Буковинка зі Сторожинця Олеся Калитка прихистила 21-го переселенця та безкоштовно стриже захисників в знак подяки

Сім’ю Олега та Олесі Калитки знає багато хто у Сторожинці через їхню послідовну патріотичну позицію та справжню вірність християнським цінностям. Олег брав участь у Революції Гідності в Києві, разом з дружиною неодноразово надавав волонтерську допомогу учасникам АТО, за що отримав у подарунок державний прапор із підписами захисників. А комунікабельна та людяна Олеся, яка вже 23 роки працює перукарем, стала справжньою подругою для багатьох своїх клієнтів через вміння «відкриватися» перед ними, ділитися своїми труднощами та маленькими перемогами.

Саме клієнти попросили Лесю прихистити перших її переселенців, коли почалось повномасштабне вторгнення рашистів. І вони, як кажуть, стали «добрими на початок»: сторожинчанка надала безкоштовне житло для 21-ї внутрішньо переміщеної особи. Для цього використала усі наявні приміщення: двоповерховий будинок, літню кухню та перукарню, які переобладнала під тимчасове житло. І все одно не змогла вмістити всіх у своїй оселі, тож попросила сестру та свекруху поселити гостей у них вдома… Нині жінка опікується дітьми, які опинилися у важких обставинах і яких привезли з небезпечних місць на Буковину.

«Чоловік з однією ниркою три дні «оббивав пороги» військкомату»

- Коли почалася війна, чоловік три дні «оббивав пороги» військкомату, щоб його взяли на фронт, але через стан здоров’я постійно отримував відмову… Він народився з однією ниркою і постійно на «інсуліні». Тому Олег з таким ентузіазмом взявся за створення комфортних умов для переселенців, наче в нього «відкрилося друге дихання». Зрозумів, що хоч чимось зможе допомогти українцям в умовах війни…

У перший день повномасштабного вторгнення ми подзвонили до родичів з Волині і запросили приїхати до нас - переживали, бо вони живуть близько до кордону з Білоруссю. Вони відмовили. А вже наступного дня мене попросила клієнтка прихистити знайомих з Києва. Тож, у суботу, 26 лютого, до нас приїхала сім’я - Амінат Сулейманова разом із чоловіком, маленьким синочком Захарчиком, якому на той час ще не виповнилося і трьох років, та 75-річною мамою на милицях.

Як виявилося згодом, до моєї оселі навідалися непересічні люди: Амінат - юристка, відома на телебаченні та в інтернет-просторі. Вона захищає інтереси громадян в Європейському суді з прав людини та інших міжнародних судових інстанціях і є першим юристом з України, якого прийняли у члени Міжнародної академії юристів з сімейного права. Ми дуже подружилися з нею. Якось вона зізналася, що я їй наче «названа» сестра… До слова, вона найперша привітала мене з Новим роком, подзвонивши з Франції, коли годинник показав 00.00…

Втікала з окупації на авто, яке накрила білим простирадлом з написом «Діти»

У понеділок до нас приїхали ще п’ятеро переселенців, прийняти яких попросила інша моя клієнтка. Це була сім’я з Києва з двома дітками - 5-річною Іванкою та 12-річною Мирославою - і їхньою сімдесятирічною бабусею.

Десь за тиждень приїхала з Київщини Ліля. Вона їхала з окупації. Щоб збільшити шанси вижити, своє авто накрила білим простирадлом з написом «Діти». Не знала, чи це врятує її авто від обстрілів… Їхала бездоріжжям - полями, лісами, городами… Батьків не змогла вмовити їхати з нею, тож приїхала сама. Жила з нами на першому поверсі у будинку. А за кілька місяців виїхала в Бельгію, залишивши своє авто у наших знайомих у Румунії.

Через деякий час Амінат Сулейманова попросила, щоб ми прихистили її подругу Наталку з рідними. Вони протягом 14 днів знаходилися в окупації, у селі Бобрик, що на Київщині. Тільки-но з’явилась можливість вирватися на «вільну» Україну, вони одразу ж скористалися нею… Так за два тижні до нас приїхало ще п’ятеро переселенців - Наталя, дві її доньки (старшу 20-річну Анастасію я згодом працевлаштувала колористом у свою перукарню), сестра Наталі Ніна та студент-односельчанин.

«Заховала своїх доньок від російських військових на горище і забрала сходи, які вели туди»

- Чи Ваші гості розповідали, що їм довелося пережити в окупації?

- Так. Розповідали моторошні історії. Вони приїхали на авто, яке було «зрешетоване» кулями на їхньому подвірʼї. А на городі від обстрілу утворилася воронка. Сусідні будинки згоріли вщент.

