«Коли останній дипломат виїхав з території митниці, з росії одразу пішли танки»: як починалася велика війна, розповідає наша кореспондентка, жителька прикордонної Сумщини, яка бачила все на власні очі

Як на Сумщині 24 лютого 2022 року відбувалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, сумська кореспондентка БукІнфо дізналася першою, одразу поспілкувавшись з учасниками та свідками тих подій. Про що і розповідає зараз нашим читачам. Оксана Ковальова жителька прифронтової Великої Писарівки, яка розташована всього за кілька кілометрів від рашистського кордону.

Останній російський дипломат

Митний контрольно – пропускний пункт «Бачівськ» державного кордону України з росією знаходиться в 40 км від містечка Глухів Сумської області. Того злощасного історичного ранку, 24 лютого на світанку, ворог увірвався на нашу територію, захопивши в полон усіх, хто там знаходився на момент вторгнення. Найперших бранців відпустили вже за тиждень, і як тільки вони ступили на українську землю, я ж стала першою та єдиною журналісткою в Україні, якій вдалося з ними поспілкуватися.

Як розповів інспектор митного контролю Василь (Прізвищ просили не називати – авт.), співробітники посту, які були на зміні, не знали про наступ росії, тому спокійно собі виконували свої професійні обов’язки.

Пан Василь займався оформленням виїзду з України російських дипломатів. — Як потім з’ясувалося, вони просто втікали з нашої держави, — каже співрозмовник. — Їх було багато – декілька десятків автомобілів. Тільки-но я оформив останнього дипломата і він виїхав з території митниці, з росії одразу пішли танки: увірвалися через шлагбаум без прапорів та розпізнавальних знаків. Виходить, вони чекали останнього свого представника, який покине Україну, і цієї ж миті вторглися!

Інші колеги митного інспектора згадують:

— Того ранку, 24 лютого, я оформлював проїзний талончик о 05.05, аж раптом через п’ять хвилин, о 05.10, через пропускний пункт, повз мого вагончика, в напрямку України, пішли російські БТР. Я не повірив своїм очам: звідки вони тут?! Виявляється, зламали шлагбаум. Колона була великою: техніка не просто рухалася в нашу державу — військові стріляли!

— Я перебував у кімнаті відпочинку, згідно внутрішнім правилам. Всі колеги по черзі мають право деякий час поспати, адже витримати цілодобову службу важко. І ось, лежу на дивані, як раптом увірвалися молодики з автоматами — виламали ногами вхідні двері, прикладами розтрощили вікна. Наказали покласти руки за голову та лягати на підлогу. А самі тим часом виносили техніку та все, що бачили, до своїх машин. Те, що не змогли взяти з собою, мародери просто громили та розтоптували. Напередодні дівчата-колеги вручали нам святкові подарунки до 23 лютого, чисто символічні, так росіяни навіть їх позабирали – не поцуралися.

Таки справжні орки…

Росіяни (на вигляд хлопці 18 — 20 років) поводилися дико та агресивно: мародерствували, трощили все підряд, вибивали вікна та двері, стріляли з автоматів у повітря та погрожували. Хазяйнували не лише по службових митних та прикордонних вагончиках, де їх цікавила комп’ютерна техніка, а навіть влізли в магазин «Duty Free», винесли та вивезли з нього всю алкогольну та тютюнову продукцію. Потім на очах заляканих дівчат-продавчинь підірвали торгівельну точку — вона злетіла в повітря.

Після цього ворожі солдати кинулися грабувати банк, щоб заволодіти грошима.

Зі слів інспекторів, у тій ситуації кожна секунда та деталь відігравала важливу роль. Наприклад, коли окупанти вистрілили з БТР по приміщенню митниці, він, на щастя, не здетонував! Хоча дах горів, але люди встигли врятуватися.

