Хто звільнить Ольгу Кобилянську з російсько-радянського полону? Дещо із вражень від відвідання музею письменниці в Чернівцях

Декому може здатися названа в заголовку тема не актуальною натепер. Ба більше - дратівливою. Мовляв, тут країна палає, а він про якісь там музеї. Та ще й у провінції. Гадаю, такі можливі коментарі точно помилкові. І спробую довести чому.

Як захоплення змінилося на обурення

Відомо, що будь-який музей несе в собі не лише пізнавальний, естетичний, а й неабиякий пропагандистський заряд. Оформлена професіоналами справи експозиція в цілому, як і кожен окремий стенд, там чітко продумані, розраховані на цілковито різні способи сприйняття: зорове, уявне, емоційне. Більшість експонатів має здатність влучно «вистрілювати»: на емоції, пам'ять, уяву. Часто такі виступають у формі своєрідного 25-го кадру – мимовільного, ненав’язливого, але цілковито реального за силою впливу.

У цьому музеї за своє життя був тричі. І виходив щоразу за його поріг із різними відчуттями. Захопленим - у 1978-му, коли вперше приїхав до Чернівців із Києва за направленням на роботу кореспондентом газети «Радянська Буковина». Розчарованим - на початку 2000-х, коли брав участь як делегат всесвітнього конгресу українців (проходив у Чернівцях). Обуреним – цими днями, після завершення місячної праці в чернівецьких архівах і книгозбірнях за темою моєї нової книги.

Найголовніше, що спонукало таку реакцію цього разу, – явні прорадянські і проросійські ідеологеми, які від пори відкриття музею фактично не змінювалися. Хоча кардинально змінилася епоха, наша країна. І ми в ній.

Згущую фарби? Ніскільки.

Спробую привернути увагу читача до того, що справді обурює, чого давно вже не має бути тут місця.

Ідеологеми «старшого брата»

Вони починаються вже з першого кроку знайомства вступним залом. Тут висвітлено умови, в яких формувався світогляд «буковинської орлиці», її літературні смаки і духовні цінності.

Відразу впадає в око велика, з неоновим підсвіченням, цитата одного з трьох «немеркнучих» класиків марксизму-ленінізму Ф. Енгельса: «Австрія досить яскраво показувала, що пригнічування більш слабих націй звична справа для її правителів».

І це про найлояльнішу на цілий світ конституційну монархію Франца-Йосипа кінця ХІХ - початку ХХ століття? Але ж той період політично незаангажовані історики і в Європі, і в старій Україні називали, за Я. Грицаком, «золотим часом для Галичини й Буковини»!

Чернівці ж були таємною столицею Європи, в яких «книгарень і кав’ярень було більше, ніж пекарень». Австріяки ніколи не видавали укази чи інші розпорядження про заборону української мови в пресі, книговиданні, викладах. Це місто за вишуканою архітектурою стали рівняти то з Віднем, то з Парижем. Із його дивного двірця, через Селятин і Вижницю, щодень відходили експреси і до Відня, ідо Парижа, і до інших європейських столиць. А працьовиті газди й нині з теплотою згадують перекази про доброго цісаря, який призвичаїв буковинців до добрих манер. Одна з них – знімати шапки й капелюхи та кланятись, коли вітали один одного – живуча ще й тепер.

Про таке знає на Буковині кожен школяр – із розповідей дідусів-бабусь. А ті – від своїх предків. Але не з голослівних цитат уже давно не актуального Енгельса.

Від ідеї про «поганих австріяків» до «добрих росіян», які 1940 року принесли сюди разом із червоною зіркою «щасливу долю для буковинців», - один крок. І такий принцип підбору експонатів застосований на всім шляху екскурсанта кількома залами цього дому.

Відомо, що в молодечі роки Ольга Кобилянська вела «Щоденник» німецькою. Але відвідувачів музею намагаються переконати, що не німецька мова, культура мала на юну Ольгу вирішальний вплив, а саме… російська. Але щоб підкреслити, що думати вона тоді почала російською і про росіян, знадобився такий трюк: в одному із щоденникових записів радянські ідеологи надибали на згадку юної Ольги про твір Івана Тургєнєва «Батьки і діти». І ту же подали німецькомовний автограф, аж на цілі дві сторінки. Хоча про Тургенєва там – усього два рядки.

У цьому залі є ще кілька підсилювачів російського наративу. Експонується «Німецько-російський словник». Так, мовляв, ніде дітися, починала писати німецькою, але ж цей словник має переконати всіх, що за ним майбутня письменниця «вчила без пам’яти» російську.

Від толстовщини до соціалістичної ідеї?

