Маскувальні сітки від нуля до нуля – переселенки з Маріуполя, які мешкають у Чернівцях, просять буковинців про допомогу

Більше року у Чернівцях працює громадське об’єднання з такою назвою. Створила його колишня підприємниця, а нині волонтерка з Маріуполя Ганна Шадріна. Разом з чоловіком Миколою Гаркушею вона, одна за одною, змогла організували чотири локації, на яких чернівчани, маріупольці та мешканці інших міст плетуть маскувальні сітки.

В кінці кожного тижня сітки відправляють на фронт. Для волонтерів ГО «МИ РАЗОМ» це стало правилом: тиждень праці — підведення підсумку та відправлення. Замовлення від військових з кожним днем стає все більше. Маскування з Чернівців прямує по усім напрямках.

Загалом за рік відправили на фронт 14 000 квадратних метрів маскувальних сіток.

Щоб процес відбувався чітко, як швейцарський годинник, Ганна з однодумцями вкладає багато сил. Вони організували виготовлення замкнутого циклу: на донати та особисті збереження закупляють рулони спандбонду, нарізають на стрічки на спеціально сконструйованих та виготовлених станках плетуть сітки і відправляють «Новою поштою» на фронт. Тож, сітки від нуля до нуля.

На жаль, останнім часом потік донатів різко скоротився, у волонтерів виникла проблема з закупкою матеріалів для маскувальних сіток, а це означає, що не буде чого відправляти хлопцям на передову. Тож, шановні друзі, велике прохання: хто чим може підключайтесь до процесу. Маскувальні сітки допомагають зберегти і нашу бойову техніку, і життя хлопців.

🔗Посилання на банку (маскування):

https://send.monobank.ua/jar/4dgAKh5DjC

💳Номер картки банки

5375 4112 0415 6595 (Шадріна Анна)

_{МИ РАЗОМ ДО ПЕРЕМОГИ!}

І про не менш головне

Маскувальні сітки плетуть люди. Майже всі – зі своєю драматичною історію. Хтось втратив рідне місто, дім та бізнес. Хтось – найдорожчу для себе людину. Але вони знаходять сили жити і допомагати тим, хто мужньо тримає та закриває своїми тілами поранену, стікаючу кров’ю країну.

Серед перших – Ганна Шадріна, волонтерка та авторка оповідання «Позивний Кубик», серед других – волонтерка та мати головного героя Анжела Іванович. А обидві вони – ті, що РАЗОМ.

Пропонуємо вашій увазі зворушливий допис Ганни Шадріної по Героя Юрія Івановича на своїй сторінці у Фейсбук:

Іванович Юрій Миколайович
07.05.1998 – 28.09.2022

Позивний КУБИК

Вона різко відірвала голову від подушки. Кордон між сном і реальністю зник миттєво. «Сьогодні – 28 вересня 2022 року» - її серцю не вистачало місця у грудях. Воно билося, наче затиснуте в кулак, прагнучі вирватися назовні. Сили ударів пульсували у скронях, покритих краплями поту. Глибокий до бездонності погляд зелених очей звернувся у шматочок безхмарного вересневого неба, що помістився у просвіт вікна її спальні. З наповненої прохолодою синій блакиті вона перевела погляд на букет величезних ромашок на підвіконні. Безшумними кроками, в такт ударів свого серця, вона підійшла до квітів. Наче малюючи хмару над бутонами, рука плавно пропливала у повітрі, не торкаючись букета. Її очі вп'ялися в насичені жовтим кольором серцевини квітів. Погляд, ніби, поглинув бутони, щоб прийняти їх у свою бездонність і полити вологою сліз, що з'явилися на очах. Серце жінки стиснулося.

- Мій милий хлопчику! Ти пам'ятаєш, що ромашки – мої улюблені квіти.

Букет від найдорожчої людини її життя вона дбайливо взяла з рук кур'єра. Ніжно, трепетно і, здавалося, нескінченно вона тримала квіти в руках, вдихаючи аромат поля, неба, простору, свободи, кохання. Цей аромат ніби в дар і, схоже, надовго подарував їй безмежну силу, надіслану люблячим сином з фронту.

