Комроти Роман Кулик: Військові вже настільки втомилися, що будь-які гроші перестали бути стимулом

Юрист за освітою, громадський активіст за покликанням, засновник ГО “Експертний корпус”, фанат історії, у цивільному житті він – начальник відділу Українського інституту національної пам’яті. У війні – учасник першої кампанії на посаді “замполіта” батальйону в 55 оабр, а з 2022 року – командир 3-ї роти 206-го батальйону 241-ї київської бригади територіальної оборони ЗСУ.

Роман Кулик “Вікінг”. Я знайомий із ним шість років, а здається – дружимо майже все життя, пише автор інтерв’ю Дмитро Лиховій, журналіст "Новинарні".

За кілька днів, в очікуванні повномасштабного вторгнення, жартома домовилися – хай той, хто залишиться довше живим, напише на другого крутий некролог. Тьху-тьху, поки що Бог милував, а зайнятість у кожного така, що й обіцяні тексти виходить написати через кілька місяців.

Аж ось виходить моє друге велике інтерв’ю з Вікінгом. Перше – в тексті й відео – “Новинарня” видала в серпні 2022-го. Тоді Роман виконував завдання на Херсонському напрямку. Лише кілька тижнів не вистачило його підрозділу, щоб увійти у звільнений Херсон. Стрілецьку роту Кулика вивели на відновлення, потім – на російський кордон у Харківську область, звідти – одразу на Бахмут.

За рік, що минув, у житті старшого лейтенанта Кулика та його підрозділу сталося багато подій, здебільшого зі знаком “мінус”. Сам Вікінг зазнав двох поранень. Рота втратила в боях шість чоловік загиблими, понад два десятки бійців були поранені. Зате рота отримала міномет, а тепер-от ще й стала механізованою: спершу – на папері, а далі й насправді вдалося роздобути БТР.

Пройшовши пекло Бахмутського напрямку, Роман перетворився на справжню “людину війни” та розгубив значну частину колишнього оптимізму. Але при цьому залишився людяним командиром нового покоління, для якого збереження життів своїх підлеглих – на першому місці. Недарма на відновленні Кулик став героєм соціальної реклами Українського ветеранського фонду “Ветерани різні – перемога одна“, і його портрет можна побачити на білбордах та лайтбоксах у багатьох містах України.

Розмову, яка лягла в основу цього інтерв’ю, Кулик відкладав на самий кінець 10-денної відпустки. Але насправді йому було дуже важливо виговоритись. Розповісти не лише про пережите і втрачене, а й про дещо значно більше. Адже фактично Вікінг виміркував власну офіцерську філософію, якщо хочете – відшліфував моральний кодекс командира роти на полі бою. І мені здається, було б дуже корисно, якби з Романовими висновками ознайомилося якомога ширше коло читачів і глядачів. Особливо – таких самих офіцерів нижчої та середньої ланки, а також штабних посадових осіб вищих рівнів. Тих, із ким Кулик не боїться заочно або й очно полемізувати.

Інтерв’ю відбувалося на двох локаціях, у різний час (ще на початку відновлення – у кінці квітня та на початку травня), стосувалося різних періодів. Тож розмова розбита на дві частини. В першій ми говоримо про стан підрозділу тероборони на нинішньому етапі великої війни, моральне вигоряння та фізичний надлом фронтовиків, важливі оргмоменти, а також бойові дії на Вовчанському напрямку. Друга частина – про Бахмутський напрямок, рубилово з “вагнерами”, відмінність російського та українського підходів до наступу, втрати і, власне, командирську філософію Кулика.

“Навіть у вмотивованих військових накопичилася велика психологічна втома”

– Як мінялося твоє відчуття війни, відчуття себе як командира підрозділу після кожної з ротацій – Херсон, Вовчанськ, Бахмут?

– Після кожного напрямку це було почуття всебічно наростаючої втоми, втоми людей у колективі. Втома зростає в геометричній прогресії.

Після Херсонщини, де ми пробули пів року у 2022-му, ми вийшли ще в більш-менш нормальному стані. Але вже було видно, що народ задовбався. Відпустки трошки знизили цю напругу.

А на Вовчанському і Бахмутському напрямках стало зрозуміло, що вже “гайки”, що серйозна частина підрозділу підійшла до певної межі, і далі вони не можуть продовжувати цей шлях в силу своїх фізичних і психічних можливостей, загалом з огляду на ресурси організму.

Тому, по суті, за рік і кілька місяців, що ми служимо, ти ще розумом ніби й хочеш тягнути, далі воювати, але все більше це робиться на автоматизмі, на інерції, а не з тим запалом, як починався опір широкомасштабному вторгненню. Цей стан я бачу в багатьох військовослужбовців, особливо в тих, які і в попередні роки воювали. Все більше розмов про демобілізацію, про поповнення, заміну особового складу, що є абсолютно логічним.

Ресурс людського організму, інтелекту, людської волі не є безмежним. І він зменшується з кожною ітерацією. Навіть у вмотивованих людей, чим більше вони бачать заруб, жорстких пи***різів, тим більше виникає психологічна втома, яка після певної межі слабо лікується відпустками, звільненнями, грошима чи ще чимось. Це вже просто як маленькі припарки, що не справляють серйозного впливу. Люди стають більш інертними, що більше впливає на боєздатність і на втрати на фронті.

У нашому підрозділі частина людей до цієї межі підійшла на першому відновленні після Херсонщини, частина – у Вовчанську, і частина – після Бахмутського напрямку. Не скажу, що всі. Ядро ще вивозить. І ще буде вивозити певний час. А наскільки вистачить, це вже залежить і від мене, як від командира, який правильно буде менеджерити людей, давати відпочивати і жонглювати тими інструментами впливу, що є.

Ну, і роль вищого командування. Ти можеш на своєму рівні зробити все, щоб підрозділ почувався добре, і працював, і воював. А одним розчерком, одним бойовим розпорядженням ОТУ чи ОСУВ (тактичне і стратегічне угруповання військ – “Н”) це все може бути перекреслене, і рота може згоріти буквально за кілька годин.

– На початку АТО, у 2014-2016 роках, мобілізація відбувалася у шість черг, із перервами в кілька місяців. Відповідно, демобілізація після року служби була також реалізована поступово, протягом більш як півтора року. Це було можливо і з огляду на окремі “хвилі”, і через те, що стабілізувалася ситуація на лінії розмежування. Так відбувся перехід повністю до контрактників на лінії фронту. Після повномасштабного вторгнення в нас немає “хвиль” призову, натомість досі триває суцільна загальна мобілізація. Ніхто не знає, коли вона закінчиться. Але є великий запит від мобілізованих на ДМБ. Від добровольців у тому числі. Ти хороший військовий менеджер на своєму рівні. Яким бачиш рішення відправити в запас тих, хто прийшов воювати одразу після 24 лютого і зараз просить про демобілізацію?

– Ніяким. Я його не уявляю просто. Крім того, я на своїй посаді не володію достатнім об’ємом інформації, щоб розуміти, скільки людей зараз мобілізують. Чи це десятки тисяч, чи десятки десятків тисяч – це секретна інформація.

– Дехто каже, що це сотні тисяч.

– Знову-таки, ми цього не знаємо. Як і те, скільки людей загинуло, поранено, комісуються, звільняються. Скільки через поранення втрачають боєздатність і списуються. Або скільки людей стають обмежено придатними за рішенням військової лікарської комісії, формально вони нібито можуть служити всюди, окрім ДШБ і морпіхів, а по факту ці люди вже нічого не можуть. Все це знає лише апарат Головнокомандувача, Генштаб, можливо, Міністерство оборони теж бачить картину. А сказати, як мала б виглядати демобілізація, я не можу. І чи вистачає у нас мобілізаційного ресурсу, щоб цих людей замінити.

Єдине, що зараз можна зробити командирам батальйонів і бригад – це намагатися берегти досвідчені кадри як зіницю ока, використовувати їх як сержантсько-офіцерську ланку, яка може навчити мобілізованих новобранців і командувати ними в бою.

А з приводу демобілізації – справді, уявлення не маю, як її можна провести.

Наприклад, нещодавно реєстрували законопроєкт про те, що після року чи півтора року служби мобілізовані мають право на демобілізацію. Як на мене, дебільна ініціатива. Тому що зараз скажи це в будь-якому батальйоні – і всі побіжать писати заяви, залишиться служити і воювати 10-15% людей. Решта оберуть дембель, тому що сім’ю не бачили давно, ротації дуже довгі.

У нас перша ротація на Херсонському напрямку була пів року взагалі, а на Бахмутському – чотири місяці, після двох місяців на Вовчанському. Причому між Вовчанськом і Бахмутом перерви не було – ми наступного ж ранку поїхали на Бахмут. Такий темп людей вимотує.

Тому якщо такий закон ухвалять, це відразу “вимиє” цілі військові частини. І навіть якби знайшли нових мобілізованих, це не виправило б картину. Тому що новачків треба навчити. Потрібен хребет сержантів, які можуть тримати все вкупі.

Тож це питання складне, комплексне.

– Тобто місія сержантів і командирів нижчого рівня зараз – довести підлеглим те, що демобілізація може бути нескоро, через роки, щоб вони були готові тягнути цю лямку далі?

– Звісно. У нас в роті ми про це від початку говорили: не розраховуйте на демобілізацію, тому що характер нинішньої війни настільки жорсткий і безкомпромісний, що передбачає постійне перемелювання людей. Якби це не звучало цинічно, в цій війні сотні й тисячі людей отримують поранення, гинуть тощо. Армія ж, як організм бездушний, який має оперувати цифрами, напрямками і одиницями техніки, не відпустить людей, що вже побували в боях, під обстрілами, мають досвід оборонних і наступальних дій. Армія буде їх тримати до останнього.

