Піхотинець Ігор Смаглюк: "Нас, хто на фронті, не вистачить, щоб тим, хто не хоче в армію, дожити до перемоги"

Коли ми обговорювали ситуацію на фронті і в Києві, куди мій співрозмовник ненадовго приїхав з Донбасу, він несподівано для мене сказав, що на передовій почувається безпечніше. І хоч там пристріляно майже кожен метр, багато чого зрозуміліше й логічніше. Принаймні для нього.

Коли розпочався повномасштабний наступ росії, Ігор Смаглюк спочатку пішов до добровільного формування територіальної громади, возив хлопцям на фронт гуманітарку, а згодом, відмовившись від броні, яку давала йому посада в Державній податковій службі, долучився до лав 243 батальйону 241 бригади ТрО, яка воювала під Бахмутом.

"НА ФРОНТІ НІЧ І ДЕНЬ – ЦЕ НЕ ТЕ САМЕ, ЩО В ЦИВІЛЬНОМУ ЖИТТІ. МАЙЖЕ КОЖНУ НІЧ Є ЗАВДАННЯ, ЯКІ ТРЕБА ВИКОНУВАТИ"

– Останні кілька тижнів ми спостерігаємо не тільки за безкінечними ракетними атаками на Київ, але й за вибухами в москві й підмосков'ї. Люди по-різному на них реагують. Хтось каже, що нарешті росіяни відчують те, що відчуваємо ми, хтось боїться, що нам прилетить у відповідь більше. Ви не так давно повернулися з Донбасу і можете трохи побути з дітьми. Як на ракетні обстріли росіянами наших територій реагують ваші діти? І як ви реагуєте на новини про вибухи в росії?

– Діти вже певною мірою адаптувались, навіть прокидаються вночі не завжди, коли тривога. Тому доводиться їх будити і вони вже "на автоматі" спускаються в підвал. Майже так само, як і діти, яких ми бачимо на Донбасі, і які досі з батьками звідти не виїхали. З єдиною різницею, що діти Донбасу в підвал не спускаються. Ракети є частиною їхнього буденного життя.

Щодо наших "відповідей" на ракетні атаки ворога, відверто кажучи, я це підтримую й радію кожному вдалому кроку, після якого "за порєбріком" тривожно. "Підставляти ліву щоку" неприйнятно. Треба адекватно відповідати.

Щодо того, як я почуваюсь у Києві, то скажу так. Порівнюючи його з Донбасом, відчуваю, що тут більш небезпечно, ніж на фронті. Тому що там усе прогнозовано, ми підготовлені. А тут неможливо передбачити, куди вони поцілять.

– Що ви маєте на увазі, кажучи, що на Донбасі все більш прогнозовано?

– Тилові міста – з того, що я бачив, – обстрілюють якимось безглуздим чином. Може поцілити в заправку, або стоїш посеред міста, може прилетіти за 150 метрів, я вже мовчу про атаки на драмтеатри, садочки, критичну інфраструктуру. Тобто, взагалі немає ніякого сенсу в тому, куди вони намагаються бити. А коли ти перебуваєш ближче до лінії фронту, там уже все прогнозовано. Там ти розумієш, куди вони цілять і чому саме туди. І для цього достатньо подивитись на карту, маючи хоч і невеликий досвід війни, розумієш, де хто перебуває.

Там усе дуже очевидно й зрозуміло. Принаймні для мене. Я чітко усвідомлюю де перебуває ворог, а де свій. Тут, за 500 кілометрів до фронту все набагато складніше. Інтриги, скандали, розслідування – це все небезпечна гра, в яку знову почали грати люди, перебуваючи глибоко в тилу. Багато хто вже забув свої відчуття півтора роки тому. І це для нас небезпечно, бо так само впливає на обороноздатність, як і атаки зовнішнього ворога.

– Скільки знадобилося часу, щоб навчитись усе це розуміти? Ви ж не професійний військовий. Так, раніше працювали в правоохоронних органах, але досвід у правоохоронців і військових різний.

