Слід усвідомити, що постачання від США зброї, розвідінформації, послуг Старлінку в будь-якому разі скоро припиняться - військовий експерт Євген Дикий

Військовий експерт, ветеран російсько-української війни Євген Дикий переконаний, що невдовзі постачання від США зброї, розвідінформації, послуг Старлінку від США в будь-якому разі скоро припиняться. І це - лише питання часу, оскільки на це є серйозні причини.

Про це Євген Дикий написав на своїй сторінці у Фейсбук. Пропонуємо вашій увазі цей допис.

Ну що, мої котики та зайчики, вітаю всіх у перший день четвертого року великої війни (він же четвертий день одинадцятого року війни «всіх масштабів»

Ми далі продовжуємо проходження квесту, де нагородою за кожний пройдений рівень та за всіх подоланих монстрів стає вихід на наступний рівень – де монстрів набагато більше, і вони ще прокачаніші

Вау, українці! Ви витримали три роки війни, яка поступається лише Другій світовій? Ви герої! Фанфари… А тепер – призова гра: на два фронти!

Волею Трампушкі та мудрого американського народу ми за один день 20 січня перенеслись із умовного 1943 року – дуже тяжкого, де ще все було 50 на 50, напруження сил сягало максимуму, але ж і ворогу так само було непереливки, і перспективи перемоги хоч і дуже нескорої, ще ні разу не гарантованої, але все ж вимальовувались – до такого ж умовного 1939-го, коли Гітлер та Сталін схилились над картою Європи, доброзичливо посміхаючись одне одному…

Цю аналогію варто тримати у голові зокрема всім нашим мудрагелям, які від відчаю у новій жахливій реальності кидаються у віктімблеймінг, та шукають «що ж ми робимо не так, що Трамп з нами так розмовляє?», «Яку тональність підібрати, щоб воно нас почуло?», «Негайно міняємо переговорника, бо цього Трампушка не любить». Яку б тональність не обрали Польща та країни Балтії у 1939-му, і кого б не визначили переговорниками – це ні на що не впливало, бо Гітлер та Сталін говорили не з ними, а між собою.

Не ми зробили Трампа, Маска та інших п*твор такими, якими вони є, не в наших силах змінити їхній світогляд. Звинувачувати Україну у втраті підтримки США – такий само шкідливий абсурд, як звинувачувати Україну у тому, що Путін почав вторгнення.

Домовитись з Трампом неможливо з тої самої причини, з якої нереально було домовитись із Пуйлом. І так само, як люди, які йшли до влади на звинуваченнях попередників у «недоговороздатності» та «небажанні закінчити війну», були вимушені очолити спершу цю саму війну, а потім її незрівнянно масштабнішу фазу, так само і нинішні мудрагелі – «давайтевжепідписатори» будуть жорстоко заземлені «@РіалДональдТрампом».

Ми не в силі повернути підтримку Штатів, бо вона втрачена через засадничі причини. Політика Трампа та трампістів не хаотична та імпульсивна, вона цілком цілісна та ціннісна – тільки от цінності у них співпадають із цінностями Пуйла та рашки, а не із нашими. Це фундаментальна база нової реальності, яку ми не змінимо.

І саме тому слід усвідомити, що постачання зброї, розвідінформації, послуг Старлінку в будь-якому разі скоро припиняться, точно так як вже безповоротно припинилась фінансова підтримка.

Нова американська влада ХОЧЕ все це припинити, і знайде для цього будь-який привід – не надра так вибори, не вибори так «корупцію», не «корупцію» так «змову із Байденом», – бо коли брехливим покидькам потрібно обґрунтувати якусь чергову підлоту, вони завжди легко сконструюють таку «постправду», яка виправдає все що їм потрібно, та покладе провину на їхніх жертв. «Фокс Ньюз» вміє випікати «розіп’ятих хлопчиків» не гірше за «рашу тудей».

В цій ситуації від нас залежить не те, чи припиниться американська допомога – точно припиниться, без варіантів – а декілька інших речей:

- Чи вирішимо ми, що без цієї підтримки ми приречені на поразку і слід чим скоріше підписати капітуляцію, як це пропонує нам Трамп?

- Чи будемо ми настільки дурними та наївними, що перед гарантованою втратою допомоги прогнемось під зухвалі вимоги вже колишнього союзника та погодимось що ми фактично платимо йому контрибуцію, яку в нормальному світі накладають переможці на сторону, що програла?

Друге питання мабуть потребує пояснення. Так звана «угода про надра» в жодній із версій НЕ містить жодної гарантії нашої безпеки від продовження агресії росії, як прямо зараз, так і в майбутньому. Вона НЕ містить навіть зобов’язання продовжити військову допомогу, яку надавала попередня адміністрація, там взагалі ні слова про майбутнє. Ця угода визначає, що за надану раніше безповоротну (!) допомогу ми тепер стаємо винні, притому винні в декілька разів більше, аніж сума отриманої нами безповоротної допомоги.

Там ні слова нема про те, про що говорять трампісти, шарєстовічі та хохли-трамполизи: про нібито зобов’язання інвестувати в Україні (хай би і під контролем Штатів) отримані від наших надр кошти. Замість цього там лише допускається така можливість (!), виключно на розсуд самих американців, які є нероздільними власниками всього, що ми їм «завинили».

За цинізмом та ступенем «розводняка» ця «угода» є гідним продовженням Будапештського меморандуму. Однак тоді ми були наївною новонародженою державою, яка вірила в міжнародне право, дослухалась «дорослих» партнерів, та намагалась бути «святішою за Папу». Ми заплатили страшну ціну за тодішню наївність, тож якщо зараз підпишемо нову версію мега-розводняка, від дуже відомого як у бізнесі так у політиці рудого кидали, то напевно дійсно заслуговуємо того ставлення, яке цей кидала щодо нас демонструє.

Ну а у випадку, якщо на попередні питання ми дамо негативну відповідь, головним питанням стане наступне: що і як ми робимо, щоб чим швидше підготуватись воювати без колишнього головного союзника.

Якщо продовжувати аналогію із 1939-м, то з суто військової точки зору ми все ж не у становищі Польщі, до якої два агресори могли одночасно почати фізичне вторгнення. Трамп – союзник Кремля, але він фізично не кине війська атакувати України із Заходу; все, що він може – позбавити нас допомоги та створити росії режим максимального сприяння. Тож ми швидше у положенні Фінляндії, яку покинули напризволяще, однак географічно вона відбивала навалу лише зі Сходу, а на Заході мала спокійний тил у вигляді нейтральної Швеції, через яку доправлялись усі необхідні товари. На щастя, за нашим західним кордоном починається ЄС, а не США

Фіни тоді не підкорились спільній волі двох диктаторів, і їхня воля до життя виявилась сильнішою.

Ми так само виявили волю до життя у 2004, коли нас намагались приборкати умовно «м’якою силою», в 2014-му, коли сила щоразу, рівень за рівнем, ставала все брутальнішою та брутальнішою. Ну а у 2022 наша воля до життя виявилась тим неврахованим жодним іноземним аналітиком «Х-фактором», який переламав не лише план «СВО», але разом із ним весь хід історії 21 століття.

Питання – чи зберегли ми цю волю до життя зараз, після трьох років виснажливої боротьби, та після всіх наших болісних втрат? Від відповіді на нього знову залежить навіть не те, яким буде наше майбутнє, а те чи буде воно у нас взагалі. І дати цю відповідь треба вже тут та зараз.

Об’єктивно нема нічого, що б робило втрату американської допомоги для нас фатальною. Без неї буде тяжче аніж із нею, набагато тяжче. Але аж ніяк не безнадійно.

Наша армія зараз, при всіх складнощах постсовкового командування та кризі поповнення (яку створили ми у тилу), все одно незрівнянно сильніша за будь-яким виміром, аніж була три роки тому. Рашка ж навпаки – незрівнянно слабкіша, так само за будь-яким виміром.

У нас лишаються наші європейські союзники, в першу чергу Британія, Франція та Нордичні країни (а судячи з результатів вчорашніх виборів, також Німеччина).

Але набагато важливіше, що у нас лишаються дуже значні досі не використані власні резерви та ресурси – людські, фінансові, технологічні, промислові.

Так, воювати і перемагати без американської допомоги, і водночас зберігати той рівень тилового комфорту, яким ми себе розбалували, напевно не вдасться. Доведеться і правильну мобілізацію людей нарешті налагодити, і дуже сильно переглянути пріоритети наших видатків.

На фронті та в управлінні військами також доведеться шукати ще більше асиметричних та креативних рішень, якими компенсувати «масово-габаритні» переваги ворога.

Все це буде некомфортно і важко, але це – єдиний шлях до виживання та перемоги.

Поки я пишу цього довгочита, одні люди вже працюють над заміною зв’язку від Ілона, інші опрацьовують отримання розвідданих з альтернативних джерел, ще хтось налагоджує випуск на жаль поки що не ракет до «Петріотів», але принаймні 155-мм снарядів. В цей самий час наші «дальнобійники» визначають черговість прильотів по російських заводах, а кращі бойові командири без відриву від боїв переформатовують армію на нову корпусну систему, запозичену у наших тепер вже колишніх союзників. Ми здатні дуже багато на що – коли у нас вистачає волі до життя, до боротьби, волі до перемоги.

І саме ми, і ніхто окрім нас, маємо зараз сказати і Трампу, і нашій владі: ні, ми не капітулюємо. Ми не підписуємо ніяких кабальних угод з «розводящими», тим більше – ніяких угод про передишку для рашки.

Трамп хоче допомогти Пуйлу перемогти? Це його право, але ми йому в цьому не помічники. Ми обираємо Свободу та перемогу над Злом, а шлях до цього – точно не через прогин під вимоги Зла.

Ми вже робили таке, і так само довкола скиглила купа слабкодухих, які не вірили в нас, та схиляли на шлях угодовства. Життя показало, що праві були ми, «радикали», «маргінали» та «екстремісти», із нашою волею до життя, а не вони із їхніми фальшивою «мудрістю», облудним «реалізмом» та «раціоналізмом».

Тож, мої котики та зайчики, із третьою річницею початку нової глави у історії людства, і з першими днями нового розділу в цій главі велкам на новий левел нашого тяжкого, але переможного квесту

Приготуйтесь, монстрів буде багато – але серед них жодного безсмертного. Три роки тому все було значно гірше, але ж ми таки там де ми є – а отже, на шляху до нелегкої, та все ж досяжної перемоги.

Слава Україні.