– Але, звісно, солдатам прикро, що країна дедалі більше ділиться на тих, хто воює, і на тих, хто намагається дистанціюватися від цього, або “вигорає” в тилу і не розглядає себе як мобілізаційний ресурс, хоча таким є.

Якщо говорити про якісь варіанти розв’язання проблеми. Зараз ти в 10-денній відпустці. Чи могло б бути частковим рішенням щодо втоми військових збільшення терміну відпусток? Тому що 10 днів зовсім мало.

– Було б, звісно. Я в цьому не бачу нічого неможливого. Особливо коли ми виходимо на відновлення. Іноді на відновленні нам дають позиції, ми їх тримаємо, дообладнуємо. Але є певний проміжок часу, коли по факту потрібна мінімальна частина особового складу, щоб забезпечувати базову життєдіяльність військової частини. То, звісно, збільшення тривалості відпусток було б хорошим варіантом. Це залежить від умов від законодавства, в першу чергу.

Стимули можуть бути різні. Але

ТИ МОЖЕШ УЯВИТИ РІВЕНЬ ЗАЙОБУ В ЛЮДЕЙ, КОЛИ ЇХНІ “БОЙОВІ” (А ВОНИ ОТРИМУЮТЬ БІЛЬШЕ 100 ТИС. ГРН) ПЕРЕСТАЮТЬ БУТИ СТИМУЛОМ.

Для більшості гроші вже давно не є стимулом. Але зустрічі з сім’єю, проведення часу з близькими і рідними мають сенс. Це ще діє на будь-якого військового.

– Фактично психологічне розвантаження, яке справді може бути, коли повертаєшся додому.

– І загалом. Сама атмосфера в підрозділі. Якщо є якісь адові “затяги” і ніхто нікого нікуди не відпускає, всі сидять по казармах, то внутрішньо це впливає. Людям на якомусь етапі треба просто дати трохи волі. Не в плані ходити по кабаках і обжиратися алкоголем, а відчути себе вільною людиною, яка може вдихнути повітря і робити те, що їй захочеться, вислизнути із залізних лабет армії і зробити щось просто для себе. Це працює.

(Після того, як відбулося це інтерв’ю, Верховна Рада ухвалила закон про 30-денні відпустки для військових, і президент його підписав.)

“Штаби знаходять способи, як отримати 30 тисяч доплати навіть на відновленні”

– Як на твоїх підлеглих вплинуло скасування премій у розмірі 30 тисяч, коли їх перестали платити військовослужбовцям?

– У нас такого не було взагалі. Коли відбулася ця зміна, ми перебували на першій лінії, тому це нас ніяк не торкнулося. Так і отримували більш як по 100 тисяч.

Ті хто уважно читав зміни до законодавства в січні, звернули увагу, що там була низка факторів. Наприклад, що залишають [доплату] 30 тисяч для підрозділів, які виконують бойові (спеціальні) завдання у складі органу військового управління, штабу угруповання військ. Ось ми зараз на відновленні, і ми входимо до складу сили та засобів оборони Києва й області, виконуємо бойові розпорядження, маємо позиції. І ми по факту отримуємо за це ті самі 30 тисяч премії. Хоча ці позиції в порівнянні з Бахмутським напрямком – це, звичайно, релакс і “чіл”. Бо боїв не ведеться, обстрілів немає.

Загалом, зараз відновлення – це коли батальйон чи бригаду виводять на більш безпечну ділянку, північ чи південь, і там вони виконують якісь оборонні функції, облаштування позицій, збивання повітряних цілей, мобільні вогневі групи, які полюють за “шахедами” кулеметним озброєнням, наприклад. І коли люди перебувають у таких умовах і виконують такі задачі, вони все одно отримують 30 тисяч премії. У багатьох штабах знайшли способи, як себе записати до складу таких сил.

Я не знаю, наскільки була велика економія на інших (коли скасовували премії-“тридцятки” – “Н”). Це нехай розбирають депутати і Міноборони. Але що був час, коли в армії це негативно сприйняли – так, був.

– А ті підрозділи, що перебувають у Києві, теж отримують доплату 30 тисяч за участь в обороні?

– Уявлення не маю. Я кажу за нас.

А з чим ми зіткнулися з фінансової точки зору – це те, що, відповідно до постанови Кабміну, до зон ведення бойових дій не увійшов Вовчанський район, де ми стояли два місяці. Там вийшло по-ідіотськи, коли ми звідти виїхали і нам заднім числом не віднесли цю область до регіонів ведення бойових дій.

– Хоча там серйозні обстріли.

– Не те, що обстріли. Там війна.

Справжня війна на російському кордоні

– Так ми підійшли до питання про вашу ротацію у Вовчанську, що на деокупованій території на півночі Харківської області. Я саме від тебе дізнався про реалії війни на цьому напрямку, і в нас вийшов сюжет, як складно туди добратися. Але щоб люди зрозуміли, розкажи про характер бойових дій біля російського кордону. Бо дехто думає, що ротація там – це ледь не відпочинок.

– Відпочинком це точно не назвеш. Як було в АТО/ООС, то під Вовчанськом на кілька порядків складніше і інтенсивніше. Там російська артилерія працює безперестанку.

Для нас це теж було здивуванням. Ми не думали, що там все буде настільки цікаво й закручено. А коли побули там кілька тижнів, поспілкувалися з сусідніми підрозділами, подивилися на інтенсивність бойових дій – зрозуміли, що таке відбувається по всій лінії деокупованої території на кордоні з РФ.

Росіяни тримають у напрузі всю прикордонну смугу, щоб стримувати достатньо велику кількість нашого особового складу й артилерії. Для них простіше зі своєї території підвозити боєприпаси. Вони мають купу підготованих позицій, інженерно можуть там закопуватися і т.д. Для нас це набагато складніше через знищені мости й дороги [вглиб деокупованої території]. Для нас це довше і складніше.

Чим характерні бої біля Вовчанська – тим що, артилерія з двох боків кордону ганяється одна за одною і вражає цілі на території противника. І вони, і ми дивимося безпілотниками. Російські “орлани” там літають кожні кілька годин, моніторять, де противник собі засновує нові позиції. І відбувається взаємне “полювання”.

У росіян це виходить ширше за розмахом. Вони дивляться, де може бути скупчення військових, і потім протягом доби артилерія завдає туди вогневе ураження. Це відбувається настільки масово, що за той час, поки ми там були, важко порахувати, скільки хат, будівель і промислових об’єктів вони розтрощили – лік на десятки й десятки. По позиціях вони теж наносили ураження.

Але це не тільки війна артилерії. А й постійні промацування групами піхоти, ДРГ. Часто туди заїжджала російська спецура і пробувала промацувати то одну, то іншу позицію. Були випадки, коли так вирізали ці позиції.

З нашого боку практикується те саме, це не секрет. Так стала відома група з “Братства” – Максим Михайлов (“Непийпиво”), Юрій Горовець (“Святоша”), Тарас Карпюк (“Тарасій”), Богдан Лягов (“Аполлон”).

– Четверо, які загинули в Брянській області.

– Так. Загинули під час такого виходу від підриву на мінному полі.

А обстріли відбувалися настільки регулярно, що їхня кількість перевищила кількість обстрілів по Херсонському напрямку – хоча коли ми там були, мені здавалося, що на Херсонщині артилерія росіян працює дуже ефективно.

Ми теж давали відповідь. Буду говорити за батальйон. Наша мінометна батарея може діставати на територію РФ. Тут працював старший начальник достатньо успішно.

Ми стояли не лише біля самого міста Вовчанськ, а й біля населених пунктів навколо нього. Просувалися вперед, ближче до кордону, щоб тримати противника під постійним вогневим контролем. Нам вдавалося, з перемінним успіхом. У день, коли ми з Грачем отримали поранення, склалося не так вдало, як хотілося.

Характер бойових дій там такий, що всі ці території за 5-10 км від лінії фронту перетворюються на випалену землю. Більшою мірою поки що в нас. Але я маю надію, що ми так само зробимо і з ними, на 20 км хоча б.

Коли ми виїжджали з Харківщини, в багатьох селах лишалося по кілька десятків мешканців – бо щодня обстріли, щодня б’ють по їхніх будинках. Там нормально жити неможливо. Я мовчу про те, що там електрики не бачили від моменту деокупації. І там немає сенсу тягнути світло, бо в селі живе 5-10 людей, а обстріли щодня. Як ти його не зроби, воно буде розбите за кілька діб.

ТОМУ ПРИКОРДОННЯ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА СМУГУ СМЕРТІ,

де суцільні руїни будівель, інфраструктури, доріг. І де живуть військові, які ведуть бої, намагаються дістати противника далекобійними засобами.

– Багато говорять про те, що для перемоги потрібно по всій довжині російського кордону створити буферну зону завширшки хоча б 20-30 км, щоб росіяни не діставали обстрілами вглиб нашої території. Для цього слід протиснути якесь політичне або військове рішення. Наскільки це реально зробити, відштовхуючись від умов на лінії фронту?

