85-річна чернівчанка Неля Зеленцова: «Без танців я жити не зможу!»

Майже півтора десятки років тому ціла низка друкованих видань України опублікувала захопливу розповідь про Нелю Павлівну Зеленцову. В свої сімдесят років ця чудо-жінка вражала публіку неперевершеним виконанням танцю живота та перемагала у конкурсах з вelly dance.

Балетні “па” біля озера

І що видумаєте? Зараз ця харизматична пані (а тепер їй вже 85) теж танцює, а ще вчить азам класичного танцю жінок, яким за шістдесят. Неля Павлівна тричі на тиждень проводить зайняття з суглобової гімнастики та танцювальної аеробіки. Прискіпливо спостерігаючи за рухами "дівчат", спуску нікому не дає, голосно та чітко робить зауваження, примовляючи: “Я хочу, щоб всі ви дожили до мого віку!"

Тож, дівчата старанно виконують балетні “пліє”, “батмани”, “томбе”, “падбуре”. До цього вони вже добре розігрілися розминкою, а після чекає декілька енергійних танцювальних композицій, яких для тренерки завжди замало.

Влітку група займалася у Жовтневому парку біля озера. За активними діями жіночок поважного віку з синьо-жовтими стрічками в руках з подивом спостерігали всі, хто прямував парковими стежками повз невеличку сцену чи то дерев'яний поміст з колонами. І навіть коли несамовитий гул сирени протиповітряної тривоги спустошував все навколо, дівчата майже не помічали дискомфорту, бо під мелодії та ритми, ретельно підібрані Нелею Павлівною, якось було не до переляку. З настанням холодів група перебралася у приватний балетний клас, бо у Центральному палаці культури Чернівців, де займалася багато років, цього разу відмовили.

Мистецтво та життя

Неля Павлівна, не дивлячись на її тренерську суворість, відкрита та щира. Вона дуже прив'язана до своїх дівчат, до цих занять, до спілкування через танець і щиро зізнається: “Якщо цього не стане, я помру!”. Коли болить коліно (а це доволі часто), ретельно його лікує, приводить до ладу, щоб бути для групи добрим прикладом, рухаючись впевнено та артистично.

Дитя Другої світової війни, про свого батька пам'ятає тільки те, як добре було їй чотирирічній, на таткових руках, але дивувало, що поруч всі плакали, бо то були проводи на фронт. Нелю, молодшу з чотирьох сестер, близькі, як могли берегли, але й вона зазнала, що таке злидні, вісім місяців хворіла на туберкульоз і стільки ж років наздоганяла однокласників у навчанні. Родина Нелі під час війни мешкала у напівпідвалі поруч з музичним училищем і дівчинка мріяла вчитись на піаністку. Замість цього, разом з сестрами допомагаючи матусі, відчула у цих стінах себе в ролі прибиральниці. Щодо іграшок та розваг, в той час їх було небагато, і дівчатка полюбляли ходити в архів обласної бібліотеки. Знаходили там старовинні церковні книги, позбавлялися усіх аркушів, а в розкішну обкладинку складали ганчірочки для ляльок.

Життя заграло новими барвами, коли старша сестра повела дев'ятирічну Нелю в оперний театр на балет “Коппелія”. “Ми сиділи десь на гальорці, прямо навпроти сцени, - згадує Неля Павлівна. - І ця сцена, ця прозора завіса мене зачарували. Зміст вистави вже не пам'ятаю, тільки — як стрибають жінки на пуантах і як їх носять на руках. Мов заворожена, я сиділа і дивилася цей балет. А коли вже поверталися додому, я намагалася опинитися в колі світла від вуличної лампи, несамовито стрибала, мов на сцені. А потім з ранку до вечора робила це дома, уявляючи себе балериною. Мама не витримала й каже сестрі: “Маша, відведи її кудись на танці, бо вона нам усім голови заморочить”.

Місце сили

Під Новий рік сестричка взяла Нелю за руку та повела у хореографічний гурток палацу піонерів. Але керівниця порадила прийти влітку, коли буде набирати нову групу. “Наша Лідія Іванівна була строга, ходила ось так - з високо піднятою головою. Цього ж вимагала і від нас. Як зараз пам'ятаю, в перший день стоїмо у звичайному скромному одязі та сандаликах і тут виходить дівчинка Надя у шикарній сукні із марлі. Граціозно тримає голівку, тягнучи мисочок на ніжці. І я подумала: Боже, я ніколи так гарно не ходитиму і не танцюватиму, як вона!”

Але Неля змогла, старанно навчаючись у Лідії Іванівни, яка виявилася професійною балериною та заслуженою артисткою. Разом з майстерністю дівчинка кожний день набиралася впевненості та харизми. Особливим моментом в її становленні став перший виступ на сцені. “Я вийшла і побачила чорний зал — нічого не було видно, але ясно відчувалось, як він дихає. Слів не вистачає описати це неперевершене явище! А ще тоді я зрозуміла: мені подобається, коли мене бачать, мене помічають”.

До палацу піонерів Неля ходила вісім років, де навчалась класичній хореографії, розучувала танці, часто виступала, була яскравою та помітною. Але у звичайній школі її сприймали як стабільну трієчницю, тому багато чого не вимагали, лише на свята як артистці доручали підготувати новий виступ. Нелі в якійсь мірі це було зручно, але амбіції зростали, а з ними і бажання визнання. Тож, у восьмому класі, коли стали об'єднувати жіночі та чоловічі класи, дівчинка зробила для всіх сюрприз, продемонструвавши такий рівень знань з математики, що зразу стала зіркою шкільного масштабу. Пізніше вона зізналася, що саме сцена надавала їй сил та впевненості. З роками харизма нашої героїні тільки підсилювалась і залишається міцною навіть у поважному віці.

Між мріями та реальністю

З закінченням школи Неля зі своїми ровесницями-танцівницями відразу втратили можливість займатись у палаці піонерів. Тож, Лідія Іванівна, яку всі вони обожнювали, повним складом влаштувала їх у гурток палацу культури. Згодом прийшов час вибирати професію, а з нею і навчальний заклад. Неля мріяла бути педагогом з танцю, як Лідія Іванівна, збиралась вступати до педінституту. Але з'ясувалася, що у радіо-технікумі стипендія в півтори рази вища, а для дівчинки з бідної родини цей аргумент був вирішальним.

Отримавши диплом, Неля поїхала працювати у Котовськ на новий завод, де почали освоювати високотехнологічне виробництво, запускали цех з вирощування штучних кристалів. Талановиту, енергійну дівчину взяли технологом і відтоді почали звертатися: Неля Павлівна. Працювала вона с захопленням відчайдушної юності, не звертаючи уваги, день чи ніч. Але й не забувала про танці, пішла в місцевий палац культури, де її чекало розчарування. “До чого я звикла? Підметена та побризкана водою підлога, всі стоять чистенькі у добре випрасуваному одязі, тягнуть шийки, старанно виконують вправи. А тут керівник — чоловік, в перервах у нього палять, а танці ті, що я ще в п'ятому класі перетанцювала”.

Але десь у цей період з нею трапилось велике чудо, що зветься коханням. Молодий перспективний спеціаліст Гена Зеленцов, який певний час був просто товаришем по роботі, втратив голову від Неліної “Циганочки”, що вона темпераментно витанцьовувала на якомусь святі. Тож - освідчення, весілля та сорок років щасливого подружнього життя.

Чернівці: 50 років радощів та іспитів

У Котовську молодята завзято працювали на заводі, вчилися у вишах, їздили у відрядження - причому в будь-який кабінет Неля Павлівна заходила сміливо, на високих підборах та з гордо піднятою головою - завжди допомагав сценічний досвід та впевненість. Та щоб там і як, у обох Зеленцових на першому місці завжди були інтереси виробництва, дуже важливого для країни. Разом вони будувала кар'єру й подружнє життя.

Коли народилася донечка, клопоту у Нелі побільшало. Але в певний час танці знову постукалися до її серця. І коли мала вже пішла до школи, попрямувала туди і матуся набирати дівчаток для танцювального гуртка. Займалася з ними доки на підході не з'явилася ще одна дитинка — синочок. А доля не дрімала і підготувала для Зеленцових великі зміни. У 1972-му, 50 років тому, Геннадія Олексійовича запросили у Чернівці працювати на завод “Гравітон” начальником виробництва. Через рік, отримавши квартиру, він привіз в наше місто й свою родину.

