Командир відділення мотопіхотного батальйону "Сармат" Сергій Гнезділов: "Усі ви підете воювати. Нікого це не обійде. Повірте мені..."

Сергій Гнезділов – командир відділення у 21-му окремому мотопіхотному батальйоні "Сармат". Йому 22 роки, з яких майже три він на російсько-українській війні. Сьогодні воює на донецькому напрямку.

Зв'язок тут із зрозумілих причин нестабільний. Ми говоримо завдяки Starlink, який періодично перезавантажується і роз’єднує нас, а потім поновлюється, - йдеться у матеріалі Цензор.Нет.

Так кожні три-п’ять хвилин нашої розмови. Сергій терпляче і без нарікань постійно повторює те, що "загубилося" через збої. Насамперед запитую, чому 2019-го він вирішив піти на фронт.

- Тоді виникла така хвиля серед студентства: треба ставати на зміну тим, хто воював з 2014 року, що ми – нове покоління, яке, можливо, виграє цю війну. Або хоча б допоможе чимось країні, - пояснює Сергій. - Я б сказав, це був такий тренд серед проукраїнської молоді. Я маю на увазі україноцентристське студентство, якому, як тоді, так і зараз, справді, болить за Україну. Насправді, їх не так вже й багато. В принципі, відсоток пасіонаріїв у будь-якому суспільстві не такий вже і високий. Я пішов не один – з друзями, знайомими, з людьми, з якими навчався та контактував. Ми підписали контракт і всі залишилися.

- Розкажіть, яка ситуація на вашому напрямку? Зараз особливо важко?

- Та й не було легко. Знаєте, війна завжди ставить певні вимоги до людей, які сюди приходять. Якщо виконують, стають краще. Повномасштабне вторгнення просто розширило перелік певних викликів - їх просто стало більше.

- Можете озвучити, яких саме?

- До повномасштабного вторгнення теж була війна. Не було проривів, танків, але систематично працювала артилерія, гинули наші люди від обстрілів та стрілецької зброї противника. Просто були інші реалії, в яких тобі не можна стріляти, доки це не дозволять. Як і не можна ініціювати відсіч ворогу. Ти просто сидиш в окопі і не розумієш, навіщо, що взагалі відбувається?! Ніби "стоїш стіною" і чекаєш, коли в тебе почнуть стріляти, а тобі дадуть добро на відповідь. Таке, як я сказав, було до повномасштабного нападу. Ввечері 23 лютого у мене ще була ООС, а наступного дня, коли мені зранку сказали, що росія атакувала Україну та бомбить Київ, це вже була широкомасштабна війна. Було важко звикнути саме до того, що ти вже можеш стріляти, робити усе, щоб вбивати ворога, за що ти не отримаєш догану і тебе не покарають за стрілянину в бік противника. Тобто одразу було складно усвідомити, що більше не буде так, як раніше.

- Що ви перше подумали, коли дізналися про повномасштабний наступ?

- Що війна набирає нових обертів. Напередодні були певні передчуття щодо цього. Коли забагато перебуваєш в певному військовому дискурсі, розумієш: війна або прогресує, або закінчується. А передумов для її закінчення якраз не було. Тому ми всі сиділи й чекали, коли вона прогресуватиме.

З іншого боку, це був певний шок. Десь на підсвідомому рівні ти прогнозував, що таке станеться, але не очікував аж таких масштабів прогресу за одну ніч. Я зрозумів: доведеться дуже довго боротися, і що все тільки-но починається.

- Ви говорите, що ця війна надовго. На вашій сторінці у Фейсбуці також є пости на цю тему. Але зараз деякі військові експерти висловлюють думку, що битва за Донбас може стати останнім повномасштабним наступом росії…