– Це частина системної проблеми. Ніхто не знає, як завершити війну таким чином, щоб припинилося вовтузіння по кордону. Як на мене, такого рішення немає. Їм (росіянам) треба просто максимально дать п***ди, завдати поразки, щоб вони просто не могли продовжувати ведення бойових дій. Бо, наприклад, ми витіснимо їх до кордонів 24 лютого 2022 року, і що далі? Воно ж у такому режимі продовжується, але тепер – по всій лінії кордону і по старій смузі в зоні ООС. Це щось серйозно змінить для держави? Ну, так, напевно, становище “заморозиться”, як було у 2015 році, війна перетвориться на “нову АТО/ООС”, але плюс 500-600 км довжини. Чи довго держава таке тягнутиме? Теж відкрите питання.

Загалом, і так не зрозуміло, скільки ми протягнемо в такому форматі великої відкритої війни.

Станом на зараз “буферна зона” вздовж кордону з’явиться сама собою хіба за тим сценарієм, що я описав: коли цивільні рано чи пізно звідти виїдуть, тому що умови життя будуть нестерпними, і залишаться лише військові, які матимуть смугу фортифікації та будуть її обороняти. В глибині стоятиме артилерія й міномети, які стабільно працюватимуть по цілях і позиціях противника в межах їхньої досяжності. І так воно триватиме, як ООС. Тільки без заборони використання будь-якого озброєння.

Щоб війна не перетворилася на ще одну ООС, є лише один вихід. Це отримання далекобійних ракет, керованих боєприпасів, які летітимуть на 40 км і далі. Щоб протидіяти російському ракетному терору, Україну слід наситиим “Петріотами”. Це довгий процес і, мені здається, трошки утопічний. А найкращий шлях – це знищувати їхні пускові, їхні запаси ракет й арсенали. Для цього нам самим потрібен ракетний потенціал, який нам дасть можливість розбивати все, що треба, на значній віддалі від кордону. Мені здається, це єдиний вихід, який нам дасть можливість уникнути найгіршого сценарію по кордону.

– На Вовчанському напрямку ти зазнав свого першого серйозного поранення. Як це відбулося, як ти це пережив?

– Ми йшли з саперами і моїм хорошим другом Іваном на псевдо “Грач” Кучинським. Він командир роти вогневої підтримки. Ішли, щоб визначати місця під вогневі позиції для СПГ і гранатометів, і всього, з чого могли б херячити по вогневих позиціях росіян навпроти моїх позицій. Це було у сфері відповідальності моєї роти. Так ми потрапили під мінометний обстріл росіян, зайшли на мінне поле і там зазнали осколкових уражень.

Міна МОН-50 вибухнула неподалік від мого головного сержанта, позивний “47-й”. Уламки потрапили мені в ліве плече. А Івану перебили кістку в нозі нижче коліна.

Потім була довга евакуація, тому що ми відійшли приблизно на 1,5 км від передових позицій у бік кордону.

Вчотирьох, із саперами Дмитром і Багряном, ми намагалися тащити Грача. А Грач це 110-кілограмова туша. Він не міг рухатися, тому що нога була дуже ушкоджена, велика крововтрата. Але ми звідти відійшли, забравши все спорядження, та повернулися до своїх передових позицій. Звідти нас доправили до шпиталю.

Колись я зроблю над собою зусилля та, можливо, окремо розповім про проблеми цивільної медицини на деокупованих територіях, проблеми військових шпиталів, військово-лікарських комісій і всього іншого. Тому що це прірва болю, втрат і людських страждань, які потребують не менш як півтори години опису.

Хто має твіттер, всім раджу підписатися на пана Шаміля – це мій хороший знайомий, Володимир Шередега, який був поранений ще на початку війни. Він описує всі страждання військових, які проходять через лікування, довгу реабілітацію, відновлення і всю супутню бюрократію. Це дуже трагічні історії. Ми з Іваном мало не стали героями героями таких історій. Тому що Іванові хотіли ще у вовчанській лікарні відрізати ногу. Думали, що вже неможливо врятувати кінцівку. Начальство тоді Івана відбило. Довелося з криками і зі скандалом нам усім включатися, щоб людині не відрізали ногу. Більшість вовчанських лікарів втекли на територію Росії після деокупації, а ті, що залишилися…

Так було і зі мною. Коли з величезною діркою в плечі мені робили перев’язку, поки я стікав кров’ю. Це веселі історії. Ці люди робили таке, напевно, не зі зла. Можливо, вони не стикалися з таким достатньо часто, щоб напрацювати якісь навички.

Нас перевели в харківський шпиталь. У Харкові мені сказали, що осколок виймати травматично, відновлення займе дуже багато часу. І поставили перед вибором: або ми виймаємо його і вирізаємо шматок кістки, бо осколок дуже глибоко засів, і ти довго відновлюєшся, або залишаємо його поки що там, чистимо, зашиваємо. Функціональність, напевно, повернеться в достатньому об’ємі, щоб жити і якось воювати. Але це не точно, треба цим займатися. Але якщо вирізати, то повний шлях реабілітації – 8-12 місяців.

Уже тоді ходили чутки, що ми будемо виїжджати на Бахмутський напрямок. Тому я обрав швидший шлях, щоб не провтикати важливий момент пересування нашого підрозділу. І так воно й сталося. Тиждень я пролежав у шпиталі. Спочатку у військовому, потім у ветеранському. Далі мені подзвонили і сказали, що батальйон у терміновому порядку знімають із Вовчанська й переміщають на Бахмутський напрямок. Я домовився з лікарями. Мене екстрено виписали. Я повернувся у Вовчанськ, а наступного ранку ми поїхали на Бахмут. Деякий час я носив косинку (для підтримки руки – “Н”), але потім скинув її і почав розробляти руку.

– В якому стані Грач? Як його нога?

– Із Грачем бачилися. Він лікується. Дуже скрупульозна, методична людина. Він робить усе можливе, щоб швидше стати в стрій. Для цього використовує всі легальні методи.

Іванові вставили величезний штифт у ногу, щоб вона трималася купи. Так формується протокісткова тканина. Якщо буде все нормально, йому зроблять ще кілька оперативних втручань, і потім Іван проходитиме довший шлях реабілітації. Але настрій у Грача позитивний, він опановує нові інструменти ведення війни – FPV-дрони, удосконалює свої знання в медицині, бойовій підготовці, у чому тільки може. Думаю, він через деякий час повернеться у стрій, тільки, скоріше за все, в іншому колективі. Адже за такий довгий час і рота змінилася, і батальйон.

– Ще до початку повномасштабного вторгнення наказом Головнокомандувача ЗСУ була затверджена лінійка нових відомчих нагород. Серед них була дуже потрібна медаль “За поранення”, причому кількох рангів. Я бачив, що декому їх вручають. У тебе було вже не одне поранення. Чи стикався ти з тим, щоб такі нагороди вручали десь у твоєму оточенні?

– В оточенні вручали.

– А що потрібно, щоб надали таку медаль?

– Треба подання від військової частини, від бригади, яке пройде всі щаблі, включно з Генштабом і потім апаратом Головнокомандувача. Ми будемо намагатися це робити.

Але я це кажу, щоб ти не подумав, ніби я за нагородами женуся. Я за нагородами для своїх людей женуся. І ми робимо все, щоб відзначити тих людей, які себе дуже достойно проявили за місяці бойових дій. А фактично майже вся рота дуже достойно себе показала.

Відзнака Головнокомандувача – це теж хороший вид нагороди. Тому що Залужного всі поважають безмірно.

– А в тебе за цей час медалей так і немає.

– Ну, нема то й нема.

“Втрачай 100 метрів території, але збережи людей. Щоб було кому звільнити ще 200 метрів”. Моральний кодекс командира роти Романа Кулика в обороні й наступі

(Частина друга)

“Якщо ти як командир на полі бою бачиш, що можна відступити на тактично вигіднішу позицію, яка дозволяє зберегти життя людей, але ти при цьому втратиш 100 метрів території – втрачай! Втрачай землю, але збережи людей! Адже, якщо в тебе люди виживуть, ти з ними відіб’єш ще 200 метрів землі. А якщо ти втратиш людей – не буде з ким звільняти територію”. Це одна з моральних установок Романа Кулика “Вікінга”, командира 3-ї роти 206-го окремого батальйону 241-ї бригади ТрО ЗСУ.

Юрист за освітою, громадський активіст за покликанням, засновник ГО “Експертний корпус”, фанат історії, у цивільному житті – начальник відділу Українського інституту національної пам’яті.

Маючи принципову позицію з багатьох питань, Кулик вміє відстоювати її перед вищим командуванням, користується повагою свого підрозділу та тисяч підписників у соцмережах. Може, ще й тому він став героєм соціальної реклами Українського ветеранського фонду “Ветерани різні – перемога одна“, і його портрет можна побачити на білбордах у багатьох містах України (Роман – ветеран АТО, учасник першої кампанії на посаді “замполіта” батальйону в 55 оабр).

Починаючи із зими 2022 року, Вікінг пройшов оборону Києва, Миколаївський та Херсонський напрямки, Вовчанськ на кордоні з РФ у Харківській області та, як наразі апогей, пекельні бої на північному фланзі Бахмутського напрямку – у районі сіл Красна Гора, Благодатне, Залізнянське та ін.

Тут Кулик отримав своє друге уламкове поранення – у шию та в обличчя. Тут його рота зіткнулася із сумнозвісними “м’ясними штурмами” “вагнерівців”, втрачала деякі позиції і людей, мусила відступати, але й брала штурмами посадки, відповідно до наказів.

Кулик – командир суворий, справедливий, але й людяний водночас. Він намагається створити зразковий, дисциплінований та мотивований підрозділ, виконати поставлені задачі і водночас зберегти людей. Фронтові реалії часто диктують свої умови, але Роман в інтерв’ю “Новинарні” кілька разів повертався до похвал своїм хлопцям і наголошував: “На Бахмуті ці люди жодного разу не вмикали “задню”, не втрачали присутність духу, зберігали мужність та оптимізм навіть у найгірших ситуаціях”. За поданнями командира вже чимало бійців 3-ї роти отримали ордени й медалі, а Вікінг усе ще залишається без нагород.

