"Кожна машина - чиїсь врятовані життя": буковинський священик з дружиною відправили на фронт 27 автомобілів

Два автомобілі з власного гаража, а також машини, придбані за кошти благодійників, а чи самих військових, відправили збройним силам Юрій та Світлана Кав’юки. Подружжя проживає в Кіцмані. Чоловік - капелан та волонтер, а дружина допомагає чоловікові забезпечувати фронт автівками.

Пікапи, мікроавтобуси для вивозу поранених, тягачі, джипи. Ці машини рятують життя, допомагають воювати захисникам по всій лінії фронту. Всі авто - в дії. Лише одна внаслідок чергової атаки ворога згоріла. Решта обслуговують військових. Деякі вже й понад рік.

- Я здивований, та всі автівки, направлені нами солдатам, слугують. Знаю долю кожної, - каже священик Юрій Кав’юк. - Лише одну спалили вороги, та трапилось це після третього її "поранення". Вражає історія іще однієї автівки. За шість метрів від машини приземлилася ракета. Від удару її повністю накрило землею. Коли ж авто відкопали, то були вражені. Машина вціліла. Лише спереду облицьовка була трохи пошкоджена.

За машинами - з дружиною-водієм

Поїздка за кордон, здебільшого, це Румунія, техогляд, ремонт, заміна шин... Лише коли авто набуває повної потужності, вирушає на фронт. А далі - служба на війні.

- Машини купуємо, здебільшого, для жителів нашого міста Кіцмань, які зараз воюють, - каже Юрій Кавюк. - Хто, як не ми, буде опікуватися своїми? В основному, збираємо кошти громадою. Скидаються сім’я, друзі, знайомі, вся православна громада.

"А машини на фронті дуже потрібні. Кожна - це чиїсь врятовані життя. Це оперативність, неймовірна допомога в роботі. Скажімо, БК не вистачить, то можна довезти. А поранені... Пішки ж можна й не донести побратима, - додає отець Юрій. - Воїн же має бути на коні, щоб не піший".

За кордон за кожною новою машиною священик їздить із дружиною Світланою. Далі ж, долаючи тисячі кілометрів, за кермом різних автівок, повертаються додому.

Пані Світлана щиро посміхається, згадуючи подорожі з чоловіком. Допомагати йому зголосилася від початку повномасштабного вторгнення. Тож зараз вони з чоловіком вдвох і на богослужіннях, й удома, й дорогою за авто для ЗСУ.

- Він - виїзний. Я - також. Знайти ще водія, який міг би так само без проблем перетинати кордон, не так уже й просто, - коментує дружина священика. - Їздити люблю. Отож щоразу сідаю за кермо, й у дорогу. Румунією я проїздила вже більше, як по Україні. Наші солдати потребують транспорту. Ми мусимо допомагати.

За рік поїздок все ж у подружжя трапився форс-мажор на дорозі.

- Одного разу машина зламалась, - каже пані Світлана. - А це ще починався Страсний тиждень. У середу вже треба служити в церкві. Отож, довелося залишити машину. Приїхали пікапом, якого придбали. А лише за тиждень, взявши евакуатор, повернулися за авто. Та такі ситуації - виняток. Бо дуже досконало перевіряємо машини на справність перед поїздками.

"Це труднощі, які можна здолати, - додає Юрій Кав’юк. - Коли ж уже загибель друга чи інша непоправна втрата, тоді справді важко. А це - просто дрібні перешкоди".

Понад рік поїздок - тисячі кілометрів доріг з неймовірними гірськими краєвидами.

- Ми з дружиною стільки краси побачили. У Румунії ж гірська місцевість, здебільшого, - захоплено розповідає отець Юрій. - Це гори, скелі, річки, перевали. А дорога, буває, наче суцільний серпантин. Ото якось їхали за авто понад 600 км. А їзда - наче долати американські гірки. Проїхався й після того два тижні руки болять - вправо-вліво, вверх-вниз. Така їзда всю дорогу.

Одна з власних машин - на ротації, інша скоро - знов на фронт

"Але ж ви і власні машини віддали на потреби армії", - кажу до подружжя.

"Не хотів за свої авто казати, а вилізло шило з мішка", - посміхається Юрій Кав’юк і додає: "Мої машини прослужили на фронті вже рік. Перша - це мікроавобус, якого передав своєму другові, військовому Маркові Чорному. Наразі в бригади, де служить Марко, інші задачі. То ж машинка на ротації поки. Кому буде потрібно більше, забере її. Іншу машину, тягач, віддав ще одному другові військовому".

Несподівано під час розмови отець Юрій починає нервувати. Мимоволі намагається приховати занепокоєння.

"Якось мій друг із Глибокої Юрій Боднарюк прийшов до мене за порадою. Мовляв, хоче придбати авто, яке би перевозило снаряди, - пригадує священик. - Я ж йому запропонував це авто. Воно прослужило на фронті рік. А кілька днів тому батько Юрія цю машину мені привіз. Із фронту. Просто Юрія вже немає... Цю машину передам парафіянину нашої церкви. Він також на фронті".

На війні Юрій Кав’юк втратив уже не одного свого друга.

- Юра, Сергій Місікевич - це мої дуже добрі друзі, сміливі й віддані країні, - каже Кав’юк. - Зараз мені дуже важко переживати втрату Юри, а коли загинув Сергій, то взагалі днів десять ходив, як не в собі. Не міг повірити. Та це війна. Й такі реалії. Ми ж можемо лише допомагати й наближати перемогу.

Служив капеланом в АТО та вступив до ТрО Києва

Священик Юрій Кав’юк - військовий капелан, який з 2014 року - в строю.

"Розпочав працювати в напрямку допомоги ЗСУ з середини травня 2014 року, каже Юрій Кав’юк. - Пригадую, як їхав з дому, то полуниці в нас іще не було. А там уже була. По дорозі ще купував хлопцям ягоди. Так і понеслося. Постійні поїздки на фронт. Тоді я формував капеланську службу. Їздив у гарячі точки до 2016 року. Особливо, після Великодня намагався. Далі вже не було потреби в такій формі себе задіювати. Було вже більше військових священиків. А я мав заспокоїтись. Через побачене на війні мене втомлювали безсонні ночі".

Підтримкою стала саме дружина Світлана.

- Дружина завжди мене підтримує, - каже отець Юрій. - Дякую їй, що не лише не заперечує, а й підтримує. Це щось неймовірне - десятки разів прощатися, а коли повертаєшся, то стільки радості! (посміхається, - авт.).

- А як це - чекати чоловіка з війни? - запитую Світлану.

"Ой, - замислюється жінка, наче намагаючись відігнати сумні спогади. - У нас четверо дітей. А коли Юрій почав їздити на війну, найменший син був іще дуже маленьким. Важко дуже. Та коли чекаєш, то й не замислюєшся про щось дуже страшне. Просто молишся, віриш і чекаєш удома. Та вже, як повертався, нас наздоганяли дуже сумні думки. Це дуже важко".

Кінець лютого 2022 року не міг залишити байдужими родину Кав’юків. У перші ж дні військовий капелан з однодумцями вирушили на оборону Києва.

- Коли почалася повномасштабна війна, отець Роман з Глибокої, отець Іван з Мамаївців, священик Сергій Данилюк і я вирушили в Київ, - каже Юрій Кав’юк. - Вважали, що потрібно бути там. Адже розуміли, що є брак сил, ресурсів. Назустріч нам рухалися колони машин із чоловіками здоровими, які виїхали з Києва. А ми знали, що хтось має захищати. Приїхавши в Київ, відразу ж записалися в батальйон ТрО, 112 батальйон "Свобода". Тепер це 46 бригада.

"У перші дні, у проміжку кількох годин, приходили представники 72 бригади й просили підмогу. Щоразу через великі втрати потрібно було поповнення 30-40 людей, - додає священик. - Ми допомагали всім, чим лише було треба. Та, враховуючи, що священики, зброю не застосовували. Принаймні, розуміли, що не візьмемо до рук автомата, поки є кому це робити".

Наближати перемогу - допомагати, молитися й продовжувати жити

Кожного богослужіння отець Юрій Кав’юк дістає свій цінний записник. Тут - імена тих, хто воює за Україну.

- Не завжди рідні чи близькі можуть прийти й помолитися. А ми в церкві згадуємо в молитвах кожного, - каже священик. - Незалежно, чи це православний, а чи католик, а чи представник московської церкви (хоча впевнений, що після повернення з війни, жоден хлопець не захоче йти в ту церкву). Ми молимося за всіх кіцманчан. Саме за мешканців нашого міста. Бо їх настільки зараз багато. Про хлопців з інших населених пунктів моляться в їхніх парафіях. Молитва допомагає й допоможе.

- А як поводитись зараз цивільним, українцям, які також переживають цю війну, та не на фронті? - запитую.

- Кожен переживає цю війну по-своєму, - зауважує військовий капелан Юрій Кав’юк. - Є процеси, на які ми не впливаємо. В таких випадках краще намагатися не брати все близько до серця. Є люди, які на це впливають. Вони це вирішують. Якщо ж можемо на щось вплинути, то треба допомагати. Попри все, християнство вчить, що треба продовжувати жити: народжувати дітей, одружуватися, збиратися з друзями навіть відмітити те свято. Є заклики в мережах, що непотрібно радіти, а я вважаю, що треба жити сьогоднішнім днем. Війна - це одне, допомога - інше, а життя треба продовжувати.

Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

Фото авторки та Фейсбук Юрія Кав’юка