Дім - завдяки священику: десятки знедолених українців знайшли прихисток у Хотині

Двоповерховий будинок-прихисток збудували в Хотині. Місцевий капелан допомагає житлом та продуктами людям, які не мають дому.

Збудувати шелтер запланували ще рік тому. Спершу це мав бути прихисток для жінок з дітьми, які потерпають від образ удома. Згодом війна змінила всі плани. Тому тут живуть також переселенці з Харківщини, Херсонщини, Донецької, Луганської областей та ще багатьох регіонів, де бачили війну.

Директор шелтеру, отець Дмитро Шора, якраз клопочеться біля будинку. Чоловік чекає на майстра, який поремонтує камери відеоспостереження, які встановили на території. Через перебої світла, ті згоріли. Світло, натомість, у прихистку є. Чутно, як гуде генератор. А в центральному залі дівчинка працює за комп’ютером.

Отець Дмитро пропонує пройтися будинком - ванна, пральні машинки, внутрішні вбиральні, затишні кімнати. Все, що потрібно, щоби перезимувати в комфорті. Зі сторони кухні долинає аромат свіжоспечених пиріжків.

- Сьогодні готуємо з капустою, картоплею, повидлом, - каже усміхнена жінка, що вийшла за чимось у коридор. - Може, скуштуєте?

Жінки - й місцеві, й переселенки, - готують чергові страви для захисників. Найсмачніше - пиріжки чи голубці - все ж складають у великі тари солдатам. Собі ж варять борщ, аби перекусити й братися знову до роботи.

- Двічі на тиждень наші трудівниці готують страви. На ногах - від світанку й до пізньої ночі. Далі ж разом з необхідною амуніцією та рештою потрібного, веземо все на фронт, - каже священик, запрошуючи зайти до свого кабінету. - На фронт доставляємо все,що можна - від тепловізорів і до авто. Проте не завжди на все є кошти. Та, допомагаємо, чим можемо. Іноді везу все сам. Та вибираю дні між святами, коли можна відлучитися від церкви.

"Ви - наш супергерой!"

На стіні, при вході до кабінету, красується яскравий плакат. Біля світлин отця Дмитра - яскравий малюнок супермена та підпис "Ви - наш супергерой!".

"Цей плакат зробила наша Олександра. Вони з мамою й бабусею приїхали до нас із Донеччини. Були під обстрілами. Це - родина з тяжкою історією, - зітхає Дмитро Шора. - Дитина ж надзвичайно талановита".

- В наш час кожен - супергерой, - додає директор шелтеру. - В першу чергу, це захисники й захисниці. Також - це волонтери й медики. Ми ж маємо забезпечувати міцний тил.

Усі місця в шелтері заповнені - сім кімнат і 25 мешканців. "Одні виїжджають, інші заїжджають, - зауважує Шора. - Основне наше завдання - зробити такі умови, щоби люди почували себе, як удома. Ми стараємося надати ту частинку тепла, турботи, що потрібна, кожному. Бо ж є закони, заповіді Божі, яких маємо дотримуватись, як дороговказів. Коли піклуємося про ближнього, то живемо. Виконуємо волю Божу. Господь ніколи не залишається в боргу перед людиною, а повертає все сторицею. Коли, як не тепер, ми можемо бути такими корисними, допомагати, робити милосердя, виявляти турботу".

Хотинський шелтер співпрацює з благодійниками з Німеччини. Тож усі разом допомагають не лише своїм мешканцям, а й іншим переселенцям.

- Збираємо продуктові набори, - каже пан Дмитро, пропонуючи пройти до великої зали з розкладеною провізією. - Погляньте, це вже готові пакети".

Їх роздають людям, які живуть у Хотині, бо через війну втратили дім. Кожен пакет - величезний. "Один такий пакет важить приблизно 20 кг, - каже Шова. - Тут їжа й гігієна. Все, що необхідно, щоб людина могла підкріпитися й почуватися комфортно".

- Хочеться дуже подякувати команді оранізації "Еелеос-Україна", - розповідає керівник шелтеру. - Саме вони залучають благодійників, які допомагають нам.

Втекла з мамою з-під обстрілів, а в окупації загинув тато

В одній із кімнат зустрічаємо жінку з малюком, який починає посміхатися до отця Дмитра. Це - Оксана й Олексійко.

Оксана з двома дітьми й мамою живуть у шелтері. На Буковину приїхала, тікаючи з-під обстрілів, що на рідній Донеччині. За цей рік життя жінки змінилося кардинально. Вона втратила батька та народила сина.