Майже двадцять років Геннадій Зеленцов зробив великий внесок у розвиток трьох значних чернівецьких підприємств: “Гравітон”, “Кварц” та радіоламповий завод. Будівництвом останнього у Садгорі він керував особисто, та ще так успішно, що замість п'ятнадцяти запланованих років на все про все вистачило тільки п'ять. Але історія — складна штука, її повороти бувають карколомними. Не встигли на заводі отримати першу, на той час унікальну продукцію — три радари на колесах, щоб захищати радянський кордон з Китаєм, як держава розпалася і вже наступні п'ять одиниць унікального на той час обладнання були нікому не потрібні. У тому числі міністерству оборони нашої молодої республіки. Щоб урятувати виробництво Зеленцов навіть їздив до Києва. Але тодішній міністр оборони на всі аргументи директора відповів: “Навіщо нам ці радари, ми ні з ким воювати не збираємось!”

У підсумку Україна втратила можливість мати в майбутньому свій залізний купол, а Геннадій Зеленцов від болісних переживань втратив здоров'я, а потім, дуже швидко, й життя. Його дружина залишилась без коханого чоловіка, краще за якого, впевнена, не буває. До того ж, боротьба з хворобою та банківська криза 1991-го року зробила із колись заможної родини майже жебраків. Розкішну квартиру біля університету прийшлось змінити на більш дешеве житло. А щоб звести кінці з кінцями Нелі Павлівні навіть довелось працювати гувернанткою у тому ж самому будинку, де всі її знали як дружину директора заводу.

Життя триває! Разом з рухом

Ударам долі Неля Павлівна здаватись не збиралась. Почала працювати дистриб'ютором в одній із мережевих компаній. А тут ще подруга вмовила поїхати разом в Київ, щоб пройти тренінг особистого росту. Жінка розповідає, що цей тренінг придав існуванню нового імпульсу, повернувшись, вона вирішила: треба діяти! І перш за все впустила в своє життя те, що її зцілює та дарує радість — танці.

У будинку офіцерів вона побачила колектив, що займався модним на той час напрямком — танцем живота. Тож, Неля Павлівна з подругою вирішили попробувати. Все вийшло настільки вдало, що вони дуже швидко стали виступати на сцені та їздити на змагання з Belly dance у Львів та Київ. Успіх був шалений — коли ведучі оголошували, що наступна артистка має життєвого стажу більше, ніж 70 років, люди шаленіли спочатку від солідної цифри, а потім від неймовірного виступу танцівниці елегантного віку. Зал вставав і дякував за враження несамовитими аплодисментами

Якось Неля Павлівна з подружкою відгукнулися на запрошення прийти в Будинок текстильника, де група пенсіонерів займалася фізкультурою. Професійного тренера на той час у групи не було, тож Зеленцова згодом організувала власний клас, де вдало поєднувала традиційні вправи зі своїм хореографічним досвідом. І все — обов'язково під класну музику. Після відвідування тижневого семінару популярного спеціаліста з нетрадиційної медицини Норбекова Неля Зеленцова вирішила взяти за основу його систему і на зайняттях розминати по порядку шию, плечі, руки, верхній грудний відділ, талію, стегна, коліна.

Одного разу в якості експерта вона запросила до класу знайомого лікаря-кардіолога Володимира Трутяка. Він з початку і до кінця заняття спостерігав за тим, що відбувається, а потім в знак захоплення поцілував Нелі Павловні руку і сказав: “Ви не уявляєте, що ви робите! Саме ці вправи по Норбекову ми пропонуємо своїм пацієнтам у якості оздоровчих процедур. Але ж є одне зауваження: ви обережно й ретельно готуєте серце для якогось, хай і маленького навантаження. Так дайте його своїм дівчатам!”

Що то повинне бути за навантаження Неля Павлівна навіть не сумнівалась. Танці! Сучасні аеробні композиції, без стрибків та стресових фізичних вправ. Під популярну сучасну музику, що не тільки задає ритм, а підіймає настрій. Це, на її думку, для жінок найкращий засіб, щоб тримати себе у формі та почувати молодими. А ще — не тримати на серці зла та образ, буди зарядженими на позитив і вміти радіти життю. Тож, танцюють усі!

Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка
спеціально для БукІнфо (с)

P.S.: З початком війни Неля Павлівна разом з іншими жінками брала участь у виготовленні маскувальних сіток. Але тему війни намагається не обговорювати, бо пам'ять повертає у раннє дитинство, коли вона разом с сестрами і мамою рятувалися від бомбардування та обстрілів.