У ПЦУ планують отримати статус патріархату. Епіфаній розповів деталі

ДАЙ, БОЖЕ! /

У Православній церкві України планують отримати статус патріархату. Зараз церква перебуває у статусі митрополії.

Про це повідомляє офіційний сайт ПЦУ.

“Ми віримо і переконані, що пройшовши шлях утвердження єдності Православ’я в Україні та досягши визнання Томосу про автокефалію більшістю Православних Церков, ми матимемо всі підстави порушувати перед Вселенським Патріархатом питання про надання Православній Церкві України почесної гідності всеправославно проголошеного Патріархату”, – зазначають у ПЦУ.

“Але як не ставлять віз попереду коня – не можна, не довершивши перших завдань вимагати другого. Відтак не від гучних заяв і гасел, а від копіткої щоденної праці усіх нас, від збереження нами єдності й миру, залежить наближення часу втілення в життя ідеї всеправослано утвердженого Київського Патріархату”, – йдеться у повідомленні.

Очевидно, що окрім позитивного досвіду співпраці, наша Помісна Церква на жаль надалі стикається і з негативними проявами, в першу чергу – з боку Російської Православної Церкви та її представництва в Україні. В чому це виявляється – переконаний, що всі ви добре знаєте та відчуваєте, - зазначає настоятель ПЦУ Епіфаній.

Російська Православна Церква є однією з Помісних Церков, і саме як таку ми сприймаємо її – нашу Дочку, народжену від Дніпровської купелі через місіонерів, що проповідували Євангеліє, розійшовшись із Києва по всій Руси. Отже так само, як і з іншими Помісними Церквами, з цією Церквою ми бажаємо мати повноцінне спілкування, як автокефальна Українська Церква з автокефальною Російською Церквою.

В цьому питанні всім слід виходити з усталеної і незмінної нової канонічної реальності, яка з’явилася для України і Вселенського Православ’я завдяки належним рішенням Вселенського Патріархату щодо усунення задавнених несправедливостей, завдяки Об’єднавчому Собору, який сполучив до того поділене українське православ’я у єдиній Помісній Церкві, і завдяки Томосу про автокефалію. Ця реальність полягає в тому, що як кожна Помісна Церква має виняткову канонічну юрисдикцію на своїй території, так і Православна Церква України єдина має канонічну юрисдикцію для православних в Україні. Інші юрисдикції, в першу чергу Московський Патріархат, якщо і знаходяться тут, то всупереч канонам і звичайному порядку. А тому раніше чи пізніше всі повинні врегулювати своє положення, послідувати Томосу та з’єднатися з Православною Церквою України або отримати її згоду на певну форму своєї тимчасової присутності за ікономією.

Московському Патріархату слід полишити старі марні сподівання, що з плином часу або з допомогою сильних світу цього він зможе знову опанувати церковну владу над Україною, як сталося це у минулих століттях. Томос про автокефалію назавжди встановив, що Православна Церква України є однією з Помісних Церков у Диптиху Вселенського Православ’я, з відповідними обов’язками та правами. Серед цих прав – повноцінна участь у всеправославних зустрічах, нарадах та зібраннях. Слід підкреслити, що будь-які ініціативи з обговорення українських церковних справ без залучення Православної Церкви України – від початку приречені на неуспіх, а сподівання щось вирішити про нас без нас – марні. Перебіг і підсумки зустрічі в Аммані у лютому цього року ще раз це засвідчили.

Ми декларуємо бажання і готовність вести діалог з Помісними Церквами, які поки що не визначилися щодо визнання доконаного факту автокефалії Української Православної Церкви. Мета цього діалогу – створення умов для мирного співіснування усіх Помісних Церков. Сьогодні такий діалог може виглядати не дуже реалістичним – але хіба більш реалістичними виглядало три чи п’ять років тому те, що ми маємо як Помісна Церква зараз?

Тож вважаю, що зі свого боку ми повинні робити за настановою Писання: «Нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте у мирі з усіма людьми. Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12: 17-18, 21). Ми маємо робити те, що залежить від нас – а у всьому іншому будемо покладатися на благу волю і промислительну дію Божу.

Водночас слід розвіяти кілька міфів, які поширюються у середовищах супротивників Православної Церкви України та свідчать або про їхню заангажованість, або про недостатню освіченість. Цими міфами намагаються довести, що автокефалія ПЦУ нібито «не справжня».

Перше – щодо отримання Святого Мира від Вселенського Патріархату, обов’язок чого записаний у Томосі. Насправді наявність або відсутність власного виготовлення і освячення Мира жодним чином не обумовлює стан наявності або відсутності автокефалії. Адже низка автокефальних Церков, в тому числі найдавніших, отримують Святе Миро від Вселенського Патріархату, як от Єрусалимський Патріархат або Церква Кіпру. Цим підкреслюється не залежність, але єдність Церкви Христової, яка хоча і поділена за умовами світу цього на Помісні частини, але залишається Єдиною Церквою, єдиним містичним Тілом Христовим. Водночас у давній Київській Митрополії, яка була в складі Вселенського Патріархату, у Києво-Печерській Лаврі звершувалося варення і благословення Святого Мира – однак це не означало її автокефалії.

Святе Миро отримується Предстоятелем ПЦУ без жодних обмежень чи якоїсь відплати, лише за запитом і потребою. Так само і Предстоятель без всякої плати дає це Святе Миро єпархіальним архієреям. І як в УПЦ КП до 1998 р. вживалося Святе Миро, отримане від РПЦ, а не варилося своє, так і тепер ми можемо вживати раніше освячене в УПЦ КП та УАПЦ миро, де воно є і доки не закінчиться, так само, як і вживати Святе Миро, отримане від Вселенського Патріархату. Ставити зараз вимогу варити і освячувати Миро в Києві означає свідомо і без жодної практичної потреби підривати Томос про автокефалію, чого і добиваються супротивники ПЦУ, бажаючи його скасування чи відкликання. А якщо би Вселенський Патріархат сам не виконав власного зобов’язання давати Святе Миро – чого ми не можемо собі навіть уявити! – то наша Помісна Церква, як і всяка інша, зможе задовольнити власну потребу, жодним чином не порушуючи Томосу.

Другий міф полягає в тому, що через визнання юрисдикції Вселенського Патріархату в Діаспорі ПЦУ нібито відмовляється від православних українців, що проживають закордоном, і тому нібито є «неповноцінною автокефалією». Насправді наша Помісна Церква цілком може надавати духовенство або кандидатів для рукоположення, які би надалі несли своє служіння для українців закордоном, перебуваючи в юрисдикції місцевих ієрархів Вселенського Патріархату, але зберігаючи українську церковну традицію та братній зв’язок з ПЦУ. Більшість громад обрала саме такий шлях і більше того – ієрархи Вселенського Патріархату звертаються до нашої Церкви з проханням про надання кліриків та ставлеників для служіння таким громадам. Низка автокефальних Помісних Церков, в тому числі Патріархатів, діють так само – але ніхто на цій підставі не вважає за можливе піддавати сумніву їхній статус автокефалії.

Водночас щодо тих парафій у Діаспорі, які належали до УПЦ КП і не бажають втрачати єдність з ПЦУ, ми з літа 2019 р. знаходимося у процесі багатостороннього діалогу, відбулося кілька зустрічей на цю тему за участі представників Вікаріату в Америці, Вселенського Патріархату та ПЦУ. Спільними зусиллями ми шукаємо таку форму, яка задовольнить усі сторони, і я маю тверде сподівання, що саме через діалог, а не через ультиматуми чи демонстративне порушення умов Томосу, ми зможемо знайти рішення, які будуть найкращими. Через пандемію та неможливість нормального сполучення зі США низка кроків, які мали відбутися ще у березні, вимушено були відкладені, але і Вселенський Патріархат та його Американська Архієпископія, і Київська Митрополія, і Вікаріат в Америці працюють в одному напрямку та роблять практичні кроки, які наближають розв’язання питання.

Третім міфом є поширення думки, що автокефалія ПЦУ насправді є нібито лише кроком до прийняття нею унії з Римом. Так, справді слід засвідчити, що з Греко-Католицькою та Римсько-Католицькою Церквою в Україні у нас склалися добрі відносини, як і з низкою протестантських конфесій та з єпархією Вірменської Апостольської Церкви.

Однак ми не раз підкреслювали і знову засвідчуємо, що між Православною та Католицькою Церквою є догматичні відмінності, які є причиною відсутності євхаристійного єднання. Ми не хочемо ані перебільшувати, ані применшувати значення цих відмінностей – лише констатуємо факт їхньої наявності.

Наша Церква є помісною частиною Православної Церкви, в той час як Українська Греко-Католицька Церква і Римсько-Католицька Церква в Україні є частиною Католицької Церкви. Тобто якщо між ПЦУ та іншими Помісними Православними Церквами, зокрема тими, які поки що не мають з нею спілкування, є відмінність у юрисдикції, але немає відмінності у віровченні, то між ПЦУ та УГКЦ і РКЦ в Україні є відмінність і у юрисдикції, і у віровченні. Відтак питання, які нас розрізняють, виходять поза межі українського контексту і стосуються не лише наших відносин. Тому справа єднання усієї Православної та усієї Католицької Церков не має і не може мати локального позитивного вирішення.

Отже ми, маючи бажання і надалі підтримувати та розвивати добрі відносини з Українською Греко-Католицькою Церквою та з Католицькою Церквою в цілому, бажаючи співпрацювати у різних сферах, де це є можливим – питання загального єднання між Православною і Католицькою Церквою розглядаємо і будемо надалі розглядати лише і виключно у відповідності до православного віровчення та у згоді з іншими Помісними Православними Церквами.

Загалом слід підкреслити, що збереження міжконфесійного миру в Україні, недопущення розпалення ворожнечі та протистояння на релігійному грунті – важливе завдання для нашої Церкви, яка, будучи найбільшим релігійним об’єднанням, має і відповідний обов’язок перед суспільством. Майже 25 років ми маємо успішний досвід співпраці християн, мусульман та юдеїв України в рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Разом ми відстоюємо традиційні моральні та духовні цінності, захищаємо свободу віросповідання, як інституція українського громадянського суспільства турбуємося про добрий напрямок його розвитку.

В нових умовах ми успішно продовжуємо цю працю, свідченням чого є плідне головування Предстоятеля ПЦУ в Раді, яке припало на друге півріччя цього року і під час якого вже відбулася низка зустрічей, зокрема з Президентом, Прем’єр-міністром та Головою Верховної Ради України, а також з дипломатами країн «Великої сімки».


Більше новин по темі:
Коментарі: