Чому українці повертаються на окуповані території? Погляд на проблему очима журналістки з Маріуполя, яка третій рік живе у Чернівцях

Відповідь на це питання проста, але не очевидна для тих, хто не є ВПО. А ось що робити, щоб утримати людей від подібних дій, уяви не мають ані представники влади, ані журналісти, ані самі переселенці. Всі розуміють, що у державі, яка воює, нема необхідних коштів, щоб всім надати реальну допомогу. Але є очевидним і те, що за майже три роки повномасштабної війни так і не вироблено системного підходу для реальної (а не уявної) інтеграції людей.

Нагадаю, що питання про причини повернення українців в окупацію виникло після заяви народного депутата пропрезидентської фракції, члена комітету Верховної ради з питань прав людини Максима Ткаченко. Він назвав цифру: 150 тисяч осіб. А оскільки згідно з його ж повідомленням майже половина тих, хто повертається - маріупольці, то в намаганні знайти чесні відповіді буде цілком слушно звернутися саме до ВПО з Маріуполя.

Мало що один про одного розуміємо

Почну з себе. Я все життя прожила в Маріуполі, працювала в різних медіа і прес-службах. Мала родину, чудову квартиру, безліч родичів, друзів та знайомих. Через особливості місцевого менталітету відчувала себе трошечки недоукраїнкою, бо в побуті спілкувалась російською, як до речі, і всі навколо. Проте займала доволі активну громадянську позицію: писала безліч публікацій про історію та культуру України, про її видатних людей, про місцевих проукраїнських активістів, які мали потужний вплив на громаду.

Мені здавалося абсолютно нормальним ходити як на мітинги проти зазіхань Росії на Східний форпост України (як тоді називали Маріуполь), так і на акції протесту проти дій місцевої влади. До речі, нашій владі активна громада розслаблятися не давала: відстоювала свою позицію при кожній нагоді: віддали без узгодження з містянами ласий шматок головної площі під “Макдональдс” — отримуйте гострі дискусії та протести, вирішили “відкусити” добрий шматок від найстарішого парку під будівництво університету — будете вимушені звернули проєкт через масові протести. Я вже не кажу про екологічні акції та відстоювання прав на свободу слова чи політичну відкритість.

До чого це я? До того, що Маріуполь був унікальним містом зі своєю дуже активною проукраїнською громадою. Ви б бачили, скільки людей в вишиванках і з національною символікою виходило на вулиці під час державних свят! Запевняю, стільки не виходило ані в Чернівцях, ані у Львові. І при цьому маріупольці, які врятувалися і перебувають вимушено в інших регіонах, часто чують закиди в своїй проросійськості, нібито вони самі кликали до себе путіна і армію орків.

Це дуже образливо, не справедливо й травматично, і точно не сприяє інтеграції в місцеві громади. Але чи можна стверджувати, що всі маріупольці, чи навіть всі ВПО — незламні патріоти? Ні, не можна. Бо вони такі ж, як і мешканці будь-якого регіону: одні воюють за Україну, волонтерять та донатять, другі — “внє політіки” і для них головне, щоб війна обходила стороною, а треті (сподіваюсь, таких не багато) нишком дивляться в сторону Росії, Румунії чи Угорщини.

Нас ніхто не переміщав

Тема повернення українців в окупацію є дискредитуючою для країни, неприємною для влади і болючою для біженців, яких в наших країні сором'язливо називають внутрішньо переміщеними особами. Мені, людині, яка вже майже три роки має статус ВПО, ця назва віддає фарисейством і викликає обурення. Бо чому це я переміщена особа? Мене ж ніхто не переміщав, як і решту моїх земляків!

До речі, не всім тим, кому пощастило вижити під час атаки на місто та під час його облоги, вдалося самостійно “переміститися” до підконтрольної Україні території. Тому що не мали власного вцілілого автомобіля або разом з ним були знищені на шляху до вільної України — ви б бачили, скільки таких догоряло по узбіччях! Не змогли, бо мали дуже старих чи хворих родичів, які не здатні десятки кілометрів долати пішки, ще й по замінованих дорогах. Не поїхали, бо не потрапили в поле зору якихось сміливців-волонтерів або доброчинців.

Крім останніх на підконтрольну Україні територію маріупольців ніхто не переміщав. Ми, як могли, з відчайдушністю приречених на смерть намагались врятуватися самостійно. Тож, якщо по чесному, ми — справжнісінькі біженці і важливо, щоб це нарешті визнали в державі і наш статус відповідав істині.

Без ґрунту…

Але повернемося до головної теми: чому люди повертаються? Щоб на це відповіли так звані ВПО, якщо б їх спитали? Перш за все - неможливо роками існувати, мовби бовтаючись у повітрі, без житла, без планів на майбутнє, без надії. Коріння, з якими тебе вирвали з рідного ґрунту, всихає без живлення, бо так і не знайшлось іншого ґрунту, куди можна спробувати прорости.

Попрацювавши півтора роки в центрі підтримки переселенців “ЯМаріуполь”, я на власні очі спостерігала, як змінюється настрій у людей. В перший рік було дуже багато сліз, розповідей про те, хто що пережив і як врятувався, але була й віра в те, що місто обов'язково звільнять і ми повернемося додому.

Марина Анатолівна, 60 років: “Вірю, що скоро ми знову будемо в нашому рідному місті і відбудуємо його всі разом”.

Вікторія, 38 років: “Мрію якнайшвидше після звільнення відбудовувати Маріуполь. Чоловік за фахом – будівельник, я – інженер. Тож, сподіваюсь, буду корисною”.

Богдан, 43 роки: “Коли були в Маріуполі, ніхто не знав, що відбувається в країні. Хтось сказав, що Київ пав. Невідомо було, як вибиратися з цього пекла. Зібрав родину, батьків і на ледве “живій” машині попрямував до вільної України. Але ж вірю, що повернемось”.

Настя, 16 років: “Ми з мамою мріємо, що повернемось назад, готові навіть у наметі жити, поки місто відбудуємо”.

На другий рік щирий оптимізм замінився вдумливою надією.

Тетяна, 28 років: «Чого сумувати? Я – жива, я дихаю. Руки, ноги на місці, голова – теж! Планую повернутися в звільнений Маріуполь, хоча моя квартира вщент зруйнована. Краще в курені, але в рідному місті».

Надія, 33 роки: «Як я себе тут відчуваю? Як переселенка. Мені спокійно, але це не вдома. Тож, чекаю деокупації та повернення до Маріуполя».

Зінаїда Іванівна, 67 років: “Так скучила за домом! Маріуполь й досі часто бачу уві сні, іноді по три рази на тиждень. Але чи повернемося?”

На третій рік надії стало ще менше. До того ж багатьох підкосив, фінансово й морально, сюрприз від держави — значну частину ВПО лишили навіть мізерної допомоги, тих горезвісних 2 тисяч гривень щомісяця, які призначалися на оплату житла.

“Ви брешете!”, так відреагувала заступниця голови офісу президента Ірина Верещук. коли їй закидали, що цей фактор також вплинув на повернення в окупацію. Я розумію, що для деяких дуже успішних людей такі гроші - “мєлоч на проєзд”, але не для тих, які залишились без майна, мають не високу зарплату або пенсію і вимушені орендувати житло за ринковими цінами.

Чула, як одна жіночка в центрі “ЯМаріуполь” голосно рахувала: ”У мене середньостатистична родина — двоє дорослих та двоє дітей. Рахуйте: 2 + 2 тисячі гривень на батьків та 3 + 3 тисячі гривень на дітей - це 10 тисяч, значна частина квартирної оренди та, можливо, ще й комуналки. Те, що заробляли, витрачали на їжу та хоч на якийсь одяг та взуття. А тепер що робити? Або оренда, або їжа!”

