"Одне повідомлення з фронту змінило все": історія чернівецьких подологинь, які допомогли вже понад 200 пораненим військовим

Інтерв'ю
3 липня 2026 року
579
0

НАШ ЕКСКЛЮЗИВ

Ідея допомагати військовим для подологині Яни Верстюк почалася не з великого плану, а з одного повідомлення з фронту. Її фін, який перебував на Бахмутському напрямку, одного разу надіслав фото своїх ніг після кількох днів на позиціях. Стопи були у важкому стані. У повідомленні він написав: «Що мені з цим робити?».

«Тоді я зрозуміла, що військовим допомагають у дуже різний спосіб, але про їхні стопи часто забувають. Бо здається, що це не найважливіша частина. Але коли страждають ноги — страждає весь організм», — розповідає Яна.

Після цього вона разом із колегою Людмилою Ковалик почала шукати можливість допомагати військовим системно. Так з'явилася ідея приходити до захисників, які перебувають у госпіталях та лікарнях Чернівців.

Додатковим натхненням для команди став приклад подологині Наталії Гринчишин, яка їздить до військових майже у гарячі точки, близько до нуля, і там облаштовує собі місце для роботи.

А достукатися до медичних закладів на початку допомогла волонтерка Оля Сидорак. Саме за її підтримки подологиням дозволили вперше прийти до військових у лікарню.

З 2023 року у Чернівцях діє благодійний проєкт «Відновлюємо крок героя». Його створили подологині з медичною освітою Людмила Ковалик та Яна Верстюк. Разом із командою вони приходять до поранених військових у медичні заклади Чернівців, які з міркувань безпеки не називають, і надають подологічну допомогу.

За цей час учасниці проєкту допомогли вже понад 200 військовим.

Для когось це може звучати як дрібниця — обробити стопу, підстригти нігті, допомогти з доглядом. Але для військових після поранень, операцій, довгого перебування на позиціях, апаратів на руках чи ногах це часто те, що вони не можуть зробити самі. А ще — це простий людський знак: про тебе пам'ятають, до тебе прийшли, тобою не гидують, про тебе дбають.

Починалося все не з красивої історії про вдячність. Починалося з недовіри, відмов і відчуття, що тебе не дуже-то й чекають.

Найважче було завоювати довіру

— І вас одразу прийняли?

— Ні. По-перше, була недовіра з боку лікарів. Вони не розуміли нашої користі. Було дуже важко достукатися.

Завідувачі не дуже були в захваті від ідеї чужих людей із ріжучими інструментами біля післяопераційних хворих. Ми залишали всім візитки, але нам так ніхто і не передзвонив.

Потім одного дня ми спробували ще одну лікарню. Домовилися за конкретний день, прийшли з величезними баулами, бо не знали, скільки буде роботи, а нам дали буквально двох хлопців. З величезної лікарні! Ми тоді дуже засмутилися.

Але достукатися до медичних закладів нам допомогла волонтерка Оля Сидорак. Вона вже волонтерила, і саме за її допомоги нам дозволили прийти. А після численних розмов із лікарями та після того, як ми довели, що всі інструменти стерилізовані, почали завойовувати довіру.

Це важлива частина цієї історії. Бо багато людей, які хочуть волонтерити, зупиняються саме тут: запропонував допомогу, тобі відмовили або не відповіли — і здається, що ти не потрібен. Але іноді недовіра не означає «ні». Іноді це означає лише те, що людям потрібно пояснити, переконати і показати: твоя допомога безпечна та справді корисна.

У випадку Людмили та Яни довіру довелося буквально виборювати.

Коли допомоги соромляться

— Окрім недовіри лікарів, з чим ще ви зіткнулися?

— Хлопці соромилися. Військові після операцій, з апаратами, деякі не можуть навіть підняти ногу. Ми могли їм допомогти, підняти, розвернути, але їм ставало некомфортно.

Були й такі, що просто накривалися ковдрою і лише виставляли ноги, щоб їх не бачили.

У перший період ми ходили палатами, дивилися, кому потрібна допомога, а потім вмовляли засоромлених хлопців. А зараз, слава Богу, вже дійшли до того, що вони самі телефонують: «Дівчата, є потреба у вас, потрібно прийти, потрібно допомогти».

Цей сором — ще одна тема, про яку рідко говорять. Поранення змінює не лише тіло. Воно змінює те, як людина відчуває себе поруч з іншими. Те, що раніше було звичайною побутовою дією — помити ноги, підстригти нігті, попросити допомоги, — раптом стає вразливим моментом.

І тут педикюр перестає бути «про красу». Це вже про гідність, догляд і звичайну людську турботу, яку після поранення іноді важко прийняти.

«Ви б бачили ті дитячі очі…»

— Чому ви не зупинилися після перших відмов?

— Здебільшого ніхто тебе з радістю одразу не зустрічає. Може ставати соромно, коли тебе не сприймають. Це шокує. Але від себе скажу: в першу чергу хотілося допомогти.

І ви б бачили дитячі очі мого першого військового.

У нього була одна нога. Вона була дуже сильно в кератозі — це коли є дуже нашарована шкіра. Плюс вона була жовто-коричневого кольору від постійних бетадинів, від постійної обробки перед операціями.

І коли я це все почистила, вона стала біла — просто звичайна біла нога і звичайні чисті нігті. Ви б бачили ті дитячі очі.

Я тоді зрозуміла, що треба боротися. Треба йти далі.

Для Людмили ця історія стала підтвердженням того, що подологи справді потрібні там, де їх довго не помічали.

Професія, якої офіційно… не існує

— У нас є Асоціація подологів України, до якої ми теж належимо. Ми вже декілька років боремося, щоб довести, що подологи важливі в Україні. Бо, на жаль, у нас немає професії подолога. Якщо брати офіційний список професій, ми просто майстри педикюру. Подологами ми не вважаємося, — каже Людмила.

За її словами, саме ця постійна боротьба за визнання професії дала сили не відступати й тоді, коли довелося доводити свою потрібність у лікарнях.

Згодом подібні ініціативи почали з'являтися й в інших містах. За словами Людмили, після Чернівців до такої допомоги долучилися подологині в Івано-Франківську, а згодом — і в інших регіонах України.

— Навіть від хлопців я чула: «Мені вперше таке роблять».

Історії, які неможливо забути

— Яка історія вам особливо запам'яталася?

— Один із перших наших візитів. Я прийшла, і у хлопця на одній руці був апарат Ілізарова. Я обробила йому ноги і кажу:

— Давайте я подивлюся руки.

Він відповідає:

— Та ні, ні, не треба.

А я кажу:

— Давайте я подивлюся.

Дивлюся — одна рука якось дивно підстрижена, а друга — ні, бо йому незручно.

Я питаю:

— А як ви цю руку підстригли?

А він каже:

— Я кліпсатор брав зубами і стриг.

Я дивилася на нього і ледь не розплакалася. Але втрималася, перевела все на жарт і кажу:

— Ну, ви ж знаєте, що зуби зараз не дуже дешеві.

Ми посміялися.

Я сказала:

— Ви більше так не робіть. Є ж люди, які можуть допомогти, якщо ви не можете самі.

І таких історій дуже багато.

У цих історіях немає пафосу. Є дуже проста правда: іноді допомога починається не з великих слів, а з того, що хтось приходить і робить поруч із людиною те, що вона зараз не може зробити сама.

Турбота, яку неможливо переоцінити

Для військових ця допомога важлива не лише фізично.

— Не до всіх приїздять родичі, не всі їх мають. Зрозуміло, що наша робота дає свої результати, але саме те, що хтось про них турбується, — дуже важливо. З кожним разом у нас з'являється ще більше натхнення. Ми відчуваємо себе потрібними, — каже Людмила.

Перші виїзди до лікарень Людмила та Яна робили вдвох. Вони приходили з великими сумками інструментів і матеріалів, не знаючи, скільки військових потребуватимуть допомоги і чи взагалі їм дозволять працювати.

Сьогодні команда благодійного проєкту «Відновлюємо крок героя» значно більша. До неї входять Людмила Ковалик, Яна Верстюк, Дана Драпака, Яна Михайлова, Аліна Сандуляк, Ірина Паращук та Юлія Сімлович.

Наступна мета — мобільний кабінет

Команда шукає можливість придбати мобільну подологічну установку.

Вона дозволить надавати військовим більш кваліфіковану допомогу безпосередньо в лікувальних закладах і значно полегшить роботу спеціалісток під час виїздів.

До команди запрошують нових волонтерів

— Кого б ви хотіли бачити у своїй команді?

— Ми готові прийняти до своєї команди і майстрів педикюру, не лише подологів. Основним критерієм для нас є дотримання всіх вимог дезінфекції та стерилізації. А всього іншого можна навчити, показати й підготувати.

Крім професійних навичок, потрібно бути готовим і морально.

Бувають дуже веселі хлопці, а бувають мовчазні. У кожного — різний ступінь поранення і своя історія. Іноді хлопці відкриваються, починають розповідати про себе, про службу, про пережите.

Якщо ви подолог або майстер педикюру і хочете долучитися до допомоги військовим, можна звертатися до Людмили Ковалик за номером: +380 99 034 19 71.

Дарина ЗАРАЙСЬКА, БукІнфо (с)
Всі фото надані редакції лікарями (С)