Юра помчав у військкомат у перший день повномасштабного вторгнення рф. Він мав досвід військового, відслуживши в армії, у свої 20 років.

24 лютого 2022 року місто було в паніці від сирен повітряної тривоги і страшних новин з півночі, сходу, півдня України. Навколо автомобільні пробки, величезних розмірів черги на заправках, юрби людей у магазинах. Куди тікати? Що робити? Як урятувати себе? Що станеться з моїм будинком? Може, пронесе! Чи бігти за кордон на утримання Заходу?

А Юрій чекав на свою відправку до бригади.

Студент університету, КМС з боксу Спортивний клуб "Варяг" . «Мамо, я все встигну потім» - дві пари рідних зелених очей дивилися одне на одного сповнені нескінченності кохання та відданості. Їхні погляди насичувалися, висмоктуючи і віддаючи, незабутніми і незгладжуваними спогадами щасливих років Юриного дитинства та юності.

Тихий, спокійний, слухняний хлопчик із глибоким і вдумливим поглядом бездонних зелених очей. «У вас, наче, немає маленької дитини. Так тихо у вас завжди», – казали сусіди. З роками безтурботний дитячий спокій хлопчика став абсолютним, стоїчним та олімпійським на боксерському рингу.

А погляд матері, спрямований у синові очі, заповнювала велика, вічна, незнищенна, рятівна і щира надія. А його погляд перетворював цю надію на абсолютну, безмежну, стійку, глибоку, незламну і непробивну, тверду і холодну впевненість. Ця впевненість була для нього завжди і в усьому вродженою від його матері. «Ніколи не здавайся» - їхній спільний девіз із самого його дитинства. Вона приймала цей погляд і запам'ятовувала його. Легке хвилювання в її очах з'явилося від того, що сльози заважали насититися синовими очима. Юрко поцілував мамине обличчя і притиснув її худеньке тільце до себе своїми міцними руками спортсмена. Вона потонула у величезних плечах сина: «Рідний запах, рідні погляд і голос, моя кровиночка – все моє життя».

- Бережи себе, мамо!

- Хай усе береже тебе, сину!…

***

Шурхіт трави Кубик вловив відразу. Зовсім недалеко на сусідній позиції працювала арта. Але тихий звук сухих гілок, що ламаються, хлопець миттєво виділив із загального давно звичного гуркотливого фону війни. Він обережно піднявся до верхнього краю окопу, притримуючи лівою рукою свій АК, а правою поправляючи шолом. Величезні очі молодого оленя пильно дивилися на Кубика. Їхні погляди зустрілися. Широка усмішка осяяла обличчя солдата, його глибокий погляд сповнився безмежною і безтурботною дитячою радістю. Спираючись на край окопу, хлопець спокійно і неквапливо простяг до оленя долоню. В очах звіра він все ще бачив переляк. Олень плавно і граційно став витягати шию, принюхуючись до того, що відбувається. Перший його крок до окопу був несміливим. Поступово смертельний жах залишав погляд тварини, перетворюючись на побоювання та недовіру. Очі оленя стали зовсім спокійними і лагідними, коли його мокрий ніс торкнувся пальців Кубика. А біля краю окопу вже зібралися жваві хлопці, перетворившись всі, як один, із воїнів на звичайних хлопчаків. Хтось шукав частування для несподіваного благородного гостя. Хтось робив фото та відео.

А невдовзі БТР швидко мчав хлопців, які отримали бойове завдання, на позицію разом із іншими групами десантників.

