На валізах - з п’ятьма дітьми: як переселенка з Харківщини рятувала доньку від бурятів, а втратила її в Румунії

Переселенка з Ізюмського району Харківщини, яка побачила й відчула війну, вчиться жити далі в Чернівцях. Страшний рік відібрав у багатодітної матері Ярослави Соломко дім, здоров’я та старшу доньку. Лише в Чернівцях, де живе лише місяць, Ярослава з родиною змогла трохи видихнути від війни та вчиться жити далі.

"... Якщо переконаємось, що ви українці, то повбиваємо усіх без винятку", - кричали вже добре сп’янілі буряти, увірвавшись до будинку Ярослави Соломко в березні минулого року.

"Ми полягали на підлогу. В будинку були ми з сестрою та шестеро моїх дітей. Найменшу Свєту, якій лише три роки, спробувала накрити своїм тілом. Над головою свистіли ворожі кулі. Буряти, що увірвалися в наш дім, стріляли по всьому, що бачили... Коли лиш побачили горілку на кухонній полиці, то заспокоїлись, не забувши прихопити з собою пляшку. Згодом, вони навідувались до нас щодня...", - пригадує початок своєї війни Ярослава Соломко.

Окупанти хазяйнували на обійсті родини кілька днів. Обкрадаючи та залякуючи жінок з дітьми, намагалися вивідати інформацію про чоловіків родини. Бо ж чоловік Ярослави та рідний брат раніше служили в АТО.

"Наші чоловіки переховувались. Інакше усіх би відразу вбили. Ми ж мовчали про них, щоразу з острахом приймаючи непроханих гостей у себе вдома", - пригадує Ярослава.

"... Я бачила два варіанти нашого фіналу - як не вб’ють,
то помремо з голоду. Але прийшли наші..."

- У нас же нічого не було їсти. Все покрали. Ні газу, ні води. Я бачила два варіанти нашого фіналу - як не вб’ють, то помремо з голоду... Діти ділилися шматком хліба, а ми з сестрою вгамовували голод водою, - каже Ярослава Соломко, пригадуючи страшні події.

Наймолодшу Свєту Ярослава годувала грудним молоком. Саме так дівчинка вижила.

- Боялась, як би молоко не пропало. Але Бог милував. Хоча би Свєта була відносно ситою, - каже жінка.

Одного вечора знову прийшли буряти.

"Вони знайшли в старшої доньки Лізи телефон. А в телефоні було відео, коли дитина відзняла один із їх набігів... Те, що відбувалося далі, важко описати словами. Схопивши Лізу за волосся, один з бурятів, потягнув її по підлозі в іншу кімнату. Ми з сестрою кинулися навздогін. Якимось дивом відбили дитину в оскаженілого окупанта. Натомість віддали йому всі телефони й гроші, що ще були сховані", - пригадує Ярослава, наче намагаючись заховатись від спогадів, міцно стискаючи скроні долонями.

Перевівши подих, жінка продовжує свою розповідь: "А вночі сталося диво. Прийшли наші. Українці. Прийшли, щоби нас врятувати. Голими й босими вони винесли нас із хати. В нас не було часу на збори. А в рідній хаті залишилася моя сестра. Вона не схотіла їхати з рідного дому... Більше я її не бачила".

"Після загибелі доні, міг бути другий похорон... Уже мій"

Ярослава з шістьма дітьми Свєтою, Валентином, Іллею, Михайлом, Яковом і Лізою приїхали до Києва.

"В дорозі я дуже плакала, а наш солдат, що віз нас до Києва все заспокоював, - каже Ярослава. - Мовляв, ми переможемо, все буде добре. Ви повернетесь додому. Головне, що всі живі".

Найменшій доньці Світлані - три роки, старшій Лізі - 15.

"Нам дуже пощастило, бо потрапили до групи людей, яких прийняли волонтери Румунії, - каже Ярослава. - Там нас зустріли, як найдорожчих гостей. Умови проживання були ідеальними. Дітям придбали необхідні речі, іграшки. Ми почали жити... Та все ж дуже сумували за домом. Зв’язку з рідними не було. Ліза дуже сумувала за татом. Бо де він і чи ще живий, ми не знали".

