Московська церква в Україні пішла в підпілля. Що відбувається?

Ми, експерти, теж відчуваємо нестачу інформації. Я думаю, що церква пішла шляхом — краще ніякої інформації, ніж інформація погана. Ні, дещо там відбувається. Наприклад, на сайті спілки православних журналістів, зрідка, я щось підчитую. Але ж розумієте, що, як-то кажуть, коло навколо цієї церкви поступово стискається. І якщо раніше були випадки одиничні — що той там колаборант, то зараз ми бачимо, що вони розкидані не лише тільки в тих регіонах, які тимчасово окуповані російськими військами, а прямо в самому серці України.

Про це в розмові з Радіо NV зазначила релігієзнавиця, доктор філософських наук, професор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України Людмила Філіпович.

Далі цитуємо публікацію NV:

Ось на Вінниччині настоятель храму УПЦ МП, який вихваляв терористів Захарченка, Гіві та Моторолу, отримав покарання у вигляді двох років позбавлення волі. Вінницька область, до речі, є фактично, заповідником Української православної церкви Московського патріархату. А що ви хочете, якщо їх 30 років виховували і готували до єдності із росіянами, із російським братським народом, із Руською православною церквою. У них в голові знаєте, своя, як-то кажуть, матриця вставлена, яку дуже важко хитнути навіть російсько-українською війною.

Вони, підживлюючись із російських джерел, продовжують співати арії про те, що у війні винувата Україна, що тут до влади прийшли сектанти, нацики, фашисти. Ну і росіяни глибоко переконані, що вони виконують вселенську місію — спасають український народ (правда, знаєте, методом його знищення) від впливів оцих націоналістів, фашистів, і сатаністів, у в тому числі. Російській церковній пропаганді все одно які аргументи використовувати для того, щоб налаштувати свій народ проти України, і щоб якось виправдати ту агресію, яку вони ведуть вже два роки. Треба ж шукати якісь аргументи.

От тепер вже ніхто не говорить про Велику Русь. Вони відмовилися від ідеї її відновлення. Тепер вони займаються більш глобальними проблемами. Як сказав Кадиров, «дешайтанізація», не просто де сатанізація, а «дешайтанізація» України. Ну вони достатньо, бачите, успішні, але виключно в головах у своїх православних совірників. Хоча в мене після того, як вони виправдовують цю агресію, велике запитання — а чи вони православні? Чи вони взагалі читають Біблію? Чи вони знайомі із заповідями Ісуса Христа, який закликав не вбивати, миротворити?

Росіяни переконані, що вони виконують вселенську місію — спасають український народ

Це морально важка ідеологічна тема. Тож перейду до справ більш приземлених. Має бути голосування в другому читанні у Верховній Раді по законопроєкту 8371. Він офіційно має назву Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій. Але в медіа і в народі його охрестили законом про заборону московського патріархату чи, як мінімум, про обмеження їхньої діяльності в Україні, залежно від того, які зв’язки з країною-агресором вони мають. От вже була заява, в тому числі від народних депутатів — Слуг народу про те, що таке голосування може відбутися вже у лютому.

Ми знаємо, що близько 1200 правок було подано до цього законопроєкту. Якщо ви не читали, то хочу сказати, що ці правки вміщаються на півтори сторінки тексту. В розмові з нами голова Державної служби з етнополітики і свободи совісті, пан Віктор Єлєнський, сказав, що там дуже багато було таких правок автоматичних, як то кажуть, ботівських. Комісія, комітет відповідний, це все розглядає. Є, каже, деякі правки дуже слушні. Ми ще не бачили на виході цього остаточного варіанту. Але йдеться, знаєте ж, не про знищення церкви, навіть не про припинення її діяльності. Бо якщо навіть повісити замок на храм, все одно люди будуть збиратися і молитися Богу. Йдеться про те, щоб структури московського патріархату перестали діяти на територію України. І мені здається, що це абсолютно об'єктивне природнє бажання, щоб у нас зараз тут не було тих структур, які поширюють не наші наративи, не наші ідеї. Оцей вінницький настоятель храму уявляєте яким сміттям забивав голову своїм прихожанам.

Тому ми ці структури маємо заборонити. Не саму церкву — тому що церква — це клір разом із мирянами. Ну як можна вісім тисяч парафій, які сьогодні числяться за цією церквою і точно не менше п’яти мільйонів прихожан, взагалі знищити? Вони ж все одно залишаться на цій землі, все одно будуть ці сільські храми чи міські храми, функціонувати. Але треба заборонити функціонування їх як структур, що належать до московського патріархату. Нехай вони відмовляться, нехай вони вийдуть прямо до своїх прихожан і скажуть: все, ми розірвали зв’язки, наших представників там немає ні в яких комітетах, ні в редакційних радах, ні тим більше в синодах. Бо що ми бачимо? Виходить календар на 2024 рік, і серед ієрархів Російської православної церкви, кого ми бачимо? Ми бачимо ієрархів української православної церкви. І таких випадків дуже багато.

Ще раз повернуся до того, з чого почала: у мене таке враження, що УПЦ МП пішла в підпілля, закрилася, закапсулювалася. Вона не хоче комунікувати ні з суспільством, ні, тим більше, із владою чи, наприклад, з представниками інших християнських церков. Одним словом, стала в позу ображеної дитини, яка чекає, коли батьки прийдуть у неї просити вибачення. Але це говорить про те, що церква дуже не гнучка, вона не динамічна. Вона думає, що такою позицією заслужить повагу з боку суспільства, мовляв, у нас скрєпи такі, що ми принципові, не йдемо на умовляння з боку цієї злочинної влади і так далі. Ну, не в цьому визначається місія церкви. Не в тому, щоб тупо стояти на якихось вже віджилих принципах. А треба подивитися навколо. Я це називаю принципом контекстуалізації. Ви маєте бути в контексті того, що сьогодні відбувається в Україні. А контекст має назву — російсько-українська війна.

У цей процес самоідентифікації включилися всі абсолютно релігійні організації, навіть мусульмани, навіть юдеї. Послухайте, вони стали такими українськими націоналістами, тому що розуміють — якщо сюди прийде «русский мир», то тут почнеться таке життя, як в Криму або на тих окупованих територіях, де діють закони Росії. А ми не маємо допустити утвердження таких режимів на нашій території, тому що Україна — це не Росія, як це пам’ятаєте, нагадав наш колишній президент. Ми принципово інша держава. У нас поважається свобода, поважається воля, у нас цінуються права людей, чого давним-давно в Росії вже немає. І за що стоять хлопці, вибачте, в тій жижі на фронті? От вони за це і стоять — за свободу, щоб бути незалежними від цих придурків, від цієї кліки, банди, яка зараз керує Росією.

Чому ж все-таки важко переконати багатьох українських громадян в тому, що не можна бути разом з московським патріархатом і переходити до ПЦУ. Тут декілька є причин.

Перш за все, психологічний фактор. Будь-яка людина віруюча, особливо в православній традиції, достатньо інертна. Це я не знаю, що має статися, щоб змінити таке уявлення — в цю церкву моя баба ходила, моя мати ходила, мене тут хрестили, вінчали і так далі. Люди взагалі не дуже відкриті до змін, особливо змін у свідомості. Ви розумієте, яку треба революцію пережити, щоб йти спочатку в одному напрямку, а потім все перевернути. Не всі здатні на такі революційні кроки. Тобто освіта має бути, бажання, якісь очікування від цих змін.

Другий момент, церковний. Церква — це організація, де існує дуже сурова внутрішня дисципліна. Тобто не так, як зайшов в мегамаркет, вийшов з мегамаркета. Там, вибачте, зовсім інші правила. Там струнка ієрархія, підпорядкування. Ти не можеш, наприклад, мати свою парафію, якщо не отримуєш антимінс від єпископа, який над тобою. Антимінс — це покривало на алтарі, на якому здійснюється приготування для євхаристії вина і хліба. Люди, які зараз в цій церкві, переважна більшість — це є не хто інші, як ті, хто виховувалися ще за тими правилами московських духовних шкіл. Більшість з них були рукопокладені в Москві або тут, але тими, які в Москві навчалися. Тобто це спадковість, і від неї відмовитися дуже важко. І економічний принцип. Ви що думаєте, що не підживлюють цих людей фінансово з Росії? Підтримують, без сумнів.

Ну, і можемо навести інший політичний момент. Ну, хтось же не погоджується, наприклад, з ідеєю незалежної і вільної України. Хтось хоче повернутися в Радянський Союз і чекає, коли нарешті возз'єднаються хоч би Білорусь, Росія і Україна, щоби стати знов єдиною союзною державою.

Для мене особисто найбільша цінність у житті — це свобода. І якщо люди цього не розуміють, ну, значить, вони так і закінчать своє життя, будучи в оковах цієї ідеології, цієї церкви, назва якій — «русский мир».

Повну версію інтерв'ю з Людмилою Філіпович слухайте на Radio NV