«Путін думає, що він — Петро I»: Олександр Геніс про імперську хворобу рф та колективну відповідальність росіян

Відомий письменник та есеїст Олександр Геніс в інтерв'ю журналісту Муміну Шакірову для Радіо Свобода детально проаналізував витоки російської агресії, природу путінського режиму, а також пояснив, чому розплата за війну в Україні є історично неминучою для всього російського суспільства.

За словами Геніса, який з лютого 2022 року живе з постійним «відчуттям катастрофи», війна проти України — це одночасно і продовження радянської імперської травми (агресії в Угорщині 1956 року та Чехословаччині 1968 року), і нова історична хвороба, викликана патологічним комплексом меншовартості.

Глухий кут російської ментальності: «географія» замість ідей

Олександр Геніс переконаний, що сучасна Росія є лише «недоімперією», оскільки справжня імперія не може існувати без масштабної ідеї.

За його словами, “російська імперськість” тримається на хибному переконанні, що наявність колоній робить державу важливішою. Водночас увесь західний світ давно і з легкістю відпустив свої колонії, усвідомивши їхню непотрібність.

Також величезною проблемою російської свідомості есеїст називає звичку мислити суто просторовими категоріями. Росіяни дивляться на карту і вимірюють свою велич територіями, а не рівнем розвитку.

На відміну від німців, які переосмислили та вилікували свою історичну травму після Другої світової війни, Росія цього не зробила. Сьогоднішня модель поведінки РФ у світі описується одним деструктивним принципом: «Якщо нас не люблять, нехай бояться».

Феномен Путіна: тиранія ресентименту без харизми

Аналізуючи особу Володимира Путіна, Геніс відмовляє йому в будь-якому масштабі чи харизмі, притаманній диктаторам минулого.

Дрібна особистість при владі: Письменник називає Путіна «абсолютно бездарною» та «дрібною» постаттю, яка не має жодної власної ідеології. На відміну від Гітлера чи Франко, у Путіна є лише миттєві реакції на зовнішні події та єдина мета — зберегти своє крісло за будь-яку ціну. Все оточення просто підігрує йому заради фінансової вигоди та можливості красти.

Мстивість як головна риса: Якби Геніс писав сценарій про російського диктатора, його ключовою «живою» рисою він зробив би мстивість. Письменник зазначає, що ресентимент (відчуття образи та прагнення помсти) — це саме те, що штовхає людей у фашизм.

Наслідування Петра I: Письменник зауважує, що Путіну байдуже до людських життів. Він отримує задоволення від влади і вірить, що «рятує Росію», намагаючись наслідувати Петра I. При цьому диктатор ігнорує історичний факт: свого часу Петро I «ополовинив країну», займаючись своєю версією європеїзації.

Стійкість режиму: Путінський режим залишатиметься агресивним до самого кінця. У створеній мафіозній системі той, хто відступає — програє і миттєво знищується, тому загроза для сусідів Росії (Польщі, Латвії, Литви та Естонії) є постійною.

Постмодерністська пропаганда та «нові тихі»

Високу ефективність кремлівської пропаганди Геніс пояснює тим, що вона є втіленням «постмодернізму в дії». Російські технологи навчилися майстерно змішувати політику з брудними плітками, масовою культурою та жовтою пресою (коли новини про війну в Україні подаються в одному блоці з вигаданими історіями про «жінку в обіймах крокодила»). Головний посил цієї пропаганди до росіян: «Вас ніхто не любить, ви нікому не потрібні, але нехай вас бояться».

При цьому письменник розділяє російське суспільство на кілька категорій:

Співучасники: Ті, хто вірить пропаганді та підтримує Путіна, є прямими співучасниками його воєнних злочинів.

«Нові тихі»: Люди, які пішли у внутрішню еміграцію та мовчать, щоб зберегти здоровий глузд. Вони ненавидять владу, але не виявляють це відкрито. Геніс порівнює їх із радянською інтелігенцією часів застою, чий прихований ресурс опору згодом дав Росії 30 років свободи під час Перебудови.

Колективна відповідальність: розплата неминуча

Олександр Геніс чітко розмежовує юридичні та історичні поняття, але зазначає, що наслідки відчують усі. Колективну вину не можна нав'язувати кожному, адже винуватців визначає суд в індивідуальному порядку. Проте колективна відповідальність є абсолютно неминучою.

«Просто тому, що ми говоримо російською, ми вже колективно відповідаємо за всі ці злочини... Це може здаватися нечесним, але що вдієш? Я вже не кажу про репарації, які німці, між іншим, платили десятки років після війни. Все це чекає на російський народ», — підсумував есеїст.