Суть речей: Іван Миколайчук і його спадщина мають бути прикладом для майбутнього покоління

СУТЬ РЕЧЕЙ /

Стенограма програми „Суть речей” на Станція ФМ від 16.06.11
Запрошені гості: лідер гурту «Гайдамаки» Олександр Ярмола та режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук. Ведуча: Оксана Денисюк.

Ведуча: три дні ми відзначали 70-ту річницю Дня народження актора, режисера, сценариста та надзвичайно талановитої людини, нашого земляка Івана Миколайчука. Говорили про це на всіх рівнях, як би ви прокоментували святкування та описали свої враження?

Олександр Ярмола: це було згідно із заповітом самого Івана – він колись сказав, що хотів, аби його День народження святкували так – накрили столи від Чернівців до Чорториї і щоб скрізь пригощали людей. Нарешті цей заповіт виповнили – дійсно, так і було, були накриті столи і там безкоштовно пригощали. Робили те, що він любив робити і було його характерною рисою – пригощати, щедрість та любов до людей. І це поряд з його талантом зробило те, що він досі залишається не просто талантом, а залишається в наших думках і серцях.

Те, що він зробив для України та для українського кіно – це те, на чому можна заснувати цілу школу українського кіно. Я є оптимістом і не дивлячись на негаразди, які зараз є в українському кіно, мені це нагадує кобзарську традицію. Колись була школа українського кобзарства, яка була насильницьким методом перервана в 30-ті роки. І це кобзарство зникло на довгі роки, але останні учні тієї школи дивом врятувались і переховувались під чужими іменами. Втім, прийшов час, коли вони вже могли передати цю традицію і вони навчили своїх учнів, а ті учні своїх учнів. І таким чином ця кобзарська традиція відновилась. Так само буде з українським поетичним кіно і зі стилем Івана Миколайчука. Адже, він мав свій стиль і не потрібно забувати, що Параджанов був тим каталізатором з якого все почалось. У першому фільмі „Тіні забутих предків” зійшлись такі зірки, як Параджанов, Юрій Ленко, Миколайчук і тому це все запрацювало і звідти з’явилась ця традиція, яку започаткував ще Довженко. Втім, то був вибух у 60-ті, коли вже на кіностудії імені Довженка було знято такі фільми, як „Тіні забутих предків”, „Біла птаха з чорною ознакою”, „Пропала Грамота”, „Аничка”, „Кам’яний хрест”... дуже багато митців, багато класних фільмів, багато української культури, за яку наше кіно шанують в світі. Я впевнений, що все це відродиться і на цьому буде заснована нова школа

Ведуча: Дмитре, поділяєш такі оптимістичні думки Сашка?

Дмитро Сухолиткий-Собчук: я б хотів поговорити про те кіно, яке робиться зараз. Етнічне кіно – воно має йти від душі, від внутрішнього коріння. І те, про що ти говориш – воно не просто побачене, воно пережите, воно всмокталось з молоком матері. І те, про що ти говориш – воно має йти від діда-прадіда, тому що можна зайти у дуже поверхневі речі і чого не було у Миколайчука. Все кіно Миколайчука було від душі і в кожному кадрі, в кожній картині він робив максимум. Пам’ятаю, як на першому курсі мене вразила фраза Сергія Ейзенштейна, яку він говорив своєму учневі Михайлу Рому. Ром прийшов до нього і каже: у мене головний герой має стояти в чоботях на передньому плані, щоб ви порадили? І він йому відповів: зніми цей кадр так, щоб якщо завтра тебе переїде трамвай всі говорили, які у нього були прекрасні кадри – це картина! А далі, - запитав у нього учень? А далі так кожен кадр. Мені дуже подобається фільм Миколайчука „Вавилон ХХ” і там це відчувається. Особливо мені було прикро, коли я побачив збірку нереалізований сценаріїв Миколайчука – це книга формату А4 і товщиною у 800 сторінок. Ви собі уявляєте скільки було не реалізовано у людини з таким потенціалом? Ось це шкода, що не вдалось реалізувати художнику те, над чим він так довго працював. Щодо нашої сучасної ситуації, то я дуже сподіваюсь, що після сучасних сценаристів та режисерів не будуть залишатись такі книги. Я в це вірю. І приклад Миколайчука він мусить заставляти не зупинятись і не понижати планку, яку ставить перед собою митець.