Від словника й далі починає володарювати толстовщина. Тут знаковим є видання твору Толстого в одному з випусків «Бібліотеки “РУССКОЕ СЛОВО”», - шовіністичного журналу-двотижневика, і окремо портрет письменника.

А ось фраза Кобилянської, адресована в листі до болгарського критика і публіциста Петко Тодорова. Набрана крупними літерами, щоб було видно здалеку: «Російських авторів я дуже радо читаю і ціню російську літературу вельми високо».

Отож, підводиться думка, що саме чолові представники російської літератури та культури зробили все, щоб Кобилянська відбулася як письменниця. Ну чисто як із Шевченком: «добрі» росіяни і навчили, і з кріпаччини викупили. А він виявився таким невдячним, так образив царя- батюшку….

Ідея абсурдна, але вона серйозно обґрунтовується й у наступних залах музею.

Ось портрети тих, кого нібито шанувала знана буковинка і кого мають так само шанувати відвідувачі музею. Йдеться передусім про адепта і друга Лєніна О. Горького та завжди російськодумаючого і російськопишучого В. Короленка. Перший на стенді оцінений як «великий російський письменник», другий - як «видатний російський письменник».

А як вам ще совєтська традиція частішого подання цитат українських класиків російською мовою? Йдеться про аналіз твору «Банк рустикальний», який здійснила свого часу Леся Українка для одного з російськомовних видань у підросійській Україні. Фрагмент цього аналізу подано тут без перекладу: «Эскиз «Банк рустикальный» дает нам выхваченную прямо из жизни картину героя крестьянина, подавленного непонятной для него математикой крестьянского банка и понимающего только одно, что он из хозяина превращается в нищего» (Леся Украинка. Малорусские писатели на Буковине». 1900).

Цей назовні нібито-то безгрішний пасаж можна сприйняти й так: готуйтеся, мовляв хохли-малороси, до двомоствності, як факту доконаного і неминучого у вашій майбутній дійсності.

Ольгу Юліанівну в цьому музеї уперто подають мало не співучасницею соціалістичного руху. Тому так щедро відвели місце для показу особистості вже згаданого Петко Тодорова (1879-1916) – болгарського письменника, критика і публіциста, з яким вона листувалася у 1900-1906 роках.

При чім тут Тодоров до цього музею? – запитає читач.

Тодоров - визнаний кремлівською владою як ревний послідовник спочатку вчення Льва Толстого, а згодом – соціалістичних ідей, палкий прихильник актуальної в усі часи за імперської і радянської Росії ідеї про спільнослов’янське об’єднання (звісно що на чолі із старшим братом). На стенді подано не лише фото та біографічну довідку про Тодорова, а й писаний російською мовою його лист до Кобилянської від 18 квітня 1900 року.

Розпочата паралель так званої слов’янської єдності довкола російської літератури і її діячів продовжується на наступному стенді, бо попередніх виявилося замало. Треба ще показати будинок у Чернівцях по вулиці Хотинських комсомольців, 6 (радянська назва колишньої Штернгассе), де Петко у червні 1906 року відвідав Ольгу Кобилянську. Певно, такий розлогий стенд тут для того, щоб сформувати у відвідувача ще одну радянську ідеологему - про вплив соціалістичних ідей на творчість Кобилянської.

КПРС померла, але в цьому домі вона «вічно жива»

Особливо ганебно і непристойно до нашого часу виглядає зала, пов’язана з висвітленням радянського періоду життя Кобилянської.

Тут «править бал» КПРС. Вона давно вже покійна, як і її не втілена ідея комунізму, але тут її присутність відчувається на кожному сантиметрі експозиційної площі. У написах-цитатах, світлинах, плакатах, в особах пригодованих владою письменників-адептів соцреалізму в українській літературі, партійних функціонерів.

Занадто багато честі чомусь особі Петра Панча – він тричі на фотографіях: раз в оточенні військовослужбовців червоної армії, що прийшли на квартиру письменниці 28 листопада 1940 року (разом із Володимиром Сосюрою та Андрієм Малишком); удруге в момент вітання з Ольгою Кобилянською (разом із А. Малишком) і втретє – під час виступу з доповіддю на ювілейному вечорі в обласному театрі.

Плакат на півстіни виглядає просто таки по-блюзнірськи: величезними літерами набрані – зверху «ВЕЛИКИЙ ВЕЧІР», внизу «ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ МІСЬККОМ КОМПАРТІЇ». А посередині – дрібно-дрібно, ледь помітно, кому він присвячений. Виявляється – пам’яті видатної української письменниці та відкриттю будинку-музею О. Кобилянської. Ось збільшені копії офіційних документів із нагоди ювілейного засідання в Чернівецькому театрі з нагоди 100-річчя письменниці. Крупними літерами набрано: ЦК КПРС, ЦК Компартії України, Чернівецький обком КПУ, Чернівецький міськком КПУ.

