«Бандери ідут! Бандери ідут!», - кричали росіяни на українців, які поверталися з окупації додому через рф - спецрепортаж БукІнфо із єдиного діючого на кордоні пункту пропуску “Покровка” на Сумщині

Гуманітарний або зелений коридор – якщо сухою мовою давати визначення, то це тип тимчасової демілітаризованої зони, призначений для забезпечення безпечного транзиту біженців з кризового регіону. З квітня 2023 року в Україні функціонує єдиний пункт пропуску з території рф в Україну: Колотилівка – Покровка.

Цей гуманітарний коридор йде через Сумську область: лише цим шляхом можна дістатися з тимчасово окупованих територій Донеччини, Луганщини, Запоріжжя, Херсонщини та Криму на підконтрольну Уряду України територію. Перехід у мирний час був призначений на вхід пішки та в’їзд транспортними засобами.

Наша кореспондентка із Сумщини Оксана Ковальова провела частину евакуаційного маршруту з героями даного матеріалу, аби побачити важливі моменти на власні очі та поспілкуватися з тими, хто після страшних поневірянь нарешті ступив на рідну землю.

Кого не впускають в Україну?

Аби ідея з вояжем через всю росію не виявилася марною, люди мають заздалегідь потурбуватися про наявність необхідних для перетину кордону документів, що підтверджують особу та громадянство України: паспорт, свідоцтво про народження (або копії), закордонний паспорт, водійське посвідчення тощо.

Чи пропускають через коридор українців, які вимушено отримали російські паспорти? Так, адже отримання російських паспортів є вимушеною мірою для виживання в окупації та переходу кордону.

Не пустити через кордон можуть, якщо особа не є громадянином України або не може підтвердити громадянство. Таких випадків майже не буває.

Довгий шлях додому

Наші співрозмовники розповідають, що дорога додому триває приблизно тиждень. Потім - перевірка з боку росії не менше двох годин.

Час перетину залежить від того, як швидко людина може пересуватися, чи їдуть разом із нею діти чи представники маломобільних груп населення, чи багато валіз, чи везуть тварин тощо.

Волонтери – наше все!

За даними голови Сумської ОВА Володимира Артюха, з середини червня 2023 року росія заборонила виїзд до України, залишивши лише можливість пішого перетину кордону. Після проходження фільтраційних таборів на території рф біженці долають дистанцію довжиною 1800 метрів пішки – фактично через так звану «сіру зону».

Я поцікавилася у самих людей, скільки часу займав їх маршрут з точки відправлення, де вони раніше жили і до точки прибуття в Україну. Всі, з ким говорила, запевняють, що дорога тривала мінімум шість днів, тобто майже тиждень. Враховуючи те, що йдеться не про приємну екскурсійну подорож, а виснажливу поїздку територією країни – агресорки, для яких ці люди – вороги, то страшно навіть собі уявити, через які приниження пройшли ті, хто вирішив повернутися до рідної країни!

Отже, витримавши важкий шестиденний маршрут, на переселенців ще й чекає важка піша польова дорога: влітку – під ядучими променями сонця, восени – по калюжах та під дощем, взимку – сніговими заметами.

І тут на допомогу нашим героям приходять волонтери та благодійники, які зустрічають людей на кордоні. Виснажених та знесилених буквально підхоплює на руки команда ГО «Плурітон». Її голова Катерина Арісон розповіла БукІнфо, що деяких людей доводиться везти візками – настільки вони слабкі. А кілька місяців тому одна пенсіонерка не витримала дорожнього навантаження в померла просто під час переходу гуманітарного коридору.

Покровка

Першим, що бачать люди, подолавши евакуаційний шлях і опинившись на українській території, це село Покровка Краснопільського району на Сумщині. Тут діяв пункт допомоги, в якому люди їли, ночували та отримували юридичні консультації щодо подальших дій.

Пункт функціонував завдяки благодійній організації «Атмосфера», яка і опікувалася всіма, хто в них опинявся.

В день пункт пропуску «Колотилівка – Покровка» перетинали приблизно 100 осіб. Взимку людей поменшало в десятки разів. Але завдяки підтримці небайдужих громадян та різних благодійних організацій допомоги вистачає на всіх, скільки б тут біженців не було.

Зі слів волонтера пана Віталія, дуже багато повертаються до України дітей. Їм найважче. Тому для них благодійники підготували практичні сюрпризи: рюкзачки з усяким корисним начинням (серветки, іграшки, олівці тощо). Адже попереду в них ще далека дорога: люди не залишаються на Сумщині, а їдуть далі – в різні міста держави, в тому числі й за кордон.

Суми

Через інтенсивні обстріли Краснопільського району, до складу якого входить Покровка, пункт фільтрації перенесли до обласного центру.

Кореспондентка БукІнфо побувала в ньому та побачила, в яких умовах відбувається процедура перевірки всіма спецслужбами, яку підтримку отримують люди від волонтерів та благодійників, як швидко оформлюються біженцям соціальні виплати. І, звісно ж, після всіх ретельних справ переселенців годують на спеціальній кухні: цим опікуються волонтери та «Перший гуманітарний штаб Сумщини» в особі його очільниці Ксенії Гриник.

Шелтер

Кінцевою зупинкою після всіх поневірянь тривалістю в майже тиждень, з фільтраційними таборами в росії та пунктом фільтрації в Сумах, з кількагодинними перевірками документів та бесідами спецслужб, є так званий транзитний шелтер, який знаходиться в Сумах, на іншому кінці міста від пункту перевірки. Як правило, туди вони потрапляють після 18 години вечора. Тут люди можуть поїсти, помитися та переночувати, аби наступного дня продовжити свій шлях.

В Сумах ніхто не залишається. Волонтери відвозять біженців на залізничний вокзал, де ранесенько відправляється евакуаційний потяг до Києва, і пасажири безкоштовно доїжджають до столиці, а вже звідти – кому куди потрібно.

«Ми тут хоч вільно почали дихати!»

Кореспондентка БукІнфо вислухала від кількох героїв статті їх історії тернистого шляху додому.

Отже, сімейна пара Володимир Якович та Галина Михайлівна: йому – 94, їй – 86. Інтелігенти, все життя прожили в Донецьку, працювали в медичній галузі. Дітей немає. Будинок є. Та доживати віку вирішили не на окупованій території, а на українській землі.

За десять років війни ми вже перетворилися на переляканих істот, - каже дідусь. – Говоримо пошепки, боїмося не те, щоб слово сказати вголос, а навіть ковток повітря вдихнути! Нас там за людей не вважали! А тут ми нарешті можемо вільно дихати!

«Бандери ідут! Бандери ідут!»

Ці слова назавжди закарбувалися в пам’яті пані Ірини. Зі слів жінки, моральні знущання, яких зазнають ті, хто повертається в Україну, набагато важчі, ніж фізична втома. Чого лише варті фільтраційні табори!

Висипали та витрусили все з сумок, перевіряли кожну річ, зазирали в кожну кишеню одягу в валізі, - згадує миті проходження перевірки жінка. – А коли нас вели по Ростову, то місцеві мешканці, чуючи, як ми між собою спілкуємося, кричали, тицяючи пальцями: «Бендери ідут! Бендери ідут!». На нас вишкірялися немов на іншопланетників, і дивилися, як на лютих ворогів!

Школярка і юнак

Інна приїхала до України з мамою. Поки матуся заповнює анкету та відповідає на запитання працівників шелтеру, дівчина мовчить, схиливши голову. Виявляється, одинадцятикласницю тримали на фільтрації довше за всіх – до двох годин ночі. Цілий автобус пасажирів чекав на неї: всі вже все пройшли, а її чомусь не відпускають. Коли нарешті Інна увійшла до салону, на неї було страшно дивитися: дуже бліда та розгублена. Мама нам розповіла, що її доньку не били та не ґвалтували. З неї знущалися не фізично, а морально. Психологічно тиснули, переконуючи в тому, що їй потрібно залишитися на росії.

Мама Інни каже, що її дитині пощастило, а от іншій – ні.

З автобусу зняли для перевірки одного пасажира, 18-річного молодика, - розповідає евакуаційні жахіття наша героїня. – Тримали його там довго, а ми чекали. Потім нам сказали, щоб їхали, а він залишається. Про подальшу долю хлопця ніхто нічого не знає. Зник безслідно.

Олешки і Козаче…

На момент написання матеріалу найбільше біженців – з Олешків. Люди трималися до останнього, а потім вирішили рятуватися й тікати до України. Наприклад, мама з сином – підлітком, з якими ми поспілкувалися, взагалі не думали про евакуацію. Аж поки останньої миті не зірвалися після інтенсивних вибухів та й не вибігли з дому в чому стояли. Про нажите майно, яке довелося залишити на старому місті, не шкодують: головне, що самі живі!

Йдеш вулицею, а по тобі уламки летять!, - розповідає про життя вдома жінка. – Не втопилися після вибуху Каховського водосховища, так ворожа куля вб’є!

Пані Ользі – 58 років, з яких півтора вона прожила в підвалі майже не виходячи з нього. Село Козаче Херсонської області знаходиться під постійними обстрілами ворога.

Наше життя й життям було не назвати, адже сиділи в погребі без світла, газу та води, - каже жінка. – Брудні, голодні та налякані, нервова система нікудишня. Вже й самі розуміли, що сходимо з розуму, і залишатися вдома – це тупик.

Бандерівська… нога

Пані Наталія добиралася з окупації до України п’ять діб. З травмованою ногою. Вдома лікувала, та недолікувала – поїхала. Дорожнє навантаження ускладнило ситуацію, стан погіршився, співрозмовниця страждала від болю та неможливості витягнути ногу: в автобусі тісно.

Та коли опинилися в Ростові на фільтрації, забулася й про ногу: не до неї стало!

Російські перевіряючі поводилися з нами як зі скотиною, - не стримує емоцій героїня публікації. – Хоч би мене, кульгаву, пожаліли! Я проходила перевірку під знеболювальними препаратами, а вони ще й навпаки сміялися: мовляв, хитра бандерівка, прикидається кульгавою, щоб фільтрацію швидше пройти! Перевіряли все: сумки, речі, телефон, гаманець.

Російський паспорт

Катерину всі ці митарства обійшли стороною, адже вона, озброївшись потрібною інформацією, підготувалася до евакуації заздалегідь: отримала російське громадянство і з паспортом рф рушила в дорогу. Всі блокпости пролітала автоматом – її ніхто не чіпав. В центрі фільтрації жінка сказала, що Україну проїде транзитом, бо її мета – Європа. Там діти, і вона тримає шлях саме до них. Насправді ж, опинившись на українській території, Катя тут і залишиться. Російський паспорт здала на кордоні, обмінявши його на паспорт громадянки України.

Ось такий він тернистий, цей шлях додому! До рідної України, де можна вільно вдихнути ковток свіжого повітря, говорити не пошепки, а вголос, і не бути приниженою за розмову рідною солов’їною мовою!

Оксана КОВАЛЬОВА, журналістка, Сумщина
Спеціально для БукІнфо (с)

Фото: авторки та волонтерки Катерини Арісой