- Треба розуміти засади цієї війни. Вона ж не почалася з того, що "мы заберем у вас Донбасс и на этом все". Якщо якісь військові експерти вважають, що росія завоює Донбас і на цьому все завершиться, ми поставимо новий кордон і почнемо жити новим щасливим життям "в братстве и мире с нашими соседями", як я часто читаю, то так точно не буде. Після російських військ під Києвом ми маємо усвідомити одне: росія розпочала цю війну задля абсолютного знищення України, як "недодержави" (тому що ми за 30 років так і не стали державою, не сформували найважливіших інституцій, але я сподіваюся, у нас все ще попереду), задля асиміляції та розчинення українського народу в собі, що у них не виходило протягом 300 років. Ми маємо розуміти, що це не протистояння за якийсь клаптик землі, а війна ідеологій, де одна назавжди зникне, а за нею і нація, можливо, й імперія. І це точно буде не лише битва за Донбас! Якщо, гіпотетично, сьогодні Україна піде звідси, наступними стануть інші регіони країни. Тому я не вважаю битву за Донбас останньою. Не думаю, що із її завершенням будь-яким чином щось зміниться радикально. Так, можливо, конфлікт якось мірою на певний час буде заморожений. Але, знову ж таки, це не закінчення війни. Вона прогресуватиме й надалі.

- Напевно, саме через такі свої думки й відчуття ви написали пост про те, що усім українцям доведеться воювати, та виклали свої поради, що потрібно їм робити вже сьогодні. Я так розумію, ви вважаєте, що ця війна розтягнеться ще на роки?

- Я – оптиміст, але завжди розглядаю і найгірший сценарій можливого розвитку подій. Тому я пояснюю, що аристовичі – це про "советскую идеологию", про розповіді населенню про важливість цієї війни, та як ми її швидко виграємо. Цього, до речі, припускаються обидві сторони. З їхньої – Шойгу, з нашої – Арестович. Перший розказував: "Мы возьмем Киев за три дня". Другий: "Наші хлопці весело з піснями йдуть в бій та швидко й без втрат все звільняють"…

- І що війна закінчиться за два-три тижні.

- Та звісно ж! Знаєте, взагалі для мене це навіть не війна росії з Україною. Це, безумовно, війна України за своє власне існування, за її повну незалежність та суверенітет. Однак, насамперед, це протистояння цивілізацій – західна виборює своє право на існування. Тобто цей конфлікт набагато більший та глибший, аніж нам хочуть показати певні політологи чи військові експерти. Мовляв, росії треба Донбас. Насправді, він їй нафіг не потрібен! Розкажу вам історію. Рік тому я у Маріуполі розмовляв з однією місцевою дівчиною. Вона мені казала: "россия никогда не нападет на Мариуполь, ведь это – русский город. Мы им очень нужны. Его никогда не будут бомбить". Ми бачимо, що сталося з Маріуполем…

Ми ж знаємо, що для тоталітарної системи ані території, ані люди не мають значення. Вона ніколи не думає та не піклується про людей. "Русский город Мариуполь" бомбили, знищували і майже стерли з землі не тому, що росіянам потрібен Донбас чи маріупольці, а через те, що їм треба знищити альтернативу – антиросію. Багато хто з російських політиків напряму говорять про те, чому взагалі у 2014 році розпочалася ця війна, чому продовжується – на теренах імперії не може бути ніяких альтернатив, як то демократичної Білорусі або, не дай Господь, європейської України. Тому що це не вписується в їхню парадигму. Навіть Ленін казав: Якщо ми втратимо Україну, росії не буде. Все! Таку мають основну ідею: повністю асимільована їхня Україна, тому що без цієї "молодшої сестри" російської федерації, як імперії, просто не існуватиме!

От кажуть, що українці не встигли стати європейцями. Насправді, ми ними стали. Ця європейська ментальність глибоко "залізла нам в голови". Чому? Тому що ми вважали, що війна може відбуватися за якимись правилами. Але такого ніколи не буває. На війні немає правил. Історія це показує. Хто помер – той програв, хто живий – виграв. А ми дивуємося: "Як вони так можуть?!". Можуть! Вони захищають свою імперію, свою ідею. А чи здатні ми захищати свою? Чи здатні боротися за свою свободу із імперією, яка нас намагається асимілювати?

- Хіба буряти борються за імперію? Мені здається, вони сюди прийшли заради наживи та грошей.

- Ні-ні, я говорю не конкретно про них, а глобально про війну держав. Подібні речі завжди відбуваються на такому рівні. Я звертаю увагу на масову пропаганду, яку вони насаджували багато років своїм громадянам, тим же бурятам, яких таким чином змусили повірити, що вони – русские. Якщо так, то можуть піти воювати з Україною. До того ж за хороші гроші.