Величезна хмара степового пилу шлейфом мчала за ревучою машиною. Пил осідав на обличчя, змушував примружувати погляд. Кубик підняв очі у ранкове вересневе небо. «Сьогодні – 28 вересня 2022 року» - він широко розправив плечі, не відчуваючи тяжкості заповненого боєкомплектом розвантаження, і глибоко вдихнув вересневе повітря, що вже стало прохолодним, пахло землею, листям, очікуванням холодів і надією на тепло. Міцні пальці Юрія з силою стиснули ствол автомата. Обличчя солдата стало рішучим, впевненим та переможним. Промені сонця, що сходить, висвітлили емблему із золотим левом на рукаві кожного воїна - 80 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ

Машина зупинилася. Далі пересуватись своїм ходом. Спритними стрибками хлопці покинули броню. Кожен із них з повним спорядженням на собі - АК на плечі, гранати на поясі, БК у розвантаженні, гранатомети. Кілограм тридцять. Швидко скинули з БТР міномети калібру 60 мм. Десантник на рефлексі вирішує, якою зброєю вбити ворога. Рація завжди на зв'язку з «очима» штурмової групи – оператором БПЛА. Далеко попереду посадка, яку відпрацювала артилерія. Отримано завдання – штурм та зачистка лісосмуги.

Чітко та злагоджено, перебіжками, десантна група, як завжди перша, зайшла на позицію. Далі на напівзігнутих, ледь чутних ходах, наче перетворившись на рисів, десантники приступили до штурму. Їхні обличчя напружені. Погляд і слух уловлюють кожен шерех.

І лише з безмежної блакитної висоти неба чути ранкову пісню степового жайворонка.

Спокій і впевненість у кожному русі воїнів. Поруч побратими. Вони прикриють одне одного та допоможуть.

Ворожий шерех підняв зграю польових горобців і сірих ворон. Стовбур міномета миттєво повернувся вбік, звідки долинув перший рух русні. Гранатометник тут же безжально і безперервно насипав по кущах.

І розпочався важкий ближній бій.

Роздроблені сухі гілки впереміш із листям і земляним пилом наповнили повітря туманом, в який тут же злетіли шматки землі та вирвані коріння трави. Шквальний обстріл натягнув на дерева звуки безперервних автоматних черг, гранат, що розриваються, нелюдських криків. Повітря наповнилося важким диханням, що переходить в ор і стогін.

Упевненими, доведеними до автоматизму рухами професійного стрільця, Кубик трощив смердючого ворога, що вилазив, як гадюки, з-під землі. Він встигав прикривати побратимів, постійно відчуваючи їхній захист на собі. «Це моя Земля! Геть звідси!" - його автоматна черга не припинялася, ламаючи в тріски ворога. Юрій встигав блискавичними рухами закидати гранати у вириті норі окопів і бліндажів. Звідти, у відповідь на глухі підземні вибухи, виривався несамовитий звірячий крик ворога, що зітхав. У його обличчя летіли шматки землі та палиць. Широко відкриті зелені очі були сповнені ненависті, рішучості та безстрашності.

Зловісне виття ворожих градів накрило посадку.

Ударна хвиля притиснула Кубика до землі… Для хлопця стало якось тихо довкола. Його глибокий до бездонності погляд зелених очей поринув у шматочок безхмарного вересневого неба, що помістився у просвіт між гілок дерев. Юнак згадав серце на плитці шоколаду, подряпане ним – «мама посміхнеться, коли побачить», міцні руки батька, свою перемогу на рингу, однокурсників, і, звичайно, мамині улюблені ромашки з насиченими жовтим кольором серцевинами.

Сірі ворони, почувши запах крові, кружляли над деревами, видаючи зловісні потріскування та клацання.

Повільно, тягнучи і чекаючи, настав момент, коли зелені очі Юрія … спокійно відпустили у вересневе небо глибокий бездонний погляд, тепер надовго сповнений невимовного болю, незламної сили та беззавітної любові до життя: «Мамо, я скоро буду вдома! Що у нас на вечерю?»

***

Завдання десантна група виконала. Село Нижня Журавка Борівського району Харківської області звільнено від окупантів.

Ціна звільнення назавжди залишиться у нашій пам'яті.

Слава Героям України!

***

А навіки любляча Мати, Іванович Анжела, шукає і знаходить собі справу. Зараз вона – волонтер і плете маскувальні сітки. Справа для неї, наче морфій. Вона робить її, приймаючи як дозу, щоб жити і не кричати від болю, щоб ніколи не здаватися…