Не можна не прокоментувати й цього стенду. На ньому – збільшені логотипи газет, на шпальтах яких друкувалися присвячені 100-річчю від дня народження «буковинської орлиці» різножанрові матеріали. Стенд відкривається, звісно ж, головною газетою всього СРСР, органом ЦК КПСС «Правда». Під нею – за ранжиром важливості для авторів експозиції, але з домінуючими словами «ленінська» або «радянська» інші газети: «Советская Украина», «Радянська Україна», «Радянська Культура», «Ленінська Молодь», «Советская Удмуртия».

У повідомленнях про смерть письменниці – також вирізки з упізнаваними логотипами – «Известия», «Комуніст» (попередниця «Радянської України»)…

Про «братні узи радянських народів»

Особливо «розгулялася» радянська пропаганда в залі, присвяченому періоду життя Ольги Кобилянської під радянцями та наслідків «турботи» про неї компартії і радянського уряду.

Обґрунтовуючи концепцію про непорушну братерську дружбу усіх радянських народів, якою нібито тішилася Ольга Кобилянська, музейники вирішили приплести сюди всі 15 республік-сестер, включаючи і таджиків, і удмуртів. І про те також набрано особливо крупними літерами.

Скажімо, одне колективне речення письменників Таджицької РСР М. Міршакара, Д. Ікрамі, М. Коноата, А. Шукухі і М. Шукурова: «Таджицький народ, як і всі народи Радянського Союзу, шанують світлу пам'ять Ольги Кобилянської».

Таждикам вторить і удмуртський радянський письменник Герман Ходирев: «Удмурти читають, знають і люблять твори Кобилянської».

Димка теж прокомуністична?

Є в музеї окремий стенд, присвячений малій батьківщині письменниці – Димці. Про нього – три штрихи без коментарів.

Світлина: учителька з учнями в класі, а за ними на стіні – незміні портрети членів Політбюро ЦК КПРС. Крупно, показово. Вони ніби схвально промовляють до юних мешканців села – майбутніх будівників комунізму: «Верной дорогой идете, товарищи».

Ще світлина: головна вулиця Димки, обіч якої вздовж паркана недолік школи, також крупними літерами «Рішення ХХУ з’їзду КПРС – у життя!»

Третя світлина: кадр із офіційного мітингу, присвяченого відкриттю тутешньої музею-садиби і виступ на ньому Героя Соціалістичної Праці, лавреата кількох ленінських премій Олеся Гончара. За його спиною – члени високої партійно-урядової делегації з Києва. В текстівці зазначено, що це – перші відвідувачі музею….

Що залишилося поза експонатами?

Поза такими «експонатами», зробленими багато літ тому на догоду «старшому братові», залишилася українська правда.

У талановитих творах «робітниці свойого народу» - десятки й сотні суголосних нашій дійсності її думок, переживань, звернень. Але вони й досі не прочитані, не осмислені нами, не введені в контекст нинішніх проблем українського державотворення. От хоча б такі, надто актуальні натепер:

«Нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю…Тепер мається сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що жиють у розкоші, що їх грішні тіла аж розходяться, - спитайте їх, що наш край з того має?! Чому всі ті пекельні печі тут, під нашими ногами, не пожеруть лучче їх…» (З «Битви»).

Залишаю за берегами цієї статті запитання до тих, хто мав би давно бити на сполох. Апелюю не до влади. Влада в буковинському краї чи не упродовж усіх років Української незалежності була й залишається, на жаль, в основі своїй хронічно непатріотична, непрофесіональна, непорядна. Маю на оці передусім «совість нації» – місцеву інтелігенцію. А це передусім журналістів, просвітян, учених-гуманітаріїв.

Лиш не треба про «відсутність коштів», «високі кошториси», «зміну влади», а тепер уже й війну - про це вже на раз доводилося чути, буваючи в Чернівцях. Йдеться про дух, чин, позицію… Саме це було властиве чоловій буковинській інтелігенції в безпросвітні періоди бездержавності нашої нації. І саме цього, цілковито очевидно, бракує інтелігенції нинішній…

Хто ж і коли відважиться пробити стіну байдужості, що павутиною вкрила не лише сакральну домівку талановитої «робітниці свойого нарду», а й цілої Буковини?

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст,
лауреат премії ім. Ю. Федьковича 2022 року

Київ - Чернівці – Київ.

Спеціально для БукІнфо (с)