“Синиччина Кичера”: у видавництві «Черемош» вийшла з друку поетична оповідь Марії Кінаш

1 з 4

Марія Михайлівна — викладач української мови та літератури, мешканка знаменитого села Розтоки, відомого мистецькими талантами, з корінної гуцульської родини Єремійчуків.

Авторка не позиціонує себе з професійним письменництвом. Це її перша творча робота уже в пенсійному віці, але тим вочевидь і цінна, адже акумулювала в собі енергію екзотичного краю, де людина й природа злиті воєдино, де рано чи пізно душа дає про себе знати чи в голосі сопілки, чи у візерунках різьби, інкрустації, чи у коломийковому рядку, чи ще у чомусь, що перманентно плодоносить на царині людського й земного з потоками, горами, полонинами.

Синиччина кичера — гора у центрі Розтік, своєрідний логотип села. У Карпатах кожен горб, ущелина, камінь мають свої легенди. Воно й не дивно, бо мислення гуцулів образне, поетичне по своїй суті. Марія Михайлівна пішла далі. Вона вплела легенду про Синиччину кичеру, почуту ще в дитинстві від дідуся, паламаря місцевої церкви, у цікавий інтригуючий сюжет з персонажами, ролі яких виконують відомі розтоківчанам урочища — Сірук, Кінашка, Німчич, Смугар...

Відтак читач потрапляє у містичний світ, насичений описами звичаїв, обрядів, ремесел, історичних деталей, що з огляду на зростаючий інтерес до Гуцульщини як рекреаційної, туристичної території доречно й вчасно. Книжка може бути приємним артефактом для кожного, хто хоче відчути смак гуцульського діалекту, дух і екзотичний шарм цього краю.

Посприяли виходу книжки ще три розтоківчанина: знаний в Україні будівельник і меценат Ігор Яків’юк, який профінансував видання, літературний редактор, автор вступної статті Антолій Томків і юна Оксаночка Грималяк, студентка Вижницького фахового коледжу мистецтв, яка органічно вплела у текст поеми-легенди самобутні малюнки.

Книжка споряджена словником гуцульської говірки — 150 слів. Читаймо, друзі, смакуймо, пізнаваймо!

Анатолій ТОМКІВ, журналіст, письменник
спеціально для БукІнфо (с)

*****

P.S.Ось як коломийково-легко, колоритно звучить початок твору:

...Високо в Карпатах

Жив дідич багатий,

Сірук називався,

В гаразд обживався.

За него йшла слава

На всі доли – гори,

Добра слава , не лукава:

Не за повні комори,

Не за ґрунти та ліси

Єго уважєли в ті давні чєси.

А за то, що по-божому жив,

Не скривдив каліку,

Не здурив чоловіка,

Хто збивси з дороги —

Того на ніч приймив.

Так з віку до віку

Гуцули робили –

Стариня так вчила.

(Хочу тут вклини́тися

І трохи похвалитися

Щирим рідним краєм,

Бо не всі це знають:

У верхівській хаті

Ніхто не питає, чи голодні,

Чи вже їли сьогодні...

Вас просять присісти:

Хто в горби вийшов,

Той мусит ... поїсти.

Щоб було ситно, ще й із запасом,

Вас слухають, а тим часом:

Варять кулешку,

На круг вивертають,

Ниткою нарізають.

Скоромної днини

На стіл накладають

Бужениці, солонини,

Бринзи, гу́слянки з ґарця.

І мертвого уговорять,

Не то шоби старця,

«Трішки щось перекусити».

А перед «трішки» —

мусово спожи́ти

Пога́рчик афиннівки

(на а́финах настояна горівка).

Повірте на слово –

Будете здорові.

Такі файні гуцули,

Люди гостинні

Живуть і нині

На зеленій Буковині,

Як сказано — з віку до віку).

Але вернімся знов

До того чоловіка....

Сірук сам і полював,

Дичину ніс д’хаті,

Сам і сіяв, і орав,

Міг столярувати.

Мав файну ґаздиню –

Кінашку з горішшя.

Добра повну скриню,

Ґрунтів ще май більше

У віно їй дали,

Аби люди не судили,

Аби файно ґаздували.

І Кінашка лад робила

Надворі і в хаті:

І сапала, і варила,

Вміла вишивати.

Жили мирно, не сварились,

Вставали до днини,

Щиро Господу молились,

Кутали маржину.

Не цуралися роботи

Й борзо багатіли,

До порєдку і до цоту

Газдувати хтіли.

Мали сина одного –

Такого самого

На вид і на вдачу:

Чемний, не ледачий,

Чорнявий, як мама,

Як тато – високий,

У файній поставі,

Та ще й... сіроокий.

