль». А підлогу порубали сокирою… Схожа ситуація там і з іншими хатами. В нас навіть одну вулицю в селі місцеві жартома перейменували з Лісної на вулицю Мародерів. Коли приїхала, говорила до односельців, яких зустрічала: «Вам не стидно: село обкрало село. Ви - люди після цього?». Уявіть собі картину: заходиш до односельців, дивишся: а в їхній кімнаті холодильник твій стоїть…

- Ви впевнені, що там «господарювали» не окупанти, а місцеві?, - з подивом запитую.

- Так, я навіть знаю, в кого є мої речі, - вражає співрозмовниця. - Одна з односельців сама прийшла до мене і сказала: «Люда, я твоє золото взяла «на сохранєніє»». Лише запитала її у відповідь: «Що ти робила в моїй хаті?»…

- Але, з іншого боку: чому вона розповіла про це?, - перепитую.

- Бо їх було троє - тих, хто «обчистив» мою хату, - відповідає Людмила Борисівна. - Побачили мене, і почали хвилюватися, чи хтось не видасть…

Сусід, якому довірили ключі від хати, «накатав» заяву в ДНР, що Людмила стріляла з гвинтівки по місцевих дітям

- А в поліцію, коли побачили таке мародерство, не зверталися?

- Поліція у селищі не працює у звичному режимі, через близькість до передової. Від моєї хати до лінії зіткнення - 2 кілометри… Більше того - на мене (!) «накатали» заяву в ДНР (я їх називаю «дауни нашого регіону»). Начебто в мене знайшли «СВД-шку» (снайперську гвинтівку Драгунова) і я особисто нею обстрілювала місцевих жителів, в тому числі малих дітей (!). І написав це сусід, якому трохи більше 30-ти років, якому я залишила ключі, щоб приглянув за моєю хатою (!). Потім дзвонила йому і просила роздати м’ясо з морозилки місцевим жителям, щоб не зіпсувалося… Це людина, якій я постійно допомагала, скільки там жила… А його співмешканка Марина вже згодом, коли вони виїхали в росію («підмазавшись» до нової влади сфабрикованими доносами на місцевих), написала моєму сину Сергію: «Учи российский гимн, придурок! Ми скоро вернемся!».

Зарічне окупанти «взяли» дуже швидко і таких руйнувань, як в Лимані, там не було. Може з два-три десятки хат згоріло від обстрілів і все. А селище в нас велике… Хата сина теж постраждала - торік «прилетіло» на подвір’я, утворивши там вирву.

Одразу після окупації окупанти створили колгосп у Зарічному, а мого сусіда, прихильника росії, призначили начальником місцевого відділу поліції… Тут же прибігли ДНРівці («дауни нашого регіону»), щоб «осісти» в місцевих органах влади…

«Треба забрати все своє - і Крим, і Донбас»

- Нині Ваші обидва сини знаходяться чи не в найбільш небезпечних ділянках фронту – біля Бахмута та Авдіївки…

- Так, ось нещодавно обох нагородили… Невістка показала медаль на фото, бо Сашко навіть не признався… Сергій також має нагороди ще з часів АТО… Наразі виходять на зв’язок, коли мають змогу. Договір був такий: якщо нема можливості подзвонити - надсилають порожнє SMS. Іноді у них не виходить і це зробити. Як правило, попереджують мене задалегідь: «Якщо не буде пару днів звісток - не нервуй». Тоді ще з більшим ентузіазмом поринаю у волонтерство і воно відволікає: усвідомлюю, що хоч чимось можу допомогти українському війську, рідним синочкам…

- Чи буде, на Вашу думку, перемога України? І як її бачите: з територією, яка була до повномасштабного вторгнення, чи до 2014 року?

- А в нас немає іншого вибору, крім перемоги у війні. Треба забрати все своє - і Крим, і Донбас. Багато чую такого: «Та навіщо воно нам - ті території повністю зруйновані? Хай забирають і буде кінець війни». Але ж люди не розуміють: путін не зупиниться. Навіть якщо у нього зараз немає сил далі просуватися по території України, він почекає місяць, рік і посуне далі.

Йому треба «дати по рукам». Якщо крадія не зупинити і не наказати, він обчистить все. Якщо розбишака розбив вікно і його не покарали за це, він продовжить кидати каміння по інших вікнах…

Навіть, якщо ми повернемо ті території, які були захопленими вже після повномасштабного вторгнення (без Криму і Донбасу), то, на мою думку, це буде наша поразка. Але до перемоги мають долучитися всі українці! Не час ставити бруківку «на крові», розпочинати масштабне будівництво… Віддайте податки, які стягують з заробітних плат військовослужбовців, назад на фронт, на потреби українських захисників! Якось ми, українці, без цього обходилися до сих пір - без стадіонів, бруківок, нових скверів, то чи не можемо потерпіти ще трохи - до кінця війни? Як палає хата, то треба погасити вогонь у кімнаті, яка загорілась, а не клеїти нові шпалери в кімнаті, що вціліла!

Олеся КОСТАШЕК, спеціально для БукІнфо (с)
^{Фото авторки та з особистого архіву Людмили Ковальчук}