"Ми хочемо, щоб жила пам’ять про сина": на Буковині батьки загиблого воїна допомогли ліцею, де навчався син, на понад півмільйона гривень

Війна з рашистами
29 квітня 2023 року
6665
1

Герой житиме, допоки його згадуватимуть. У пам’ять про сина-воїна Давида Пінчука, що загинув торік від обстрілів у селі Серебрянка Бахмутського району, його родина допомогла школі, де навчався хлопець. Подарунки на понад півмільйона гривень придбали в Зарожанський ліцей Дністровського району.

"Нам кажуть: "Та у вас тепер гроші... А нам ті гроші - поперек горла! Нащо нам ті гроші, якщо нема сина?, - каже згорьована мати героя Людмила Пінчук, витираючи мокре від сліз обличчя. - Мені наче ногу чи руку відрубали. Я не можу повноцінно жити без мого сина. Так буде вже назавжди".

Давид Пінчук з позивним Альфа пішов служити за контрактом. Він був десантником, старшим солдатом 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Альфа кругом був першим - і в строю, і в повсякденному житті. Не прикривався, а прикривав. Не ховався, а захищав. Він не був слухачем, був виконавцем.

"Мамо, ти на мене чекала. Заради мене жила, але війна мене вкрала...", - ці слова нині звучать пророче з вуст, тоді ще живого Давида, який обожнював музику. Він багато співав. Син присвячував пісні для матері.

Змонтовані відеоролики з виступами талановитого сина показують батьки. Ці відео вони переглянули незлічену кількість разів. Там їхній Давид ще живий.

"Ми не можемо повернути нашого хлопчика, але ми можемо зробити так, щоби пам’ять про нього жила - через добрі справи, - каже Людмила Пінчук, гортаючи відео з його співом: "Обіцяю вночі тобі снитися - через птахів в твої очі дивитися...".

"Чи сниться вам Давид?", - запитую матір.

- Досить часто він мені снився після поховання. Потім рідше. А зараз, коли ми про нього нагадали цими подарунками, він мені знову снився вже два рази, - розповідає пані Людмила. - Він мені каже: "Мамо, я такий радий, що у вас усе добре". Я ж уві сні плачу, й кажу, що скучаємо. А він відказує, що все добре буде й зникає... А добре було би, якби він жив.

Приїхали з Донбасу через непорозуміння з "регіоналами"

Родина Пінчуків приїхала в Чернівецьку область із Донеччини. В рідному Донбасі мали фермерське господарство та свій бізнес. Та через непорозуміння з владою родина змушена була залишити дім.

Пінчуки оселилися в Зарожанах, що в Дністровському районі. Придбали тут будиночок, де живуть з вісьмома дітьми. Давид був найстаршим із синів. А наймолодша донечка, якій уже десять років, народилася вже на Буковині.

"Ви виїхали через війну?", - запитую в батька родини Степана Пінчука.

"Та ні. Війна розпочалася лише через два роки. Ми ж виїхали з рідного села в 2012 році через тодішню "Партію регіонів", - каже чоловік, згадуючи події десятирічної давності. - Їм потрібні були наші сільські землі для видобутку вугілля. А куди ж віддати пасовиська для худоби? В нас тоді було фермерське господарство. Вирощували корів. Землю не віддавали. А коли підпалили наш сінник і почали пресувати податками, бо ми мали ще невеличку взуттєву майстерню, ми з дружиною зрозуміли, що треба їхати на захід країни".

Продавши худобу й майно та зібравши дітей, родина поїхала на Буковину.

- Ця місцевість нас підкупила тим, що тут багато саме сіл. Та приїхавши сюди, ми зрозуміли, що не врахували іншого. Ми займалися розведенням рогатої худоби, а тут же займаються садівництвом, - зауважує пан Степан.

Нині родина вже також вирощує свій сад. Це черешні. Ще одну ділянку землі вже придбали під іще один сад.

- Ми мусимо з чогось жити. Бо ж багатодітні. Ми працюємо, бо ніколи не попросимо ні в держави, ані в кого. Не хочемо почути: "А хто вас змушував народжувати?". Тому не просили на Донбасі, крутимося й тут, - зауважує батько родини.

Діти Пінчуків відвідують музичну школу. Добре навчаються в ліцеї.

- Освіта - це дуже важливо для дитини. Це - шматок хліба. На жаль, у нас із дружиною не було можливості розвивати якісь свої таланти чи здібності. Ми отримали лише середню освіту. Тому дітям намагаємось давати можливості для навчання, - каже пан Степан.

Музичну школу дуже успішно закінчив Давид. Навчаючись грати на баяні, самостійно хлопець освоїв гітару, піаніно та навіть сопілку. Хлопець брав участь у районних конкурсах та концертах. Він писав вірші та пісні, які присвячував мамі.

- Пригадую, напередодні мого дня народження, він цілу ніч сидів і підігравав щось на гітарі. А зранку, зібравши всіх дітей, покликав мене на галявинку, біля дому. Там вони заспівали для мене пісню, яку Давид написав сам, - пригадує пані Людмила, лагідно гортаючи в телефоні світлини із героїчним сином.

"Мамо, а як тебе звати?... То була контузія"

Втрата друзів. Ракетні прильоти. Контузія. "Слов’янський курорт". У цих фразах й трагічних подіях - три місяці повномасштабної війни воїна Давида Пінчука. До цього десять місяців він воював в АТО, на передовій лінії фронту.

- Та він ніколи не жалівся. Майже нічого не розповідав про бої, щоб ми не переживали, - згадує Людмила Пінчук. - Він лиш казав, що все добре. А ще мав девіз: "Ніхто, крім нас". У нього навіть позивний Альфа, завжди перший.

"З початку повномасштабного вторгнення, Давид різко почав втрачати друзів. 25 лютого загинув один товариш, а 26 лютого - інший. У квітні, після контузії, сина відпустили на кілька днів додому. Ми з’їздили на могили його товаришів. На кожній із могил син пообіцяв, що помститься, - пригадує Степан Пінчук. - Він рвався вперед. Він воював самовіддано й хоробро".

Давида було не зупинити, хоча напередодні під час ракетних прильотів отримав серйозну травму. Після контузії втратив пам’ять. А пригадував щось, лише побачивши.

- Під час ракетних прильотів на Яворівському полігоні, де син тоді перебував, він дивом вижив. Вибух застав його в дверному отворі. Так він і врятувався. Та під завалами залишилось усе, в тому числі телефон та документи, - пригадує батько.

- Ми дуже переживали, що з ним. Бо кілька днів не було звістки, - додає пані Людмила. - А через кілька днів до мене зателефонував син із невідомого мені номера. Він сказав: "Мамо, а як тебе звати?". Я розплакалася й відповіла, почувши від нього: "Людочка? Яке гарне в тебе ім’я". Давид отримав тоді контузію, втратив пам’ять. Але мій номер, до своєї мами, дивом запам’ятав.

Часу на остаточну реабілітацію не було. Давид поїхав. На передову.

"Як він казав, що перебуває "на Слов’янському курорті". Мовляв, у нас тут добре, сонечко пече, - каже батько Героя. - А 7 травня він помер. Уночі був обстріл. Він отримав поранення руки й ноги. Його везли до лікарів, та не довезли... Причиною смерті стала вибухова травма, втрата крові та больовий шок.

"Серце гріють спогади та його особисті речі"

Розбитий мобільник, шеврони, бойові прапори, подяки та вирізка з районки про смерть сина - найцінніші речі в будинку Пінчуків. Мати бережно пригортає до грудей прапор України, яким син був накритий, коли його привезли востаннє.

- Тоді я нічого не бачила наче. Світ для мене почорнів, - пригадує дні поховання сина мати. - Згодом, переглядаючи відео, розумію, наскільки його всі поважали. Скільки людей прийшли попрощатися!

Давида поховали в травні. Тоді сусіди зібралися допомогти посадити город. А відчувати життя батьки почали лише десь у вересні. Зізнаються, що не жили, а мусили щось, наче по інерції, робити задля інших дітей. Та життя не відчували.

- Лише у вересні ми помітили, що наш город заріс травою, - каже Степан Пінчук. - Ми же нічого не помічали. Та навіть сіна худобі ми заготували мало. Мусили взимку докуповувати. Ото пригадую, подивлюся влітку, що вже би добре траву покосити... І в тому горі забуду. Ми не знаємо, як нам далі жити, але ми мусимо задля інших своїх дітей. В пам’ять про сина Давида.

Людмила Пінчук розкладає на столі прапор України, його бойові шеврони - спогад про сина.

- Ці речі від сина, цей прапор - це наше найцінніше. Бережемо їх, як зіницю ока, - каже пані Людмила, показуючи синові шеврони. - Ми знаємо, що він житиме в наших в серцях. І пам’ять про нього має жити. Ми зробимо все, щоби про нашого Давида пам’ятали.

ДО РЕЧІ:

Що родина Пінчуків придбала для ліцею?