Може, за ті сірі очі

Сіруками й звали...

Бо за тими глибинами

Жінки пропадали...

Котра в тії очі

Хоч раз подивилась,

То хоче-не-хоче –

У них і втопилась...

В тій безодні,

Що ні міри, і ні дна,

Серце-душу загубила

Дівка не одна...

Були й молодиці

Зграбні, білолиці,

Шо йшли д’ горі з села,

Лиш би доля їх звела

З тим леґінем буйночубим.

(Ходили по зрубах,

Нібито в гриби, в малини...)

Сірук менший, як і тато,

Любив жартувати.

Як здибає молодицю,

Міг би запитати:

– А шо, молодиці,

Помежи єлиці,

Агі на біду!

Заблудиласи та йду?..

А, може, найшли

учорашню днину?..

То я вам поможу

Завдати на плечі.

А як ще шос помочі́,

То я прийду ввечір!..

Він парубок говірний —

Мама за язик не прєла.

Коли був шє гет малий,

В жебрака хліб купила,

Дала скибку зїсти,

Аби файно говорив,

Умів приповісти.

Любив слово він здорове,

Любив і масненьке...

Не був дуже гоноровим:

Із дідом стареньким

Чемно бесіду вів,

З ґаздами — поважно,

(Про ґречність цю знали),

З дівчєтами — так лоскітно,

Солоденько так умів ,

Ті аж ув’євали...

З парубками давав волю –

Бандели́ґи вповідав

Не без перцю, й не без солі...

А ще — файний голос мав.

То ж, бувало, заспіває —

Як помастит медом.

А удруге заспіває —

То нагріє ледом:

«Любко моя солоденька,

Присунься близенько,

А єк жінка втворит двері,

То тікай борзенько...

Постолєта бери в руки,

Сорочку під боки,

Завтра ввечір прибіжи —

Забереш волоки.

Шід-іріді, шіді-ріді,

Шіді-ріді, дана,

Завтра будеш, моя любко,

За мене віддана».

Враз замовкне, але очі,

Світяться пророче,

Той, хто слухав, хоче далі —

Далі слухать хоче:

«А я фівкну файну дівку ,

Свисну молодицю,

А ти мені ніц не зробиш,

Хіба взнеш… у хату...

Ой скажи мені, зозулько,

Та дивиси в очі,

Шо ти таке вироб’єїш,

Шо кождий тя хоче».

Заводютси й парубки,

І собі співают,

А дівчєта й молодиці

Їх перебивают:

«Заграю я на данцивку

З двома дирочками .

Шо ти спала з музикантом —

Не розказуй мамі.

Ой кувала зозулиця

У високім плаю,

А я спала з музикантом,

Бігме, си не каю.

А я спала з музикантом,

Захопили зорі.

А він собі удолину,

А я собі д горі.

А він собі удолину,

Вдолину, вдолину,

Та сім раз си обзирає,

Чи за ним не гину.

А я гину й умираю,

Та не за такими,

За такими, як я сама ,

За чорнобривими.

Покажиси, моя любко,

І в брови, і в лиця...

Та ти ж така чорнобрива,

Як руда лисиця!..

А я собі заспіваю,

А я собі свисну,

А я тебе, руда дівко,

До печі притисну.

Пий горівку, люби дівку,

Припирай до лави,

То так буде смакувати,

Єк цукор до кави.

Чи я тобі не казала,

Чи не говорила,

Не тулиси коло мене,

Бо зробиш Гаврила.

А ти мене не послухав,

До мене туливси,

А тепер мене питаєш,

Де Гаврило взєвси?..

Одокіє, кугут піє,

Вставай до роботи,

Бо як тебе не скорнєю,

Проспиш до суботи.

Молодиці – як зірниці,

Дівчєта – як сонце,

Написав би на папері,

Поклав на віконце.

Написав би на папері –

Паперу не маю.

Та пішов би до дівчини –

Доріжки не знаю.

Як я собі нагадаю,

Які в любки очі:

Не боюся я ні вовка,

Ні темної ночі.

Зелененький барвіночку,

Стелися ще нижче,

А ти милий чорнобривий,

Присуньси ще ближче.

Ой дівчино, душко моя,

На мене не дуйся,

Куплю тобі пудерику,

А ти напудруйси»...

Сірук одну приголубит,

Другій усміхнетси,

Третій скаже шос на вухо,

Та серце не б’єтси...

Видко, дес ще підростає

Та єдина доля.

Він шє трохи зачекає –

На все Божа воля.


Коментарі:
Більше новин по темі: