Лікар Комаровський: Путін – класичне поєднання шизофренії та їб*нутості. інтерв'ю Обозревателю

Чи правда, що Путін збожеволів від стероїдів і невже гормонами лікували… важку імпотенцію? Що спільного у президента РФ та скаженого собаки? Чи потрібно ототожнювати проросійськість та російську мову? Як правильно говорити з дітьми про війну? Коли закінчиться війна Росії з Україною і що обере українська влада – життя людей чи територію?

На ці та інші актуальні й гострі запитання відповів найвідоміший лікар України Євген Комаровський, ставши гостем програми "Орестократія". OBOZREVATEL публікує найяскравіші фрагменти цієї розмови. Путін – як дитина, котра замість того, щоб пізнавати світ, дивиться свинку Пеппу.

– Давно хотів поговорити про Путіна з професійним лікарем, і ось у мене в гостях лікар Комаровський. Добрий день, Євгене Олеговичу!

– Здрастуйте, Оресте, радий вас бачити, слава Україні!

– Героям слава! Розумію, що Путін не зовсім вписується у вікову категорію ваших пацієнтів, хоча за манерою поведінки та зростом, напевно, все-таки потрапляє у сферу вашої компетенції. Світові медіа, зокрема Daily Mail, пишуть, що він важкохворий, ставлять йому діагнози… Ну, ми ж не можемо сумніватися у компетентності такого відомого видання? Що ви думаєте з цього приводу?

– Ну, я 100% можу поставити під сумнів компетентність Daily Mail: я все-таки лікар. Вони вжили термін: мовляв, у нього, можливо, у зв'язку з онкологією та лікуванням стероїдами розвинувся синдром, який називається "стероїдна лють". Але там усе наплутано – грішне з праведним! Коротше кажучи, йдеться про таке.

У лікуванні деяких онкологічних захворювань дійсно використовуються стероїдні гормони – ті самі знамениті преднізолони, дексаметазони, про які багато хто чув. Хоча це не головне зараз, і навряд чи для Путіна використали б ці ліки. Термін "стероїдна лють", вжитий Daily Mail, пов’язаний із іншими гормонами. Ідеться про так звані анаболічні стероїди. Це анаболіки, заборонені препарати для спортсменів, що використовуються для збільшення м'язової маси, підвищення працездатності… Іноді – для лікування тяжкої імпотенції, це також можливо. Може, у нього справді є такі проблеми – і ці препарати застосовуються, але з тих картинок, які я бачив, із його виступів публічних я не можу зробити висновок, що він дихає на ладан і що він остаточно збожеволів. Ні, я вважаю, що всі психічні проблеми, які він має, індуковані оточенням.

Це унікальність людини, яка в XXI столітті примудряється жити без доступу в інтернет, яка отримує інформацію від певних людей, котрі кладуть їй на стіл папочки. І ось цей "синдром папочок", синдром дефіциту інформації, я готовий підтвердити однозначно. Ну, тому що величезна кількість речей, які Путін озвучує (це для всіх очевидно), на протилежному полюсі логіки, здорового глузду і таке інше. У нього величезний дефіцит інформації.

Як дитина, котра замість того, щоб пізнавати світ, дивиться свинку Пеппу, розумієте? Життя свинки Пеппи їй відоме, а життя сусідів – невідоме. Путін – приблизно в такій ситуації. Тобто він дитина для мене.

– Але чи є в нього психічні відхилення? У поведінці, рішеннях, реакціях на події…

– Ви знаєте, я хотів би сказати, що там є елементи шизофренії, і я багато разів публічно говорив про те, що це класичне поєднання шизофренії та ї*анутості, яке не дозволяє нам прогнозувати, що буде далі.

– Підтвердженням ваших слів є те, що в Україну вторглася голозада армія, голодна, з медпрепаратами 20-річної давнини, з пайками, термін придатності яких збіг п'ять-шість років тому. І з підлітками, які не готові воювати. Не цитуватиму ваші слова, які ви не любите згадувати, про Путіна. Перефразую: раніше ви думали, що з ним можна домовитись. Чого ви не знали про Путіна? Що для вас стало новим у цій історії?

– Нічого! (Усміхається). Я все знав. Ні, насправді не ви перший і не ви останній, хто знає, про що думає доктор Комаровський.

– …ні, я так не кажу!

– Зараз, через це лихо, я можу бути самим собою і говорити все те, що думаю, не намагаючись грати в якісь ігри. Я ніколи, жодної хвилини не сумнівався, починаючи з 2004 року, з "Помаранчевої революції", що між Україною та Росією буде дуже серйозний конфлікт, геополітичний, світового масштабу. Ця впевненість була в мене з того моменту, як Путін привітав Януковича з перемогою на виборах, а потім стався третій тур. Уже тоді я знав, що цієї ганьби він ніколи нам не пробачить.Ми живемо поруч зі скаженим собакою

– Як сказав мені нещодавно в інтерв'ю Владислав Іноземцев, "в Україні Путіна вдарили мордою об стіл".

– Так і є. І я вважав, що головне – зрозуміти одне: ми живемо поруч із скаженим собакою. Тому нам треба не дражнити цього собаку, а негайно ставати настільки сильними, щоб ми перестали його боятися.

– Дуже яскравий приклад наведу – міністр оборони у 2014 році від "Свободи" Ігор Тенюх. Людина, яка керувала ракетним катером і поняття не мала, що таке велике військо. Призначили його лише тому, що був квотний принцип формування уряду і Міноборони, як і Мінагрополітики, випало "Свободі". Ви ж пам'ятаєте, хто в нас був аграрним міністром, так?

– Так. (Ігор Швайка. – Ред.).

– Людина не знала, де у корови, вибачте, вим'я… Наприкінці 2021 року ми з вами дискутували у програмі "Народ проти" у Наташі Влащенко – про те, що таке проросійські наративи та квотний принцип. І погодилися, що у плані українізації було допущено дуже багато помилок. Скажіть, будь ласка, чого ми не зробили, щоби відірватися від Росії? Щоб соціологія не показувала (до початку війни), що на південному сході 40% людей – за об'єднання з Росією? Проросійські настрої були дуже сильні. Чого ми з вами не зробили, щоби змінити ці настрої?

– Оресте, а вам не здається, що ця соціологія – це як папочки на столі у Путіна?

– Не здається, бо на кожних виборах партії, які ми називаємо проросійськими, різні "зажопи", "опоблоки" тощо отримували дуже багато голосів. І якби Путін не забрав у нас "Лугандонію", більшість у нашому парламенті сьогодні становили б представники цих партій. Нема значення, медведчуки б там були, бойки чи рабиновичі. Оця русофілія була до останнього дуже сильною. Люди активно боролися не лише за своє право говорити російською мовою, а й бути в проросійському просторі. Ви не згодні зі мною?

Для тих, хто Путіну папочки складає, ми наштампували хрінову гору картинок

– Умовно кажучи, в кожної революції є свої "любі друзі". В останній вони теж дуже яскраво себе проявили. Але не можна за ними звіряти свої патріотичні настрої, бо, наприклад, сьогодні у нас дуже енергетичний президент, але через три роки ситуація може кардинально змінитися. Ми не перестанемо бути патріотами, якщо Зеленський змінить свою політику. Я про те, як нам відбудуватися від "русского міра" – не від російської мови. Наразі ніхто не говорить про російську мову. Ми наближаємося до питання про російськомовний Харків, який виявився стійкішим, ніж... Хто би міг подумати, так? Жодного "русского міра" там немає. Але що ми зробили не так, чи дали Путіну надію?

– Швидкої однозначної відповіді у мене немає. По-перше, для тих, хто йому папочки складає, ми наштампували хрінову гору чудових картинок.

– Наведу ще яскравіший приклад. Домовляюся про інтерв'ю з Акуніним (Чхартішвілі), а він відмовляється: "Я українським медіа інтерв'ю не даю". І розповідає, що якийсь свободівець, котрий потрапив до комісії з цензури, заборонив частину його книг в Україні. Хоча Акунін – один із найактивніших друзів України…

– …так-так…

– ...він виїхав із Росії після того, як Путін окупував Крим.

– …Оресте, я чесно вам скажу: я – фанат Акуніна…

– …я теж!

– Кожен його твір перечитаний мною кілька разів. Я дійсно схиляюся перед його талантом.

– …а ви читали "Письменник і самогубство"?

– Так, аякже!

– Фантастична книга!

Аналог якої книги Акуніна Комаровський хотів би мати в Україні?

- Народ повинен мати імпульси власні – наприклад, як у нас: "Нєх...й шастать!"

– Росіяни нам братський народ?

– Ні, звісно! Це вже давно скінчилося. По-перше, чесно скажу вам, я там уже народу як такого не бачу. Як цілісної структури. Якщо є народ, він повинен мати якісь власні імпульси, якісь уявлення специфічні – для цього народу. Як, наприклад, у нас: "Нєх...й шастать!".

– Так вийшло, що війна у нас справді культивує національну ідею, допомагає її знайти. Це захист Батьківщини та розвиток нашої держави. Більшість людей, з якими я спілкуюся, говорять, що нам потрібно зробити завтра. Не сьогодні – розбити Путіна, а вже завтра – побудувати Україну, якою вона повинна бути. Те, про що, власне, й ви говорите. Скажіть, будь ласка, що зараз у Харкові? Як так сталося, що російськомовне місто зі шлейфом Гепи, Допи та інших подібних персонажів зараз таке стоякове? Протистоїть російській армії – і фактично знищується. Які трансформації відбулися?

– Знаєте, я не можу сказати, що якась трансформація відбулася раптово. Спостерігаючи за "Л/ДНР", за трансформацією суспільного життя у самому Мордорі, Харків точно не хотів потрапити туди – це однозначно. Багато моїх знайомих, які виїжджали з Харкова в перші дні, говорили таку фразу: головне – перебратися на той берег Дніпра. Ви, мабуть, зрозуміли, що я хочу сказати?

– Так…

– Тому що вже у перші дні пішли чутки, що Путін хоче розбити Україну на дві частини – по Дніпру. Причому я це у Харкові чув від десятків людей. Головне – не залишитись у зоні впливу Мордору, піти на той бік, розумієте?

Мені здається, це величезна помилка у державній політиці – пов'язувати проросійськість із російською мовою. Страшна помилка! І навіть зараз це не минулося остаточно. Незважаючи на те, що російськомовні Харків та Маріуполь показали, що жодного зв'язку взагалі немає! Що ненависть до орків і Мордору ніяк не прив'язана до мови. Вона прив'язана до любові до своєї країни.

Я прожив у Харкові, пробачте, 60 років, у мене все в цьому місті: всі друзі, мої діти тут народилися, я одружився, все життя працював… Скільки б не було у мене спокус та прохань перебратися до Києва, Харків – моє місто, я тут живу.

Він не терпів, коли йому з Києва вказували, якою мовою у школах мають викладати, з ким дружити, з ким укладати договори тощо. Але так само для Харкова було б неприйнятно, якби йому почали вказувати з Бєлгорода чи Москви. Це специфічна ментальна особливість цього міста: воно є абсолютно самодостатнім. І з ним не можна розмовляти мовою "ми тут більше знаємо, як вам любити Україну".

Зараз ці наративи проросійськості, вони, мені здається, трошки не туди. Дуже часто мову та культуру плутають із проросійськістю. І, знову ж таки, культура теж різна, розумієте? Можна говорити про Фадєєва, а можна про Каверіна – це різна культура.

– Я майже у всьому з вами згоден, але багато хто хоче за одну мить виправити всі ті деформації, що відбулися з 30-х років ХХ століття. У 1930-ті роки Харків був українським українськомовним містом, а потім, років за 10–15, всю цю справу перекрутили. Люди, які постраждали від цих деформацій, хочуть одним помахом, не маючи ні досвіду, ні інвентарю, ні великого запасу часу, це виправити. Так народжуються квоти і всі ці російські наративи – дуже проста історія.

– Оресте, але ви згодні з тим, що вони часто-густо народжуються не в Мордорі, а у нас?

– Так-так…

– …і ми самі їх створюємо – правильно? Тому що дуже часто люди з інтелектом, із тактом, які розуміють, що не можна налітати і рубати голови... Розумієте, що відбувається? Той, хто кинув палити, – найзавзятіший борець із нікотином. Колишні алкоголіки найкраще борються з пияцтвом. А людина, яка 50 років розмовляла лише російською, у якої вдома всі розмовляють російською, раптом починає стежити за квотами. Це настільки неприйнятно – особисто для мене! Давайте облишимо те, що було, і подивимося в Україну сьогоднішню, в Україну майбутнього. Кожне рішення, що додає конфліктності, додає з'ясування стосунків. Зараз, коли Україна перемогла, розвиток мови, прагнення говорити рідною мовою має стати модним, це має бути один із елементів гордості за нашу країну, за її успіхи, – ось як мова піднімається! У нас є варіанти в літературі, музиці, культурі, в балеті, зрештою, якими ми пишаємося! Тобто через гордість. Через успіхи! А не через спробу принизити, облити брудом, заборонити, квотувати тощо. Ось як я це бачу.Вибір між людьми й територією

– Має стати модним, однозначно. Як і коли, на вашу думку, скінчиться ця війна?

– Є два моменти, чому я не хочу відповідати на це запитання. Ну, по-перше, хоча б тому, що той же Подоляк просив нас усіх якомога менше коментувати, як вона має скінчитися, не лізти в цю справу. Хоча б тому, що у нас із вами нема жодного обсягу інформації.

Я спеціально читаю три інформаційні стрічки: нашу, європейську та російську. І я бачу, як одне й те саме питання трактується по-різному, й усвідомлюю, що уявлення не маю про справжнє становище на фронті, про те, що ми можемо, які резерви, які запаси… Я розумію, що тут є елементи психологічної війни і що, маючи великий обсяг адекватної інформації, можна прогнозувати ступінь компромісів. Суспільство повинно зрозуміти і прийняти концепцію світу, а для того, щоб воно зрозуміло і прийняло, його на якомусь етапі доведеться об'єктивно поінформувати.

– Складне запитання хочу поставити. Зрозуміло, що так звана воєнна спецоперація, війна у путінському форматі, провалилася. І сьогодні Путін знищує мирних жителів, використовуючи смерть як фактор впливу на українську владу. Спонукаючи українську владу піти на якісь поступки. На ваш погляд, заради порятунку життів сотень тисяч українців влада має право йти на поступки?

У будь-якому бомбосховищі, обмеженому просторі поруч із дітьми мають бути саме ті дорослі, які можуть тримати себе в руках

– Останній блок запитань – хочеться поговорити про діток, які переживають цю страшну ситуацію, які бігають у бомбосховища, які були евакуйовані через гуманітарні коридори… Дати поради батькам: як спілкуватися з дітьми, що їм розповідати, наскільки відвертим треба бути у цій історії? Щоб, з одного боку, діти розуміли, що відбувається, а з іншого – не надломити їм психіку?

– Оресте, перш за все хотів би все-таки звернути вашу увагу на те, що лікар Комаровський однозначно не є експертом у галузі дитячої психології. Усе-таки кожен повинен займатися своєю справою. Професійні психологи можуть зі мною не погодитись, і я завжди закликаю батьків шукати інформацію з абсолютно експертних, достовірних джерел, які, за великим рахунком, зараз є. Тим не менш, є головні речі, про які я хочу сказати, підкреслити і завжди на цьому акцентую. Дитяча психіка набагато пластичніша, ніж психіка дорослого. На дітей дуже серйозно впливають психотравмуючі фактори, поза будь-яким сумнівом, але після того, як цей фактор зникає, дитячий організм досить легко, набагато швидше, ніж організм дорослого, повертається у норму. Найскладніше те, що дитина… Її емоції, її оцінка навколишнього йдуть через дзеркало, і цим дзеркалом є дорослі, які перебувають поряд. Дитинчата ссавців шукають захисту, намагаються транслювати досвід дорослих – це головний інстинкт. Якщо поряд злякана заплакана мама, жодні інстинкти не працюють. Тому в будь-якому бомбосховищі, у будь-якому обмеженому просторі поруч із дітьми (якщо це можливо) мають бути, насамперед, ті дорослі, які можуть не кричати, тримати себе в руках, спокійно розмовляти, розповідати дітям про те, що так, це ворог, це небезпечно, ми маємо діяти так… Говорити дуже конкретно, як із дорослими, і бути особистим прикладом.

Особливість усіх ссавців – дитинчата копіюють поведінку дорослих, тому дорослі повинні бути прикладом правильної поведінки. Не можна крикнути дитині "лягай!" – і при цьому стояти, розумієте? Не можна просити "посміхнися, не плач, не бійся" – і самому плакати.

Природно, що у випадку з людьми, які покидають зони боїв і бомбардувань, ми часто маємо ситуації, коли дитина, покинувши небезпечну зону, 24 години на добу поруч із ридаючою мамою, яка не спить ночами, нічого не знає про долю чоловіка, котрий лишився там… Знову ж таки, у цій ситуації дуже важливо, щоб поряд із дітьми максимально були дорослі. Щоб діти, які вирвалися із зони ураження, спілкувалися з іншими дітьми, а також із дорослими, які не пройшли через ці страхіття. Щоб вони мали інше середовище – ось що головне.

Не сподівайтеся, що прийде хтось, дасть вашій дитині або вам чарівну таблетку – і все мине. Це не працює. Проте людство має величезний досвід роботи з людьми, які покинули зону лиха. Є психологічні та психотерапевтичні методики – їх ніде не тримають у таємниці. Є люди, які вміють працювати із цим. Головне – зрозуміти: чим довше діє психотравмуючий фактор, тим складніше потім відновлюватися. Тому що швидше це все скінчиться, то менше ми втратимо дітей, психіку дорослих та інше.