Жінка пригадує страшну ніч напередодні Нового року.

- Нічого, наче, не передбачало лиха, - каже Ярослава. - Та Ліза все не могла заснути. Ми вже всі полягали. А вона сиділа з телефоном, слухала музику. Говорила, що дуже сумує за татом. Їй не вистачало рідного дому... Я також задрімала. А вранці, прокинувшись, не змогла розбудити доньку, - пригадує Ярослава Соломко.

Причина смерті 15-річної Лізи - зупинка серця. Так констатували в Румунії. Румуни ж і поховали доньку Ярослави.

Після поховання Ярослава Соломко відчула сильне поколювання в грудях. "Відразу ж викликали "швидку". Я до приїзду лікарів знепритомніла... Мене відкачували кілька хвилин. Місцева лікар сказала, що якби не вони, то був би другий похорон... Уже мій", - каже Ярослава.

- Жити далі з тим горем у Румунії не змогла, - продовжує жінка. - Тому знайшла наших волонтерів, щоби повернутися в Україну, - зітхає Ярослава. - Додому повернеться й Ліза. Я зароблю достатньо грошей на ексгумацію її тіла. Ми її перепоховаємо в Україні. Вона має бути тут. Бо дуже сумувала за рідним домом.

"Чернівці повернули чоловіка й віру в смак життя"

Ярослава Соломко з п’ятьма дітьми приїхала до Чернівців у січні цього року. Їх прихистили в обласному центрі соціально-психологічної допомоги. Тут дбають про кожного члена великої родини та допомагають Ярославі пережити важку втрату доньки.

- Живемо в центрі однією великою родиною. Дуже вдячна директору Анатолію Хоміку. Він дуже добрий. Усі тут добрі. Скажімо, я на тлі стресу взагалі не можу їсти. А вони завжди щось смачне приготують, дітей мені годують, дбають про нас, - каже жінка.

Як жити далі, жінка, понівечена війною, не уявляє. Та сили черпає з природи.

- Я вам покажу місце свого натхнення, - каже Ярослава, пропонуючи пройти на задній двір території центру.

Пройшовши повз невеличкий лісочок, ми потрапляємо до ставка. Присівши на стовбур поваленого дерева, що вкритий мохом, Ярослава Соломко, вперше за зустріч посміхається.

- Саме природа допомагає мені надихатися на боротьбу, черпати сили, вчитись відчувати смак життя, - каже жінка, показуючи на ще одне місце для релаксу.

У кутку красується старе дерево з товстезним стовбуром.

- Я торкаюсь до кори цього дерева рукою й відчуваю спокій, - каже жінка. - Біля цього дерева можу стояти довго. Тут мені добре. Не дзвенять у вухах вибухи, що й досі переслідують у снах. Тут менше крається серце, коли згадую свою Лізу. Тут, у Чернівцях, добре.

Саме Чернівці подарували Ярославі вісточку про чоловіка: "Якось чую, а мене кличе працівниця нашого центру до телефону й каже: "Чоловік тобі телефонує". В голові тоді задзвеніло, зашуміло. "Як чоловік?" - подумала собі. А це був мій Олексій, з яким ми разом уже 18 років. Він живий. Він знайшов нас. Я почула його голос. А чотири дні тому він до нас приїхав. Щоб ніколи не покидати. Хіба лише доведеться повернутися на війну. Але ми будемо вже на зв’язку. І головне, що нарешті разом".

Олексій підходить ближче, тримаючи на руках трирічну Свєту. "Я потрібен Україні, але мене також дуже потребує моя родина, - каже чоловік. - Тому зараз ми разом. Ми мусимо пройти цей шлях і використати той шанс на життя, що дала нам доля".

Слідом за родиною біжить, активно розмахуючи хвостом, веселий пес.

- А це - наш Рижик, - каже Ярослава, підкладаючи долоні, які собака безперестанку облизує. - Ми познайомились із ним, уже проживаючи в центрі. А повертаючись на Харківщину, додому, заберемо його з собою. Бо він став частиною нашої великої родини…

Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

Світлини авторки