Це друга частина нашої тривалої розмови на відновленні. У першій (“Комроти Роман Кулик: Військові вже настільки втомилися, що будь-які гроші перестали бути стимулом”) ми говорили про стан підрозділу тероборони на нинішньому етапі великої війни, моральне вигоряння та фізичний надлом солдатів і офіцери, важливі організаційні та правові моменти, а також бойові дії на Вовчанському напрямку. Друга серія – про Бахмутський напрямок, рубилово з “вагнерами”, до якого Вікінг готувався заздалегідь, відмінність російського та українського підходів до наступу, втрати 3-ї роти поіменно та, власне, про командирську філософію Кулика.

“Однорукий” на Бахмутському напрямку

– Ти фактично втік із госпіталю та потрапив із Харківщини під Соледар, на Красну Гору. Чим був для тебе Бахмутський напрямок у порівнянні з попереднім досвідом на війні?

– Тут навряд чи я когось здивую, якщо я скажу, що для нашого підрозділу і для мене особисто бахмутський період став найлютішим випробуванням із того, що ми пережили взагалі.

Це навіть смішно порівнювати з роками АТО/ООС, бо це геть інший рівень інтенсивності бойових дій, інший рівень застосування всіх вогневих засобів – артилерії, авіації, мінометів, танків, усіх видів бойових броньованих машин, геть інші підходи до роботи піхоти, інші проміжки часу для ухвалення рішень. Словом, все помножено на х10 порівняно з тим, що було в нас в АТО. Порівняно з Вовчанським і Херсонським напрямками – теж. Хоча й там, насправді, був далеко не “фонтан”. Але це – зовсім інше. Ми під Бахмутом протистояли “вагнерівцям”, тому одразу відчували особливості їхньої тактики, використання малих піхотних груп для досягнення своїх тактичних цілей.

Абсолютна більшість підрозділів територіальної оборони ЗСУ була на Бахмутському напрямку. Тільки за час нашої ротації ми бачили неподалік три-чотири батальйони ТрО, включно із закарпатським та івано-Франківським, які міняли один одного постійно.

Ми до цього напрямку готувалися завчасно – потроху розбирали тактику “вагнерів”, їхнє озброєння, організаційно-штатну структуру, роздивлялися відео із прикладами їхніх штурмів. Тому що всі ми розуміли, що рано чи пізно це чекає і нас. Власне, так воно й відбулося.

Єдине, що було дуже негативним – мене всі ці події, пов’язані з бойовим розпорядженням про виїзд на Бахмут, застали в шпиталі. Не було сенсу там лишатися, довелося їхати з пораненням лівого плеча, що на перших порах сильно знизило мою мобільність і взагалі мою участь у бою. Я без чогось два місяці жодного разу не стріляв, оскільки ліва рука була нефункціональною. Тому я ходив там із пістолетом ТТ. Доводилось працювати ногами в першу чергу і головою.

Уже можна говорити про ці події більш відкрито, оскільки дві третини територій, який ми там пройшли, на жаль, захоплені ворогом. Це не були якісь неуспіхи саме нашого батальйону – лінія фронту там була солідарна з багатьма підрозділами. І капітально “просіли” всі, тому що на певному етапі саме там пролягав основний напрямок удару противника.

Після Соледара росіяни розвивали успіх у напрямку селища Благодатне, щоб подолати водну перешкоду, річку Бахмутівка, і перерізати трасу Бахмут–Слов’янськ. На жаль, цієї мети їм удалося досягти приблизно за три тижні після взяття Благодатного.

Благодатне – це була така реперна точка на цій ділянці фронту, після взяття якої росіянами фронт почав дуже сильно прогинатися. Зокрема, через те, що вони використовували ефективну тактику – “м’ясні”/”хвилеподібні” штурми.

– У чому полягає така тактика?

– Загони, один за одним (по 10–20 чоловік), рухаються й атакують позиції нашої піхоти. Ці “хвилі” спочатку їх промацують, виявляють слабкі місця – чи візуально, чи завдяки спостереженню з коптерів, чи камерами. Визначають, де мережа спостережних постів має якусь слабину, “сліпу зону”. Виявляють ключові вогневі точки в нашій обороні.

Їх не цікавить, де сидять автоматники – вони дивляться, де стоять великокаліберні кулемети, ПКМи, кулемети західного зразка більшого калібру, міномети (в глибині нашої оборони), ПТРК і так далі. Як тільки вони промацують піхоту і дізнаються, з яких точок ведеться вогневе ураження, вони відходять і змальовують ці точки за допомогою БПЛА. А дрони вони використовують не гірше, ніж ми, якщо не результативніше на окремих напрямках. І потім вони просто роздовбують ці ключові точки, вузли нашої оборони, вогнем мінометів 82-го та 120-го калібрів, вогнем танків, бойових машин, авіацію теж іноді підключають.

Іноді, коли їм потрібно було терміново прорвати точку – застосовували 152-міліметрову артилерію, навіть “гради”, важкий ешелон їхнього озброєння. Швидко промацували піхотою, а потім обстрілювали, або, як ми жартома кажемо, “об’ї*урювали” з усього, що в них було.

Коли вони за допомогою коптерів бачать, що на цій ділянці фронту в нас є поранені, загиблі, що кількість особового складу зменшилася внаслідок евакуації або наш особовий склад дав іншу слабину, – вони знову підводять свої штурмові загони до переднього краю і поновлюють штурм. Якщо він і тут має невдачу, тоді вони просто зав’язуються в ближньому бою, перестрілці, і до справи беруться їхні міномети й танки – вони з дальньої дистанції добивають системи фортифікації, укриття, вогневих позицій. Далі вже їхня піхота заходить, коли наша піхота придавлена вогнем і неспроможна в силу контузії, дезорієнтації, втрати зв’язку або чогось іншого продовжувати бій.

До речі, щодо зв’язку – окремий аспект. При тому, що маємо середні по ЗСУ “мотороли” 48/44, саморобні підсилювачі і решту, не було й дня, щоб у нас був нормальний зв’язок, без перебоїв та якихось проблем. Часто позиції залишалися з дуже слабким зв’язком – особливо в ситуації, коли на це впливав рельєф із низиною та російський РЕБом. І, по суті, не дуже розуміли, що відбувається навколо них. Ворожий РЕБ показував себе як дуже результативний на Бахмутському напрямку, зокрема й у плані придушення БПЛА.

Про безпілотники мені в профільному середовищі військових говорять уже декілька місяців. Епоха “мавіків 3”, які стали символом з першого року – із тисячами відео про те, як ці коптери скидають гранати, ведуть розвідку та коригування артилерії всіх калібрів, потроху закінчується. Закінчується взагалі епоха цивільних безпілотників на фронті. Тому що росіяни дуже швидко адаптувалися завдяки низці засобів РЕБ абсолютно різного калібру- від штатних, армійських великих РЕБів до дрібних окопних, типу “Стриж-1”, “Стриж-2”, які ставлять по всій лінії їхніх позицій. Як тільки вони засікають наші безпілотники на певній відстані, вони вмикаються і майже завжди глушать та садять наші безпілотники.

Працювати в таких умовах було вкрай складно. Це потребує достатньо серйозного скілу, впевненості в собі на межі з великою акуратністю. Часто пілотам БПЛА доводилося працювати з такої відстані і з такої висоти, що картинка була неякісною. А це не дозволяло штабам якісно оцінити обстановку та ухвалювати максимально правильні рішення.

Зараз уже настає епоха FPV-дронів, як у нас, так і в росіян (вони таке дуже швидко підхоплюють). Тому нам треба старатися бігти вдвічі швидше, щоб не лише йти з ними нога в ногу, а й придумувати щось нове швидше за них. Це один із багатьох уроків, який ми винесли на Бахмутському напрямку.

Як воюють “вагнери”

– Проти яких підрозділів ви там воювали?

– Майже весь час це були “вагнери”, але були також і підрозділи одного з армійських корпусів так званого “Л/ДНР”, і деякий час це були “регуляри”, яких було дуже помітно. Тому що “регуляри” більш обережні і покладаються на артилерію й техніку. А “вагнери” більше роблять упор на піхоту, не жаліючи свою живу силу.

– У нашому інформаційному просторі вважається, що тактика ПВК “Вагнер” на полі бою – це лише “м’ясні штурми”, це “зеки”, яких нагребли із зон 40 тисяч особин і яких не шкода послати на забій, ніхто не буде питати, як вони повернуться, і в полон здаватисяїм не можна. Ти ж описуєш тактику підрозділів, які наступали проти вас, із певними військовими хитрощами, на певній військовій науці. Які деталі ти ще можеш розповісти про цього ворога? Як структурно виглядає підрозділ “Вагнера” і як він пристосовується до конкретної ситуації на полі бою?

– У них немає рот, батальйонів тощо. Головна одиниця – штурмовий загін, це щось ближче до батальйону. Штурмовий загін ділиться на штурмові групи. По суті, це еквівалент взводів, і на ці групи в них усе націлено – не на забезпечення, а на проведення атакувальних, наступальних дій. Це достатньо гнучка одиниця: у штурмових загонах “Вагнера” є свої мінометні батареї, артилерія, сили підтримки, сапери. Виступаючи проти умовного батальйону ТрО ЗСУ, такий загін має набагато більше залізяччя і більший калібр для того, щоб долати оборону.