Ведуча: після смерті Миколайчука почали говорити про те, що етнічне українське кіно теж померло. Ви із цією думкою погоджуєтесь, чи ні?

Олександр Ярмола: я не погоджусь із цим. Разом зі смертю Івана крапка на його творчості не ставиться. Нещодавно був трибют Сергія Кузьмінського у Київському палаці спорту і Середа дуже правильно сказав – музиканти не вмирають. Так само художники не вмирають – це смерть фізична, а не духовна. Його духовність продовжує впливати на музикантів, режисерів, художників і розвиток всіх видів мистецтва є спорідненим. Я не так добре знаюсь на кіномистецтві, як на рок-мистецтві і це те саме, що сказати, що зі смертю Кузьмінського помер український рок-н-рол. Немає нічого такого, що вмирає безслідно – воно на щось впливає, форма змінюється, життя не стоїть на місці, немає нічого вічного, але вічна тільки творчість. І можливо зараз українське кіно знаходиться у латентному стані, але такі режисери, як Дмитро доводять, що з латентного стану завжди є вихід. І Дмитро вірно сказав, що це залежить від дисципліни та від серйозного ставлення до кожного кадру, риски, ноти...з таких дрібниць потім створюється велика форма - шедевр.

Дмитро Сухолиткий-Собчук: закінчився етап. Є така ключова фігура, як Іван Миколайчук у становленні українського кіно та національної самосвідомості, і його дії, вчинки, спадщина мають бути прикладом для майбутнього покоління. І це приклад того, як ідея при будь-якому режимі та за будь-якої влади і в будь-якому середовищі має залишатись в людині. Тобто, щоб з тобою не робили – ти мусиш тримати свою лінію. Якщо говорити про той етап – то ми його пройшли, але чи увійшли ми у новий етап – про це ми будемо говорити років через 10. Але є той факт, що ця постать впливає на нас зараз і ми маємо рахуватись з тим посилом, який він нам давав. Це все не даремно ... рукописи не тліють.

Ведуча: Сашко, ви як музикант, розкажіть про музичне наповнення фільмів Миколайчука.

Олександр Ярмола: це був природній, не сформований смак Івана. В деяких фільмах є не тільки українська музика. Мене дуже вразила румунська мелодія „Пьянтра-пьянтра” з фільму „Вавилон ХХ” – це сцена кохання та фінальна сцена у фільмі. Все, що Іван з музики брав до фільму – це були правильні та органічні зразки народної творчості.

Дмитро Сухолиткий-Собчук: якщо подивитись титри фільму „Вавилон ХХ”, то він впорядковував всю музику. Тобто, він настільки відчував драматургію дії та музичну драматургію, що він дуже вдало поєднував.

Олександр Ярмола: у „Пропала грамота” є такий момент, коли диявол, господар пекла говорить: „Я дуже люблю, коли співають українські жінки – тріо „Золоті ключі”.

Ведуча: Дмитре, у тебе як в режисера хотіла запитати, наскільки ти дбайливо та трепетно підходиш до музичного оформлення своїх фільмів?

Дмитро Сухолиткий-Собчук: за 4 роки я лише тричі у своїх фільмах використав музику. Для мене музика рівнозначний інформаційний чинник на глядача, як і візуальне зображення. Тому для себе я визначив – зображенням потрібно привабити глядача, а музика може бути навіть сильнішою. Ну як може зображення в студентській роботі змагатись з Бахом чи Моцартом? Неможливо! Музика завжди буде сильніша і це потрібно враховувати і дуже уважно підбирати автора. Якщо я вже знаходжу музику до свого фільму, то це для мене скарб і я все одно розумію, що в автора музики сильніша палітра, аніж в мене. Тому я в нього ніби як прошу, щоб він мені допоміг підсилити певний момент фільму. Тобто, для мене кіно – це візуальне, а музика – це те, що його підсилює.

Олександр Ярмола: у своїй роботі гран-прі – там є музика?

Дмитро Сухолиткий-Собчук: так. Це друга робота, в якій я використав музику. Така була умова завдання в університеті з предмету Історія зображального живопису, що вона мала бути виконана обов’язково під музичний супровід. Перед тим як використати музику, я багато прослухав Шнітке.

Олександр Ярмола: цікаво чому саме такий вибір.

Дмитро Сухолиткий-Собчук: Шнітке чому? Він драматичний автор, який дуже драматично сприймав світ. У нього, якщо весела музика, то це означає, що скоро буде біда. Це як у Чехова, коли люди мовчки сидять за столом і п’ють чай, то ти розумієш, що рушиться їх життя. Так само і в Шнітке. Якщо в нього звучить тема метелика, то це означає, що зараз на Хіросіму впаде бомба. Тому такий вибір – у нього дуже трагічне життя і вся його біографія відображена в музиці. Чому Караманов? У нього дуже тендітна музика, ніжна, він такий неоромантик і мені потрібен був цей контраст. Коли ми спочатку показуємо ніжний вік – дитинство, в якому все райдужно, але нас неодмінно чекає потрясіння. І завершується стрічка оптимістичною музикою, що надія є завжди, є покоління, яке залишається за тобою останній кадр фільму – це дитина, яка торкається рукою до своєї бабусі.

Ведуча: у рамках святкування Дня народження Миколайчука пройшло чимало заходів. У тому числі всеукраїнський фестиваль молодіжного кіно КІНОЕТНІКА. Сашко, ваші враження від побачених робіт?

Олександр Ярмола: коли я бачу ентузіазм, то я вже задоволений. Мені сподобалась робота Дмитра, а також фільми „Удовиця” та „Намір”. І знову повертаємось до того самого – контролю над своєю працею. Є намір створити щось і шлях її реалізації і на цьому шляху треба працювати над кожним кроком. Для цього потрібна команда. Я, наприклад, така людина, я дуже не люблю цю роботу над деталями, для мене від ідеї до її втілення один крок. Але коли я дивлюсь відеороботи чи слухаю музичні роботи молодих наших гуртів, які присилають часом свої пісні, аби ми їх послухали, то я бачу як важлива ця робота над деталями, над кадром, над нотою, над власною майстерністю. Скільки б не було людей в команді – всі щось роблять: є режисер, сценарист, актор і кожен має відточити свій момент, щоб навіть не було шансу на випадковість.

Ведуча: Дмитре, що для тебе участь в такому фестивалі?

Дмитро Сухолиткий-Собчук: приємно, що мою роботу „Нитка” відмітили. Я до неї з такою ніжністю ставлюсь, саме в неї мені хотілось вкласти щось невимовне. Знаєш, коли ти дивишся кіно, то зміст зовсім інакший, аніж тобі показує зображення. Тому було прийнято рішення знімати всю картину крупними планами, тому там вся історія розказана деталями. Це ніби молекулярна структура життя – саме цього я добивався.

Ведуча: можеш розповісти кілька речень про фільм? Я розумію, що це важко – говорити про кіно на радіо, втім...

Дмитро Сухолиткий-Собчук: це було завдання з предмету Історія зображального мистецтва і почали ми її знімати рік тому. Там таке завдання було, що перший і останній кадр фільму – картина відомого художника. Для себе я вибрав Гюстава Клімпта „Три віка жінки”. Раніше художники Середньовіччя писали 5 або 7 періодів, а Клімпт взявся за три. Я в своїй роботі хотів розкрити автора, а він у своїй роботі хотів показати стихійність природи та недовговічність матеріального. Клімпт у досить зрілому віці захоплювався молекулярної фізикою і його картина „Поцілунок” вся пронизана крапками, молекулами – тим, з чого складається людина, але за цим є щось більше. І в такому концепті хотілось створити фільм. Історія розповідає про перший період – дитинство, коли попереду ще багато звершень, друга частина фільму – період молодості, коли людина дозріває до певних рішень та кроків. І останній період – старість, це час, коли треба підбивати підсумки і пожинати плоди свого життя. І закінчується стрічка тим, що з’являється нове життя.

Ведуча: що ж там етнічного у цьому фільмі?

Дмитро Сухолиткий-Собчук: все було в деталях – в орнаменті, в обряді – там все було з ознакою того, що головний герой – українець.

Олександр Ярмола: у фільмі Дмитра не було нав’язливого етно і це дуже добре. Там не були всі у вишиванках чи козацьких шароварах, там етно було передано дуже тонкою стрічкою. Дуже вдало було підібрана музика і дуже важливим був кард. Те відчуття, яке залишає по собі фільм – це і є те етно, яке є в характері.

Дмитро Сухолиткий-Собчук: там всього етно атрибутів певно 6. наприклад, пов’язання рушників на руку, потім коли червону нитку від „зглазу” зачіпають на руку. І сам фільм називається „Нитка” і коли я почав його творити, то хотів, щоб домінували червоний, чорний, зелений та білий кольори – це палітра вишитого рушника чи хустки, яку носять жінки. три кольори там основні, а білий – як полотно, на якому все відбувається.