Їхнє село Бобрик, на Київщині, невелике - там проживає близько 2000 людей. Так ось, з одного боку села «господарювали» буряти та інші північно-східні національності. Ґвалтували, грабували, вбивали і катували… А на їхньому куті села були білоруси і росіяни. Вони цивільних більш-менш не чіпали.

Наталя розповідала, як вперше зустрілася з ними. Побачила, як четверо військових у ворожій формі обходять сусідські будинки. Швидко заховала своїх двох доньок на горище і забрала сходи, які вели туди. Щоб було менше підозр, що в домі ще хтось є. Коли постукали в двері, переборюючи страх, відчинила. Вони: «Не бійтеся нас, ми вас чіпати не будемо. Обстежуємо, хто залишився з місцевих жителів». Вона у відповідь: «Як мені, жінці, не боятися чотирьох озброєних чоловіків? Чому ви увійшли в наше село?». «Ми самі не знали, куди йдемо. Виконували вказівку. Були на навчаннях…», - почула традиційну для російських військових відповідь. «Чому тоді не розвернетеся і не повернетеся додому?», - запитала Наталя. І у відповідь почула: «У нас квиток в один кінець. Ми тоді не виживемо. Та й сім’ї свої маємо, за які переживаємо, щоб вціліли»…

«Чоловік хвилюється. У нас діти такого ж віку, як Ваші»

- То вони не займали господиню і її доньок?

- Ні. Більше того, саме вони допомогли їй з доньками, сестрою і односельцем покинути окуповане село, створивши «зелений коридор». Не знаю, з ким домовилися про це - чи з українськими військовими, що утримували поруч наші позиції, чи вище… Але напередодні сказали їм не брати з собою жодних речей, бо може потрібно буде втікати з авто, якщо попадуть під обстріл. Водночас, принесли їм хом’яка у клітці, якого знайшли в одному з розгромлених будинків, щоб вони взяли його з собою в дорогу. З твариною вони й приїхали до мене… Більше того: як прибули в Сторожинець, до Наталі подзвонила дружина одного з цих військових, щоб уточнити, чи вони доїхали живими і цілими. Пояснила: «Чоловік хвилюється. У нас діти такого ж віку, як Ваші»…

- Правду кажучи, дивно чути про те, що хтось із ворогів має хоч краплю жалю до цивільних українців…

- Так. Але про це розповідала Наталя. І ще говорила, що ці військові з ворожої армії допомогли їй укріпити за допомогою балок підвал, де сім’я рятувалася від обстрілів. Навіть приносили їм свої сухпайки, адже місцеві жителі два тижні перебували без газу і світла… І якимось чином допомогли «витягти» з підвалу-«катівні» сина сестри Наталі - Ніни, що теж приїхала до нас… А її син, вирвавшись з полону, поїхав до свого батька у Київ.

Хоч, знову ж таки, Наталя стверджувала, що їм просто пощастило, бо на іншому боці села вороги жорстоко знущалися і з дорослих, і з дітей… І коли рашисти покидали село Бобрик, то виносили з місцевих будинків усе, що тільки траплялося їм на очі - включно з матрацами і нижньою білизною (!). Донька Наталі Анастасія, яка повернулася додому у червні 2022 року (їхній будинок, дякувати Богу, вцілів), розповідала, що у них зникли тільки велосипеди і болгарка. Усе інше ті військові залишили, але поперевертали всі речі і меблі догори дригом, щоб зробити вигляд, що тут уже нема що красти…

Серед гостей був 84-річний онкохворий дідусь з Броварів та юнак з ДЦП з Сум

Через деякий час людей, що втікали від війни у Сторожинець, стало так багато, що вони вже не вміщалися у оселі Олесі Калитки. Майже одночасно приїхав 21 переселенець, разом з тваринами. За два тижні на подвір’ї у сторожинчанки вже стояло 5 авто… Тож, сім’ю з чотирьох людей з Броварів поселила свекруха Олесі, а її сестра - ще четверо переселенців із Сум, серед яких - молода людина з ДЦП.

- У мами чоловіка жив онкохворий дідусь - Василь Андрійович, якому на той час минуло 84 з половиною років, - каже Олеся Калитка. - Живучи в нас, у нього ще й з’явилися прояви такої важкої недуги, як деменція, тож ми відвозили його на лікування в обласну лікарню… Чесно кажучи, боялися, щоб не помер у нас, в Сторожинці. Де б ми тоді його ховали? Як би це було - ми ж так далеко живемо від його рідного дому?.. А дідусь повернувся додому на початку літа 2022 року і за місяць таки помер, заразившись ковідом. Не дочекався лише два місяці до свого 85-ліття, на яке, прощаючись, запрошував і нас…

Олег дуже потоваришував з його сином Ігорем. Вони разом виконували різну роботу по дому і в саду. Хоч жили окремо, але приходили до нас постійно. А дружина покійного Галина Антонівна народилася у той самий день, що й мій син Денис, - 14 квітня. Тож разом святкували два дні народження. У них навіть торт один був на двох…

Навіть після свого повернення додому гості з Броварів ще раз завітали до нас в Сторожинець, на храмове свято. А мій чоловік з дітьми гостював у них на Великдень минулого року…

Готували їсти у три зміни, а вечеряли разом

- Як справлялися з домашніми клопотами? Кожен окремо готував їсти для своєї сім’ї? Чи допомагали поратися по-господарству?

- О, ми жили, як одна велика родина! Вечеряли всі разом. Готували їсти у три зміни, узгоджуючи напередодні меню з усіма. Коли випадала моя зміна, я в той день навіть на роботу не йшла. Адже приготувати їсти для стількох людей було не так просто… За півтори-два тижні ми з’їли увесь запас картоплі, який восени заготовила до наступного сезону, закрутки…

Деякі сусіди та клієнти, знаючи, що в мене живе стільки людей, приносили нам продукти. А отець Іван Гузак з с. Лекечі Вижницького району допоміг з дровами. Це було для нас дуже цінно, бо на другому поверсі будинку - лише пічне опалення. Кололи та складали дрова ми великою дружньою компанією - і ми, і наші гості.

Я старалася знайомити наших нових друзів з буковинською кухнею, місцевими традиціями… Навчила їх розписувати писанки, пекти паски, буковинські короваї. Разом освячували великодній кошик на Пасху у церкві. Перед кожною вечерею усі разом дякували Богу за прожитий день…

Щоб підняти настрій у такий важкий час, разом із 5-річною Іванкою з Києва плели бутоньєрки-«мерцишори» з живих квітів, щоб привітати усіх з першим днем весни. Ця дівчинка, до слова, стала справжньою подружкою мого на два роки старшого сина Дениса. Коли поверталася додому, плакала… А минулого року Денис приїжджав в гості до неї у столицю.

Ми настільки усі здружилися, що досі (хоч останні наші гості повернулися додому ще наприкінці червня 2022 року) вітаємо один одного з днем народження та усіма святами. Кожен щось почерпнув для себе, перейняв досвід і збагатився - морально, духовно…

«У нашому домі слово «переселенці» не вживали, щоб нікого не образити»

Взагалі, як тільки-но приїхали перші гості, я заборонила своїм дітям називати їх «переселенцями». У нашому домі це слово не вживали, щоб не образити нікого. Адже війна - спільне горе для усіх українців. На їхньому місці міг опинитися будь-хто, наша сім’я також. Ніхто ні від чого не застрахований. Ми навіть паспортні дані ні в кого не взяли, не запитували про документи. Все базувалося на довірі. І вона виправдала себе. Я так розхвалювала своїх гостей клієнтам, що вони просили мене: «Якщо ще хтось приїде, хай прийдуть до нас поживуть, добре?».

Та й допомагали мені мої гості в усьому. І в домі, і у теплиці, і на городі, і в саду… Разом закривали березовий сік, пікірували розсаду, садили картоплю… Також спільно ходили у волонтерський штаб плести маскувальні сітки і кікімори, допомагати з пакуванням допомоги для ЗСУ. Водночас, мої гості не хотіли брати жодної волонтерської допомоги. Для них було це принизливо, морально важко.

Коли у селі Банилів-Підгірний відривали дитячий реабілітаційний центр «Гармонія», ми разом їздили у це село, щоб скласти меблі, ліжка, допомогти облаштувати все необхідне для перебування дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах і яких привезли зі сходу України.

За одну поїздку безкоштовно стригла та робила зачіски двадцяти дітям

- Відтоді Ви вирішили опікуватися обездоленими дітками?

- Так. Мені розповіли про «Гармонію» мої знайомі зі Сторожинця - Тетяна Гольба та Анастасія Березовська, які до сьогодні опікуються вихованцями центру. Мій чоловік Олег їхав зустрічати діток, супроводжував їх у Банилів-Підгірний… І з того часу я їжджу до них приблизно двічі на місяць (відстань зі Сторожинця у Банилів-Підгірний і назад - приблизно 50 км - авт.). Там безкоштовно стрижу діток, роблю зачіски, та й просто спілкуюся з ними, везу гостинці і намагаюсь підняти настрій. І ви знаєте, я з таким позитивом завжди повертаюсь від них, така наповнена всередині, що не знаю, чи я для них роблю добру справу, чи вони для мене.