Але я не хочу, щоб склалося враження, ніби “вагнери” – це якісь мегакруті чуваки, які просувають сучасну тактику. Насправді ні, вони випробовують уже давно відомі методи. Просто їх вирізняє один фактор, якого немає ні в нас, ні в російської регулярної армії: абсолютне нехтування людських втрат як таких. Те, що в нас апріорі неможливе – в силу того, що ми цінуємо своїх людей, свій людський капітал, у них – щоденна практика.

До прикладу, йде їхній штурмовий загін кількістю до 15 чоловік. Ми їх виявляємо, відкриває вогонь наша мінометна батарея і дає одне-два влучання в ціль. Все, чуємо по рації, що в них там половина під*рів мертві й поранені. Що далі? А решта сім чоловік, які залишилася, ***здує далі.

Або закріплюються вони в якійсь новій посадці. Під вогневим впливом наших сил втрачають одного, двох, трьох, чотирьох… Та це жодним чином не міняє їхні плани на цій місцевості. Вони далі просувають одну групу за іншою – ці групи закопуються, їх там “об’ї*урюють” мінометами: одного вбивають, другого ранять… Наступна двійка під*рів зайшла – так само сидять і копають. І далі те саме.

До речі, я не можу навіть передати словами те, наскільки в наш лексикон ввійшло визначення “під*ри”. Ми їх не називали жодного разу “росіянами”, “ворогами”, тільки так: “під*ри тут, під*ри там”, “п’ять під*рів по посадці”, “мертві під*ри”, “диви, під*ри розпід*рашені”. Як каже наш комбат, “під*рів (маючи на увазі росіян) треба під*расить”.

Під*ри з “Вагнера” безперервно наступають не не тому, що вони героїчні особистості. Просто їх женуть уперед. І вони розуміють, що в разі відступу їх чекає щось у стилі “Вагнера”: або розстріл, або підвал, або кувалдою в голову.

Ми, звісно, своїх людей так би не гнали. Якби в нас були влучання й поранені, то вся група виводила б їх до зони евакуації, щоб урятувати, наскільки це можливо. І про подальше ведення штурму на цьому етапі не йшлося б. А “вагнери” своїх тупо женуть уперед – і все.

У нас, на відміну від “вагнерів”, є якась повага до людського життя. Я не скажу, що це так скрізь, але в нормальних частинах акцент робиться на досягненні поставлених цілей і збереженні особового складу. У “вагнерів” цей другий елемент відсутній як такий.

Це я говорю про “шлак”, який вони рекрутують, про “зеків”. Але є й еліта “вагнерів” – ті, що беруть участь у ключових штурмах. Першим “м’ясом” вони укріплюються, підтягують боєкомплект, необхідну зброю до переднього краю, а в ключові моменти включаються досвідчені “вагнерівці”, ветерани, які мають необхідне обладнання, оптику, навички і величезний досвід роботи у різних кампаніях. У цьому випадку про погану якість піхоти вже не доводиться говорити.

ХОЧА В ПРЯМИХ ЗІТКНЕННЯХ І ПЕРШУ, І ДРУГУ СКЛАДОВУ “ВАГНЕРА” МИ “РОЗ’*БУРЮВАЛИ” ПОСТІЙНО.

У прямих стрілецьких боях не було жодного випадку, принаймні в нашій роті, коли б ми не витримували їхнього тиску і відступали. І це при тому, що були десятки штурмів різного калібру. У прямому бою ми їх завжди або як мінімум зупиняли, або як максимум відкидали і завдавали серйозних втрат.

Чому втрачаємо позиції

– А коли вашій роті доводилося залишати позиції?

– Іноді є фактори, які неможливо побороти звичайною стрілецькою зброєю й одним ротним 60-міліметровим мінометом. Тому що коли вони (росіяни) підключають свої танки, міномети більшого калібру, артилерію, це означає, що тут уже мають працювати старші начальники. Почасти не батальйон, а бригада. І дивитися з нашого боку вже не звичайним “Мавіком”, а як мінімум “Матріксом”, “Фурією” тощо.

Із цим були серйозні проблеми. Не було в цьому якогось злого умислу, звісно, але ресурсів на наш напрямок не вистачало. Це не лише наша проблема, а проблема багатьох. Не виявили танкову пару – вона за три години “розібрала” позицію. На жаль, і старший начальник іноді нічого не може з цим вдіяти в силу багатьох причин. Чи артилерія зайнята на іншому напрямку, чи немає боєприпасів (на жаль, це поширена практика), чи немає прямої відеотрансляції (а без відеотрансляції зараз мало хто з артилеристів працює, тому що снаряди – дефіцитні, дорогі, і потрібне розуміння того, що ти влучаєш, а не накидаєш кудись по площах).

Кумедно, коли західні оглядачі чи прості обивателі думають, що ЗСУ озброєні до зубів, що в нас є все на світі. І вони навіть не уявляють, скільки боєприпасів відстрілюється, скільки техніки втрачається, пошкоджується в боях щодня!

Так-от, у таких ситуаціях ми залишали позиції. Нас вибивали з кількох позицій підряд. Тому що коли просто пів дня поспіль по нас працюють кілька танків і міномети, тут ніхто вже нічого не міг зробити. Ти закопуєшся, закопуєшся, закопуєшся, а окоп просто “розбирають” кількома десятками танкових пострілів.

Коли в тебе не вистачає і людей, і боєприпасів, і роботи старшого начальника, що цьому можна протиставити? Лише людську волю, безпрецедентний героїзм, просте бажання врятувати людей, бажання перемогти.

“Видно було, що вони хвилюються, бояться, але вони йшли зі мною в саме пекло”

Але що для мене було найбільшою радістю, якщо в такий темний час можна говорити про радість? Найбільшою гордістю і джерелом постійної внутрішньої сили й натхнення був наш колектив. Це колишня 3-тя стрілецька рота 206 обтро, переформатована в механізовану роту.

Ці люди не давали жодного разу “задню”, не втрачали присутність духу, зберігали мужність, оптимізм навіть у найгірших ситуаціях, втрачаючи побратимів. Не було жодного разу, коли я звертався, віддавав наказ, щоб мої люди відмовлялися виходити на позиції, виконувати дуже небезпечні дії на кшталт наших нічних штурмів позицій “вагнерів”. Видно було, що вони хвилюються, переживають, бояться, але вони йшли зі мною в саме пекло, просто в найбільш ї*учі ворожі позиції і витримували все. Мене це дуже сильно мотивувало. І давало розуміння, що цей рік, який ми провели разом, став дуже серйозним для нас як для команди.

Це все було на піку саме на Бахмутському напрямку. Всі випробування, які могли бути, ми пройшли за цей час. І я вважаю, ми їх пройшли достойно. На жаль, нам не вдалося стримати ворога на всіх рубежах, які тримали. Десь нам це вдавалося. Було багато моментів, коли не витримували інші механізовані частини. Було декілька ситуацій, коли десантно-штурмові частини – також в силу своєї втоми, в силу того, що в них багато щойно мобілізованих людей – відходили, а ми трималися там на кілька днів довше, ніж вони.

Це в жодному разі не докір нікому. Я б узагалі радив би всьому військовому середовищу утриматися від якогось таврування, від навішування ярликів, типу: “Ах, цей батальйон “роз’ї*урили” на Бахмуті за тиждень, які слабаки! А ми еге-гей!” Це абсолютний відрив від реальності. У нас часто було таке, що наші позиції штурмували, відпрацьовували, потім починали братися за сусідів – зліва, справа – і ми бачили, який вогневий вал на них кинули. І ми розуміли, що якщо ці люди зараз не втримаються, ми їх не будемо звинувачувати.

Є підрозділи, які героїчно трималися, взагалі не маючи ніякої техніки – я вважаю, що ми в їхньому числі. Є підрозділи, які вже пройшли стільки “м’ясорубок” – наприклад, багато механізованих бригад. У нас була перша ротація в Бахмуті, а в багатьох механізованих і десантно-штурмових бригад уже третій-четвертий заходи на цей напрямок.

Багато командирів підрозділів в одній із механізованих бригад, з якими я спілкувався, щиросердно зізнавалися в тому, що в них це вже четверта ітерація підрозділу. Тому що люди по шпиталях, лікуються, загинули, фізично видихнулися. Це достатньо тяжко – пережити три-чотири ротації на Бахмуті. За це, мені здається, треба давати якусь медаль Конгресу.

“За п’ять годин бою ми вибили ворога зі своїх старих позицій”

– Нагадай, протягом якого часу ви взагалі були на Бахмутському напрямку.

– Ми зайшли наприкінці січня і вийшли під кінець березня.

– Ти згадав про контратаки і штурми з вашого боку. Що ти можеш сказати про результативність? Опиши детальніше.

– Це було в перший тиждень нашого перебування там, одразу після втрати Благодатного. Ми зайшли на одну з кілометрових посадок уночі і почали там закопуватися нашим першим стрілецьким взводом. Я вибув на декілька годин до штабу, щоб доповісти обстановку і розібратися, який далі тактичний план по цьому напрямку. Бо зв’язок був поганий, і такі деталі по рації не проговориш. У цей час противник застосував артилерію, танки й міномети, а хлопці ледве-ледве встигли закопатися.

Нагадаю, що це було в час, коли температура сягала мінус 20. Закопатися в таких умовах посадці – це вже саме по собі подвиг. Тоді моїх хлопців майже чотири години безперервно обстрілювали і штурмували. Вони були змушені відійти, завдавши противнику втрат. Самі ж відійшли без втрат. Але мені була поставлена задача – штурмонути цю посадку назад.