Ось що розповів мені далекобійник Петро:

— Ми з сином займаємося власною справою — перевозимо двома фурами побутову техніку. Того ранку вийшли кожен зі своєї машини, у чому були: в спортивних штанях та шльопанцях, з папками документів під пахвою — оформлювати проїзні талони та проходити митний контроль.

Поки я бігав від одного вагончика до другого, син стояв біля шлагбауму і дивився кудись у поле. Каже здивовано: «Я ще ніколи не бачив, щоб прикордонники так швидко бігали! Та ще й з ліхтариками!».

Аж раптом вже вдвох бачимо — з вагончиків вибігають прикордонники в касках та зі зброєю — і всі прямують у поле. Навіть жінка, яка оформлювала мої документи, відкинула від себе клавіатуру, і, незважаючи на невдоволення черги, наділа каску й побігла. І тут поруч з нами суне БТР…

Я схопив сина за куртку і ми побігли всередину приміщення митниці. По вулиці вже повним ходом рухалися танки. Тільки ми зачинили за собою двері, як почалася стрілянина. Ми сховалися під східцями, потім на півзігнутих ногах перебралися до зали оформлення.

І тут виламуються двері і російський військовий кричить: «Всем на пол! Стреляю на поражение!». Всі полягали. Ми чули, як солдати штурмують митницю: кожні двері відчинялися з автоматною чергою: спочатку стріляли в замок, а потім вибивали ногами.

Всіх, хто знаходився всередині, поклали на підлогу вниз обличчям і кинули димову шашку. Ми задихалися від газу. Близько години не мали змоги вдихнути ковток свіжого повітря.

Але коли нас вивели на вулицю і вишикували під дулами автоматів — стало ще страшніше. Одному з чоловіків прострелили ногу, хоча він і не виявляв ніякого супротиву».

— Я думав, що це вже все, кінець, — вступає в розмову син Петра 23-річний Дмитро. — Нас було більше ста чоловік. Хто в чому — роздягнені, без верхнього одягу та напівбосі, в гумових шльопанцях, в капцях. Без документів та телефонів — їх відібрали. В такому стані нас змусили лягти на землю, так ми і лежали приблизно півгодини в снігу — змерзлі та закоцюблі, до смерті перелякані. Повз нас рухалися колони ворожої техніки, а ми не могли навіть голови підняти: солдатський кирзовий чобіт та автомат не давали дихати. Я лежав та не відчував ніг. А моє щойно куплене зимове взуття залишилося в машині.

Діма так більше і не побачив ані своїх черевиків, ані своєї машини. Як й інші понад тридцять водіїв та власників транспортних засобів, які того злощасного ранку перебували на території КПП «Бачівськ» та по той бік шлагбауму.

Унітази на кордоні

Батько з сином нервували через збитки, адже вони у своїх двох 21- тонниках везли в Україну дороговартісний вантаж — побутову техніку та сантехніку. На очах чоловіків російські солдати підганяли УАЗи, перевантажували все це та вивозили на свою територію.

Та найстрашнішим видовищем було те, що з росії в бік нашої держави рухалися тентовані автомобілі з боєприпасами та живою силою.

У полоні

Що стосується людей, які на момент повномасштабного вторгнення перебували на території «Бачівська», то заручниками обставин стали всі: митники, прикордонники, працівники служб, обмінного пункту, магазину, кафе, а також далекобійники. Всіх повезли в росію та розмістили в різних місцях: одних — в маленькій споруді доглядової служби російської митниці, других — в старій будівлі найближчого російського населеного пункту, третіх — повезли кудись далі вглиб країни-агресорки.

— Нас тримали як скот в тісному загоні — в боксі для огляду транспортних засобів, - розповідали журналісту митники. — Просто зігнали всіх до купи і утримували там під озброєною охороною. Дякувати Богові, залишилися живими! В нас позабирали все — особистий транспорт, гроші, телефони, банківські картки. А коли з’явилася можливість зателефонувати додому з чужого апарату, то після отриманого стресу було важко навіть згадати потрібні телефонні номери.

— Моїй вагітній дружні через місяць народжувати, їй не можна нервувати, а вона не знала, куди я подівся: вранці поїхав на роботу і не повернувся: зник, — додає ще один інспектор. — А я не міг з нею зв’язатися.

Розповідати докладніше про перебування у російському полоні ніхто не насмілився. Єдина озвучена інформація — так це те, що голодом не морили, сяк-так годували; не били та не знущалися; на допити викликали по одному, але ніхто ні з ким не обговорював, про що питали та хто що відповідав.

Невизначеність лякала, тому героям нашої статті ці дні перебування в полоні здалися справжнім пеклом, адже вони не знали, чим і коли все це для них скінчиться.

Дорога додому

Тож, коли росіяни відпустили бранців, радощам не було меж. І навіть попри те, що ще треба було якось дістатися до Глухова за десятки кілометрів, вони були щасливими, бо ступили на рідну землю хоч і босими та закоцюблими, але все ж так своїми, ногами!

Хуртовина, сніг, мороз, гола міжнародна траса, голі руки-ноги, порожні кишені. Йти довелося деякий час пішки. Важка, але така омріяна дорога додому!

Назустріч звільненим виїхав мікроавтобус з Глухова, і забрав їх з траси до міста. Поселили виснажених людей у гуртожитку місцевого медичного коледжу. Директорка закладу Тереза Терещенко доклала чималих зусиль, аби в той важкий період дефіциту продуктів харчування і предметів гігієни організувати поселенцям все необхідне для життя.

Журналістка БукІнфо неодноразово навідувалася до героїв свого матеріалу і на власні очі бачила, як місцеві мешканки годували їх домашніми варениками з картоплею та сметаною, як приносили їм одяг тощо.

Співрозмовники зізнавалися, що так міцно, як тієї ночі, першої після полону, вони ще ніколи не спали! Всі іногородні чоловіки дісталися до своїх населених пунктів, навіть через всю Україну, завдяки волонтерам та небайдужим людям. Вже через деякий час у гуртожитку не залишилося жодного нашого героя. Щоправда, оговтуватися після пережитого довелося довго.

Ворожі танки їхали вулицями Великої Писарівки

У Великописарівській громаді війна почалася на кілька хвилин раніше ніж у всій Україні. Причина – в географічному розташуванні громади: вона розташована в безпосередній близькості до кордону з росією – в 5-км зоні. Кордон проходить по дворах мешканців сіл, розділяючи обійстя навпіл.

Більше відео дивіться за цим посиланням на сторінці БукІнфо у Телеграм: https://t.me/bukinfo_official/27478?single

Отже, як все починалося та як розвивалися події перших хвилин після повномасштабного вторгнення – нам розповіла голова громади Людмила Бірюкова. З її слів, вона прокинулася на світанку від обстрілів та від дзвінків, а коли розвиднілося, поїхала до військкомату відправляти мобілізованих місцевих мешканців, потім з військомом з їздили в сторону митного посту, побачили, що він розбитий. Коли повернулися в селище, побачили, як колони ворожої техніки увійшли в Велику Писарівку та рухалися вулицями населеного пункту. Місцеві мешканці кажуть, що нараховували цілі сотні танків, броньованих вантажівок та інших бойових автівок.

Як тільки колони проїхали повз будинок Людмили Олександрівни (відео), вона намагалася звязатися з керівництвом Охтирського району, аби спитати, що їй робити далі.

Не отримавши відповіді, діяла як сама вважала за потрібне: оприлюднила в ФБ інформацію – звернення до населення: мовляв, зберігайте спокій та чекайте роз’яснень. Ну а далі події розверталися стрімко, де було все, як на будь – якій війні. Але це вже зовсім інша історія.

Оксана КОВАЛЬОВА, журналістка
Велика Писарівка, Сумщина

Спеціально для БукІнфо (с)

Світлини та відео - авторки та люб’язно надані героями публікації.