До ЄС у турборежимі: як та коли розглядатимуть заявку України про прискорений вступ

"Вам знадобиться з 20 років, щоби виконати критерії членства"... "Україну від членства в ЄС відділяють світлові роки"...

Ми звикли чути подібне часом навіть від дружніх до України європейських політиків. Ті регулярно радили нашій державі не сподіватися на швидкий вступ до Євросоюзу (а щодо НАТО прогнози були ще скептичніші). Особливо активно нас переконували не подавати офіційну заявку на вступ до ЄС – мовляв, такий крок здатен лише погіршити ситуацію.

Україна, утім, не погоджувалася відмовлятися від цього наміру.

А 28 лютого 2022 року Київ офіційно зробив цей крок: президент, прем’єр та спікер спільно підписали заявку на членство у Європейському Союзі європейської держави Україна.

І головне: вона має всі шанси бути задоволеною. Процес вступу запуститься вже у березні.

Як не дивно, нинішній час, коли триває масштабна українсько-російська війна, коли путінські сили окупували ще більшу територію України та погрожують взяти Київ – став найліпшим в історії України часом для подання такої заявки. Саме зараз можна розраховувати на швидше просування України дорогою до членства, часом навіть в обхід традиційних бюрократичних процедур та усупереч стандартній "матриці" ухвалення рішень у ЄС.

Російські танки пробили "діру" у цій матриці. Хоча їхня мета була протилежною – але, як жартують, "Путін знову усіх переграв".

Цей текст пояснює, чого та як реально досягнути вже ближчим часом для юридичного, а не лише фактичного повернення України до європейської сім’ї народів.

Утім, відразу наголосимо, про негайний вступ не йдеться. Заяви наших посадовців про це – лише політична торгівля, не більше того. Процес забере достатньо часу.

Війна заявці не завада

Не секрет, що вторгнення путінської армії до України ще від 2014 року мало на меті, серед іншого, заблокувати навіть теоретично можливість вступу України до НАТО та ЄС. Цю мету Москва навіть не приховувала, постійно висуваючи її як ультимативну вимогу (вкотре вимога про "нейтралітет" як умову припинення вторгнення пролунала 28 лютого).

Ще від початку російсько-української війни, від 2014 року, Київ намагався переконати західних партнерів у тому, що найкращий шлях зупинити шантаж Путіна - це дати Україні те, чому він намагається запобігти. Приклад – держави Балтії, або ж "братська" Болгарія, які стали членами ЄС та НАТО, і Кремль це проковтнув. Натомість у сусідніх з Болгарією державах Західних Балкан Росія продовжує діяти, щоби запобігти їхньому руху до ЄС та НАТО через внутрішню дестабілізацію, аж до підготовки збройного перевороту в Чорногорії та розколу Боснії.

Після 24 лютого 2022 року європейські партнери – наразі ще не всі – почали усвідомлювати цю істину.

Але це не єдина причина, чому заявку треба було подавати якнайшвидше. Є підстави робити це саме зараз, під час активної фази війни та не чекаючи, доки це усвідомлення буде ще ширшим; не чекаючи, доки збереться консенсус або принаймні більшість у ЄС стосовно потреби вступу України.

У минулі роки Київ не раз усерйоз розмірковував над тим, щоби подати заявку на вступ до ЄС. Президент Порошенко кілька разів навіть публічно оголошував різні терміни: звучали 2024, 2023 і навіть 2020 роки.

У відповідь і від наших противників, і від друзів лунав однаковий аргумент, який можна стисло описати такими словами:

Найгіршим варіантом для України буде, якщо ви подасте заявку, і у відповідь відразу отримаєте від ЄС відмову. А зараз ви, дуже, імовірно, почуєте саме "ні", бо ЄС не готовий до нового розширення, і це не лише питання України. Та нашкодить це насамперед вам.

Таке пояснення мало сенс. Євросоюз, підірваний низкою криз, включно із міграційною, у останні роки справді перебував у стані дуже сильної "втоми від розширення". Всерйоз лунали дискусії про те, чи не розірвати переговори з Туреччиною, яка рухається у протилежному від Європи напрямі. І бажаючих відповісти Україні тимчасовою відмовою (на кшталт "не на часі, подавайте заявку, коли будете готові") зібралося би чимало.

Така відповідь була небезпечною для України, бо була здатна підірвати віру в європейське майбутнє у нашому суспільстві.

От тільки відповіді на запитання, коли ж настане "на часі", не давав узагалі ніхто.

Зараз цей час настав. І ось чому.

Проукраїнська Європа

Суспільство дуже часто є мудрішим за своїх правителів. Цю істину життя доводило не раз.

Тому навіть улітку 2014 року, коли на Донбасі було найбільше загострення воєнного конфлікту, а європейські політики крутили пальцем біля скроні при згадках про членство – суспільство вважало інакше. Тоді опитування показало, що 52% європейців виступають за вступ України до ЄС і лише 43% проти.