- А чи спілкувалися ви після 24 лютого із тією дівчиною з Маріуполя, про яку ви щойно розказали?

- Так сталося, що якийсь час ми до повномасштабної війни ще підтримували зв'язок. Потім наше спілкування перервалося. Востаннє ми спілкувалися після вторгнення десь наприкінці березня. Чисто випадково. Як я зрозумів, вона у Телеграмі розсилала усім своїм контактам однаковий текст. Надіслала й мені. Це була молитва до Діви Марії українською мовою про місто Маріуполь.

- Цікаво, чи змінила ця дівчина свою думку?

- Ми про це з нею не говорили. Я не думаю, що вона змінила свою думку. Вона у шоці і не розуміє взагалі, що відбулося. Це величезна проблема усіх українців, що вони майже дев’ять років жили у паралельному світі. Вважали, що відбуваються якісь розбірки олігархів, що можна продовжувати ходити в спортзали й жити спокійним життям, незважаючи на справжні реалії та ігноруючи навіть сам факт того, що в цей час коїться у їхній країні. Саме тому війна й прийшла в Київ. Цього могло не статися. Але ми всі її впустили.

- Що ми мали робити, щоб вона не прийшла?

- "ДНР" у своїй риториці дуже часто використовує таку фразу: "Где вы были 8 лет?" Але ж, дивіться, після 24 лютого десь 70 відсотків населення, які жили мирним життям і не розуміли, що відбувається на фронті, прозріли. Я інколи люблю виходили зі своєї такої "мильної інформаційної бульбашки" – приїжджати у малознайоме мені місто, йти кудись ввечері й просто розмовляти з незнайомими людьми. Дуже часто з цих розмов з’ясовувалося, що багато хто з них навіть не уявляв, що відбувається на Донбасі. Вони настільки були поза цього, що могли обговорювати зі мною нові колекції одягу, дуже ерудовано відповідати про економічну ситуацію в світі, якісь глобальні кліматичні процеси, але не знали, що конкретно відбувається у їхній країні на сході! Не могли розповісти, що трапилося у 2014 році, що таке, наприклад, ДАП…

У цей же час певна частина населення жила виключно війною. У неї були постійні втрати. Я не можу назвати себе віруючою людиною. Але думаю, що сьогоднішня повномасштабна війна – це не тільки ігнорування її, коли вона йшла вісім років, а й молитви матерів, сини яких загинули, а їхньої смерті країна не помітила. Це складна і важка історія про те, як ми вісім років втрачали найкращих. Якщо говорити біблійно: Вавилон продовжував свої гулянки і не звертав уваги на те, що відбувається. Люди не хотіли бачити війну.

- Сьогодні часто читаю про те, що у деяких містах знову почали панувати настрої, ніби нічого страшного в країні не відбувається, а війна - "десь там"…

- Я думаю, це не настрої. Така поведінка. Як певний час було з киянами: день-два не бомблять – о, можна в кафечешку піти. Я не критикую ці походи, але ж... От така реальність. Знаєте, я весь час перебування на фронті спостерігав, як донатили кошти. В цілому я засуджую волонтерство, тому що вважаю, що держава має займатися забезпеченням, і у неї були на це потужності (але це вже інша тема). З огляду на її корупційність, у нас є волонтерство. От як відбувалося після 24 лютого? Спочатку люди активно підтримували армію фінансово. Потім все пішло на спад. Ось у неділю (26 червня. – О.М.) бомблять Київ, і люди почали знову нести кошти. Невже це означає, що нас постійно треба бомбити?!

Ви мене запитали, що ми мали робити вісім років? Абсолютно всі навчатися тактичної медицини, щоб знати, як допомогти людині, якщо вона потрапила під обстріл, щоб не розгубитися й змогти, наприклад, накласти турнікет навіть в центрі Києва, а не лише на фронті. Людям треба було хвилюватися, які справи в армії, а не слухати обіцянки про реформи. Потрібно було цікавитися, а чи справді армію реформують? Чи, можливо, нам лише про це красиво розповідають? Може, вона залишилася такою, якою була у 2014 році чи ще раніше? От їй дали красиву форму, гарно висвітлили це в ЗМІ, а всередині вона лишилася такою ж совєтской, незграбною і ніякою. Вісім років трималася лише тому, що тут є ті, кому небайдуже. Вони кажуть: "Як же задовбала ця радянська система!" Але в країні війна, і вони не можуть з неї просто піти. Водночас, держава досі не сформувала реальних інституцій, які б могли захистити або покарати військового. Це сьогодні дуже велика проблема. У нас немає нормально функціонуючих військового суду та військової прокуратури.