В чергу до кращого світу

Є категорія ВПО, яку точно ніде і ніхто не чекає — це люди старшого віку. “Нам по 60 років, ми все втратили, часто хворіємо, грошей нема, ми нікому не потрібні”, - так з відчаєм в голосі казав не дуже старий чоловік, який прийшов до центру разом з дружиною. Та сумно кивала і тихенько втирала сльози. Я хотіла їх якось підбадьорити, тож намагалась навіяти віру у власні сили. Вони в мою щирість не повірили, мовчки розвернулися, взяли коробку з гуманітарною допомогою і пішли до виходу.

Чула як літні жіночки, виробляючи окопні свічки, жартували між собою з гіркою посмішкою:”Мабуть, багатьом було б краще, якщо б всі пенсіонери-ВПО депортувалися на інші планети або в кращий світ”. Питання: і що в цьому жарті є перебільшенням?

З ким би з маріупольських пенсіонерів я не розмовляла, майже кожний з сумом згадував про те, що перед виходом на заслужений відпочинок він, вона або подружжя “зробили гарний ремонт, обставили житло новими меблями, купили нову техніку, щоб відчувати себе на пенсії комфортно”. Зараз у них на схилі років не залишилось нічого. І якщо діти допомагати не можуть, що робити цим людям і на що сподіватись?

Можна деякий час жити в недоглянутій квартирі з меблями часів совка, можна навіть в старому гуртожитку, бо війна. Але не можна змиритися з тим, що саме так ти будеш жити до самої смерті. Багато хто не може і не хоче цього прийняти, тому приймають рішення повернутись, бо там, в окупованому місті, є свій дах над головою, якщо житло вцілило, а ще є своє ліжко, ковдра, чашка. А якщо пощастить, то й сусіди, з якими дружив багато років.

Хочу ще підкреслити, що більшість літніх ВПО працювати не може, і навіть не через вік, а через втрату здоров'я, бо те, що вони були вимушені пережити, запустило в організмах руйнівні механізми. Допитливим читачам раджу поцікавитись, скільки переселенців зараз хворіє на онкологію. І не тільки на неї. Якщо така статистика взагалі існує.

Тож, прошу кожного, хто готовий кинути каміння в сторону тих ВПО, хто намагається повернутись в рідні міста, хоч на хвилинку уявити себе, а краще своїх батьків на їхньому місті: ви дивом вижили, але тепер у вас немає нічого — ані житла, ані грошей, ані підтримки, ані уваги. А модна фраза “Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих” під час війни звучить цинічно і не по-людськи.

Бути чи не бути

Чула думки про те, що якщо ВПО не можуть нормально облаштуватись на підконтрольній Україні території, то замість того, щоб повертатися в окупацію, хай краще їдуть за кордон. Теза зрозуміла, але “закордон” не гумовий. В багатьох країнах вже серйозно заклопотані тим, щоб частину переселенців працевлаштувати, а решті створити умови або винайти мотивацію для повернення в Україну.

Тож, що робити ВПО? Тихо, скромно, непомітно всім вмерти, щоб не обтяжувати собою країну і весь світ? Чи, може, за майже три роки повномасштабної війни владі час нарешті продемонструвати свою ефективність?

Перш за все — забезпечити людей житлом. Так, ВПО мільйони, тож побудувати для всіх квартири неможливо. А добудувати недобудови? А відремонтувати всі приміщення, які роками стоять порожні? А відреставрувати усі занедбані до стану сараїв гуртожитки? І скільки ще потрібно часу, щоб хоч провести інвентаризацію потенційно житлового фонду?

Ну і щодо скандальної цифри - 150 тисяч тих, хто повернувся. Є думки, що ця цифра навіть занижена. І, до речі, — люди повертаються не тільки в окупацію, а й навіть на територію, де зараз ідуть активні бойові дії. В розбитий Бахмут повертаються, уявіть собі!

Харків'яни повертаються додому, хоч росіяни місто люто обстрілюють і ніхто не може бути впевнений, що не загине в будь-який момент. Маріупольська міськрада відремонтувала черговий гуртожиток у Дніпрі і маріупольці їдуть туди зі всієї України, хоч розуміють, що це небезпечно. Вимушені переселенці нагально потребують в задовільнені хоча б звичайних базових потреб: житло, робота, безпека. Як ми бачимо, перші дві іноді переважують навіть питання безпеки.

