"Ми були на даху Африки": дві викладачки Чернівецького університету підкорили найвищу точку континенту - Кіліманджаро

Найвищу вершину Африки - Кіліманджаро - називають дахом Африки. Ми були там вчора разом з Anastasiia Sachko На висоті 5895 метрів над рівнем моря. Вище хмар. Просто під небом, – описує свій похід Олена Карлова у Facebook. Вона поділилася свіжими враженнями про ніч фінального сходження.

Всі називають цей процес "штурмом", але я не люблю це слово по відношенню до гірських вершин, - пише вона.

Чернівчанки розпочали фінальне сходження вночі о 00:15 з табору Barafu Camp, розташованого на висоті 4673 м.

"Я чомусь не дуже пам'ятаю подробиці, все було як в сюрреалістичному сні. Пам'ятаю ліхтарики, багато ліхтариків, ліхтарики нашої групи та інших груп. Ліхтарики зверху та знизу. Вони постійно рухалися. Пам'ятаю зоряне небо та повний місяць, до якого ми наблизилися впритул.

Десь в половині другої ночі на висоті 5100 мене накрила гірська хвороба, описувати симптоми якої я тут не буду, стало дуже важко йти. "Pole pole" повторював наш гід, "повільно, повільно" на суахілі. Мені ж хотілося йти "pole pole pole pole". Весь рух перетворився на пошук кисню. Крок - дихай - ще крок - дихай глибоко - не можеш зробити крок - дихай ще. Пам'ятаю, як ми йшли по краєчку темно-синьої хмари, і мені здалося, що я літачок над хмарами. Але ж літачки не дихають - сказав мені мозок. А я - дихаючий літачок... Крок - вдох - вдох - крок - дихай, літачок...

Ми робили зупинки кожних двадцять хвилин, коли гіди бачили, що хтось з групи зупиняється, безсильно спершись на палки, або завалившись на камінь. Довгі зупинки робити не можна, бо замерзнеш. Тому попив чаю - і знову наверх в темряву з ліхтариками. Сил у мене на той час не було навіть для того, щоб відкрити флягу з водою. Це робив за мене мій гід на ім'я Манасі, він же забрав у мене рюкзак і тягнув його аж до самого спуску.

Десь о 4:30 мій безкисневий мозок відмовився продукувати будь-які думки, перетворивши мене на машину, яка переставляє ноги. Права-ліва-права-ліва-не впасти-права-ліва...

О 5:15 з-за хмар з'явилися перші розмиті промені сонця, а з ними й надія, адже світанок ми за планом повинні були зустріти вже на вершині. "Just go, you are almost there", повторював гід. Крок-вдох-зупинка-крок-вдох-зупинка...

І тут раптово за поворотом в ніжно-рожевих променях сонця, що тільки почало прокидатися, постали легендарні льодовики Кіліманджаро.

В 6:05 ми дійшли до Stella Point на висоту 5756 метрів. Це теж вершина Кіліманджаро, від якої до найвищої точки, Піка Ухуру, залишається пройти метрів 500 вздовж кратера.

Ще трохи зусиль - і ми на Піку Ухуру, що на суахілі означає "Пік Свободи", найвищій точці Кіліманджаро.

Мені не вдалося стримати сліз, хоч вони швидко застигали на морозі.

Дорогою назад ми бачили гігантські льодовики, що швидко тануть і років через 20 зовсім зникнуть зі схилів Кіліманджаро. Слова зайві, я просто вдихаю африканську історію. Друзі, повірте, шестиденний перехід та важка ніч підйому вартують того, що ми побачили на вершині.

Ми були на даху Африки. Done, - завершила свою розповідь Олена Карлова.

Інша учасниця сходження на Кіліманджаро Анастасія Сачко на своїй сторінці у Фейсбук зазначила наступне:

"Я довго не була морально готова поділитися нашою пригодою, але тепер роблю це із задоволенням.

Сказати, що я легко забігла на Кіліманджаро я не можу, це буде неправда. До 4500-4600 все було супер: акліматизація проходила без проблем, чудова команда підтримки сходження, організація, фантастичні крайовиди…

Але ніч сходження все змінила. Безмежно вдячна нашим гідам та команді підтримки: без них я б то не подужала: моральна та фізична підтримка, відпоювання чаєм, посмішки, pole-pole на вушко, гіпоксія та відібраний рюкзак…"

Всі фото - Фейсбук Олени Карлової та Анастасії Сачко