– Так, різний. Але багаторічна робота в правоохоронних органах і життєвий досвід став у пригоді. Зокрема, уміння "читати" людей. Це теж важливо на війні. Коли розумієш психологічний стан людини, знаєш, яке завдання їй можна поставити, з ким можна піти у бій, з ким – ні, хто побіжить, а хто залишиться на місці і т.д. Тому що казати, що "Ми всі безстрашні", буде неправдою. Усі бояться. Але люди відрізняються тим, як вони можуть упоратись із цим відчуттям страху, приборкати його.

Хоч є такі ситуації, коли це взагалі неможливо контролювати. Коли ступор, паніка. Але це вже про інше.

А взагалі-то ті, кого я бачив на фронті, – це неймовірні люди, це справді цвіт нації, сіль землі. Саме такі люди мене зараз оточують. Для прикладу, 70% військових, які воюють разом зі мною, мають одну або дві вищі освіти, дипломи МВА, половина володіє іноземними мовами. І це звичайні солдати. І це все добровольці, які з перших днів повномасштабного наступу боронять країну. Нікого не привели туди за руку або під примусом.

– Ви теж пішли добровольцем?

– Спочатку на бусі возив гуманітарну допомогу військовим-друзям, з якими працював в МВС. Поїхав і до 243 батальйону 241 бригади ТрО в Бахмут. Познайомився з людьми там і прямо запитав: "Візьмете до себе?". Так я й потрапив на фронт.

Усі мої походи у військкомат до цього не мали успіху. Таких не беруть у космонавти…

– Чому?

– Гадаю, що це звичайна недбалість, небажання робити свою роботу.

– Військову спеціальність отримували на місці в батальйоні?

– Так, але до цього мав доволі серйозну підготовку. Торік нас зібралась невеличка ініціативна група, кожен купив собі зброю, найняли інструкторів і вчилися. Був також у добровольчому формуванні територіальної громади в селі, де живу.

– Лише стріляли чи ще чогось навчались?

– Тактична підготовка, стріляли, бігали лісами та болотами. Одним словом, готувались.

А решта… Є організаторські здібності, досвід, в тому числі і оперативний, тому комбат мені нарізав певну ділянку, зараз нею опікуюсь.

– Бойові завдання постійно виконуєте на донецькому напрямку?

– Поки так. А коли ми повертаємося звідти, у нас немає такого, що нас просто розпустили – й ми відпочиваємо. Щойно приїжджаємо, одразу приймаємо позиції того батальйону, який нас замінив на фронті, готуємо позиції, спілкуємось із місцевим населенням, навіть проводимо заходи для дітей. Плюс постійне навчання.

Хоч цього разу не чіпав нікого зі своїх тиждень, сказав: "Відсипайтесь!". Бо те, як втомився, розумієш, коли приїхав додому. На фронті ніч і день – це не те саме, що в цивільному житті. Майже кожну ніч є завдання, які необхідно виконувати. Вдень це робити майже неможливо.

– На донецькому напрямку воювало чимало "вагнерівців", серед яких не лише колишні в’язні, а й професіонали, які на цьому заробляють уже не один рік. Стало трохи легше, коли вони перебазувались у білорусь?

– Я особисто їх не зустрічав, хоч вони вийшли з Бахмуту лише десь у середині червня. Наша позиція тоді була приблизно метрів за 300 від міста.

Після виходу "вагнерівців" там залишилась регулярна армія рф і ті, кого вони мобілізували з так званих "днр" і "лнр".

На той час це фактично була позиційна війна. Війна артилерії. Тому ніхто нікуди особливо не рухався. Вони відпочивали, бо вочевидь у них була ротація після штурмів Бахмуту. Наші теж трохи видихали. Я бачив військових, які виходили з Бахмуту, своїх хлопців евакуйовував звідти. Те, що там відбувалось, морально пережити дуже важко навіть найсильнішому.

Згодом почався невеличкий рух. Зокрема й у нас. Але в основному це все ще була позиційна війна.

Зокрема, ми взяли в полон одного з луганчан, який воює на боці росії. Він розповів, що попереду росіяни виставили саме таких мобілізованих, як він. А регулярні війська позаду за ними.

– Так само робили й "вагнерівці", коли закидали зеками позиції наших військових. Вочевидь, не шкода було.

– Так, професійний кістяк вони берегли, він є. А увесь "шлак", який позбирали, пішов уперед і там у Бахмуті й залишився. У нас воюють і гинуть найкращі, у них перемелюють біосміття. Така-от боротьба.

– Оце перебазування "вагнерівців" у білорусь, на ваш погляд, до чого?

– Я так глибоко не занурювався в це питання. Можливо, для підготовки певних провокацій на польському кордоні, на Волині. Але і там все заміновано, і польська армія посилює свою обороноздатність. А тому, це краще запитати у військових експертів, благо в українському ефірі їх хоч греблю гати.

– Читала в ЗМІ, що вони проводять підготовку білоруських військ територіальної оборони. Ви сказали, що виконуєте певні завдання, пов’язані з обороною на Київщині. Варто готуватись ще до однієї спроби наступу?

– Що б там не казали в ефірах чи не писали в телеграм-каналах військові експерти, як не крути, ми воюємо із сильною армією. За кількістю озброєння, за кількістю особового складу. Щодо якості, там по-різному, але професійні військові у них є. Тому чекати, що все зупиниться і не готуватись, не будувати свої оборонні заводи – це злочин.

– Вважаєте, що воювати будуть усі?

– Не впевнений, що воюватимуть усі. Ми були єдиними, як ніколи, в ті перші 2-3 тижні, за які, як казав Арестович, мало все закінчитись. А потім багато хто почав жити у своєму світі, за своїм парканом. Мовляв, мене не чіпайте, держава там, я – тут. У мене все добре, квіточки ростуть, поросята бігають. Звісно, я перебільшую, але це можна віднести як до пересічного громадянина, так і до політика, чиновника.

У перші місяці повномасштабного наступу я казав про те, що для України це шанс, і якщо держава ним скористається, то сюди зайдуть шалені інвестиції, й ми все зруйноване відбудуємо ще краще, ніж до повномасштабного вторгнення. А потім у мене це відчуття зникло.

Закінчилось те, що було на початку, коли люди швидко об’єднувались, задля святої мети – збереження держави. Коли я на гуманітарній швидкій допомозі, яку гнав із Чернівців у Іванків, потрапив у маленьку ДТП, вийшла людина і каже: "Війна, та бог із ним, з тим бампером. Жени далі, там швидка потрібніша". То зараз таких настроїв не відчувається. Хоча є приємні винятки. Коли ми колоною на марші поверталися з Бахмуту, перебуваючи ще в адмінкордонах Донецької області, ми пробили колесо, і ніхто не зупинився допомогти. Вже доїхавши до Київщини, ми пробили друге колесо, і поки стояли, люди несли нам каву, допомагали поставити запаску. Такі речі гріють душу.

І от, я повернувся в Київ з "нуля", а мені дико дивитись на деякі речі. Наприклад, поїхав дітей забирати з дня народження, яке було в одному з пристоличних пляжних закладів. Іду одягнутий у форму, кругом багато відпочивальників. Мужики, щоб ви розуміли, у кущі стрибають – ховаються. Коли діти побігли до мене, і вони побачили, що я не по них прийшов, то пішли далі відпочивати.

– Думали, що повістки роздаєте?

– Вочевидь.

– Ми певною мірою знову повторюємо те, що було в 2014-2015 роках. Від "ми вас туди не посилали" до "хлопці приїдуть, наведуть лад".

– По-перше, можливий прихід військових до влади – це дискусійне питання. По-друге, я не бачу поки що тієї людини, яка об’єднає тих, які приїдуть і тих, хто не "доїхав" туди. Ну й останнє, найголовніше – коли приїдуть… Я поки що не бачу кінця цієї війни. Та це моя суб’єктивна думка.

Те, що поточний етап війни ми виграємо, – це однозначно. Та скільки глобально війна з росією ще триватиме – невідомо. Можна передбачити початок війни, та не можна наразі зрозуміти, коли її кінець.

Хоч я вірю, що ми виборемо право жити на своїй землі, вільній Україні, бо заради цього я й пішов воювати. У мене четверо дітей, я хочу, щоб вони жили тут, у цій країні, і я не планую звідси виїжджати. І не хочу, щоб вони тинялися по світах. Відкидаю цей сценарій взагалі.

Все своє життя працюю на державу. Хоч вважаю, що на тому місці, де працював до мобілізації, від мене було набагато менше користі, ніж на фронті.

– Ви ж працювали у Державній податковій службі?

– Так, заступником директора департаменту запобігання фінансовим операціям, пов’язаним з легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом. Намагався бути максимально корисним там, але той вектор, який для себе обрала податкова служба, мені взагалі не зайшов. Відчув себе "білою вороною".

– Чому?

– Бо я ж не тільки економічну освіту маю, але й 22-річний досвід роботи в правоохоронних органах. І бачу, коли є підстави для того, щоб матеріали передавати правоохоронним органам і відкривати кримінальні провадження. Читаючи той чи інший документ, можу одразу його кваліфікувати за статтями Кримінального кодексу. Але коли ці документи відкладають "в довгий ящик", то кажу: ні, хлопці, я з вами не хочу працювати. Взагалі немає за таких умов жодного сенсу ходити на роботу, отримувати зарплату. Якщо на фронті я чітко розумію, що роблю і який у мене результат, то тут, ставлячи начальникам відділів питання, скільки коштів повернуто в бюджет, і чуючи у відповідь: нуль… Даруйте, навіщо там сидіти?! Займати кабінет і дивитись на Київ з вікна? Це не для мене.

– Хоч перевірка доходів, які легалізуються, наразі актуальне питання, судячи з того, що ми дізнаємося про людей, які примудрились збагатитися під час війни.

– Питання насправді набагато глибше. Не може якась одна особа просто взяти й збагатитись. Є ланцюг, який починається згори і йде до самого низу. І будь-яка ланка цього ланцюга відпрацьовує певне завдання. Приходити тільки до одного, який щось там украв, якось там легалізував, немає сенсу. Там, де я працював, ми були в змозі простежувати повний спектр, так би мовити, послуг, які надавались, і встановити усіх тих, хто їх надавав, в тому числі працюючи у держсекторі, або маючи там зв’язки.

Для себе давно дійшов певних висновків, що сліпа у нас, на жаль, не тільки Феміда, тому з початком повномасштабного наступу намагався потрапити на фронт.

– У вас була бронь?

– Мені як держслужбовцю запропонували бронь, але я від неї відмовився. А повістки мені не приходили, хоч у військкомат ходив. Тому, хоч у перші дні не склалося, я все одно там, де хочу бути. Догнав. (посміхається. – Авт.).

"КОЖЕН МЕТР, КОЖНА ДІЛЯНКА, КОЖНЕ ПЕРЕХРЕСТЯ – УСЕ ПРИСТРІЛЯНО"

– Ви сказали, що їздили волонтером на фронт, а це означає, що бачили те, що там відбувається. Але приїжджати час від часу – це одне, а воювати – геть інше. Як і бути на фронті постійно. Один з військових розповідав, як їм доводилося ходити до позиції, оминаючи трупи окупантів, бо росіяни своїх не забирали, а земля була мерзлою і поховати їх у хлопців не було змоги. А бачити ці тіла щоденно – ще те випробування для психіки. Для вас війна не стала потрясінням?

– Звісно, стала. Бо ти уявляєш одне, а в реальності все зовсім інше. Коли ти йдеш уперед, на позиції, і тобі треба пройти пішки 1,5 кілометра. І ти можеш іти їх годину, а можеш – шість. Тут відтворити це неможливо. Навіть психологічно. Там ти йдеш, у тебе всі відчуття загострюються. Там ти відчуваєш найменший рух вітру, якийсь далекий звук.

Один із квестів – дійти до позиції чи вивести з позиції людей, які там просиділи не один день. Вони втомлені, забруднені, бо три-чотири доби просиділи в землі. Вивести їх і завести нових людей на заміну – непросте завдання. Якщо ти не будеш іти грамотно, ти просто не дійдеш. Кожен метр, кожна ділянка, кожне перехрестя – усе пристріляно. Там просто дуже специфічна місцевість. Висоти, голі ділянки землі, одна дорога – нікуди не з’їдеш. Військові ЗСУ їздили якось по лісах, а ми – по прямій на пікапах на Бахмут. Доїжджали до певного місця, залишали там пікапи і йшли далі пішки, виконуючи поставлені завдання. Повторюся: зі мною поруч неймовірні люди. Вони настільки вмотивовані, що жоден не вийшов з позиції, тому що втомився чи боявся.

– Були випадки, коли хтось панікував і доводилось заспокоювати?

– Одного разу в нас була така ситуація. Пішли на штурм, зайшли на 200 метрів у ліс і закріпились. І в одного з бійців, класних, сміливих, почалася паніка, він усю ніч кричав у рацію: "Коли мене заберуть? Коли мене замінять?", але всі спокійно реагували, казали: "Зараз, почекай! Зараз, почекай!".

Вивели ми його наступної доби, важко виводили, декілька годин група перебувала під обстрілом, але дійшли нормально, трохи контужені, але вийшли. Психологічно це важко. Тим паче, підрозділи ТрО для штурмів не призначені. Нас постав на позицію і звідти вже не виколупаєш. Штурм трохи не наше, для цього є окремі бригади, це їхнє безпосереднє завдання, вони вміють це робити. Але завдання поставили – ми його виконали.

– У тил до ворога доводилося ходити?

– Хоча це належить до низки моїх завдань, на цій ділянці фронту це майже неможливо. Настільки щільно там, що з одного боку, що з іншого, не пролізеш ніяк.

У нас була інша цікава історія. Нам треба було вивести одну зі штурмових рот на позицію для подальшого штурму. Це була спецоперація. І планували ми її ретельно.

У нас було 20 осіб, яких треба було вивести в одну точку. Вести таку кількість людей там – це самогубство. Тому ми запропонували план. Вони були дуже здивовані, оскільки ми – непрофесійні військові, а просто люди, які вивчають військову науку. Ми зробили це без втрат.

– Подробиці можете розповісти?

– Це була ділянка лісу перед Бахмутом, за садами праворуч, яку спочатку штурмували ми, потім – наступна рота. Вже підготовлена йшла далі за нами. Ми їх виводили. Сварилися трохи з командиром, вони ж усі офіцери, а я простий сержант. Але вони до моїх аргументів дослухались.

– Можете пояснити людям, які там ніколи не були, чому одночасно двом десяткам людей не вдалося б дійти?

– Тому що щільний артилерійський обстріл. Тому що над головою в тебе висять один-два ворожі дрони. Це звичайні "мавіки", які в основному зараз коригують артилерію. Коли ти йдеш там і чуєш звук "мавіка", твоє основне завдання – сховатись. Бо ти не розумієш, чий він – наш чи ворога, на ньому ніяких вказівників. І він тебе бачить так, що може прочитати напис із твоїм позивним.

На жаль, багато хто ігнорує прості правила, і тут починається коригування ворожої артилерії. Ага, група військовослужбовців. Перший пристрілочний, другий – у ціль. Тому там дуже небезпечно ходити, ще й цілою ротою.

– Там же ніде сховатися, якщо постійні обстріли, які зрізають дерева.

– Так, посадки майже "викошені", але ще є де сховатись. Потрібно просто вміти це робити. А вчишся усього там. Швидесенько, з першого виходу ти починаєш розуміти, куди тобі стрибати, як тобі гілочку нагнути, щоб тебе не було видно. Є своя специфіка. Та якщо я навіть розповім комусь, як поводитися, коли ти підеш туди, буде все інакше. Хоча ми з моїм побратимом примудрялися там навіть курити і черешні їсти.

– Багато хто каже, що ця війна – це війна сучасних технологій, і дрони відіграють у ній точно не останню роль. Але, на відміну від росіян, ми не маємо такого масового виробництва. На ваш погляд, його варто нарощувати?

– Це робити нам просто необхідно. Відкривати коньячні заводи – це чудово, але логічніше налагоджувати своє виробництво дронів. До речі, не можу розказати, де саме я сьогодні був, але це таке виробництво, що я просто в захваті. Те, що вони роблять, – дрони, наземні дрони – це взагалі космос.

Ми багато з ними спілкувалися, розповіли, що саме нам потрібно виготовити. І вони все це роблять. Нам, наприклад, потрібно переробити одну досить специфічну річ, намагались з’ясувати в них, скільки це коштуватиме. Відповіли просто: "Привозьте, все зробимо".

Та попри те, що це виробництво досить велике, це однаково аматорство. Тому що держава має давати замовлення приватним підприємствам, які виробляють якісну сучасну техніку, а вони – розвиватись, працюючи на захист країни.

Чув, що в росії хочуть побудувати великий завод з виробництва дронів. Якщо вони почнуть їх масово виробляти, то закидають нас ними. Нам треба до цього теж готуватися. Запускати державні програми, давати пільги підприємствам, які забезпечують потреби армії в тих самих дронах і не тільки. Або просто не ігнорувати їх, як зараз, на жаль, відбувається, враховувати їхні потужності під час держзамовлення.

А то ми чули новину про збільшення виробництва мін. Їх збільшили порівняно з чим? З минулим роком, позаминулим? Тобто позаторік ви виробили одну міну, а зараз дві? Це як зрозуміти людині, яка безпосередньо воює, яка має дві вищі освіти? Я хочу знати. Тому що те, що я бачу і чую, сумнівне, голослівне.

– Коли ви плануєте повертатись?

– У вересні. Теж зараз думаємо, як укомплектувати підрозділ "мавіками", бо чимало їх втратили за останні 2,5 місяця на фронті. Мені аеророзвідку підпорядкували не так давно, але наскільки дрони важливі на війні, мені було зрозуміло давно.

– Зараз триває контрнаступ. І треба враховувати, що території Запорізької і Донецької областей заміновано. А розміновувати важко, бо техніку там не дуже використаєш.

– Проблема в тому, що там дуже вузькі стежки. І ми, і росіяни ходимо одними і тими ж стежками. Праворуч-ліворуч ніхто не відходить, бо знає, що може підірватись.

Тому те, що заміновано, якось стримує, але є певні засоби для розмінування, і сапери працюють. Пробити дорогу реально, і це робиться.

Я колись служив у радянській армії в інженерних військах. Бачив цю техніку. Вона є і в нас, і в них. Зараз уже багато сучасної, звісно. І вона працює.

Та якщо ти командир, то маєш думати про те, що ворог залишає "сюрпризи". Ти чітко розумієш, що якщо ви зайдете на штурм якоїсь посадки, там можуть бути міни чи розтяжки. І сам боєць-штурмовик, коли виконує завдання, дивиться не лише вперед, а й під ноги, на гілки дерев і т.п. Він розуміє, що будь-якої секунди може на щось стати.

– Ви сказали, що воювати будуть не всі. А чи вистачить тих, хто на фронті, щоб тим, хто не хоче в армію, дожити до перемоги?

– Не вистачить.

– Що робити?

– Державі працювати. Зокрема з тими самими військкоматами. Хоча це потрібно було робити раніше. У Міноборони є інспекція, де вона була, щоб не допустити скандалів у військкоматах? Може, її треба підпорядкувати комусь іншому, бо військові не можуть контролювати самі себе.

Можливо, потрібні більш жорсткі заходи щодо тих, хто ховається від мобілізації. Які наслідки для мене як громадина, який посилатиме військкомат подалі? От що мені зроблять? Судимість дадуть?

А я відкриваю стрічку фейсбуку і бачу тут збірник нормативно-правових актів, постанов пленумів Верховного суду про судову практику щодо справ з ухилення від мобілізації.

Та що там казати, зайдімо в будь-який ресторан – і побачимо там чимало молодих міцних чоловіків.

Тому мають бути більш жорсткі кроки, краще працювати правоохоронним органам і судам.

Так, це може бути не демократично, але, даруйте, те, що у нас відбувається, це не демократія. Демократія – це в Сполучених Штатах Америки. Коли люди вільно мають зброю, але й несуть за неї відповідальність.

Демократія в країнах, які легалізували марихуану, де встановлено місця, де ти можеш її хоч накуритись, хоч наїстися. Але тільки ти вийдеш в якесь інше місце – враз отримаєш покарання.

А у нас кажуть: дайте людині зброю, і вона сама себе захистить. Та не захистить, якщо вона не розумітиме, що несе за неї відповідальність.

– Ми ж усі маємо розуміти, що живемо в умовно мирних містах. І будь-якої миті все може змінитись. Тому навчитись стріляти точно не буде зайвим. Добре було б, щоб ще тири зробили доступними.

– Це все зараз доступно. Коли я пішов у Добровольче формування територіальної громади, у нас щосуботи було тренування, зброя і боєприпаси. Щоправда, ми здебільшого купували їх самі.

– Щодо жорстких заходів до тих, хто ховається від мобілізації. Що має мотивувати таких людей? Страх того, що вони опиняться у в’язниці?

– Страх бути пораненим чи загинути може виявитись сильнішим.

– Тоді більші хабарі даватимуть воєнкомам.

– Так у тім-то й річ.

– Тоді який рецепт?

– Тут немає універсального рецепту, немає простого рішення. У нас зараз загалом немає простих рішень, усі рішення складні. І для того, щоб вирішити завдання поповнення лав ЗСУ, до цієї проблеми треба підходити глобально. От як мотивувати людей, щоб вони йшли? В Ізраїлі, якщо ти не воював, не був в армії, ти ніхто в цивільному житті. У тебе немає можливості навчатися, отримувати пільги, тебе не беруть на престижну роботу. Військові там – еліта суспільства. Або ти воюєш, або ти приносиш максимальну користь війську в тилу. Третього не дано.

Я скажу вам ще одну річ, може, ви про неї не знаєте, про батальйони ТрО. От ми зараз на відновленні і займаємось поповненням особового складу. Та це взагалі треш. Для того, щоб мені знайти людину у підрозділ, це мені треба так побігати… Підрозділи ТрО з військкоматів не комплектуються. Хоча підрозділи ТрО воюють не менше за інших і виконують свої завдання.

– А матеріально-технічне забезпечення є?

– Для ТРО щось дають, але цього не достатньо. Буває, наприклад, пристрій для стрільби, а до нього немає БК. А бригади ЗСУ вже запаковані по-іншому.

Скажімо так: основне те, що необхідно, все є. Проблеми з бронежилетами, з касками, формою, взуттям, аптечками немає. А от озброєнням, технікою бажано поліпшити забезпечення.

– Де берете людей, якщо до вас їх не розподіляють?

– Шукаємо через ті самі військкомати, через знайомих. Я зараз на посаді головного сержанта взводу, командира першого відділення, але заразом виконую обов’язки командира взводу. Коли прийшов, нас було семеро, а штат утричі більший. За пів року зміг знайти і завести ще 8 осіб. Це люди різного віку. Середній – це 30-35 років.

Але це – команда, яка працює, розуміє, що робити. Вчимося разом, їздимо на курси разом. Закінчили в Києві навчання в школі "Буревій". Там чудові інструктори, вони як боги. Вони нас навчали військової топографії. Якось ранком я вдома засидівся над картами. Дружина прокинулась о 6-й, питає: що тут робиш, чому не спиш? А я їй, жартома: ходи покажу, звідки буде контрнаступ.

Колишній мій колега Юрій Підлісний створив центр підготовки для військових "Аскольд". Ось ще один приклад дуже потрібної справи, яку зробила одна людина, а знання, які рятують життя, дала тисячам. Ми туди приїжджаємо, дають майданчики, інструкторів. Саперну справу там вивчали.

Поки є такі люди, країна житиме і боротиметься. Аби їм не заважали.

Тетяна БОДНЯ, Цензор.НЕТ
Фото Цензор.нет