Статистика — дама підступна

За інформацією уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця, з березня по вересень 2024 року майже 300 тисяч українців знялись з обліку ВПО. “Загалом у березні в Україні налічувалось 4,9 мільйонів переміщених осіб, а наразі — близько 4,6 млн. Зменшення відбулося при тому, що зростає кількість переміщенні населення у зв'язку погіршення безпекової ситуації у прифронтових регіонах, а також масовою евакуацією населення”, - відзначив посадовець.

Тоді питання: якщо люди знімаються з обліку ВПО, куди вони евакуйовуються? Є тільки два варіанти: за кордон чи в окупацію. Між тим, з тими, що вибрали другий варіант, не все так просто.

“Коли ми оприлюднюємо статистику повернення в окупацію, треба поруч ставити і статистику про тих, хто зробив це тимчасово і потім повернувся в Україну” - зауважує волонтер, громадський діяч, колишній президент телерадіокомпанії “Маріупольське телебачення” Микола Осиченко.

“Жодна людина в цьому світі не знає кількості людей, які покинули цю територію, і які повернулись назад”, - впевнений колишній міністр тимчасово окупованих територій Георгій Тука.

Щоби називати цифри та проценти тих, хто повернувся, треба знати як мінімум, скільки взагалі людей врятувалось і скільки загинуло, - кажуть маріупольці. Але всі розуміють: реальна цифра щодо Маріуполя настільки жахлива, що влада не зацікавлена в тому, щоб її з'ясувати і оприлюднити.

І з кожним роком, місяцем і днем зробити це ставатиме все складніше. Бо навіть якщо колись ексгумувати братські могили, це буде тільки частина жертв. А скільки залишків людських тіл окупанти залили бетоном під фундамент нових будинків, скільки вивезли на смітники разом з рештками зруйнованих осель?!

Тож, статистика зараз може відпочивати, ми маємо справу тільки з більш-менш правдоподібними припущеннями.

А ось що дійсно потрібно робити, так це надолужити втрачений час та ресурси, щоб вимушені переселенці не відчували себе чужими і незахищеними у власній країні. І можливо тоді вони замість того, щоб спати і бачити уві сні рідні міста й села, вільні чи окуповані, нарешті знайдуть в собі сили для нормального життя.

Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, ВПО, Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)

--------------------------------------------------------------------------------------

ДО РЕЧІ

Внутрішньо переміщені особи (ВПО) почали повертатися на тимчасово окуповані росіянами території. Головною причиною є високі ціни на оренду житла.

Про це в інтерв'ю РБК-Україна розповіла доктор економічних наук Людмила Черенько.

"Що могли б краще робити на рівні держави? Звісно, є і реєстри втрат житла, і є програми компенсацій. Все це є. Але зараз називають страшні цифри, скільки людей повертаються на окуповані території. Це ж все в першу чергу через питання житла", - сказала Черенько.

На її думку, якби були використані на рівні кожного муніципалітету можливості надання хоча б тимчасового житла, цього не було б.

"Хоча б у вигляді гуртожитків. Сучасних, обладнаних. В першу чергу основна проблема внутрішньо переміщених осіб - це житло. Бо навіть ті, які змогли знайти роботу, нормально влаштуватися, у них все одно майже вся заробітна плата йде на оренду", - зазначила економіст.

Водночас вона наголосила, що не всі переселенці змогли влаштуватися, адже не всі працездатні. Зокрема, багато людей - пенсійного віку.

"Вони змушені повертатися, бо там є де жити, а тут це вимагає великих коштів. Громади є різні. Є маленькі, куди ніхто не хоче переїздити, де не влаштуватися на роботу. Це сільська місцевість. ВПО намагаються знайти більш-менш велике місто, де вони можуть реалізувати себе на ринку праці. А у великих містах, звісно, висока вартість оренди житла", - додала Черенько.