«Цю війну Путін виграти не зможе». Провал плану «А» перешкодив РФ перейти до плану «Б»: у чому полягає російський план «В» та план «Г»

Російсько-українська війна заходить на найчорніший виток, і саме зараз важливо підкреслити один ключовий момент. Цю війну Владімір Путін виграти не зможе — хай скільки вона триватиме і хай якими жорстокими будуть його методи. Про це у своїй колонці пише заслужений професор воєнних досліджень Королівського коледжу Лондона Лоренс Фрідман. НВ публікує переклад цього тексту.

Від початку російську кампанію гальмували політичні мотиви, які неможливо перетворити на осмислені воєнні цілі. Путін описує міфічну Україну, продукт своєї гарячкової уяви, підігрітої викривленими історичними розмислами. В його уявленні Україна — це блудний брат, якого треба врятувати від «наркоманів і нацистів» (його слова), які збили його зі шляху праведного. Але українці не визнають цю фантазію. Для них це лише привід перетворити їхню країну на пасивну колонію, а цього вони не допустять. Жодна встановлена Росією влада тут не буде легітимною, та й Росії бракує спроможності для безкінечної окупації, яка би втримувала таку владу на місці.

Ця фундаментальна стратегічна дурість була підкріплена тактичною невмілістю, з якою провадиться кампанія. Швидка й відносно безболісна перемога, захоплення Києва та зникнення президента Зеленського дали би Путіну змогу встановити сякий-такий мир переможця — у вигляді обіцянок нейтралітету і демілітаризації, нових конституційних положень або навіть територіальних поступок.

Натомість російські генерали вирішили продемонструвати свою спритність, сподіваючись швидко і несподівано захопити ключові міста, використовуючи лише частину накопичених сил і навіть не переймаючись тим, щоб установити контроль над небом. Зарозумілість цього плану проявилася в наступі на столицю. Для цього на околиці міста вилетіли регулярні частини для зустрічі з силами спецпризначення та різними диверсантами, що вже були на місцях. Закінчилося все операційним збоєм.

Провал плану «А» перешкодив переходу до плану «Б». Українцям вдалося сповільнити пересування військ переслідуваннями та змушуванням іти в обхід, зокрема, через підриви мостів. Наступальні російські війська розділилися, що породило проблеми з координуванням та дало змогу оборонцям спіймати окремі конвої в засідки. Коли колони з постачанням, зокрема, з пальним, почали відставати від передових груп, загострилися проблеми з логістикою. 28 лютого з’явилися новини про довгу колону — на 60 кілометрів, яка начебто рухається в бік Києва. На практиці це виявилася низка малих колон, які збилися в одну через те, що дорога заблокована машинами, які зламалися або залишилися без пального. Українцям не треба особливо старатися, щоби перешкодити цій наступальній силі: вона сама себе зупинила.

Задля розсудливості та щоб не поспішати з аналізами, мусимо припустити, що росіяни ще зможуть успішно утримувати свою військову силу. У соцмережах значно частіше можна побачити російських полонених і їхню покинуту й знищену техніку, ніж болісні старання українських сил (хоча є підозра, що й російські ЗМІ не відставали б із публікаціями фото нещасних українських полонених, якби такі були). Сили, що рухаються з Криму на південь, продовжують здобувати успіхи, але й там очікували значно активнішого поступу. Якщо їм вдасться захопити чорноморське місто-порт Херсон, це буде сильним ударом по воєнних діях України.

Простір на час

Але навіть із такими здобутками увійти в місто — це не те саме, що втримати його. Усупереч тому, що зображено на карті ВВС, території, якими вільно пересуваються росіяни, не перебувають під їхнім контролем. Контроль — це не воєнне, а політичне поняття. Українці не намагаються обороняти кожен сантиметр своєї землі, а закріпилися в ключових містах, найважливішими з яких у політичному та символічному плані залишаються Київ і Харків. Вони обміняли простір на час і використали цей час для зміцнення своєї позиції.

Та найважливіше — вони мобілізували й організували народні загони, які допомагають обороняти міста. Зеленський знайшов слова для мотивації свого народу й отримання міжнародної підтримки. В українському наративі йдеться про солідарність, героїзм та пожертву — і ні слова про те, що найближчі дні та тижні будуть важкими. Який разючий контраст із російським наративом про гнилі образи та фальшиву невинність, адже путінські рупори не спромоглися переконливо сформулювати, що й чому роблять російські війська, і взялися вказувати на злочини інших, щоб виправдати власні.

