На Сумщині місцевий житель у розбомблених рашистами хатах створив два музеї – меду і борщу та сала

40-річного мешканця Великої Писарівки Олексія Скоркіна сміливо можна назвати візитівкою не лише Сумщини, а й України: те, що він створив на кордоні під постійними обстрілами, взагалі викликає неабияке захоплення і повагу.

Сумська кореспондентка БукІнфо Оксана Ковальова першою побувала в гостях у дивака – медовика та дізналася подробиці його незвичної діяльності.

Рай почався з рою

Колись, у далекому 1985 році, до обійстя Скоркіних залетів рій бджіл. Олексій був тоді зовсім маленьким. Тато вирішив залишити комах у себе — виділив їм місце і створив невеличку пасіку. Яка згодом перетворилася на справжній бджолиний рай зі 140 вуликів.

Всі спогади з раннього дитинства пов’язані у співрозмовника саме з цим, і ще тоді в його маленькій голівці сформувалося чітке визначення щастя: ось воно – літає і кусає!

Розумному та допитливому сину мама з татом пророчили велике майбутнє: бажали, аби він реалізувався в професійному плані і «вийшов у люди». Після школи Льоша вступив на очну форму навчання до Харківського університету і отримав престижну освіту фінансиста, про яку багато інших дітей навіть і мріяти не могли!

Олексій був кращим студентом, сумлінно опановував науку, рівень знань з фінансової грамотності був високим, тому ніхто навіть не здивувався, коли керуючим Великописарівського відділення Ощадбанку призначили саме його – молодого спеціаліста, вчорашнього випускника! Але робота не приносила справжньої радості герою статті, хоча виконував свої професійні обов’язки, як належить, і навіть більше. Все в нього, відмінного фінансиста-економіста, дуже добре виходило. Ще б пак: з цифрами дружив, язик для спілкування з клієнтами – підвішений! Оборудки, акції, плани, пропозиції, звіти, маркетингові ходи… Бурхливе банківське життя поглинуло чоловіка цілком та повністю, та все це було чимось не тим.

Бо освіта і робота – чисто для годиться, бо так треба, не підходить неординарній людині, яка мислить творчо та креативно.

По Ошо і Твену

Керуючий банком знаходив справжню віддушину в своїх бджілках. З роботи одразу біг на пасіку. І там вже отримував порцію позитиву, життєдайної енергії, сили для натхнення.

Напередодні війни залишив посаду та став пасічником. Оточуючі не розуміли такого карколомного кроку. Та Олексію і не потрібне було ніяке розуміння: йому вистачало своєї власної думки щодо прийнятого рішення. Недаремно ж у відомого мислителя Ошо є вислів про те, що немає різниці – хто розумніший, хто красивіший, хто багатший, хто сильніший. Адже, в кінцевому підсумку, має значення тільки те, щаслива ти людина чи ні.

А стосовно того, що довелося зняти костюм і краватку, натомість одягтися в робу і маску, новоспечений бджоляр був абсолютно спокійним. Бо як людина освічена, знає: ще Марк Твен казав, що для того, аби бути щасливим, треба жити в своєму власному раю! І один і той же рай не може задовільнити всіх людей без винятку!

«Людині потрібно не тільки їсти, а ще й посміхатися!»

Таке гасло придумав собі пан Олексій і почав активно втілювати в життя свою головну ідею: зробити щасливим не лише себе, а й інших.

Медова справа швидко переросла з хобі на сімейний бізнес. Але Олексій Скоркін – не з тих, хто дбає виключно про прибуток. Йому щось більше подавай! Те, що дозволить зробити широкий розмах крил, дасть можливість літати, творити, по-справжньому жити!

Зі слів співрозмовника, займатися суто пасікою – досить примітивно, а тому нудно та прісно. Бджолярів, які реалізовують продукцію – багато. Та мед треба не просто з’їсти, а перетворити трапезу на цілу церемонію, якій передує цікавий пізнавальний процес.

Дивак

Перевтілення ошатного банкіра в бджоляра-аніматора викликало шквал непорозумінь з боку багатьох знайомих і незнайомих. За Олексієм закріпилося прізвисько Дивак. Бо він – неначе прибулець з іншої планети — не такий як усі. Неординарна особистість.

До того, що він веде здоровий спосіб життя (бігає та займається моржуванням), а також є пацифістом, всі вже давно звикли. А от перевтілення в професійній діяльності та зациклення на ідеї створення чогось нового і незвичайного, що зробить світ щасливішим, а значить — добрішим, чомусь ще більше відокремили чоловіка від суспільства.

Дійсно, це тільки безмежно закохана в свою справу і «дітище» людина може зірватися будь якої погоди і будь якої пори року і доби, сісти на велосипед і крутити педалі в сусіднє село на роздобутки – за якимось черепком чи глечиком. Ще й під обстрілами! А по дорозі зупинитися біля унікального, на його погляд, куща калини, що якимось дивним способом чимось відрізнявся від тисячі точно таких же типових рослин… Вирити його руками з землі, прикріпити до транспортного засобу знятим з себе светром та привезти додому, аби прикрасити територію біля обійстя.

Майже два роки герой публікації по дрібках збирає виставкові речі для своєї галереї. Кожен експонат має характерні властивості для відображення панівних ідей доби, мистецького напрямку, досягнень культури, науки, освіти та виробництва українського народу.

Музей

Все це розмаїття живої природи і людських виробів, призначене для оглядин відвідувачів, ентузіаст розмістив у одній звичайній сільській хатині в центрі Великої Писарівки на Сумщині – села, яке розташоване в кількох кілометрах від російського кордону.

Постраждале від російського бомбардування приміщення Олексій Скоркін пристосував під Музей меду, оглядовий простір якого розмістився на 60 квадратних метрах будинку: скільки конкретно експонатів містить музей – його власник навіть сказати не може. Але, враховуючи те, що ними зайняті всі кімнати зверху до низу, та ще й подвір’я з територією навколо обійстя, то рахунок виставкових речей йде в тисячах.

Все – в національних традиціях. Підлога по всьому дому встелена пахучим сіном з різнотрав’я. Стіни та стеля вкриті та обвішані предметами народного вжитку та продукцією бджільництва. Атмосфера за лічені секунди повернула нас у ті далекі часи, коли селяни їли з глиняного посуду, товкли горіхи та мак у дерев’яній ступі, поралися біля печі в спеціальному головному уборі та фартушку, вели господарство такими засобами, які зараз викликають здивування.

Безліч експонатів, біля кожного з яких можна стояти довго: роздивлятися, вивчати, аналізувати, поринути в спогади про минуле століття з розповідей пращурів та прочитаних книг.

Всі ці речі Олексій Скоркін прийняв в дар від людей або ж купив. Каже, що намагається обійтися майже без грошей, максимально наблизивши експозиції до далеких минулих часів і адаптувати їх під тодішній рівень життя.

— Музей — живий, він постійно змінюється, бо щось доповнюється», — пишається власним творінням господар.

Дитяча локація – медова казка

Тема дітей у нашого героя — особлива. Він як батько 13 - річного сина Максима, небайдужий і до чужих синів та доньок, тому вважає своєю місією дорослої людини зробити так, щоб нинішнє покоління росло здоровим та розумним.

— Я на все дивлюсь очима відвідувачів: що мені цікаво та що б хотілося побачити, — відверто каже чоловік. — Ось, наприклад, заходить сюди дитина. Чим заволодіти її увагу? Слухати розповіді про користь меду вона точно не буде, а от якщо обіграти ситуацію — це вже зовсім інша справа!

Для цього власник музею і облаштував куточок для дітей, де можна весело та цікаво провести час та розважитись: тут і прикольний розколювач горіхів, і кольорові кульки, і конкурси!

До того ж, Олексій завжди тримає в резерві смаколики для маленьких та юних відвідувачів, щоб дітворі було не лише весело, а й смачно! Чим не свято? Як у справжній медовій казці!

Для дорослих є свій куточок, зі своїми пригощаннями згідно віку: тут і легендарна медовуха, і настоянки на травах, і цілющі бальзами. Закускою служать страви з овочів та фруктів, вирощених господарем на власному городі.

Ми залюбки продегустували і напої, і їжу — збагатили свої організми цілим кладезем споживних та корисних вітамінів і мікроелементів.

Журналістка міняє професію

Вдосталь начастувавши свою гостю – медійницю, власник музею провів над авторкою статті експеримент: чи вміє працювати руками?

Тож, довелося мені і мед качати, і медогонку крутити (а могла б ще і вимити!), і дріт на рамки натягувати. Важко? Зовсім ні! Мабуть, через те, що перед цим підкріпилася натурпродуктами!

Мамина наука і батьківська справа

Наш герой роботи не боїться. Жодної і ні в якому разі. «Мама мені казала так: «Закочуй рукави та і роби!», — цитує свою неньку співрозмовник.

Матуся Олексія вже пішла у засвіти, але її настановами син користується щодня. А згадує — ще частіше. Бо материнської мудрості забагато не буває…

Бджільництво в житті нашого героя – назавжди. Народжений у родині пасічника, він і своєму синові передасть у спадок це ремесло. Попри те, що 13-річний Максим мешкає окремо від батька, але тато для нього — справжній авторитет і приклад для наслідування.

Олексій не соромиться обговорювати з нами своє особисте життя, адже акцентує увагу на дитячому питанні. А саме — розповів про те, як бджілки-трудівниці допомогли йому врятувати синочка від злиднів у нинішні важкі часи. Співрозмовник восени здав мед, який бджоли наносили буквально під кулями, і сплатив дитині аліменти на чотири роки уперед!

Війна ж, мало лі що, — пояснює свій батьківський вчинок чоловік. – Я вдома, на рідній землі, а син з мамою за кордоном, їм важче.

Герой статті впевнений, що справа, яку він так активно розвиває, буде передаватися з покоління в покоління і ніколи не вмре.

Борщ та сало

Не медом єдиним живе українець! І Олексій Скоркін чудово про це знає, тому й створив у Великій Писарівці ще один музей – «Борщу та сала», під кодовою назвою «Кумова хата».

В цьому музеї зібрав понад десятка рецептів українського борщу. Добрі люди приносять старовинний посуд, знайдений на горищі тощо. Олексій особисто варить національну страву в печі, а потім частує ним мешканців громади. Відвідувачів зараз майже немає, адже хто поїде до музею в 5-км прифронтову зону? Хіба що волонтери!

Попри те, що російські варвари постійно обстрілюють прикордоння і обидва музеї опиняються під ворожим вогнем, наш герой не впадає у відчай: навпаки, він намагається ще активніше працювати, щоб якомога більше зробити!

Нещодавно на городі однієї з музейних хатинок розірвався снаряд, а потім росіяни вщент зруйнували сусідній будинок. Великописарівська громада – найбільш обстрілювана в Сумській області: там щодня лунає близько або понад сотні вибухів. Але щоразу, коли телефонуємо Олексію, як там він, то чуємо у відповідь, що він або щось лагодить після обстрілів, або їде по вулиці за новими експонатами, або ж щось майструє біля музеїв!

Серед найближчих планів – зробити піч біля музею борщу та сала, і варити на ній національну страву просто посеред вулиці, в національному вбранні та солом’яному капелюсі! І обов’язково – з продуктів, вирощених на власному городі! Адже в магазині Олексій купує лише сіль. І то, тільки тому, що поки що не навчився видобувати її сам!

Людяність – понад усе!

Я познайомилася з героєм статті Олексієм Скоркіним, відвідавши його музей – там і побачила його вперше. А друга зустріч відбулася за два тижні – 9 грудня минулого року. Того злощасного вечора російські війська атакували Велику Писарівку ракетами та скинули С-300 поруч з моїм житлом. За офіційними даними, відстань від будинку до місця влучання авіабомби – 25 метрів. Тут утворилася глибока 5-метрова вирва.

Потужний вибух пролунав приблизно о 20.30, коли я перебувала вдома, приймаючи душ. Що трапилося – одразу й не зрозуміла: вмить все перетворилося на справжній Армаггедон. Селище осяяло яскравим спалахом – світлом та оглушило дуже гучним вибухом – земля і небо здригнулися з такою силою, що мешканці околиць попадали на підлогу. А те, що відбувалося в епіцентрі подій, в якому опинилися ми з дітьми, взагалі не передати словами!

Вибігайте на вулицю, дім падає!, - кричали прикордонники, які бігали з квартири в квартиру та допомагали людям вибратися назовні.

Мешканці повзли східцями двоповерхового помешкання на четвереньках, світла не було через обірвані мережі і зруйновану підстанцію, що у дворі будинку. Вхідні двері були заблоковані, люди панікували. Мого 7-річного сина прикордонники винесли на руках, адже хлопчик знепритомнів від жаху та переляку. Млинець, зажатий у дитячій руці, неможливо було витягти: тіло закам’яніло. В дитини – важка вада серця, син прооперований, має інвалідність, і я боялася, що станеться напад і маленьке хворе серденько не витримає. Сама ж металася гола по квартирі, намагаючись знайти одяг. Та мене підганяли: мовляв, хто там на вас дивитиметься, вибігайте вже, тут би живими залишитися! Я похапцем схопила з підлоги покривало, на якому прасую речі. Так і стояла в дворі біля тієї вирви – гола, боса, в калюжі грудневого снігу, який почорнів та розтанув від бомби, з покривалом у руках. Навіть забулася про нього! І як я ще праску з підлоги не схопила? Тримала б зараз і її!

Так от. Того вечора нам багато людей запропонували свою допомогу, запрошували на ночівлю. Але найпершим прибіг Олексій Скоркін! Хоча й зізнався, що одразу після вибуху сховався в підвал. А вже наступної миті його ошелешило: бомба впала поруч з моїм будинком, де ми з сином щовечора гуляємо перед сном з 20 до 21 години! Олексій нас там завжди бачив здалеку, коли їздив на вечірнє купання – моржування повз нашої оселі.

Нас вберіг Бог…

Це був перший і єдиний раз, коли ми з Сашком погуляли раніше, і о 20 годині вже були вдома. Та медовик цього не знав, тому був впевнений, що з нами сталася жахлива трагедія. Ковзанка, яку синочок розковзав ногами, і на якій катався ще вчора, була засипана землею на глибині 5 метрів.

Коли Олексій побачив нас з дітьми живими та неушкодженими, дуже зрадів. І щиро та з притаманною йому безпосередністю розплакався: «Я думав, що вас вже ніколи не побачу! Ви стільки зробили для мене та моєї родини своїм візитом до музею!». Він запропонував нам свою квартиру під житло, але ми відмовилися, адже про нас потурбувалася голова громади та редактор газети, в якій працюю.

А наступного ранку голова Сумської ОВА зі своєю речницею хотіли нас вивезти до Чернівців за програмою підтримки журналістів. Мовляв, працювати можна й дистанційно. Та ми їм подякували за пропозицію, а самі залишилися на місці. Адже на прикордонні я потрібніша, ніж деінде!

А Чернівецька область увійшла в моє життя іншим шляхом: ось, висвітлюю воєнне сьогодення Сумщини для мешканців Буковини через сайт БукІнфо! Від долі не втечеш, це точно!

Оксана КОВАЛЬОВА, журналістка, Сумщина
Спеціально для БукІнфо (с)

^{Світлини надані авторкою}