Як мешканка Мелітополя, виїхавши з окупації до Чернівців, знайшла на Буковині своє нове покликання. І змінилася сама...

Мешканка Мелітополя пані Олена, виїхавши з окупації до Чернівців, деякий час жила відокремленим від соціуму життям. А потім знайшла в себе сили на радикальні зміни: професію бухгалтера на психолога, звички пустельника на активне спілкування, людини, що має великі проблеми зі здоров'ям, на ту, яка повністю вилікувалась через спорт і відтепер допомагає іншим.

А ще Олена працює в структурі Міністерства у справах ветеранів України та трепетно чекає на повернення коханого чоловіка, який вже два роки зі зброєю в руках захищає Україну від загарбників.

“Ми жили садами і мандрівками”

Олена народилася в селі Георгіївка Мелітопольського району однойменної області. Тато працював зварювальником, потім пожежником, а мама була вчителькою, викладала біологію, хімію та німецьку мову. А ще була завучем школи, тож її професійні риси - суворість і схильність до неухильного дотримання правил впливали на сімейну атмосферу. Бо коли питаєш дорослу Олену, про що вона мріяла у дитинстві, жінка відповідає: “Ніяких мрій та бажань навіть згадати не можу. Я була школярка повністю забита на навчанні”.

Після закінчення школи Олена вступила до Запорізького національного університету, де отримала професію бухгалтера, яка її не дуже надихала, але була цілком практичною, і присвятила їй 15 років.

Життя Олени набуло несподівано чарівного імпульсу, коли приїхавши в туристичну поїздку на Прикарпаття, вона познайомилася в Яремче з чернівчанином Василем. Каже, після її повернення на Мелітопольщину, хлопець тут же поїхав слідом. З тих пір вони йдуть по життю разом, причому активно та щасливо. В родині двоє діток: донечка та син. Кожен з батьків налагодив свій бізнес: Олена вибудувала мережу в компанії “Оріфлейм”, причому так успішно, що ввійшла в ТОП-100 в Україні. А ще допомагала чоловікові в його справах — садівництві та бджолярстві.

“Наш яблуневий сад був для нас віддушеною. Ми купили для нього чотири гектари землі. Для чоловіка було особливо важливим мати власну ділянку, яку б він міг обробляти, косити траву, вирощувати яблука. А ще у нас були бджоли, 40 вуликів, кожен розмальований мультяшними героями.

Мені в кайф було збирати яблука та обрізані гілки, й спостерігати, як чоловік з сином займаються медогонкою. Бджоли були показником, що сад наш екологічно чистий. Ми не обробляли його отрутохімікатами і люди про це знали, тому навіть із Запоріжжя приїздили купувати яблука та мед, сік та дитяче харчування, яке ми виробляли. В майбутньому ще мріяли розвивати екотуризм та робити крафтові смаколики”.

Олена з Василем дуже любили бути на природі — працювати й відпочивати. Вони сім'єю багато мандрували, тільки з'являлась можливість, збирали все наявне туристичне спорядження, завантажували в авто і їхали до Голої Пристані чи Каховки, до Світловодська чи на беріг Азовського моря.

Для Олени море це особлива тема. Коли вона була дитиною, навіть не кожного літа мала можливість занурити в нього ноги, хоча Георгіївка розташована всього за сім кілометрів від Азовського узбережжя. Тож, коли вже дорослою Олена придбала авто, море для неї стало місцем сили, де вона не тільки могла викричати свій розпач, а й насолодитися спілкуванням зі стихією, поніжитися з сім'єю на ласкавому піщаному березі: “Ставили намет, діставали шезлонги, столики. Смажили картоплю на відкритому вогні, ночували на березі, зустрічали світанки. Суцільна радість і неймовірне відчуття свободи!”.

“Не могли повірити, що це надовго, щодня чекали на визволення”

Родина Василя та Олени Гаврилюків жила планами та мріями. З радістю зустріли 2022 рік. За словами Олени, то було найкраще новорічне свято в її житті. “Я була задоволена: у мене бізнес є, у чоловіка є, в квартирі ремонт зробили, нові меблі купили, навіть рушники під колір постільної білизни підібрали. Тепер можна і у відпустку до Туреччини в квітні їхати!”

Про можливість повномасштабної війни вони навіть не думали. Тож 15 лютого вклали всі наявні гроші у велику ділянку землі, але навіть документи на неї не встигли оформити. 21 лютого, забравши дитину з волейбольної секції у Мелітополі, Олена повернулась в селище Приазовське, де мешкала її родина, в похмурому настрої і з відчуттям тривоги. Після вечері запропонувала чоловікові з'їздити в один з мелітопольських супермаркетів за продуктами та заправити пальним машину. Той відповів, що все це можна зробити вранці.

Ще ранкова зоря не зійшла, а в Мелітополі вже бомбили аеропорт. Але Олена з родиною того не чули: вона спокійно готувала сніданок, чоловік збирався зі знайомим на обрізку саду. Поки той не зателефонував й сказав: “Який сад? Війна!”

Того ж дня і Мелітополь, і Приазовське, і рідна Георгіївка були окуповані.

П'ятиповерхівка, де на останньому поверсі родина мала квартиру, стояла майже на трасі і вони дві доби з відчаєм спостерігали як повз, день і ніч, йдуть колони ворожої техніки.

“Буквально над нашим дахом пролітали ракети. Проїхала ціла армада танків, Градів, БТРів. Ми розуміли, що все це горе націлене на Маріуполь та інші міста, які не чекають ворога з цієї сторони. Ми відчували страшенний стрес, а я ще й запитала у чоловіка по-дитячому: “Вони проїдуть і все?”, він подивився на мене і нічого не відповів”.

Життя стало стрімко мінятися. Хоч бойових дій тут не відбулося, війна відчувалася всюди. Як гриби після дощу повиростали блокпости. Доглянуте морське узбережжя заростало амброзією, бази відпочинку заселили російські підрозділи. Окупанти та їх подільники почали віджимати нерухоме майно, бізнес, автомобілі і все, що сподобається. Військові з автоматами ходили по квартирах й лякали місцевих. Люди, один за одним, стали зникати у підвальних катівнях.

При цьому багато хто, і родина Олени в тому числі, сподівалися, що все це ненадовго, що “ось-ось Кримський міст спалять і не сьогодні-завтра українська армія буде в Мелітополі”. Василь Гаврилюк намагався відволіктись від жахливої дійсності у своєму яблуневому садку.

А у вересні 2022-го, коли росіяни в Мелітополі стали готуватися до проведення так званого референдуму, та й побоюючись, що його можуть призвати до армії окупантів, вирішив терміново виїжджати до підконтрольної Україні території. На той час донька вже була в Чернівцях, а Олена вирішила з сином затриматись вдома, щоб підтримати батьків та приглянути за господарством.

Василь приїхав на батьківщину, прагнучи заробити гроші, щоб коли родина возз'єднається, було на що жити й орендувати житло. Але за декілька місяців його призвали до Збройних сил України і він вже два роки на фронті захищає державу. Олена вмовляла чоловіка, щоб не йшов у військкомат, поки не дочекається її приїзду, а він відповів: “Я не бігатиму від повісток. Як мені сидіти вдома, коли хтось інший повинен визволяти мою територію?»

Олена в окупації витримала ще рік, але з кожним днем відчувала, як над нею згущуються хмари. Майже на початку вторгнення двох її подруг зібрали на підвал, і коли за рік відпустили, одна вийшла з катівні божевільною, інша зразу ж наклала на себе руки. До того ж в в пам'яті закарбувалося, як ще наприкінці серпня 2022 року класна керівниця сина, вірна прихильниця Росії, почувши, що жінка не хоче, щоб її дитина вчилася в зросійщеній школі, сказала: “Олено Михайлівно, ви розумієте, що з вашою позицією вам краще поїхати?”