Маленького, шестимісячного Олексійка жінка колихає на колінах.

- Саме синочок дав мені сили жити далі. Він народився рівно через місяць після смерті батька, - каже жінка, не в змозі стримати сліз. - Батько залишився вдома, коли ми з мамою, старшою донькою Олександрою та нашим собакою виїхали на безпечніші території. Була тоді вже вагітною. Важко все переживала.

"Я не попрощалася з татом. Він загинув, а я й не попрощалася, - промовляє жінка. - Знаю, що його вже нема, та досі чекаю на дзвінок. Не хочеться вірити в ці страшні реалії. Напевно, якби не Олексійко, пережити цю втрату було б неможливо".

Олексійко народився в перинатальному центрі в Чернівцях. "До пологів ми жили в школі одного з сіл Чернівецької області. Потім же ж знайома знайшла отця Дмитра, який радо нас прихистив, - каже Оксана. - У Олексійка зараз велика сім’я. Всі його люблять, бавлять. Ми, в свою чергу, почали ходити до церкви. Причащаємося. Такої підтримки, яку маємо зараз, і не очікувала. Тому нині ми протримаємося без проблем. А далі все ж хочеться додому. Та час покаже. Нині просто радію, що маю доньку, маму і сина".

Доньку вбила ракета, а син - у ЗСУ

"Я бачила найгіршу сторону війни. Вона забрала в мене доньку, - зітхає Юлія, що раніше проживала в Херсонській області, а зараз живе в шелтері. - Отак, бахкає, бахкає. Минають дні. Ну бахкає собі десь. Прилітає... І в один страшний момент - черговий "Бах!". І в тебе нема доньки".

Донька Юлії загинула після прильоту ракети. В неї залишились дві донечки, які живуть зараз із батьком.

- Виїжджали всі разом - мій син, внучки, зять, - пригадує жінка. - Дорога була надзвичайно важкою, їхали три дні. Діти спали в авто, ми - на землі. Добре, що зять з внучками оселилися неподалік. То я можу їх хоч бачити.

Старший син Юлії вирушив добровольцем на фронт. А батьки - на Херсонщині. Їхнє село - в окупації.

- Коли дізналися, що мій син в ЗСУ, відтоді нема спокою моїм батькам. Тата все тягають на допити, - каже жінка. - Я у відчаї.

"Що будете робити далі?", - запитую.

- У мене вже нема дому. Ракета його зруйнувала. Але я повернуся в своє село. Бо там мене чекає донечка... Там її могила, - зітхає Юлія.

Зараз же, щоби хоч якось забутися, Юлія допомагає жінкам, які готують страви для солдатів.

- Я не дуже здібна в кулінарії. Проте допомагаю пакувати, складати їжу. Як щось треба, то й піднести щось можу, - зауважує жінка. - Це найменше, що можу зробити зараз для перемоги.

Про плани

Шелтер хочуть розширити, зробивши ігрову кімнату, а також мансарду з кімнатами для ще 10-15 людей.

На території біля шелтеру планують встановити ігровий майданчик та басейн.

За словами керівника Дмитра Шори, нині вони активно шукають спонсорів, які би допомогли втілити задумку в життя.

- Є проекти, щоби допомагати людям, та нам потрібна підтримка, - зауважує отець Дмитро.

* * * * *

Відчуття після приїзду додому були двоякими... Вчора побувала серед дуже знедолених і, водночас, щирих людей. Це добрі та дуже дружні жінки, діти. В голові промайнула думка, що нам, буковинцям, ще дуже пощастило. Тому нині найбільше наше завдання - допомагати іншим. Та особливо не скиглити на якісь незручності, як-от тимчасові вимкнення світла й решта, у порівнянні з війною, дріб’язкових проблем...

Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

Світлини авторки

ДОВІДКА БУКІНФО:

Шелтер імені Святої княгині Ольги створили за сприяння синодального управління соціального служіння при ПЦУ. Мережа шелтерів діє по всій Україні. Заклад створили, щоби прихистити жінок та дітей, які постраждали від домашнього насилля. З початком війни тут почали приймати і внутрішньо переміщених осіб, і тих, хто постраждав від насилля. Мешкати в такому прихистку можуть лише жінки й діти. Тут люди можуть жити до трьох місяців. В залежності від ситуації, й півроку. У шелтері надають медичну й психологічну підтримку, а також допомагають соціалізуватися в суспільстві - знайти роботу чи житло.