Ми маємо розуміти, що в країні не може по-справжньому запрацювати жодна інституція, якщо не працюють суди. У нормальних країнах все будується виключно на правосудді. Дайте країні чесний суд, і громадяни захистять свої права. Але у нас немає чесних судів! Адже досі не відбулася реформа правосуддя. Нам її обіцяють та обіцяють. Кажуть, що дуже скоро це відбудеться. А минуло вісім років! Чому так? Бо більшості було байдуже. А ті, кому ні, в цей час прикривали їх своїми спинами, щоб вони могли жити й не думати про те, що зараз на Донбасі. Мовляв, якось воно проканає, колись ми будемо в НАТО та ЄС, але не хочемо стикатися або конфліктувати із "советской державкой", тому що це призводить до трагедій, до Небесної Сотні, а ми більше цього не хочемо. Тому не конфліктуватимемо з нею, а сподіватимемося, що якось воно саме по собі вийде. І це я говорю про ставлення не якихось хіпстерів, а абсолютно адекватних людей, які розуміють, в чому проблема. Можливо, зараз вони каються через свою позицію. Але тоді їм було, що втрачати. Це і журналісти, і громадські діячі, особи грантової сфери.

- Конфліктували ми з цією, як ви кажете, "державкою", але ж…

- Однак питання в тому, наскільки?! Я розумію, про що ви. Я сам в армію прийшов через громадський активізм, у якому були часи, коли зазнавав переслідувань. Чого тільки не було… Але я маю на увазі, що конфліктували з нею недостатньо. Щось не так робили. Не дотиснули. Це - наша спільна біда. Після Революції Гідності ми десь зрадили її цінності та пріоритети, а десь навіть здали назад. А хтось в цей час був на фронті, хоч всередині все вирувало та бушувало. Однак був змушений відсунути свою думку якомога далі, тому що він – військовий, і не має права нічого казати. Далі ще цікавіше. Ця людина почала щось робити для перемоги, а їй говорять: "Не стріляй, стій тут і не заважай! Вони з нами домовились. У нас є Мінські домовленості".

- Потім другі.

- Так, потім другі. Були б і треті. Це було б найстрашніше, якби росіяни повзуче "хапали" одне місто за іншим. Але вони припустилися кричущої помилки – почали бомбити хіпстерів. Сьогодні ми бачимо результат.

- Повернуся до питання цієї радянської системи. Ви щодо неї ще такий пост написали: "Якщо дати грошів совєцькій системі, вона стане багатою совєцькою системою. Це і про фінансування ЗСУ протягом останніх восьми років, єслішо". Чого вам сьогодні не вистачає?

- Тут не про те, чого не вистачає, а про використання бюджетних ресурсів, виділених на армію, а також волонтерство. Насправді, у нас дуже багата країна. Навіть сьогодні. Суми допомоги, які надають міжнародні організації та інші держави, які збирають волонтери та форди, величезні. Це взагалі феномен, наскільки світ виявився націленим на українську ситуацію. Перші два-три місяці наша країна була у них в центрі уваги (не знаю, чи так само нині). Світові боліло за Україну. Але ж питання у використанні фінансів. Дивіться, коли держава купує за п’ять з половиною мільйонів гривень коптер, а його технічні характеристики відповідають тому, який волонтери придбали за десять тисяч доларів, то у мене до неї з’являються питання. Це, насправді, підкошує. Ти постійно шукаєш ці дрони по 10 тисяч доларів. Витрачаєш на них купу власних коштів. Це той випадок, коли ти хочеш працювати заради перемоги своєї країни, а вона дивиться на тебе корупційними очима.

- Я у колеги на сторінці читала пост, в якому вона закликала скинутися на автівку для підрозділу одного свого знайомого військовослужбовця, а він першим же переказав на це власні кошти. Я так зрозуміла з ваших слів, ви теж так робите?

