Як директор чернівецького «музею просто неба» Іван Пілат колись німців у путильських гуцулів закохав

НАШ ЕКСКЛЮЗИВ

У Чернівецькому музеї народної архітектури та побуту, гарно й цікаво в будь-яку пору року. Багато хто відвідував тут цікаві свята, фестивалі, просто йшов на прогулянку, чи фотосесію до автентичних вітряків. А знайомство зі старовинними хатами!

Хіба є хтось серед відвідувачів, у кого б не склалося враження, що господарі просто пішли на ринок, чи в церкву і скоро повернуться? А все тому, що музей в надійних руках. Це той випадок, де робота є справді улюбленою – як для керівництва, так й для всіх працівників. Тут зберігають спадщину такою, як вона була сотні роки тому. Навіть якщо потрібно об’їхати пів України у пошуку спеціалістів із відновлення очеретяного даху!

Спілкуємося із директором музею народної архітектури та побуту, заслуженим діячем мистецтв України, режисером, сценаристом Іваном Пілатом про збереження автентики, творчий шлях, карантин й стан культури у Чернівцях. Між іншим, митець також є віцепрезидентом європейської асоціації народних культур із штаб квартирою у Страсбурзі. Тож його часто називають голосом України у Європі.

Унікальний музей просто неба працює у Чернівцях з 1986 року. На десяти гектарах відтворено дві сільські вулиці, які включають п’ять селянських садиб, громадські та господарські споруди (церква, дзвіниця, сільська управа, корчма, кузня). Вони презентують собою буковинські поселення середини XIX – першої половини XX ст.

З різних куточків області перевезено і встановлено різні архітектурні об’єкти. У фондах музею зібрано понад одинадцять тисяч етнографічних предметів. Серед них знаряддя праці, оригінальні речі домашнього вжитку, численні зразки чоловічого і жіночого одягу, килимів, рушників, поясів, прикрас, виробів з дерева, шкіри, лози тощо.

Іван Пілат очолює музей 3,5 роки й за цей час йому вдалося відреставрувати навіть найскладніші об’єкти та зробити музей популярною локацією серед буковинців і гостей нашого краю. Свою справу Іван Васильович обожнює, тож все, за що береться – робить самовіддано і з любов’ю. Між іншим, вже у червні цього року він відзначатиме 50 річчя своєї професійній діяльності.

Іван Пілат розповідає, що подібних музеїв в Україні є шість. – Все, що є на території музею є автентичним.

За три роки, ми відреставрували та відремонтували фактично всі об’єкти, бо вони, фактично, розвалювалися. Тепер ремонтуємо сцену, відтак встановимо інсталяцію «Тіні незабутих предків». Для музею потрібна крита сцена, працюємо над розв’язанням цього питання. На жаль, Зараз багато планів коригує коронавірус. А у звичайний час ми розвиваємо кіно просто неба, театр просто неба, проводимо театралізовані екскурсії.

Директор музею каже, що дуже чекає, як і всі, щоб нарешті пандемія пройшла і ми повернулися до звичного життя.

Розпочали співпрацю з туристичними, громадськими організаціями, студентськими об’єднаннями. І дуже радіємо, коли люди діляться приємними емоціями й повертаються до нас знову і знову, – з блиском в очах ділиться Іван Васильович.

Мальовничою стежкою йдемо до таких затишних і улюблених хат, церкви, вітряків. На клумбах розквітли ароматні квіти, працівники висапують бур’ян та сіють квіти, які милуватимуть відвідувачів влітку та восени.

Ось наша Миколаївська церква (1810 р.) із села Драчинці, Кіцманського району. Дуже давня споруда. Для реставрації ми довго шукали дранку, бо вона має бути виключно колота. І таки знайшли. Бачите вона абсолютно новенька! На якісну реставрацію спрямовані були великі кошти. І вже найближчі кілька десятків років ця церква буде збережена. Зараз у нас є ціль – провести реставраційні роботи по брусах церкви (стінах). Вони починають руйнуватися й також потребують бережного відновлення, – зауважує Іван Пілат.

Керівник музею розповідає, що у церкві не було центральної люстри, тієї, що називається панікадило: «І от ми знайшли старе панікадило, знайшли спеціалістів, відреставрували й минулого тижня поставили обов’язковий церковний світильник. А всередині зробили гарний ремонт й тепер церква заграла новими барвами, емоціями та зустрічає гостей».

Помилувавшись красою святині, йдемо далі. Попереду нас зустрічають доглянуті господарства, сільська управа, де перебувала сільська влада.

Знаєте як я шукав фахівців, аби перекрити очеретом соломою хати?, – каже Іван Васильович. – Я об’їздив пів України та аж у Львівській області, у Східниці, знайшов людей, які виконували такі роботи. Я жив там декілька днів, дивився на їх роботу, переконався у професіоналізмі фахівців. І тільки тоді запросив їх у наш музей. Адже побачив на власні очі, що вони зможуть зробити нам всі необхідні роботи так, як це було за технологіями 100-150 років тому.

А ось і хата з Рідківці 1835 року. – Це найстаріший об’єкт у нашому музеї. Бачите, повністю зберегли автентику, навіть віконечка на даху, – із непідробним захопленням розповідає Іван Васильович. Поруч із хатами є господарські об’єкти – карник (приміщення для свиней) курник, стайня.

А під тином розкішно росте барвінок, який є незмінним аксесуаром для віночків наречених: «У нас набув популярності такий давній звичай, як пошиття вінка нареченій. За традицією вінок шиється у четвер перед весіллям. Це дуже гарний звичай. Тож сюди приходять люди рвуть барвінок, шиють вінок, проводять фотосесії, - говорить по дорозі пан Іван.

Неподалік розкинулося хлібне поле. Іван Пілат каже, що наразі холодно, але як тільки потепліє, будуть сіяти кукурудзу: «Три роки тому ми започаткували свято «Хліб наш насущний», під час якого серпами жали пшеницю, ціпами молотили, як це робилося 100-200 років тому. А цьогоріч року буде у нас кукурудза! Це другий хліб на Буковині. Хто ж не знає про такі смачні страви, як мамалига, кулеша, банош»!

Керівник музею розповідає, що вже до серпня цього року, на території музею, вперше за 35 років, буде стояти два нових обійстя – дві нові хати зі Сторожинецького району та з Вижницького району. Вже завезли, камінь. Невдовзі будуть робити підмурок.

- Іване Васильовичу, а як вдається перевезти хати? Це ж дуже складно

- Ми їх розбираємо. Але не все збережено, тому одну хату беремо за основу і шукаємо ще інші старовинні хати. Відтак розбираємо кілька і збираємо одну. Знаєте, я поки знайшов ці дві хати об’їхав всю область, від села до села, від хати до хати. Шукав, визначав, чи хата підходить, чи має цінність. Коли ж збираємо хати, маю бути з майстрами від ранку до ночі. Вони професіонали, але маю підказувати, що де було. Все має бути збережено так, як це було у той давній час.

Йдемо далі, попереду зустрічає корчма, родом із села Новоселиця, Кельменецького району (1920-30-ті роки)

Корчма, заклад, де колись маленькими стаканчиками люди пропливали цілі маєтки. А ще такі об’єкти називали жіночими сльозами, оскільки чоловіки пропивали майно, – розповідає Іван Васильович.

Неподалік автентичний підвал та сушарка для фруктів.

Заходимо до вікнянської хати (1891 р.). Як і в інших будівлях – все збережено із сивої давнини – від образу святого Миколая, до скатертини на столі. І скажіть, як тут не спитати, коли господарі повернуться і що у них сьогодні на вечерю?

Крокуючи далі, приходимо до величних вітряків.

Ми відреставрували всі вітряки, крила були у дуже поганому стані. За ідеєю голови Чернівецької ОДА тепер відновлені вітряки й в Динівцях, Недобоївцях, а також підсвічено у музеї ворота, церкву, вітряки. У вечірній час – це зовсім інша краса. Особлива і таємнича, – зауважує Іван Пілат.

- Іване Васильовичу, розкажіть, де Ви розпочинали свою кар’єру?

- Художнім керівником сільського будинку культури у Путильському районі. А організація масових заходів розпочалася у мене із великих свят. Найперше – це вихід на полонину у Путилі.

- Де здобували освіту?

- Спочатку закінчив училище культури (театральний відділ), а відтак Київський інститут культури ім. Корнійчука. Цей заклад, викладачі дали мені дуже багато знань.

- А коли вирішили, що хочете пов’язати своє життя із культурою?

- Це бажання з’явилося само собою, десь у класі четвертому. Тоді я вирішив, що варто піти у музичну школу і «прослухатися». Так і вступив до музичної школи, почав опановувати мистецтво гри на трубі. Я ж виріс в інтернатах, жив там і навчався. Був чи не єдиним учнем з інтернату, який вчився у музичній школі. Після закінчення школи вирішив і далі навчатися мистецтву. Половину першого курсу проходив у інтернатських вельветових штанах. Не було що одягнути. Так склалося життя. Але це була молодість і чудові роки життя.

Де б я не працював, завжди все робив так, щоб залишити після себе якісні зміни. Я працював у Путилі, у Заставні. Згодом, тривалий час працював у освіті, саме по виховній роботі, організації заходів. А у 1991 році, за кілька тижнів, організував перший в Україні Центр творчості дітей та молоді «Юність Буковини». І став його першим директором. Дуже приємно, що один із моїх проект живе й працює вже багато років.

Між іншим, раніше палац "Юність Буковини" був будинком політосвіти обкому компартії. Це був єдиний випадок в Україні, де така велика сучасна будівля передана була дітям. Ми домоглися цього. І я ще за радянської влади, ходив до керівників обкому партії й просив, аби передали дітям цей будинок. Тоді мені відмовили, сказали, мовляв, це майно комуністичної партії й не підлягає передачі. Та вже у серпні 1991 року ми розпочали роботи і, на щастя, восени відкрили «Юність Буковини». А через рік у нас уже займалося близько 2000 юних талантів! Пам’ятаю, як до нас приїхали із Міністерства освіти, взяли за приклад «Юність Буковини». Відтак, будинки піонерів ставали центрами дитячої творчості. Горджуся, що він розвивається й надалі.

Також на творчій ниві організовував і проводив багато фестивалів, зокрема – «Колиска миру», «Букова віть» та інші. Більшість із них міжнародні. А в наш час, на Буковині майже немає міжнародних фестивалів, - з сумом продовжує свою розмову директор музею просто неба.

- Розкажіть, будь ласка, про європейську асоціацію народних культур із штаб квартирою у Страсбурзі, де ви є віце-президентом

- Організація надає консультації європейським країнам щодо покращення та збереження народної культури. Завдяки цьому проекту про нас дізналися у багатьох країнах світу. Також до нас приїжджали колективи, посадовці. Захоплювалися нашими традиціями, культурою.

- Які пригадуєте курйози у роботі?

Був такий цікавий, після завершення фестивалю у Швеції (м. Мальме). Я був там одним із режисерів. Опісля зробив вечір України у готельному номері, де мешкав. Зробили вареники з вишнями, запросив гостей. Завітав на гостину і поважний гість – президент Європейської організації народних культур. Він родом з Ірландії, не міг зрозуміти відразу де я взяв вишні для вареників. Кажу: «З дому привіз». А він відповідає: «Як ти привіз з дому і звідки у вас вишні? Невже в Україні ростуть вишні?». Ми розповіли про вишні, про вареники й ще багато оповіли. І він запевнив, що дізнається більше про Україну. Потім він приїздив до нас, багато побачив на власні очі та був у захваті. Це приємно.

- Іване Васильовичу, як виживає музей під час карантину?

- Шукаємо додаткові джерела заробітку, додаткові можливості. Активно працюємо в тих умовах які наразі є. Працюємо над фондами, над ремонтними роботами, впорядкуванням території, організовуємо онлайн заходи. Щоб зробити гарний онлайн захід потрібно також докласти багато зусиль.

- Скільки у вас працівників?

- Тридцять. Це й технічний персонал. Працюють у нас шість наукових співробітників. Взагалі у нас найменше працівників, серед таких музеїв в Україні.

- А який ваш улюблений захід у музеї?

- Кожен люблю! Це ж скільки часу, здоров’я йде на організацію та проведення гарних заходів. У мене ж є такий принцип: коли я особисто роблю масовий, театралізований захід, чи просто концерт, ніколи не випущу на сцену чи на локацію творчий колектив якого не знаю, або який я не бачив на власні очі. Я ж несу відповідальність за якість, автентичність і все враховую та перевіряю особисто. До прикладу, на свято «Хліб наш насущний» приїздили до нас колективи з Тернопільської та Івано-Франківської областей. А перед цим, я вихідними їздив у ці області на репетиції, у сільські клуби, щоб побачити підказати під тему нашого свята. Потрібно багато вкласти часу, делікатності, розуміння, допомогти розкритися. Адже всі колективи, які до нас приїжджають, виступають на громадських засадах.

- Як ви знаходите натхнення для своєї роботи?

- Натхнення приходить тоді, коли ти живеш своєю роботою. Я завжди роблю все своє життя творчу роботу. Люблю те, що роблю і ніколи не виконую щось для галочки. Основне правило для нас: коли робимо заходи маємо стати на місце глядача, бути по той бік сцени.

У свій час мені запропонували бути режисером Красноїльської Маланки. Перед цим, разом з вашківчанами, зробив обласний, а зараз він уже міжнародний фестиваль Вашківецької Маланки. Мені говорили що це неможливо, адже Маланка є стихією і там нема чого режисувати. Але ніхто й не режисує, а навпаки – сприяє й впорядковує. А коли я поїхав на цілу ніч у Красноїльськ, познайомитися із традицією, походив дворами з колективами, чітко сказав, що режисури колективів не потрібно. Однак потрібною є режисура глядача. Тобто зробити так, щоб глядач все побачив і зрозумів. Режисувати Маланку – це тільки порушити традицію.

- Яка ваша мрія як керівника музею?

- Хочу, аби тут було ще декілька цікавих об’єктів, максимально їх наблизити до автентичної та традиційної культури. Є також задумка організувати великий потужний фестиваль європейського рівня, щоб до нас приїжджали з усіх куточків Європи, Світу. Щоб дивувалися, який ми багатий, духовний народ, цікаві люди, які зберегли свої традиції джерела й історію…

Знаєте, до мене кілька років тому, приїхала невелика група людей із Німеччини. Тоді вони вперше були в Україні. Я повіз їх у Путильський район, на хутір, де була дуже цікава родина – там ткали, вишивали, писали писанки. Взагалі, у нас була ціла пригода добирання туди, адже дороги були занесені снігом. Та все ж таки, на щастя, добралися. Подекуди навіть санами їхали. Господарі замастили піч, приготувати смачну їжу, навчили як писати писанки, як вишивати. Гості були у захваті. Через деякий час я зустрівся із нашими гостями у Німеччині. І, знаєте, вони не памятають добре Чернівці, приміщення нашого театру, бо в них теж таке є. А от цю поїздку і відвідування гуцулів – запам’ятали на все життя! Пані німкеня розповідала, що вона зберегла писанку, яку розписала сама. І це дуже цінно, це потрібно популяризувати.

- Які ваші основні принципи у роботі?

- Коли починаєш захід і не знаєш, чим він завершиться і коли завершиться – не починай його взагалі. Режисура відкритого простого має свої нюанси. А друге – ніколи не брати все на себе. Обов’язково визначати все чітко, делегувати тим спеціалістам, які можуть це зробити.

- Чого Вам не вистачає у культурі Чернівців?

- Чернівцям не вистачає активного розвитку культури. Якби у нас так, як у Львові – кілька десятків фестивалів, то тоді б казав, що то добре, а інше треба допрацювати. А у нас й близько такого нема. Ну як не можна зрозуміти, що впізнаваність міста, його туристична привабливість розпочинається з культури! Візьмемо, наприклад, фестиваль Маланок. Добре, що є такий фестиваль, але його ж треба вдосконалювати, зробити сучасним і європейським. У нас нема жодного міжнародного фестивалю, нема інших мистецьких заходів, характерних Буковині, де б людині було цікаво. Куди було б цікаво приїжджати гостям з інших міст. Як от цікаво їхати на Різдво до Львова. Процитую одну думку, яка дуже мені імпонує: «Якщо хочуть навести порядок у будинку, то сходи метуть зверху, а не знизу». Це треба враховувати.

- Чи хотіли б Ви працювати на керівних посадах культури й реалізувати такі важливі туристичні ідеї для Чернівців?

- Ні! По-перше, я людина у віці, а по-друге, якби у міста була зацікавленість, то не обов’язково обіймати посади, щоб допомогти у розвитку культури. Я відкритий до співпраці, можу допомогти, підказати, порадити. Але то нікому не цікаво. Раніше я подавав колишнім, першим особам міста ідею фестивалю, де треба зовсім із вкладень всього маленьку жменьку. А решту вкладе Європа, партнери, а ми будемо мати чудовий захід. Мені тільки сказали: «Добре, добре». Навіть ніхто не сказав, що так, а що не так. Просто тиша…

А чи не забули ми, що є пісенною колискою України? Ніхто не дав Україні скільки співочих талантів, скільки дала Буковина. Чому ми не можемо мати у нас фестиваль земляків? Ми є дуже велика нація, у нас гарні традиції, пісенна творчість, велика і матеріальна й нематеріальна культурна спадщина. Потрібно берегти, розвивати.

- Яку музику слухаєте, які книжки читаєте?

- Різну музику слухаю. До того ж я ще продюсер співака Мирослава Матейчука, тож слухаю багато. Люблю читати. Зараз взявся перечитувати Оксану Забужко «Музей покинутих секретів». Перед тим читав «Букову землю» Марії Матіос. Ще люблю садівництво, намагаюся все встигнути. Хоч і не завжди вистачає часу.

Альона ЧОРНА, спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки