Оксана Драчковська: "Жінки готові йти у владу. Просто їх там не дуже й чекають"

СВЯТКОВИЙ ЕКСКЛЮЗИВ /

Оксана Драчковська – відома українська письменниця, журналістка, громадська діячка. Її п’єса «Різдво» здобула перемогу в Міжнародному літературному конкурсі «Коронації слова», а книга «Зайчик-Нестрибайчик і його смілива мама» увійшла до списку премії «Дитяча книга року ВВС» та отримала головну нагороду Львівського форуму видавців Best Book Award у номінації «дитяча література». Загалом, щоб розповісти про всі перемоги та відзнаки, потрібне окреме інтерв’ю.

Як мама особливої дитини – 11 річного Назарчика, чернівчанка щодня виборює право на доступність міста для кожної людини.

Після місцевих виборів Оксана Драчковська стала членкинею виконавчого комітету і тепер ще більше працює над розвитком Чернівців. Спілкуємося про письменницьку і громадську діяльність, перший творчий вечір, політику, гендерні стереотипи й просто – про життя.

– Пані Оксано, як ви стали письменницею? Коли зрозуміли, що будете писати книжки?

Творчість завжди зі мною. Недавно розповідала, що тільки зараз почала писати вірші. Але я забула, що в початкових класах написала кілька віршів! І навіть згадала кілька рядків з одного із них. Така чудернацька штука пам’ять. А замислювалася над тим, що мені варто писати, десь у старших класах. Побачила, що в мене класно виходять твори, могла писати легко та багато. Також вчителі говорили, що слово це моє і треба з цим працювати. Так я пішла в журналістику. А вже з журналістики в літературу підштовхнув піти Василь Кожелянко. Казав, що мені варто писати художні тексти. Коли я поїхала в Іспанію, на заробітки, кілька разів там перечитувала його автобіографічне оповідання «Чайна ейфорія». І тоді остаточно зрозуміла, що помилялася в головному.

Чому я до того не наважувалася йти в літературу? Бо вважала, що треба приходити з якимось новаторством, так наче винайти щось нове. Просто писати, як всі, не бачила сенсу. Але, читаючи Кожелянка, зрозуміла, що головне не новаторство, а душа й пережиті почуття, які ти можеш вкласти у текст. Так почала записувати заробітчанські нотатки. Потім вони стали першою повістю «Нянька-Ненька».

– Як пригадуєте той період, коли поїхали в Іспанію?

Це був дуже щасливий, цікавий період. Я це називаю «трудовим туризмом» і завжди всім, хто хоче пізнати певну країну, кажу, що найкраще жити там у реальних умовах. Тим більше в умовах виживання, як от ми були з чоловіком.

– Скільки часу були в Іспанії?

Недовго, трохи менше як рік. Це був надзвичайний досвід. Коли ти без знання мови опиняєшся в реальних умовах і тобі треба працювати, розуміти інших. Це був саме вихід із зони комфорту, про який зараз дуже модно говорити. Але тоді я не знала цього терміну. Такий екстрим є дуже корисним для власного розвитку. Хоч й важко фізично працювала, я все одно була у дуже хорошій інтелектуальній формі. У мене було багато творчих ідей. Якось говорили про це із Василем Кожелянком. Він також любив фізично працювати й казав, що це ж очевидно: коли в тебе тіло в тонусі, то й інтелектуальна форма є хорошою. Це все пов’язано. Мозок отримує хороше живлення, і ти щось придумуєш, працюєш повноцінно інтелектуально.

– Нещодавно відбувся ваш перший творчий вечір. В умовах карантину, наживо доторкнутися до високої культури, є надзвичайно цінно. Які у вас враження після зустрічі з читачами?

Найперше я щаслива, що вдалося реалізувати цей задум. Рада від того, що чую багато позитивних відгуків. І не тільки по словах, але й по емоціях глядачів бачила, що вони задоволені й набралися хорошої, творчої енергії. В умовах карантину люди спраглі таких подій, і все сприймалося не поверхнево, а справді душею. Цей захід відкрив у мені режисерські здібності, про які й не здогадувалася. Сама написала сценарій цього вечора, сама вирішувала, яких виконавців запросити, й вийшло сценічно гарно та динамічно. Тож якщо трапиться нагода, буду займатися подібними заходами.

– Коли вам найкраще пишеться?

Вночі. Я так звикла, постійно писала вночі. А по-друге, у мене такий спосіб життя. Вдень зайнята дитиною, а коли Назарчик спить, можу вже попрацювати.

– Важливим для письменника є й душевний стан?

Звісно, коли він дуже важкий, то, чесно кажучи, писати неможливо. Пам’ятаю, коли важко переживала після народження Назарчика всі його діагнози, проблеми зі здоров’ям, взагалі нічого не писала. Роками не писала жодного рядочка. А коли є дійсно позитивний стан, енергія, і сили щось робити, тоді добре пишеться.

– Редактор БукІнфо Сергій Зарайський попросив цілком серйозно запитати, коли ви розпочнете роботу над українським «Гаррі Поттером»?

Не знаю хто є українським Гаррі Поттером (сміється, - авт). Може наш Зайчик-нестрибайчик і є Гаррі Поттер. Між іншим, він продовжує свої пригоди. Зараз працюємо над написанням другої частини, яка називається «Зайчик-нестрибайчик подорожує». Наш герой вже виріс на кілька років. І хто зна, можливо в процесі еволюції він перетвориться на чарівника і стане українським Гаррі Поттером.

– Книжка «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама» стала відомою всій Україні та без сумніву допомагає долати бар’єри нерозуміння інакшості. Які відгуки отримуєте від читачів?

Мені здається, що все йде так, як задумано. Відгуки продовжують надходити з різних міст і сіл України. Читачі діляться враженнями, публікують в мережі фото, відео. Буває, що хтось шукає таку книгу. Нещодавно піар-менеджерка видавництва «Чорні вівці» Лілія Шутяк позначила мене у дописі, де молода мама шукала книгу про толерантність, про те, як сприймати інакшість. І, звичайно ж, ми порадили «Зайчика-нестрибайчика». Ця книжка заохочує до толерантності.

Якось я для себе відкрила, що однолітки моєї дитини зовсім нічого не знають навіть про існування таких дітей. Не кажучи вже про їхнє життя й особливості. Мені здалось це неправильним і я вирішила, що треба їх знайомити із цим аспектом життя. Також приємно, що книга вийшла дуже якісною.

Насамперед завдяки моїй племінниці, ілюстраторці Оксані Драчковській, яка днями увійшла у шортліст Болонської виставки ілюстраторів і тепер є однією з найкращих ілюстраторів дитячої літератури у світі. Тож книжка отримує нагороди та відзнаки і як видавничий продукт, не лише як соціальний проєкт.

– Як бути королевою слова у Чернівцях? Цьому підтвердженням є не тільки ваш чудовий стиль та завжди актуальні книжки, але й те, що ви найтитулованіша письменниця у нашому місті.

Я не відчуваю себе королевою слова. Не тому, що я скромна. Просто навіть коли замислювалася над організацією творчого вечора, мала сумніви. Бо навіть у Чернівцях є письменники, які більше достойні проводити вечори й отримувати шанування. Зрештою, у мене зовсім не багато виданих книг. Але потім я задумалася: і справді нагород та призів є багато. Мабуть, я пишу хоч і небагато, але, що називається, в точку.

– Ви багато років працюєте над тим, щоб Чернівці були доступними для всіх. Що не вдалося зробити із того, що планували?

Легше сказати, що вдалося зробити. І то завдяки великим зусиллям. Так не має бути. Потрібно, щоб працювала система. Коли йдеться про приватний бізнес, заклади вкрай рідко створюють доступність. Хоча буває, що зробити це не складно. Доводиться точково працювати, пояснювати, просити. А законних важелів у цьому напрямку немає. Лише коли йдеться про новобудови, там уже законодавство змушує дотримуватися Державних будівельних норм і, відповідно, вимог доступності.

– Які ставите перед собою цілі на період роботи у виконавчому комітеті міськради?

Відверто скажу, для чого я взагалі туди прийшла. Темою №1 є вирішення питань доступності Чернівців, розвиток інклюзії. Це головна мета. Звісно є й інші питання, які мене хвилюють: громадські простори, заклади культури, урбаністика. Хочу захищати Чернівці від «барижницького» підходу, коли на першому місці тільки дохід підприємця. Також мешканці дуже часто не розуміють, як берегти своє місто і ставлять на перше місце свої інтереси.

– Щось здивувало вас у роботі виконкому? Так би мовити, очікування-реальність

Коли йде трансляція засідання виконкому, на частині питань вимикають звук. Це на розгляд виносяться дуже приватні і водночас соціальні питання: сирітство, позбавлення батьківських прав, усиновлення тощо. Ціла прірва людського болю. Я не була готова до такого. Це велика відповідальність, людські долі. Щоб прийняти правильне рішення, уважно вивчаю проєкти, беру додаткову інформацію у посадовців.

– Чи готові ви до подвійних стандартів і лицемірства, якщо вони траплятимуться у партії «Єдина Альтернатива»?

Ні, абсолютно не готова і готуватися до цього не збираюся. Навіть у передвиборчий період я була стриманою у своїй риториці і говорила тільки за те, що точно знаю. Говорила тільки за людей, яким я довіряю. Зараз так само, дуже уважно придивляюся до того, як працюють люди від «Єдиної Альтернативи» на посадах. І наразі не бачу зловживань. Але й не поспішаю з похвалою. Якщо будуть незаконні речі, звісно, буду про це говорити. Якщо дійде до зовсім радикальних речей, і ситуація не буде виправлятися, доведеться виходити. Не збираюся відступати від своїх принципів через те, що я в «Єдиній Альтернативі».

– Чому ви одна із перших вирішили рятували сквер Палацу дітей та юнацтва від можливого розширення ресторану?

Ми гуляли у цьому сквері ще коли діти були малими. В центрі міста немає подібного місця, куди можна прийти із візочком, погуляти. За цей сквер треба боротися. Після втручання громадськості і влади власники ресторану припинили копання та інші роботи. Але потужні витяжки продовжують працювати, це явне порушення санітарних норм, є велике шумове забруднення. А це територія де займаються діти! Хвилює мене й сквер ім. Міхая Емінеску, де також питання стосується розширення ресторану. Хоча наразі, по документах, там немає порушень. Власники оголосили про капітальний ремонт. Але тим часом мають проєкт на літній майданчик. І я передчуваю, що під літній майданчик вони розширять свій заклад. Скверу як такого може взагалі не залишитися, буде суцільний ресторан.

– Неодноразово ви наголошували на тому, що вигляд рекламних вивісок у центрі Чернівців не додає місту шарму. На вашу думку, ситуація наразі стала кращою?

Так, тут є зміни на краще. Але навіть позитивні зміни потребують аналізу й критичного мислення. Не кожна вивіска, написана у фресковій формі, на тинькуванні, є безумовно естетичною.

- Зараз часто говорять про наявність інклюзії у школах міста й області. Чи справді це так?

На жаль, уже не так часто говорять. Як і всі тренди, цей також виявився тимчасовим. У комітеті доступності (а я там вже п’ять років) мене завжди дивувало те, як система освіти може брехати, абсолютно не соромлячись. Тобто, їм зробити статистику про 100% інклюзії – це раз плюнути. Хоча всім очевидно, що це не так. На сьогодні у нас тільки одна школа, де є ліфт. Інші я вважаю архітектурно недоступними. Немає часткової доступності, як немає часткової вагітності. Якщо дитина може потрапити тільки на перший поверх, то ця школа чи садочок є недоступними. Звісно, потрохи ситуація рухається, але дуже повільно.

Є й інші аспекти інклюзивної освіти. Адже не лише діти з порушеннями опорно-рухового апарату мають особливі освітні потреби. І там, як мені відомо, також дуже багато труднощів. Насамперед проблеми з асистентами вчителів. У них мізерні зарплати, бракує людей з належною кваліфікацією.

– Як оцінюєте розвиток культури у Чернівцях?

За розвиток, можливо, не скажу, але загалом, що стосується культури та мистецтва, справи завжди були непогані. У нас постійно народжуються талановиті люди й вони роблять хороші речі. Якщо говорити, до прикладу, про музику, то Чернівці могли б претендувати на звання музичної столиці України, і формально, і неформально. Також є гарні художники та інші митці. Вважаю, що культурою керувати безглуздо, її потрібно приділяти увагу, допомагати й не заважати.

– Як на мене, ви схожі на Коко Шанель і одягаєтесь також дуже стильно. Хто формував ваш стиль в одязі?

Здається у «Няньці-Ненці» я пишу, що все життя вчилася, бо сама із дуже поганим смаком народилась. Мені здавалось, що у мене був жахливий смак. Зараз вже трохи інакше на це дивлюся. Згадую, як одягалася у підлітковому віці. Сказати, що це має щось спільне з елегантністю, напевно не можна. Але треба визнати, що у мене вже тоді проявлявся свій стиль. Просто я відрізнялася від своїх ровесниць. Могла всупереч всім законам та правилам поєднувати «непоєднувані» кольори, стилі, носити кросівки із жіночними сукнями, як тепер носять, і це вже стало майже класикою. Тоді це здавалося дивним, на мене дивилися з нерозумінням. А ще любила носити босоніжки на колготки. На мене всі пальцем показували, а зараз це стильний прийом! Звичайно, я люблю моду, так само сильно, як любила її в молодості, й все своє життя не втрачаю до цього інтересу. Дивлюся покази, глянцеві журнали, стежу за трендами. А хто формував стиль, не знаю. Це все з досвідом: щось своє, щось на інших дивишся, щось з мистецтва, із загальної начитаності. Коли накопичується візуальний досвід, викристалізовується свій стиль. У Чернівцях, між іншим, є дуже багато стильних жінок, на яких тільки дивися і фотографуй.

– Питання з нагоди Міжнародного дня прав жінок і миру. Яке ваше ставлення щодо гендерної рівності в Україні? Чи є вона такою, як має бути у розвинутому, європейському суспільстві?

Не є. Між іншим, я в черговий раз ткнулася в це носом, коли опинилась у виконавчій владі. До виконкому входять кілька людей відповідно до своєї посади, а саме заступники міського голови і секретар міської ради. Зараз у нас секретар – жінка (Марина Кирилюк, - авт.)! Це взагалі небачений прорив у гендерному сенсі, у владі. Але з осіб, які вводилися до виконкому персонально, як члени виконкому, а не за посадою, тільки одна жінка – я. Мені це, звісно, лестить, але виглядає, м'яко кажучи, непропорційно. Немає більше достойних жінок? Ще один приклад: із чотирьох заступників міського голови немає жодної жінки, всі заступники чоловіки.

– Можливо, жінки самі залишаються осторонь, чи таки чоловіки не готові до гендерної рівності?

Чоловіки насправді не готові віддавати жінкам такий напрямок, як прийняття важливих рішень. От дивіться, я йду вулицею взимку й бачу двірників, які прибирають сніг. Але пардон, це не двірники, це двірнички! Хто у нас лізе на дерева і пиляє гілки? Жінки! А хто ними керує? Чоловіки! І це на всіх рівнях, починаючи від зелентресту чи якогось жрепу і закінчуючи заступниками міського голови. Тобто рівність є, але рівність в чому: ми готові віддати вам фізичну працю, будь ласка, а прийняття рішень залишається за чоловіками.

Жінки, насправді, не самоусуваються від тієї ж політики. Подивіться на нещодавні місцеві вибори, у яких вперше було запроваджено гендерну квоту. Вперше зобов’язали партії включати до списків жінок. Жінки, які в нас йшли у міську раду, які були в списках – це абсолютно свідомі особистості, активістки, потенційні політики чи вже готові політики, які не просто формально були включені для краси чи заради вимоги законодавства. Це реально діяльні жінки!

І зараз маємо у міській раді багато депутаток. Вони активно працюють, а не просто сидять, як заведено було казати: «Ви ж прикрашаєте наш зал, ви такі прекрасні». Головна їхня функція не для краси, а для реальної роботи. І от ця гендерна квота показала, що жінки готові йти в політику, жінки готові йти у владу. Готові, просто їх там не дуже й чекають.

А от коли держава змусила, коли приймається відповідний закон, тоді це працює. Законодавство змусило включати жінок в списки, жінки пішли. Але що стосується виконавчої влади, то тут у нас ніяких квот, і вмикаються ті самі гендерні механізми, які працювали й досі. Хто приймає рішення? Чоловіки. Хто на відповідальних ключових посадах – чоловіки.

– На вашу думку, така ситуація зміниться із розвитком суспільства, чи таки із відповідним законодавством?

За прикладом виборчого законодавства, можна запровадити й порядок призначень в органах місцевого самоврядування, виконавчих органах. Можна спустити з гори зобов'язання призначати на ключові посади певну кількість жінок. Якщо це буде зроблено, це без проблем буде працювати й швидко жінки знайдуться, і вони будуть працювати дуже ефективно, я в цьому впевнена.

- Говорячи про ваш роман «Зілля», Інга Кейван сказала, що жінка – це результат інтенсивних внутрішніх перетворень, подібних до тих, що відбуваються в лялечці. Хто вийде із лялечки – завжди загадка. Як жінці не боятися йти до своїх цілей і ставати щодня кращою версією самої себе?

Знову ж таки – це вихід із зони комфорту. За цією вже трохи заяложеною фразою стоїть просто сміливість. Просто набратися сміливості й робити те, чого боїшся. Виступити публічно, заявити про себе, зрештою, десь взяти відповідальність на себе. Хоча суспільство таке й не заохочує, бо, мовляв, будь скромнішою, тебе покличуть. А може й не треба чекати, поки тебе покличуть, а самій заявити і зробити те, що хочеш і можеш.

Альона ЧОРНА, спеціально для БукІнфо (с)
^{Фото авторки, Любові Добровольської та зі сторінки Оксани Драчковської у Фейсбук}