Діти так очікують мене! Коли приїхала на День Святого Миколая у 2022-му році, потрапила на урочистості, які для них організували представники влади. Коли зайшла у зал, де все відбувалося, дітки встали зі своїх крісел і з вигуками: «Ура! Леся приехала!» кинулись мене обіймати… Це розчулило до сліз… А 5 січня цього року, на Другий Святвечір, приїхала у центр після тривалої «відпустки», бо була два з половиною місяці за кордоном у мами. Так вони, як пташенята, кинулись до мене і давай сваритися: «Где ты так долго была? Мы так тебя ждали! Пообещай, что уже не будешь уезжать никуда!..» Один із хлопчиків взагалі сказав, що відколи я не приїжджала, запускав волосся, бо не довіряв, за його словами «стажерам», які приходили їх стригти…

У той день я ще й потрапила на день народження до однієї вихованки - 10-річної Кіри, і зробила їй святкову зачіску у стилі «Попелюшки»… Всього за 5 годин перебування у центрі вдалось підстригти, зробити зачіски 12-м дітям… А взагалі іноді за одну поїздку мені вдавалось надати свої послуги і 20-м вихованцям… Часто їжджу не сама, а з іншими небайдужими людьми зі Сторожинця - Антоніною Гринчук, Богданою Потапчук та іншими…

Діти розповідали, як піддавались домашньому насильству та як їх використовували батьки для збуту наркотиків, називаючи це «грою»

- Якого віку там перебувають діти? Їх батьків позбавили батьківських прав?

- Як почала їхати у «Гармонію», там перебувало більше 50 дітей - від 9 місяців і до 16 років. Вони - з різним статусом і різними долями. Є сироти, є ті, батьків яких позбавили батьківських прав, а є й тимчасово влаштовані у центрі, з невизначеним статусом (їхні батьки чи то пропали, чи виїхали за кордон)… Іноді діти, довірившись мені, розповідали про пережиті жахи вдома. Коли піддавались домашньому насильству. Коли тривалий час були у холоді і голоді. Коли їхні батьки використовували їх для збуту наркотиків, називаючи це «грою»… Коли тривалий час на початку повномасштабної війни переховувались, перелякані, у бомбосховищах, аж поки їх централізовано не вивезли на західну Україну… І, знаєте, все одно вони сумують за своїми матерями, хочуть повернутися до них, відчути батьківську любов…

Сама я намагаюсь не починати таких тем. Бо вони ранять дітей. Я розмовляю з ними про теперішнє і майбутнє. Даю майстер-класи, як дівчаткам доглядати за волоссям. Подарувала праски-гофре для укладки волосся і навчила користуватися ними, різноманітні резиночки і заколки… І якщо при першій зустрічі зі мною вони насторожено поводили себе, як їжачки, то з часом я відчула, що стала їхнім другом. Вони не прагнуть жалю чи співчуття - прагнуть лише проявів любові і радості. Звісно, чекають і солодких подарунків від мене. Купувати їх мені допомагають мої клієнти, які, знаючи, що я відвідую дитячий реабілітаційний центр, залишають кошти на ці цілі.

- Чула, що Ви навіть відвідували діток з центру у районній лікарні, де вони перебували на лікуванні?

- Так. Вони подзвонили до мене і повідомили про це. Тоді у відділенні лежало 9 діток. Забажали, щоб я принесла піцу, картоплю-фрі і хот-доги. Я узгодила їхні побажання з лікарями, і приготувала все це вдома. Скільки радості було в дітей!.. Довго не відпускали мене з відділення!..

Щоб віддячити за захист, безкоштовно стриже військових

Олеся Калитка, попри неабияку зайнятість, не забуває про підтримку ЗСУ. Вона безкоштовно стриже військових - таким чином хоче віддячити за їхню мужність та героїзм.

А ще сторожинчанка разом із парафіянами ПЦУ Різдва Пресвятої Богородиці та її настоятелем Михайлом Смоляком протягом тижня ходила в церковну коляду, щоб зібрати кошти на потреби військових. Вдалось зібрали аж близько 100 тисяч гривень (!), які направили на ці цілі.

Попереду коляди несли білу вертепну зірку, яку власноруч виготовила Олеся. Вона, за словами жінки, символізує народження Спасителя та довгоочікуваний мир…

Олеся КОСТАШЕК, журналістка, Сторожинець
Спеціально для БукІнфо (с)

^{Фото авторки та з особистого архіву Олесі Калитки}