- Так. Мені прийшла "сотка" (зарплата 100 тис. – О.М.), і я позавчора купив дрон (посміхається. – О.М.). Просто так вийшло. У нас в підрозділі все ок. Але ми за допомогою дронів дуже замахали росіян! Так, де були, кожного дня "трьохсотили" їхній особовий склад, палили техніку. Такий у нас був крутий і продуктивний місяць. Нам в цьому на добровільних засадах дуже допомагали хлопці – айтішники з Києва. Вони приїжджали десь раз на три дні, і ми кількома дронами робили спільні вильоти. Це росіян серйозно напрягло. Нещодавно їм прийшов якийсь протидронний апарат, яким вони збили два наші дрони за один виліт. Я розумів, що хлопці купили свій за власний рахунок. Зараз вони не працюють. Четвертий місяць їздять за власний кошт і "бомбят детей Донбасса". То що робити?! (посміхається. – О.М.). Я спочатку спитав у підписників у Фейсбуці, чи немає у когось коптера, який би вони могли отак передати. До вечора не знайшлося. А я усвідомлював: якщо його зараз не буде, хлопці тиждень знаходитимуться без роботи, що їх дуже засмучуватиме. То я й купив дрон (посміхається. – О.М.).

- Ви у себе на сторінці в соцмережі писали про цих двох хлопців- айтішників. Зараз на фронті – люди абсолютно різних професій. Хто ще поруч з вами воює?

- Люди абсолютно різних професій - як гуманітарії, так і технічних спеціалізацій. І всі вони – військові. Це дуже дивно для армії, але у нашій – саме така ситуація. Це круто, що сьогодні свій обов’язок перед країною виконують абсолютно всі, незалежно від того, ким вони були у цивільному житті, чи ким будуть після війни.

- Я досить детально вивчила вашу сторінку у Фейсбуці. У вас там більшість постів – жартівливі, з іронією. Ще й написані у відповідній манері, часто сленгом. Але в розмові ви інший – виважений, культурний, ще й дуже терплячий, з огляду на те, як нам зараз доводиться спілкуватися...

- (посміхається. – О.М.) Так, війна мене змінила. Знаєте, після 24 лютого мені дзвонили друзі й говорили: "Щось ти дуже спокійний". До повномасштабного вторгнення я нервував через певні речі, зокрема через те, що не можемо купити той же коптер. Але після цього, коли почали все частіше гинути мої друзі, я зрозумів: ти у небезпеці кожної секунди, все може трапитися будь-якої миті. Тоді прийшов цей спокій. Мене запитують: "Страшно?". Кажу: Слухайте, йдіть усі в армію!". Тут дуже дивно, але чомусь нестрашно. От реально нестрашно взагалі! Страшніше, коли виїжджаєш в якесь місто. Думаєш: "Так, зараз ракети прилетять" (посміхається. – О.М.). Не знаю, чому так.

- Страх – це природний та нормальний стан для людини у певних ситуаціях. Тим більше, на війні. Коли саме він у вас зник? У вас є досить глибокі дописи про загибель друзів, про смерть та поховання.

- Ті смерті друзів, які сталися за останні три роки, насправді, мене дуже травмують. Але відчуття відсутності страху прийшло якось комплексно – разом з цими смертями, з тим, як ти закривав їм очі, передсмертними бесідами, згадками, як ці люди спілкувалися в останні дні свого життя, як поводилися. Тобто конкретного моменту не було. Після повномасштабного вторгнення ти усвідомлюєш, що відсоток смертності великий, і хто тобі сказав, що ти – не з ними?! Але ти чітко розумієш, що не хочеш бардаку в своєму житті.

Чому говорю саме про бардак? Сем, про якого я останнім часом писав у Фейсбуці, був для мене жахливою і важкою втратою. Він родом з Маріуполя, батько двох дітей, які залишилися на окупованій території, а його жінка – невідомо, де. Нещодавно він загинув… Останній тиждень свого життя Сем почав застилати ліжко, хоч до того цього ніколи не робив. Він пішов, коли у нього був абсолютний порядок. Я б теж хотів, щоб у мене такий був. Це теж дає певний спокій.

Ольга МОСКАЛЮК, "Цензор.НЕТ"
Фото – сторінка Сергія Гнезділова у Facebook