Пішла за здоров'ям й покликала за собою інших

Коли влітку 2023 року вона з дитиною нарешті зібралася до вільної України, оптимістично налаштований сусід спробував її відмовити: “Навіщо ти їдеш? Через пару тижнів тут будуть наші!” Але 1 червня о 5-й ранку вона рушила в дорогу.

“Вже майже поруч з Сумами ми з сином мріяли: “Уявляєш, приїжджаємо, а тут вже перемога! Навіть коли дісталися Чернівців, я до кінця не розуміла ситуації, все сподівалася на диво і навіть якийсь час не діставала з машини усі речі”.

В Чернівцях Олена тривалий час знаходилась в своєму закритому світі. Ні з ким не спілкувалася, поняття не мала про гуманітарку та хаби для переселенців. Син з осені пішов в місцеву школу, а вона онлайн працювала в Оріфлеймі та майже нічого не знала, що відбувається в соціумі. Єдине — шукала можливості підтримати своє здоров'я, бо мала проблеми зі спиною, які з'явилися давно, після років активних занять фітнесом. “Я не одна така, хто нашкодив собі через те, що не маючи міцного м'язового корсету, великими навантаженнями робили шкоду хребту та колінам”.

Років 15 тому, коли Олена дотренувалася майже до інвалідності, одна масажистка порадила їй тягати залізо в спортзалі, але під наглядом професійного і зацікавленого тренера. Тоді жінці це дуже допомогло, але яких тренерів вона знала в Чернівцях?

Олена знайшла іншу панацею — скандинавську ходьбу, про яку чула як про дуже класний спосіб турботи про здоров'я. В Чернівцях цей вид спорту був тоді повністю відсутній і вона почала навчатися онлайн в Українській школі оздоровчої скандинавської ходьби Ігоря Єфименка, яка діє вже 20 років. По закінченню успішно здала екзамени й отримала відповідний сертифікат і головне - ефективність занять доволі швидко відчула на собі.

А через деякий час до неї зателефонували представники Державного соціального проекту Президента України “Активні парки” і запропонували очолити в Чернівцях клуб скандинавської ходьби. Олена погодилась, отримала форму, палки, необхідну екіпіровку і почала шукати перших адептів.

Запросила на сканді-ходьбу декілька своїх знайомих, роздала їм палки. Після перших занять дуже переймалася, що більше вони не прийдуть. Але прийшли, а сарафанне радіо привело ще й інших. Потім інформацію про зайняття сканді-ходьбою самі ж відвідувачі розмістили в соцмережах на каналах для переселенців.

“Починалося все в парку “Жовтневий”. Першим до мене прийшов 73-річний чернівчанин Віталій. Другою була дуже спортивна та молода Марія. За ними й інші. Ми збиралися на лавочці біля готелю “Черемош”, йшли до флагштока й назад. Розповідаючи людям про скандинавську ходьбу, я завжди робила акцент на здоров'я, на те, як добре вона впливає на серцево-судинну систему, опорно-руховий апарат, на нормалізацію тиску та ментальний стан. Я вилікувалась, і я хочу, щоб й всі інші були здорові”.

Про цю частину свого життя Олена розповідала, коли ми з нею сиділи на трибунах стадіону “Буковина”, а внизу збиралися усміхнені люди зі скандинавськими палицями в руках. Хвилин за десять під керівництвом своєї улюбленої тренерки вони вишикуються на розминку, а потім, намагаючись ретельно дотримуватися техніки, підуть доріжкам стадіону.

“У наших “скандинавів” різний вік. Ось бачиш ту юну дівчину? То Катя, їй 22 роки. Про Віталія ти вже чула, він цією ходьбою живе. А минулого літа нас сумлінно відвідувала 82-річна Ірина, навчилася не тільки ходити, а й руки підіймати, прокручуючи в суглобах.