Треба було також допомогти побратимам з іншої роти відновити втрачену позицію, бо вона була ключовою для продовження наступу противника на цьому напрямку. Тоді разом із 2-м стрілецьким взводом, приданими підрозділами, мінометним розрахунком та БПЛА з нічною оптикою (це був розрахунок “Хірурга” з роти вогневої підтримки) ми й організували цю операцію. Я її очолив.

Маючи чітку картинку за допомогою Autel (дрона з нічною оптикою), ми виявили, де противник зайняв позиції, де він розмістив найбільше особового складу. Ми використали ніч, щоб якомога ближче підібратися до ворога без відкриття вогню. Коли підійшли на робочу дистанцію, почали відкривати вогонь. Використовуючи два міномети (один – свій, ротний, 60-міліметровий, і другий – роти вогневої підтримки), чотири ПКМи, просту “стрілкотню” і підствольний гранатомет, ми просто просувалися посадкою.

За п’ять годин бою ми вибили їх зі своїх старих позицій. Таким чином ми допомогли і 6-й стрілецькій роті, нашим хорошим побратимам, повернувши цю позицію. Після цього ми ще три дні стримували там ворога в його намаганнях знову заволодіти цією позицією з флангу.

Але потім був наказ – нас замінили механізованою ротою. Буквально за добу цю роту, що складалася здебільшого зі свіжомобілізованих людей, без бойового досвіду, вибили з тих позицій. Нас повернули знову, щоб спробувати їх відбити і закріпитися. Але це була вже інша історія.

Далі були дрібніші операції, але вони або не увінчалися успіхом, або – в силу різних причин – не мали такого ефекту за втратами ворога.

Зокрема, в цьому штурмі ми орієнтувалися по криках росіян “я ранен, помогите” вздовж посадки. У них там були евакуаційні команди, підходили й підкріплення. Але коли ти з “нічними очима” чітко бачиш, де є скупчення ворога, ти стріляєш не навмання, а маєш чітке вказання від оператора дрона: “від такої-то точки на стільки-то метрів відкриваємо вогонь”. Все, ти можеш тактично грамотно керувати своїми людьми: розставляти їх на певні сектори відкриття вогню і тасувати між собою. У тебе є два міномети, два гранатометники і чотири ПКМи, ти їх виставив і жонглюєш максимально ефективно, бачачи ворога і завдаючи ворогу втрат.

Якщо це все злагоджено в нормальний колектив, можна творити чудеса. Але за умови, що старший начальник також ефективно “давить” міномети і техніку противника. У цьому бою нам пощастило, що міномети противника майже мовчали. Тому ми змогли там розгулятися по повній програмі, завдаючи противнику дуже багато втрат у “живій силі”.

В подальшому вони цю помилку десь за тиждень виправили, і ми вже не мали навіть близько подібної переваги. Доводилося знову вирулювати тільки на морально-вольових якостях, як би це банально не звучало.

“Здавалося б, куди піхоті міномет?! А він робить серйозну погоду”

– Минулому літа, коли ти виконував завдання на Херсонському напрямку, ти нарікав на слабке озброєння тодішньої тероборони, яка придавалася до лінійних бригад. Зараз, по-перше, ви можете подивитися те відео і порівняти, наскільки Роман змінився. Це вже воїн іншого рівня. А запитання я поставлю про міномети, які з’явилися у вашому підрозділі ТрО, і про їхню роль.

– У нас з’явився один. Я його дуже довго хотів, тому що піхотний міномет – це надзвичайно прикладна і корисна штука. Звісно, я як піхотна рота не міг розраховувати на нормальні 82-мм міномети, а про 120-мм і мови не було. А про маленький 60-міліметровий міномет – копію того американського, який воював ще з в’єтнамцями – говорити можна було. Так у нас з’явився класичний М60.

Цей міномет нас рятував багато разів. Він дуже компактний: його, з оптичним прицілом, можна закинути в рюкзак, і закинути 20 мін в інший рюкзак. Він дуже мало дає порохового вихлопу, тому його важко вдень побачити. Його легко маскувати, переносити, виставляти і відкривати вогонь.

Звісно, що це передбачає роботу на дуже коротких дистанціях, оскільки його максимальна дальність – 1,3–1,4 км. А об’єктивно, з ним треба працювати на дистанції від 600 метрів до 1 кілометра, з урахуванням погодних умов (якщо немає сильного вітру тощо).

У нас в роті є дуже багато інтелектуальних людей, тому ми дуже швидко розібралися з цим мінометом. Ми отримали його буквально за два-три дні до мого поранення у Вовчанську. А на Бахмуті вже приловчилися з перших днів використовувати його дуже активно і результативно.

Тому дуже радив би всім, у кого є можливість, якось “пробивати” в командування (в центральному РАО, чи в батальйонних, бригадних складах артилерійського озброєння) такі міномети і вчитися з ними працювати.

Здавалося б, куди піхоті міномет?! А він робить серйозну погоду.

Втрати Романової роти

– Колись ми з тобою ходили щотижня на програму “Фронт” каналу UMN, обговорювали війну в ООС і називали всіх загиблих на ім’я. Тоді можна було їх порахувати, розповісти обставини смерті і біографію кожного полеглого. Після понад рік повномасштабного вторгнення ми досі не маємо інформації про порядок втрат ЗСУ. Була лише показова репліка від міністра оборони Резнікова: “У нас загиблих не більше, ніж під час турецького землетрусу”, а їх там було 50 тисяч. Був такий “кейс Купола“, коли командир говорив про високі втрати, про те, як вони впливають на боєздатність підрозділу, насамперед на Бахмутському напрямку. На цьому етапі саме Бахмут став квінтесенцією втрат, яких зазнає наша армія. Розкажи, скільки в тебе було втрат? За яких умов можна було їх уникнути? І чи можеш розповісти про кожного, як у “Фронті”?

– Я сам дуже хотів би згадати наші втрати поіменно саме в цьому інтерв’ю, бо навряд чи буде краща нагода.

Кожна втрата – це надзвичайно болюча історія. У нас загалом шестеро загиблих [у роті внаслідок бойових дій]. У батальйоні – лік на десятки. Але я говоритиму лише про свій підрозділ.

Двоє наших загинули на Херсонському напрямку, неподалік населеного пункту Олександрівка. Ми там рубалися разом із 28-ю механізованою бригадою.

Першим загинув Олег Марінченко на псевдо “Капелан” і “Падре”. Це була відома людина в багатьох колах. Він був капеланом неофіційним, 1965 р.н. Воював ще в Донецькому аеропорту. Був поранений у перші дні оборони Києва – кульове в ногу. За кілька місяців відновився і повернувся на фронт, попри свій вік. Падре одразу влився в колектив, виконував функції бойового медика взводу і такого душпастира для свого взводу і багатьох хлопців з інших взводів.

Він на одну з позицій висунувся як бойовий медик – і там під час мінометного обстрілу дуже далеко врізався в позицію противника. Передню лінію нашу вони продавлювали, а цю позицію взяти не могли, тому за неї місяць тривало пекельне рубилово. Зокрема, відділення, в якому був Капелан, потрапило в один із найсильніших замісів. 82-міліметрова міна вдарилася у бруствер бліндажа, її осколки влетіли в інший бліндаж, що навпроти. Капелан загинув на місці, багато хлопців були поранені. Слава Богу, мої хлопці врятували всіх своїх із 28-ї бригади, але Олег тоді загинув там.

Другим на цій же позицій загинув Іван Довгінка на псевдо “Звір”. Чудовий хлопець, височезний, накачаний – займався все життя спортом, спортивною стрільбою. Сам із Закарпаття. Він постійно рвався в бій. Його дуже засмучувало, коли ми сиділи і ловили “плюхи” артилерії. Він хотів контактного бою, щоб реалізувати свій потенціал як стрілець і як гранатометник.

Власне, на цій позиції він був одним із тих, хто найактивніше вів бій, відстрілювався з РПГ-7. Іван зробив там кілька десятків пострілів по противнику, який намагався штурмувати, і стріляв дуже результативно. Але один із ворожих пострілів прилетів неподалік від нього. Він уже застрибував у траншею, як один осколок залетів йому під каску. На жаль, дуже трагічна смерть.

Звір був справжнім воїном. Я його дуже цінував. Підрозділ, відділення, взвод його дуже цінували.

Він був мовчазним таким. Спочатку мені здавався набундюченим, незадоволеним, а потім, коли розговорилися, я зрозумів, що він дуже цінував і любив свою сім’ю, був дуже спокійною людиною, чуйною до друзів. Просто на вигляд він був ніби чеченцем, що хоче вбивати “русских”. Насправді, так по відношенню до росіян і було.

Тоді на Херсонщині нам було дуже боляче, але підсвідомо кожен розумів, що гірше ще буде. І ми зіткнулися з цим на Бахмутському напрямку, де в нас загинуло четверо хлопців. Троє з них визнані загиблими, їхні тіла ми забрали. Тіло одного, на жаль, не змогли забрати. Це окрема драматична історія. Він визнаний безвісти зниклим, оскільки залишився у бліндажі на позиції, що була зайнята противником. На жаль, там залишилися три тіла: побратим із нашої роти та двоє – з роти вогневої підтримки, наших хороших друзів.