У результаті активізувалася міжнародна спільнота: пообіцяла подальші поставки зброї (за умови, що вони пройдуть) і, що дуже важливо, наклала значно жорсткіші економічні санкції, ніж прогнозували більшість спостерігачів. Тим часом путінські союзники тримаються на віддалі, а в деяких випадках різко засуджують російське вторгнення. Угорщина пристала до своїх партнерів у ЄС і НАТО. Китай не збирається ставати на бік Заходу чи накладати санкції, але утримався при голосуванні в Радбезі ООН та наполягає на важливості українського суверенітету та захисту цивільних. Оскільки в Україні є китайські громадяни, Китай стривожений їхньою вразливістю до російських ударів. Відомо також, що вже є жертви серед іноземців — зокрема, з Греції, Індії та Ізраїлю.

Окрім рідкісних винятків, як-от режиму Асада в Сирії, який існує завдяки російській вогневій моці, і Пакистану, який дивовижно скористався моментом для підписання нової торгової угоди, Росія отримує мінімальну міжнародну підтримку. Навіть Казахстан, куди Росія в січні відправила війська для відновлення порядку, відмовився підтримувати Москву. Білоруський президент Лукашенко, путінський змовник, надав ключовий плацдарм для російського вторгнення, але навіть він не певен щодо міри залученості своїх військ. Імовірно, не в останню чергу тому, що це ще більше посилить його непопулярність.

Насамкінець, хоча цінність цього ще не остаточна, росіяни прийняли можливість миру, досягнутого шляхом переговорів, а не нав’язаного силою, коли погодилися на переговори на кордоні з Білоруссю. Варто зауважити, що до війни Путін не виказував інтересу до прямих переговорів із українською владою — не в останню чергу тому, що це надасть їм певної легітимності. Речник Путіна визнав Зеленського справжнім лідером України. У минулому Путін пропонував лише переговори між українською владою та лідерами сепаратистів на Донбасі. Своєрідним каналом із Заходом залишаються розмови президента Макрона з Путіним. Як посередник може підключитися і Китай. Але кінцева домовленість мусить бути обговорена напряму з українцями. Ніхто не вирішуватиме від їхнього імені, на що їм погоджуватися.

План «В»

Тепер Путіна змусили перейти до Плану «В». Він складається з кількох елементів, деякі з яких залишилися від Плану «А» і Плану «Б». Оскільки в тому, що зараз відбувається, є аспект імпровізації та випадковості, було б немудро робити надто визначені прогнози.

27 лютого Путін підкреслив ядерну міць Росії й оголосив про підвищення стану бойової готовності своїх сил стримування ще на один рівень, на крок ближче до воєнного стану. З’явилося багато припущень про те, чому він це зробив, що нормально цими днями при намаганнях зрозуміти його кроки, та багато тривожності з приводу того, куди це веде, що цілком доречно, враховуючи його душевний стан. Найпростіше пояснення таке: на тлі дедалі потужнішої матеріальної підтримки України Заходом та посилення санкцій проти Росії Путін захотів ще раз застерегти від міжнародного втручання, як робив при оголошенні вторгнення. Він знає про прохання до НАТО оголосити «зону без польотів». Якщо натівські літаки вилетять проти російських, це стане рівнозначним проголошенню війни, саме тому лідери НАТО виключають таку можливість. У будь-якому разі для повноцінного захисту українських міст потрібна буде також «зона без артилерії».

На цьому етапі війни найбільш тривожними і сумними є удари по містах. Їхні стратегічні наслідки оцінити складно, але варто зазначити три моменти.

По-перше, багато залежить від реакції населення. Існує кліше, нібито мирне населення під обстрілами стає зухвалішим і стійкішим, це не завжди так. Залежить від інтенсивності бомбардувань, попереднього рівня бойового духу та якості керівництва. Утім, наразі видається, що це кліше спрацьовує. Харків — місто, що постраждало найбільше, залишається стояти. Воно було чи не найбільш русофільським в Україні, де у лютому 2014-го росіяни сподівалися ініціювати народну контрреволюцію проти Євромайдану. Але більше таким не є.

По-друге, можливо росіяни дійсно, як і заявляють, наносять деякі удари по ключових військових та урядових цілях, але вони не вживають жодних серйозних заходів, щоб уникнути руйнувань і загибелі цивільних. Нехай деякі з їхніх цілей і мають тактичну мету, тут криється ще одна помилка: ніби знищення адміністративних будівель чи телевізійних вишок щось міняє у війні на цьому етапі. Україною керують із київських станцій метро та підземних переходів через дзвінки по zoom.

По-третє, щоб подібні атаки приносили стратегічні наслідки, вони мусять бути пов’язані з рештою військових рухів. Ідеться про великі рішення, які має приймати російська армія. Можливе брутальне використання артилерії як інструменту ведення бою в умовах міста з метою деморалізувати захисників, прибрати оборонні позиції та відкрити шляхи для наступу. Але ми знаємо, від Сталінграда до Грозного, що захисники можуть битися і серед руїн. Навіть на такому безнадійному етапі міські умови становлять виклик для загарбників. Окремі частини губляться, їх виловлюють на міських вулицях, а надійні розвіддані отримати важко. Якщо російські командири не хочуть високих жертв серед своїх, то для них це неприваблива перспектива.

Крім того, ми вже бачили по районах, якими пройшлися росіяни, що присутність ще не означає контроль. Є чимало фото, як назустріч російським військам виходять натовпи розлючених беззбройних мешканців, непевних, що їм робити. Одна справа вбивати мирне населення звіддаля, стріляючи по ньому ракетами й артилерією, а геть інша дивитися в очі простим людям, які могли би бути твоїми родичами, на вулицях, що нагадують твоє рідне місто, і стріляти по них. Якщо окупаційні сили хочуть втримати те, що захопили, їм доведеться ввести таку кількість військових, яка зможе підтримувати комендантську годину і давати раду протестувальникам, а також захищатися від засідок.

Альтернативою можуть стати облоги міст. Населення змушуватимуть сидіти в укриттях, міста залишатимуться без електрики, їжі й ліків бракуватиме, і ситуація ставатиме дедалі гіршою. Це і може стати безальтернативним Планом «В», особливо якщо росіянам і далі не вдаватиметься нічого, окрім підступитися до ключових міст. Якийсь час люди здатні витримати в таких умовах, але в певний момент це призведе до гуманітарної кризи. У такому випадку варто очікувати закликів до створення коридорів для виїзду цивільного населення або постачання провіанту, аж до повного оточення.

Облоги навряд чи дадуть Путіну швидкі результати. Його народ не страждає так сильно, але російська економіка вже в облозі. Наразі він дає цьому раду й утискає невдоволення та незалежні ЗМІ. Але людську й економічну ціну цієї війни неможливо прикривати надто довго. Люди вже дізнаються, що сталося з їхніми синами й братами і як мало вони можуть купити за свої рублі. Путіну треба, щоб ця війна закінчилася радше швидше, ніж пізніше. Він не може дозволити собі вичікувати. Про його поведінку відомо мало, окрім того, що він страшенно розчарований.

План «Г»

Якщо коли-небудь існувала бодай найменша можливість, що ця війна закінчиться повним підпорядкуванням України силою зброї, тепер її немає. Як і шансів на те, що вона завершиться повним вигнанням російських сил з України. Найімовірніше, буде якась домовленість — можливо, досягнута переговорами про перемир’я.

Попри те, що цілком можливо уявити документ, яким українці пообіцяють не робити того, чого вони й так не стали би робити (наприклад, розвивати ядерний арсенал чи бути нацистами), чи навіть погодяться на якісь серйозні уступки, як-от втрату Криму, вони мусять вийти з цього складного випробування вільною та незалежною державою без жодного російського солдата на їхній території.

Імовірність зміни режиму в Москві зараз настільки ж реальна, як і в Києві. Ще Макіавеллі ставив запитання, що краще для правителя — щоб його любили чи щоб боялися. І відповідь така, що краще й те, й друге, але якщо треба робити вибір, тоді це має бути страх. «Якщо підлеглі бояться правителя, то страх є гарантією підтримки. Вони запитують себе: „Що він зробить з нами, якщо ми будемо невірними?“».

Путін, який ізолювався в усіх значеннях цього слова, ризикує втратити ауру безжальної влади, яку він так ретельно плекав. Ця аура означає, що лише найсміливіші внутрішні опозиціонери наважувалися виступати проти нього, а автократи з інших країн вважали його прикладом для наслідування. Ми знаємо, що попри демонстрації проти війни, у Путіна висока підтримка народу. Найважливішим буде невдоволення еліти, яка побачить наслідки безрозсудності свого лідера. Коли знатимемо більше про те, як закінчиться ця війна, ми зрозуміємо, як закінчиться і його режим.