У нас багато не тільки ВПО, а й місцевих. Як ось пані Тетяна, яка прийшла, навіть опираючись на паличку, тому що після операції почула від лікарки: “Скандинавська ходьба - то ваше спасіння”. Тож жінка відкладала свою паличку, брала скандинавські і робила з ними перші кроки. А тепер вже взагалі ходить повноцінно. Мені дуже радісно спостерігати, як міняються наші люди — фізично й ментально. Деякі вже займаються самостійно, на їх місце приходять інші і я завжди всім рада”.

“Чоловік мені каже: в Чернівцях ти знайшла своє коріння”

В 2023-му році Олена відкрила для себе не тільки нову спортивну діяльність, а й нову професію — почала вчитися на психолога в Мелітопольському державному педагогічному університеті імені Богдана Хмельницького, який релокований в Запоріжжя. Бо хотіла стати військовим психологом і працювати на фронті, допомагаючи хлопцям, побратимам чоловіка. Але Василь був проти, бо прагнув, щоб дружина залишалася в безпеці.

Тож, паралельно з навчанням в МДПУ Олена пішла до Чернівецького національного університету на міжнародний курс психотерапії «Teddy bear therapy» під кураторством керівниці кафедри практичної психології Валентини Радчук. Зараз продовжує там здобувати знання, вже маючи диплом магістра мелітопольського університету.

А до цього в квітні 2024 року жінка ще й закінчила курси помічника ветеранів, бо прагнула працювати у ветеранській спільноті. Подала у вересні резюме на посаду фахівця з супроводу ветеранів, демобілізованих осіб та членів їх сімей при комунальній установі “Чернівецький міський центр соціальних служб”, а у листопаді її запросили на комісію від Міністерства у справах ветеранів України.

Тож, вже пів року вона надає допомогу ветеранам, родинам загиблих з отримання відповідного статусу, грошових виплат, відновлення втрачених документів, встановлення інвалідності. А ще надає психологічну допомогу, бо саме фахівці Мінвету - перші, до кого звертаються люди після отримання сповіщення про загибель рідної людини або про зникнення безвісті.

Вже рік Олена входить до Ради з питань ВПО при Чернівецькій обласній держадміністрації. Познайомилася з ветераном із Запоріжжя Олександром Кошевим, головою обласного ветеранського хабу.

“Ми з ним допомагаємо хлопцям робити бізнес, я пишу їм грантові заявки, а вони, коли отримують гроші і реалізують свої проекти, беруть на роботу ветеранів. У всіх різні потреби: один хоче відкрити щось своє, другий - бути найманим співробітником, третій мріє займатися адаптивним спортом. Ми підтримуємо всіх, а ще організовуємо мандротерапію, виїзди на природу. Ось були у Виженці, підіймалися в гори, а на днях в Чернівцях наші хлопці брали участь у Всеукраїнському кубку по мотокросу”.

Коли я вголос дивуюсь надзвичайної енергійності та активності Олени, її невгомонному прагненню допомогти всім, жінка зізнається: “Займаючись цим, я не тільки роблю добрі справи, а й відволікаюсь від думок про дім, про море, про друзів. Знаю, що в моїй чудовій квартирі зараз живуть російські військові, що у нас забрали наш улюблений яблуневий сад, пасіку, гараж і ретельно підібране спорядження для щасливих сімейних відпочинків, геть усе. І я не хочу навіть знати, хто з моїх знайомих до цього причетний. Життя триває, мій чоловік захищає Україну, а я хочу принести якомога більше користі суспільству.

Майже всі проекти знайшли мене випадково, як і все, що відбувалось у Чернівцях. Тому мій чоловік каже, що саме тут я нарешті знайшла своє коріння”.

Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, ВПО, Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)

Усі світлини любязно надані редакції пані Оленою