Причому рівень підтримки був би ще вищий, якби не німці, серед яких був рекордно високий рівень україноскепсису – 63% заявили, що вони проти вступу України до Євросоюзу. Про причини такої особливості німців найбільш наочно можна дізнатися у відео ЄвроПравди "Як Росія купує німців" (до речі, якщо ви його ще не бачили – дуже радимо відкласти у закладки).

Але зараз змінилася навіть думка у Німеччині.

Нині рівень і політичної, і суспільної підтримки, співчуття, симпатії до України у всіх державах ЄС – безпрецедентно високий. У Берліні, до прикладу, у неділю понад 100 тисяч людей (!) зібралися у центрі міста для підтримки України. Подібні мітинги там навіть у "доковідні" часи не збиралися майже ніколи, навіть з болючих внутрішньополітичних питань. А зараз, за умов пандемії, до якої серед німців лишається серйозне ставлення – це просто щось неймовірне.

Тому саме зараз, на хвилі підтримки України, маємо найкращий момент, щоби розпочати рух до вступу.

Політики не зможуть дозволити собі голосувати проти заявки України. Їх не зрозуміють власні виборці.

І, на додаток, два яскравих епізоди.

У понеділок президент Чехії Мілош Земан підписав спільний лист восьми президентів держав ЄС про необхідність запустити пришвидшений вступ України до Євросоюзу. Так, це правда! Той самий Земан, якого в Україні не без підстав вважали не просто проросійським, а й взагалі нерукоподаваним – після путінського вторгнення змінився до непізнаваності.

А у вівторок до цієї ініціативи доєднався... глава МЗС Угорщини! Петер Сійярто, який досі був символом антиукраїнської риторики, заявив, що його уряд повністю підтримує цю ідею, виступає за надання Україні перспективи членства в ЄС тощо. Без жодних передумов. І це також знімає загрозу угорського вето.

Тож давайте розберемося, якого рішення варто чекати.

Дорога до членства

Перш за все – трохи збавимо надочікування. Не йдеться про те, щоби приймати Україну до ЄС просто зараз. Це треба усвідомлювати, щоби не бути розчарованим.

Між вступом до Євросоюзу та, до прикладу, вступом до НАТО є дуже, дуже суттєва відмінність.

Членом Альянсу Україна, суто теоретично, могла би стати вже завтра – у разі, якби існувала політична воля для цього в усіх державах-членах. У документах Альянсу немає чіткого переліку критеріїв, яким має відповідати кандидат для запрошення до членства. Рішення про вступ або про невступ – виключно політичне.

Це, звісно, не означає, що можна розраховувати потрапити до Альянсу з непрацюючою системою правосуддя, з чинним рівнем корупції тощо. У цьому разі консенсусу за приєднання України не буде за жодних обставин. Навіть суто через те, що противники нашого членства матимуть привід проголосувати проти. Але юридично такий шлях є. З Євросоюзом все інакше.

Тут є процедура, вона прописана документально, і вона цілком обгрунтована.

Неможливо долучитися до ЄС "авансом", не виконавши домашню робочу. Неможливо увійти у спільний ринок, не адаптувавши усі стандарти, що є частиною спільного права ЄС, з тієї простої причини, що це розвалить цей внутрішній ринок. Тому ці вимоги не є забаганкою. І йдеться не лише про стандарти виробництва.

Демократія, антикорупція, окремі політичні реформи тощо є також критичними для спільного ринку. Не можна говорити про єдині правила ринку на кілька держав, якщо у них немає спільних антимонопольних правил. Не може бути спільного ринку без однаково дієвої системи правосуддя, захисту інвесторів тощо.

Сподіваємося, цього достатньо, щоби зрозуміти: заяви Зеленського, Кулеби та інших з вимогами про те, щоби Україну негайно прийняли до ЄС – це не більше ніж піар. Та політична риторика.

У них, звісно, є також певний сенс. На міжнародних переговорах поширена тактика "проси нереально більше, щоби отримати максимум можливого".

Тож, очевидно, зараз офіційний Київ виступає з цими наперед нереальними вимогами, щоби дати Євросоюзові можливість сказати, що ми дали "Україні не все, що вони просили, бо решта буде після виконання ними домашнього завдання, проведення реформ". Так і Орбан зможе пояснити своїм громадянами, що він не поступився правами меншин, і Німеччина пояснить, що чекає від України верховенства права, тощо.

Але головне – те, що і ми, громадяни України, отримаємо змогу тиснути на владу та вимагати реформ, бо тепер з’явиться реальна і досяжна мета.

Питання про те, на чому зупиниться торгівля і що саме нададуть Україні – лишається відкритим. Тут є кілька варіантів.

Кандидат за три тижні

Вже цього тижня Україна святкуватиме перемогу. У середу Європарламент має розглянути – і, поза сумнівом, ухвалить – резолюцію про підтримку надання Україні статусу кандидата.

Це рішення не матиме прямих юридичних наслідків. Європарламент не має повноважень ухвалювати жодних рішень у процесі щодо статусу кандидата та процесу вступу до ЄС, ці рішення повністю перебувають у компетенції держав-членів ЄС. Та й його позиція незмінна: вже протягом багатьох років він рекомендує надати Україні статус кандидата та розпочати переговори про вступ.

Однак риторика нового рішення, як очікується, буде безпрецедентною. І це має політичне значення.

Утім, юридичний процес вступу також запуститься дуже скоро – вже до кінця місяця.

24-25 березня в Брюсселі відбудеться саміт ЄС.

Напевно, на нього запросять українського президента – у разі, якщо бойові дії припиняться, то фізично, ні – тоді у форматі відеовключення. І незалежно від обраного формату, предметом розгляду стане українська заявка. А от далі – можливі варіанти. І вибір між ними буде критично залежати від ефективності українських дипломатів, які у найближчі три тижні мають пояснити європейцям, наскільки важливим для безпеки всієї Європи є швидке просування України до ЄС.

Ще тиждень тому чимало українських дипломатів сказали би, що програма-максимум – це отримати перспективу членства України в ЄС, яку Брюссель відмовляється нам надати вже багато років поспіль. Але зараз, після початку нової російської агресії, це вже навіть не програма-мінімум. ЄС розуміє, що діяти треба швидко.

Тому нині мінімальною вимогою Києва, напевно, має бути надання Україні статусу кандидата. Це – наступний етап. Також теоретично можливим може бути визначення дати початку переговорів про вступ. Це і є виконання тієї домашньої роботи, про яку йшлося вище.

І, на додаток, варто говорити не лише про доступ України до структурних фондів ЄС для держав-кандидатів, але також про окреме фінансування для повоєнного відновлення нашої держави. Це обов’язково буде. Але початися може лише після припинення активних бойових дій з РФ. Тож упевненості у такому рішенні вже на саміті 24-25 березня наразі немає.

Пришвидшений вступ

Вас, певно, цікавить, то коли ж можна розраховувати на повноцінне членство у ЄС?

Цю відповідь вам не дасть ніхто, бо вона залежить від дій самої України.

А ще вона залежить від того, чи розглядатиме ЄС Україну "в пакеті" з іншими державами, чи окремо. У Молдові вже замислилися над поданням заявки про вступ просто зараз, щоби опинитися в одному потязі з Україною. Ризикнемо спрогнозувати, що Кишинів до нас приєднається. І Україну це тільки посилить – бо так ми отримаємо підтримку та лобізм з боку Румунії.

Ще більша інтрига – дії Грузії.

Ця держава на Кавказі нині має для ЄС імідж "поганого учня". Там вже півтора року триває парламентська криза, влада та опозиція звинувачують одна одну у руйнуванні демократії. Домовленості про примирення, досягнуті за посередництва ЄС, були порушені обома сторонами. А від минулого року все додатково ускладнило ув’язнення експрезидента Міхеїла Саакашвілі.

За цих умов ЄС не ризикне надавати Грузії високий статус. І може навіть взагалі відповісти відмовою, якщо ті подадуть заявку на вступ. Водночас політично для Євросоюзу буде непростим кроком розірвання "асоційованого тріо" (Україна-Молдова-Грузія).

Словом, подання заявки грузинською стороною ставить ЄС перед складним вибором, а також може знизити амбітність результатів для України. Та повернімося до того, скільки часу забере рух до вступу.

Головна порада – не рахуйте, скільки часу це забрало у інших держав.

Скептики скажуть, що Західні Балкани мають європерспективу ще з 2003 року, коли ЄС пообіцяв її тамтешнім державам для стабілізації повоєнного регіону, і за цей час лише Хорватія, яка почала рух раніше за всіх, стала членом ЄС.

Але ми вже йдемо не їхнім шляхом. Усі ці держави подали заявку на вступ після визнання їхньої європейської перспективи. Україна подала заявку до цього визнання. І зараз планує перестрибнути через сходинку та відразу стати кандидатом.

Майже всі нинішні держави-кандидати запустили свої Угоди про асоціацію у 2009-2016 роках, тобто задовго після отримання кандидатського статусу, а українська угода набула чинності у 2017 році (а тимчасово виконується взагалі з 2015-го). Тобто ми вже виконали значну частину реформ.

А тому й шлях до нашого вступу в ЄС зовсім не обов’язково має забирати 20 років.

До того ж, як вже йшлося, стандартну матрицю дій ЄС вже зруйнували російські танки. Саме тому в ЄС всерйоз говорять про прискорений вступ України. Це не означає, що ми маємо стати членом Союзу вже завтра. Але "перестрибування через сходинку", швидкий запуск переговорів, фінансова підтримка реформ – цілком можливі.

"Зробити це – історична відповідальність для європейських держав. І вже є сигнали з європейських столиць про те, що це питання присутнє на порядку денному більше ніж тиждень тому", – поділився міркуваннями з "Європейською правдою" очільник МЗС Молдови Ніку Попеску, який зараз також шукає ефективний шлях долучитися до цього "пришвидшеного пакета".

Утім, треба не забувати, що без реформування України всі ці плани, перспективи та статуси залишаться гучними заявами і не пришвидшать нашого повернення до європейської родини.

Сергій СИДОРЕНКО, редактор "Європейської правди"


Коментарі:
Більше новин по темі: