«Мамо, а чому мій тато помер?» Діана Іліка зі Старих Бросківців на Буковині, втратила на війні свого чоловіка Дмитра, будучи при надії. Вдома татка чекав також їхній 4-річний синочок

На екрані з’являється відео з втомленим, але усміхненим захисником у бліндажі. «Все буде добре. Скоро приїду. Не переживай за мене»…Це остання його розмова з дружиною. За декілька годин Дмитро загинув від обстрілу. Його тіло, обличчя повністю обгоріли, а дві руки вибухом обірвало аж по плечі… Таким дружина Діана побачила свого чоловіка Дмитра Іліку вже в труні. До кінця не вірила, що то він, але з горем опізнала тіло…

- У надії я очікувала чоловіка з війни, досі чекаю і буду чекати, незважаючи ні на що, - ділиться потаємним Діана Іліка. - Скільки буду жити, стільки надіятимуся, що це був просто жахливий сон. І житиму надією, що прокинуся, і до моїх дітей повернеться батько, а до мене - чоловік. Кожного дня, коли їду нашим авто, у моїй памʼяті він сидить збоку… Діма завжди поруч з нами: чи в будинку, чи в машині, де б ми не були… Відчуваю його присутність всюди…

«Синьо-жовтий - це був колір мого тата», - каже син героя

Діана Іліка втратила чоловіка, коли була при надії. Через два тижня після похорону вона народила другу дитину - донечку, на яку так чекав чоловік… А чотирьохрічний син дізнався про загибель свого тата через декілька місяців після похорону.

- Донечка ще дуже малесенька - їй пішов лише восьмий місяць, - каже молода вдова. - Тому вона не розуміє, коли показую фото татка… А старший синочок, якого я назвала в честь чоловіка Дмитром, вже все чудово розуміє. Коли він слухає музику - то лише пісні про війну. Дімка завжди повторює, що його тато - герой, що він дуже любив Україну і державний прапор. «Синьо-жовтий - це був колір мого тата, - каже син. - Тато був патріотом. Мужнім і хоробрим. І я, коли виросту, теж піду на війну, щоб захищати маму і сестричку Віку».

- Він хоче повторити шлях батька-героя і захищати Україну?

- Так. І навіть відростити бороду, як тато, бути у майбутньому його копією... У них дуже велика схожість…

- Син, мабуть, пам’ятає, як зв’язувався з ним по відео-звʼязку...

- Звичайно. У чоловіка були навушники і син захотів такі ж, як у батька. Тож спілкувалися обоє в однакових навушниках. Дімка завжди повторював: «Тату, ти мене чуєш і розумієш краще за всіх»… Такі дорослі думки були у дитини, якій на той час ще не виповнилось і чотирьох…

Дитина задає дуже дорослі запитання: «А чому саме мій тато помер?»

- Коли Ви сказали сину про загибель батька - одразу чи вже після похорону?

- Діма загинув у березні цього року, а в травні я повела сина на могилу чоловіка. До того моменту, звісно, підготувала дитину…

Одного недільного ранку я складала речі в шафі. І син застав мене зненацька запитанням: «А чому ти деякі татові речі забрала з шафи?». Відповіла: «Я просто переклала їх в інше місце». Син не відставав: «А чому тато так довго нам не дзвонить?». Кажу: «Бо він не може говорити. У тому місці, де зараз твій тато, на жаль, немає зв’язку». На що почула: «А що, мій тато помер?»… Тоді я зрозуміла, що вже немає куди «тягнути», немає сенсу відкладати цю розмову, тож розповіла сину правду. Набридло постійно шукати відмовки: куди і чому я їду, коли їхала на цвинтар. Чому я постійно плачу… Деякий час відповідала, що в мене болить голова. Але згодом Дімка сказав мені, що треба просто випити таблетку - навіщо не плакати…

Того ж недільного дня, коли відбулась ця розмова, ми зібрались і поїхали на цвинтар. Я показала сину, де могила його тата. Сказала, що відтепер він на нього постійно дивиться з неба… З того моменту ми говоримо про це кожного дня: «Тато з неба слідкує за тобою, оберігає та охороняє тебе і твою сестричку Вікторію». Я повторюю йому, що його батько дуже любив Україну і загинув за неї.

Іноді син задає мені дуже важкі запитання: «А чому саме мій тато помер?». І, знаєте, часом я не знаходжу відповіді на такі занадто дорослі питання чотирьохрічного сина…

Загинув після… чотирьох місяців служби у ЗСУ

- Ваш чоловік Дмитро був добровольцем?

- Так. У листопаді 2023 року він пішов добровольцем на війну. Коли почалось повномасштабне вторгнення, Дмитро хотів записатися в місцеву тероборону, але його «завернули» за станом здоров’я - у чоловіка був відсутній великий палець на правій руці та пошкоджене сухожилля, що ускладнювало стрільбу зі зброї…

Незважаючи на те, що у нього були усі причини для уникнення від служби в ЗСУ, Дмитро зробив все для того, щоб потрапити на фронт. Сказав: «Я служити буду. І захищати вас буду також. Хто як не ми відвоюємо нашу Україну?!» І захищав Україну у найгарячіших точках, біля Бахмута. Але служив лише неповних чотири місяці, поки не загинув…

- Вам відомі обставини його смерті?

- На жаль, зараз такий складний час, що бракує воїнів, людей, які змогли б замінювати під час ротації бійців на передовій. Через це усі добровольці та мобілізовані проходять навчання занадто швидко. Дмитро не пройшов навіть місяця навчання. Потім його з побратимами перевели на два тижні до Львова, а звідти кинули під Слов’янськ. В кінці січня - на початку лютого цього року він вже був зі зброєю в руках на «нульових» позиціях… Був водієм кулеметного взводу.

7 березня Діма приступив на позиції, бо не було ким замінити хлопців. О 17.45 годині вечора він зателефонував мені і сказав, що вирушає на «нуль». Заспокоював: «Все буде добре. Скоро приїду. Не переживай за мене»… З ним на позиції відправились ще троє побратимів. Усі четверо добровільно підняли руки, щоб замінити захисників на «нулю», щоб дати їм можливість хоч трохи відпочити… Вже за два тижні Дмитро мав бути вдома: йому підписали відпустку за сімейними обставинами. У ці дні мала народитися наша донечка, про яку так мріяв Дмитро… Він не дочекався своєї відпустки… І так і не побачив нашу дівчинку…

Чоловік загинув під час артилерійського обстрілу. Хлопці не встигли нікуди заховатися… Був великий приліт, вибуховою хвилею його відкинуло… Дмитро отримав осколочне поранення в голову… Хлопці змогли його евакуювати. Вже мертвого… Ще двох побратимів Дмитра, які були з ним, накрило повністю. Досі немає ні їхніх тіл, ні останків від них… З моменту загибелі мого чоловіка територію, яку він з побратимами захищав, вороги просто стерли з лиця землі…

«Нехай у памʼяті дитини тато залишиться живим: усміхненим, з бородою, у навушниках, в яких вони спілкувалися»

- Тобто, рідні побратимів Вашого чоловіка, які загинули разом з ним, досі не можуть поховати своїх найрідніших?

- Так. А я вдома відкрила труну і побачила Дмитра повністю… Перша думка… Хотілося закрити труну і сказати, що це не він… Що такого не може бути… Після трагічної звістки я довго не вірила в те, що сталося. Коли ми під’їхали до танку, де їхала колона, що супроводжувала труну з моїм чоловіком, я хотіла відкрити домовину, щоб впевнитися, що у ньому мій чоловік. Звичайно, мені не дозволили там це зробити. Коли вдома відкрили… Дивлюсь, а в нього все обличчя обгоріло. Приліт був такий сильний, що йому відсікло руки… До плечей рук не було взагалі. По рисах обличчя було видно, що це він. Але в такому стані…

- Як Ви обмежили доступ сина до тіла його батька під час похорону?

- На той час я відвела сина до кумів, які нічого не розповідали Дмитрику. Побоялася, що якщо син побачить чоловіка таким, він може злякатися. Нехай краще в памʼяті дитини тато залишиться живим: усміхненим, з бородою, у навушниках, в яких вони спілкувалися через відео-звʼязок. Я не хотіла, щоб Дімка памʼятав тата таким: з обгорілими обличчям та бородою. Він міг його навіть не впізнати… Я не вірила, що це мій чоловік, що він може так виглядати. А що вже говорити про чотирьохрічну дитину…

- Ви назвали донечку Вікторією - з надією на перемогу України?

- Чоловік так її назвав. Перед тим, як Дмитро мав іти на позиції, ми розмовляли по телефону і я запропонувала йому назвати майбутню донечку. Згодом він перетелефонував і сказав: «Буде Вікторією. Бо Вікторія - це перемога. Перемога України, в яку я вірю». Діма дуже чекав дівчинку… Сина надзвичайно любив, але ще хотів донечку.

- Хто зустрічав Вас з новонародженою Вікторією з пологового відділення? Приїжджали побратими чоловіка?

- Ні, лише рідні…

Речі Дмитра Іліки та інших героїв є експонатами кімнати пам’яті у місцевій школі

Частину особистих речей та військового оснащення Дмитра Іліки його дружина Діана залишила вдома, щоб показувати дітям, в чому їхній тато воював, як одягався… А частину віддала у музейну кімнату - кімнату пам’яті «Ангели Перемоги», яку днями відкрили у школі в с. Старі Бросківці, де навчався її чоловік. Тут біля портрету героя є його тактичні наколінники та рукавиці, військовий одяг, патрон від зброї, запальничка та зошит, в якому Дмитро вів записи з навчання - тактичної підготовки…

- А цей ліхтарик та ніж замовляли для Дмитра ми з чоловіком - його другом з дитинства, - ділиться заступник директора з виховної роботи Сторобросковецької ЗЗСО І-ІІІ ступенів Ольга Пергул. - Дуже боляче сприйняла його втрату, бо він хрестив наших дітей, з Дмитром багато років товаришували… Тож відкрити у навчальному закладі кімнату пам’яті, де б зберігалися його особисті речі та речі інших героїв, для мене було справою честі - обов’язком, щоб віддати останні почесті захисникам, увіковічнити їхні імена для наступних поколінь…

Збирала експонати до музею близько року. Зізвонювалася з рідними загиблих, переконувала їх у важливості такої музейної кімнати. Але найважчим було переймати весь біль від їхніх переживань, спогадів із загиблими найріднішими людьми…

У кімнаті пам’яті - особисті та військові речі героїв. Серед інших експонатів - бойовий прапор з підписами побратимів 24-річного загиблого героя Павла Данилюка, плитоноска зі слідами крові Артура Кречуняка, якому назавжди 35 років.

Рідні Олексія Адамовича надали для музейної кімнати миску з зазначеним позивним «Адам», військову форму та кепку, яку герой так любив одягати, а мама та сестра Івана Данського - особисту рацію військового, зарядне та запальничку, спальний мішок, плитоноску і навіть заробітну картку, яка була в одязі героя у момент загибелі.

Відвідувачі кімнати пам’яті зможуть поглянути на уламок від зброї та прапор бригади з підписами побратимів загиблого Іллі Тарновецького. А ще - побачити військовий квиток, який був прострелений під час загиблі героя АТО Юрія Чікала і численні його нагороди, яких молодий директор початкової школи заслужив під час служби у війську.

- Мама Юрія Чікала Марія Кордубан у своїй хатині створила кімнату-музей в пам’ять про єдиного сина, - зауважила Ольга Пергул. - Рідні бачили, яка важка туга охоплює її серце, коли Марія Георгіївна заходить туди, і запропонували адміністрації школи перенести зібрані матеріали до нашого закладу для створення кімнати пам’яті.

Згодом Марія Кордубан пожертвувала чималу суму на придбання музейних меблів. До неї долучилися благодійники - жителі нашого села Лариса Мандрик та Людмила Марценяк, ті, хто вирішили залишитися анонімними, педагогічний та учнівський колективи школи.

Підтримали цю ідею і передали речі загиблих, а також надали матеріальну підтримку рідні героїв: Наталія Данська, Інна Тарновецька, Діана Іліка, Іванна Адамович, Наталія Кричуняк, Лариса Керстинюк.

- Такі музейні кімнати - дуже важливі сьогодні, - поділилася думкою дружина героя Діана Іліка. - І для діток загиблих захисників, які будуть сюди приходити і гордитися, що серед імен героїв - їхній татко. Для прикладу, мій Дмитрик теж навчатиметься тут… Також - для інших учнів школи, адже загиблі захисники - це вже історія нашої країни, яку будуть вивчати у освітніх закладах. Майбутні покоління відвідуватимуть кімнату памʼяті і бачитимуть, якою великою жертвою далася незалежність країни, в якій вони живуть. Що це все відбувалося насправді, ціною надзвичайно великих втрат…

Олеся КОСТАШЕК, журналістка, Сторожинець.
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з особистого архіву Діани Іліки