Ведуча: етнічні теми – вони є невичерпними, втім не всім молодим режисерам вдається вдало зняти саме етнічний фільм. З якими проблемами може зіткнутись режисер, коли приступає до такої роботи і яких помилок варто уникати, аби не розчарувався глядач?

Дмитро Сухолиткий-Собчук: етно – це дійсно клондайк не тільки для кіно, але й для будь-якого мистецтва. І тому є небезпека вдатись до поверховості. Етнічність – це менталітет і щоб зрозуміти його, потрібно або прожити в тій місцевості, або провести там дитинство. Я скажу чесно – я б не зміг говорити про менталітет, який є на східній Україні, тому що я його не знаю. І я був би брехуном, якщо б взявся за таку роботу. Тобто, воно або є, або його немає і все!

Олександр Ярмола: є етно таке, як оркестр народних інструментів і є ось таке етно – творчість Достоєвського. І як би це не називалось, але це російське етно. Творчість Маркеса – це колумбійське етно, і ніхто його не назве етно, але це є етно. Це глибоке і складне творче етно.

Ведуча: кілька років тому, коли почала розвиватись сучасна українська література, то писали всі. Зараз це пішло трохи на спад. Чи немає у вас такої перестороги, що зараз всі почнуть знімати етно фільми?

Дмитро Сухолиткий-Собчук: така можливість є у всіх. Є таке поняття як графоманство і воно було у кінці 60-их – писав і двірник, і працівник заводу. І вони вважали, що це було цілком доцільно відсилати свої роботи до журналу.

Ведуча: ми говоримо про те, що може втратитись якість.

Олександр Ярмола: ні. щось з того всього залишиться. Є таке визначення, як мода і таке визначення, як мистецтво. Мода – це те, що популярно зараз, а мистецтво – те, що залишається навіки. І з тих двірників чи прапорщиків, які писали були й генії – один на мільйон і це залишиться.

Дмитро Сухолиткий-Собчук: дійсно, купіть фотоапарат, яким можна знімати відео ні чим не гірше від того, що показують в кінотеатрі. Але суть в не інструменті. Ручка була у всіх, пензель теж був доступний всім, але не у всіх получилась Джоконда чи Майстер і Маргарита. Чому відбувся бум шістдесятників – Казаков, Шукшин – це люди, які вийшли з народу і вони були чесні та дуже правдиві.

Олександр Ярмола: певно чесність і чесність із собою є та риса, яка нам дуже потрібна.

Дмитро Сухолиткий-Собчук: чому навіть зараз стало менше молодих письменників? Тому що з’явився якісний критерій. Чомусь залишився Андрухович, Прохасько – тобто та якісна література, на яку варто орієнтуватись.

Ведуча: тобто, ми зараз не виключаємо, що такий етап в кіно ми пройдемо.

Дмитро Сухолиткий-Собчук: він потрібен. Нам необхідне українське кіно, в якому будуть проблеми мого сусіда, мого брата, мої проблеми, які я зараз переживаю. Все – ось це нам потрібно на екрані.

Ведуча: якими будуть ваші мрії та побажання щодо святкування 71 річниці народження Івана Миколайчука?

Олександр Ярмола: перша ідея мені прийшла в голову сьогодні – я пропоную зробити концерт „Гайдамаків” у внутрішньому дворі Ратуші, там де була відкрита фотовиставка. Це буде вишуканий акустичний концерт. Там можна зробити класну відеопрезентацію на стіні з фільмів саме Івана Миколайчука. Це був би наш такий подарунок.

Ведуча: добре вам було у Чернівцях в ці дні?

Олександр Ярмола: і в Чернівцях було тепло і в Чорториї – там мене взагалі вразило скільки було людей.

Дмитро Сухолиткий-Собчук: я думаю, що покажу ще один фільм. А фестивалю КІНОЕТНІКА тільки поступу вперед, адже дуже вагома дія і вагомий вчинок з боку організаторів, Лесі Воронюк – на батьківщині, де знімались такі фільми, має бути гідний продовжувач кінематографічних українських традицій. Хотілось би, щоб фестиваль розвивався і на нього відгукувалось ще більше глядачів.


Джерело: Інформаційна агенція А.С.С.
Партнер програми – БукІнфо (с)