А троє наших людей, що офіційно визнані загиблими, полягли протягом однієї доби на одній позиції. Там тривали важкі бої за паралельну посадку. Ми з боями вийшли з тієї посадки, щоб урятувати людей, тому що інтенсивність вогню була просто зашкалюючою. В якийсь момент усі наші основні й запасні позиції були знищені. Було багато випадків, коли людей просто засипало землею під час обстрілів. Ми витягали людей з-під землі. Іван Карпусь “Даллас” на морозі в лютому відходив з однією босою ногою, загубивши черевика.

Ми з тих важких боїв вийшли, не втративши якийсь великий шмат фронту. Відразу зайняли позицію в паралельній посадці, буквально за 700 м від попередніх позицій. Не мали навіть години, щоб закріпитися й закопатися при мінусовій температурі. Противник одразу почав методично обстрілювати нас по всій глибині і вже наступного дня почав штурми цієї посадки.

Хоча штурми були постійними і надзвичайно активними, від штурмових дій, стрілецького вогню або гранат у нас немає жодного загиблого – ми їх відбивали, не підпускали до дистанції, з якої вони могли б перейти до кидка гранати і до ривка до наших позицій. Нам вдавалося завдавати їм ефективного вогневого ураження з кулеметів, автоматів, підствольників, 60-мм міномета – усього, що в нас було. Але, на жаль, троє наших хлопців загинули від обстрілів із 82-мм та 120-мм мінометів.

Починаючи з 12-ї години, від влучання міни загинув сержант Олександр Рибалкін. Один із командирів нашого другого взводу, один найдосвідченіших і найкращих командирів відділення на той час.

Сашко був таким великим мужиком у тілі, який ніколи не втрачав почуття гумору і мав мільйон анекдотів на будь-яку тему. Ти з ним говориш про якісь буденні речі, а він тобі вистрілює один за одним три-чотири анекдоти. Його всі дуже любили й поважали. Він умів безконфліктно розв’язувати складні проблеми в колективі, знаходити спільну мову, підтримувати бійців, які занепадали духом.

У своєму відділенні він виховав двох командирів для відділень (це “Буся”, який замінив Рибалкіна після його загибелі, і “Патріот”). Сашко був настільки командним гравцем і ментором, що зміг підтягнути хлопців, які не мали ніякого досвіду сержантського складу. Я вважаю, що це велике досягнення.

Коли Сашка під вогнем евакуювали після влучання міни, він уже був на межі смерті. По рації передали, що поранення надзвичайно важке і потрібна термінова евакуація. Тоді “Майстер”, наш сержант із МТЗ, на “буханці” під’їхав на саму позицію і, відстрілюючи кулеметні й автоматні черги противника, разом із кількома бійцями завантажив Сашка в автомобіль. На жаль, він помер під час евакуації – ще до того, як його передали нашим медикам.

Буквально через кілька годин після цієї втрати старший лейтенант Євген Корнілов – командир другого взводу, який тримав оборону на цій позиції, – доповів, що є ще один загиблий. Ми не одразу зрозуміли, бо росіяни глушили розмови по рації, як могли, щоб ізолювати цю позицію і штурмонути. Ми дізналися за пів години, що загиблий – солдат Вадим Козенко.

Це був один із наших найкращих бійців, який з перших же днів оборони Києва демонстрував надзвичайну мотивацію вбивати ворогів. Він горів тим, що треба воювати, треба битися. Таких насправді мало, з кожним місяцем війни їх стає все ще менше. Адже такі мотивовані першими отримують поранення чи гинуть. Дуже важко знайти когось рівноцінного на заміну, щоб давали таку ж віддачу.

На жаль, нам не вдалося тоді встановити прапор над Олександрівкою в Херсонській області, про що мріяв Вадим. Адже нас вивели буквально за тиждень до відступу росіян на інший берег Дніпра, і ми не опинилися там у момент тріумфу.

Вадим загинув також від міни, яка залетіла в його окопчик.

Увечері ми проводили ротацію людей. Міняли час, щоб ворог не міг зрозуміти, коли в нас буде заміна, коли ми підходимо, займаємось мінуванням, підносимо б/к абощо. Усе це постійно відбувалося в плаваючому режимі. Як на мене, така хаотичність є дуже важливим моментом, щоб противник – офіцер із мізками – не міг прорахувати в твоїх діях чіткий алгоритм того, щоб потім підловити на одному з етапів виконання.

Тоді заходив якраз перший взвод. Загинув солдат Максим Кірчик на псевдо “Дирчик”. Хлопець був надзвичайно талановитим і розумним, пройшов довгий шлях. Спершу воював у піхоті. Потім на Херсонщині – сапером. Брав участь в штурмах населеного пункту Правдине, який 28-ма бригада в ході багатьох спроб так і не змогла відбити в росіян у страшних боях [у серпні 2022 року]. Після цього Максим перейшов до нас у роту – його цікавила тема безпілотників. Працював із програмою для перепрошивки, мав дуже багато “приблуд” для цієї роботи. Ми одразу прийняли його. Деякий час він побув у піхоті, як і всі, щоб ніхто не думав, що в нас є якась особлива каста операторів дронів. Потім їздив на навчання. А коли ми на Харківщині завдавали дуже хорошого враження по позиціях ворога на території Російської Федерації, Дирчик брав участь у багатьох розвідувальних польотах. Зокрема, допомагав, коли наша група розбомбила БМП на ротному опорному пункті росіян. Плюс оператори дронів з нашої роти ганяли під*рську піхоту скидами, показали себе з хорошого боку.

Коли ми виходили з Вовчанського напрямку, Максим зазнав прикрої травми, уже в Бахмуті вилікувався. І буквально перший його перший вихід на позицію додає якоїсь неймовірної трагічності цьому всьому. Дирчик заскочив в окоп. Одразу стався мінометний обстріл – противник виявив наше переміщення. Максим був у траншеї з прикритою щілиною, що надавало додаткового захисту, але міна приземлилася якраз усередину. Хлопець загинув на місці.

– В один день на одній позиції – три загибелі від трьох мін у різний час.

– Так. Це було 12 лютого 2023 року ближче до села Залізнянське. Олександр Рибалкін загинув близько полудня, Вадим – у районі 1-ї години дня, а Дирчик вже опівночі.

Це добряче нас на деякий час підкосило. Тому що всі розуміли і бачили, що ми там і самі штурмували, і оборонялися, стояли міцно, ворог не міг нас протиснути своєю живою силою. Людям здавалося, що вони можуть так стояти face-to-face хоч вічність. А коли просто тебе розстрілюють і тине можеш нічого з цим вдіяти, це неймовірно демотивує. Тут навіть не можна якогось кривого слова сказати, я все чудово розумію. Але мене як командира це бісило. І я, і штаб нашого батальйону намагалися щось зробити, до когось достукатися, докричатися, якусь отримати підтримку. Так, відкривався вогонь і старшого начальника – іноді це давало дуже серйозний результат, а іноді, на жаль, не вдавалося вирахувати вогневих позицій ворога, і тоді ми, власне, зазнавали і втрат, і невдач на полі бою.

Ще раз наголошу. Я дуже вдячний і горджуся нашою 3-ю ротою, яка показала себе як дуже стійкий, максимально бойовий організм. Все, що нам випало, ми витримали. Там, де ми зазнавали воєнних поразок, – це було викликано тим, що кількість заліза, випущеного по нас, перевищувала всі межі, які взагалі може витримати людське тілом в бронежилеті.

Якби у нас була броня чи щось інше з техніки – ми, можливо, зробили б більше, убили б їх більше. А так рахунок [убитих нами росіян] іде на десятки і десятки. Але ми втратили під Бахмутом своїх чотирьох хлопців, чотирьох чудових людей. Для нас це неймовірна втрата і неймовірний біль.

Це ніби вже шаблонна фраза – “гинуть найкращі”. Здавалося б, це усталена метафора для того, щоб улестити, або заспокоїти, висловити співчуття близьким людям загиблих. А ні фіга, гинуть справді найкращі. Ці шестеро хлопців, які загинули в нашій роті, – це була моя опора, опора моїх командирів. Всі показали себе з найкращого боку. А загинули реально одні з кращих.

І це вбиває найбільше. Тому що знайти повноцінну заміну таким чудовим людям просто неможливо. І скільки в такому режимі рота як єдиний організм може втриматися – дуже складне питання.

“Справжній командир має цінувати життя своїх підлеглих
– тоді люди підуть із ним хоч у пекло”

У мене є ще кілька ремарок і висновків з приводу загиблих. Я дивлюся відео, як росіяни, “вагнери” наступають – наш міномет влучив, йому відірвало ногу. Він валяється, кричить, але решта просто проходять повз, далі йдуть в атаку.

У них немає поняття побратимства”, як у нас. Всякі зойки про «русские – братья» – це все фігня. Тому що вони насправді плюють на своїх поранених і своїх загиблих. А наші точно рятували б, точно робили б усе, щоби врятувати свого. Для нас кожна втрата – це велика подія і серйозний удар по морально-психологічному стану. Тому що це люди, з якими ми живемо, яких ми цінуємо, з якими багато через що пройшли, у яких є сім’ї, діти.

Усі троє хлопців, про яких я згадував, були одружені. Годину поспіль я говорив із трьома дружинами загиблих про те, як полягли їхні чоловіки. Ці емоції, з того боку телефона, просто не передати словами. Людині дзвониш – і вона розуміє, що весь її світ розсипався, бо її чоловік загинув. Це божевілля насправді.

У цьому наша і сила, і слабкість одночасно. Росіяни женуть своїх уперед і досягають якихось тактичних успіхів ціною того, що спалюють тисячі життів у цьому пеклі. А ми, командири на місцях, намагаємося зберегти по максимуму своїх людей.

Якщо в мене є вибір – чи дати своїм наказ або особисто відвести їх на іншу позицію з-під удару, чи залишити їх там і думати, що буде після наступного прильоту артилерії, – я завжди оберу перший варіант. Тому що я розумію, що якщо зараз буде приліт у бліндаж і там загине п’ятеро моїх, то я цю втрату вже не поповню, не знайду таких досвідчених, хороших людей. І ким далі воювати?

– І наступне завдання ви просто не зможете виконати.

– Звісно. Як на мене, ми маємо слідувати беззаперечній істині: “життя нашого солдата, нашого сержанта і офіцера – це найбільша цінність. Потрібно робити максимальну кількість організаційних дій для того, щоб його зберегти”.

Чи потрібно виводити взвод або роту в голу посадку, де немає нічого, а ти бачиш, що ворог уже буквально за кілометр від тебе, і просувається активно? Вважаю, командир має думати головою і розуміти, що це означатиме величезний відсоток поранених і вбитих, коли ворог підійде ближче і почне обстріл або почне штурм. Бо позиція, де немає ні укриття, ні траншей, ні вогневих, і де неможливо за кілька годин щось викопати (бо зима) – це смертний вирок багатьом із твоїх. Якщо за 500 метрів позаду від тебе є старі позиції, які можна швидко розкопати і на них закріпитися – треба використовувати таку можливість, а не тупо виводити людей у голу посадку, бо прийшов такий наказ від вищого командування.

Ну, вище командування дивиться на карти й оперує ними. Воно бачить: посадка перша, посадка друга, посадка третя. Для них вони нічим не відрізняються, крім карти висот, які навколо. Та

ЯКЩО ТИ, КОМАНДИР, НА ПОЛІ БОЮ БАЧИШ, ЩО Є ТАКТИЧНО ВИГІДНІША ПОЗИЦІЯ, ЯКА ДОЗВОЛЯЄ ЗБЕРЕГТИ ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ, АЛЕ ТИ ПРИ ЦЬОМУ ВТРАТИШ 100 МЕТРІВ ТЕРИТОРІЇ – ВТРАЧАЙ! ВТРАЧАЙ ЗЕМЛЮ, АЛЕ ЗБЕРЕЖИ ЛЮДЕЙ!

Тому що якщо в тебе люди виживуть, ти з ними відіб’єш ці 100 і ще 200 метрів землі. А втратити цих людей, щоб утримати на одну-дві доби якусь посадку або позицію? Ну, треба розуміти чітко, чи того воно вартує. Якщо це рятує останню дорогу на Бахмут – напевно, що так. Напевно, треба впиратися рогом, щоби відстояти логістику, щоб хлопці в місті мали шлях доставки боєкомплекту, вивезення поранених, загиблих. Але якщо це просто чергова посадка серед поля, яка не має ніякої стратегічної і тактичної цінності, то командир на місці має ухвалити важкі рішення. Нести за них відповідальність, але зберігати своїх людей.

Ми не можемо виконувати іноді деякі завдання, коли ми розуміємо, що це завдання понесе за собою втрату чверті чи половини особового складу роти вбитими й пораненими.

Як на мене, це основна риса командира – ти лишаєшся людиною і нормальним командиром до тих пір, поки любиш і цінуєш своїх людей. Коли ти підлеглого сприймаєш як особистість, а не як просто одиничку в БЧС (бойовому чисельному складі): “У мене 30 бійців. Зараз 10 туди, 10 туди, 10 туди. Там їх розп*здують, – ладно, пришлють нових”. Коли я бачу офіцера, який мислить такими категоріями, я розумію, що він уже психікою трішки надломився, або й повністю зламався. Що він уже суто як математику це розглядає, не розуміючи, що за цим стоять життя людей. “Просто накази є, і я їх виконую”.

Поки командир цінує своїх підлеглих і робить усе для збереження їхнього життя та виконання поставленого завдання, – це справжній командир, за яким люди підуть в пекло. Просто підуть у пекло, бо вони знають, що він їх не відправить на забій. А якщо й відправить, то, значить, немає іншого шляху, як піти тоді з ним у перших лавах. Мені здається, так правильно.

Не знаю. Якщо я доживу, можливо, через пів року-рік я казатиму щось інше. Може, в мене щось зміниться і надломиться. Але на цьому етапі великої війни я дотримуюсь таких позицій і на них стою.

– Ми говоримо про це в контексті тривалої оборони міста Бахмута та його флангів нашими військами, які зазнавали значних втрат. Яким ти бачив для себе загальний задум, чи був він виправданий та як це позначалося на діях тебе як командира нижчого рівня?

– Загальний задум був відомий усім – стримати ворога, не допустити до агломерації, нанести максимальне враження в техніці та живій силі, щоб зациклити його на цьому Бахмуті, інакше далі він дійде до наступних трас і міст. Вочевидь, у командування були резони.

Але подібна стратегія вимагає від командирів на місцях працювати в десять разів важче й ефективніше. Бо якщо тобі спускають якийсь наказ, який, за твоїм висновком, неможливо виконати, треба зробити все, щоб і виконувати наказ, і рятувати своїх людей. Іноді це неймовірно складна межа.

Наведу просто один із прикладів, без зазначення, що це за бригада, місце й дата. Коли нам нарізали завдання – взяти одну з багатьох посадок, які ми бачили, які перелопатили, за які уров проливали, надійшов такий наказ: “беріть її штурмом – ніякої артилерійської підтримки, бронетехніки немає”. Один підхід до цієї посадки – замінований (мінування зняти неможливо в силу погодних умов), а другий – просто від траси херачити через поле. Як ви думаєте, це дуже адекватний наказ?

– Не зовсім.

– Не зовсім. Але він відданий вищими штабами. І батальйон, і ти мають якось думати, вертітися, як хоча б спробувати це зробити. Адже можна угробити пів батальйону там. В цих умовах маю віддати належне командуванню нашого батальйону, яке діяло достатньо виважено, намагаючись уберегти якомога більше своїх солдатів. А є батальйони, які виконували одразу і по-дурному, не проявляючи креативності, не виявляючи якоїсь волі сказати своє: “Товаришу генерале! Товаришу полковнику! Дозвольте заперечити! Дозвольте додати! Дозвольте уточнити ваше бойове розпорядження! Дозвольте ми отак зробимо, а не так! Дозвольте, для виконання цього наказу нам потрібні наступні пункти. А якщо не буде цих пунктів, втрати особового складу будуть колосальними!” Деякі командири цього не можуть вимовити – вони мовчки салютують, передаючи наказ командирам рот: “Будь ласка, строєм виконуйте!” Слава Богу, в нас такого не було. Якось вдавалися разом шукати вихід із ситуації. Сидіти, фантазувати, планувати, шукати якісь шляхи на межі з фантастичними трюками, щоб виконати наказ, але при цьому не угробити весь особовий склад за декілька днів.

Дивлячись на відео деяких бездумних штурмів, мені здається, що нам бракує таких думаючих командирів. Іноді просто дивуєшся, наскільки люди на наступному рівні командування можуть бути відірваними від реальності.

От є батальйон кількістю 500 людей – значить, роблять висновок у вищому штабі, ці 500 людей мають бути в полях, значить, усі ці 500 людей можуть штурмувати. Вони не припускають, що з цих 500 людей – 100 поранені, 100 хворі, ще 100 – ті, які фізично не зможуть 100 метрів із ранцем, боєкомплектом, кулеметом і автоматом пройти. Тобто загалом можуть щось робити тільки 120–150 чоловік. Коли це доводиться пояснювати, а тебе не хочуть розуміти, це трішки вганяє в журбу.

Такі ситуації мали місце. Я не кажу, що це масове явище. Але іноді є розрив у розумінні штабними структурами того, що діється в полях, що підрозділи можуть (за рівнем підготовки, забезпеченості технікою, укомплектованості особовим складом, навченості офіцерів усіх ланок) – а що не можуть.

Побачимо. Може, це вилікується притоком нових офіцерів, які плавляться в цьому казані і піднімаються на вищі посади. Просто часу дуже мало. А офіцер, який іде на командира бригади, ще має закінчити ще академію, пройти курси, навчання оперативно-тактичного рівня і так далі.

Скільки ще триватиме війна?

– Я питав тебе минулого року під час інтерв’ю, спитаю й зараз. Скільки ще, на твою думку, триватиме ця війна? Чи змінилася твоя оцінка в порівнянні з минулим роком?

– А що я казав минулого року?

– Достобіса!

– Я думаю, що вона протриває ще щонайменше рік, але дивлячись у якій формі. У будь-якому разі, лишаюся на тій позиції, що наша кінцева мета – розвал Російської Федерації. Без цього ми просто нікуди не дінемось, не зможемо закріпити свій успіх.

Тимчасове “замороження” конфлікту означатиме сотні кілометрів знищених українських міст і сіл вздовж кордону з РФ, ще кілька років війни в неактивній фазі і постійне життя в очікуванні наступного витка війни. Він неодмінно станеться, якщо ми не перерубаємо усіх тих, кого вони (росіяни) сюди прислали і не переломимо хребет їхній країні.

А скільки війна ще може тривати в такому вигляді, як зараз?! Мені здається, що активна фаза – ще близько року.

Але це такий момент, який хотілося б проговорити. Я бачу це по соціальних мережах і новинах, що деякі періоди сприймаються як певне “затишшя”, ніби на фронті відносно спокійно. В той самий час це нібито “затишшя” на фронті включає в себе щоденні просто найжорсткіші “м’ясорубки”, постійні дикі ситуації, надзвичайні бої за рівнем героїзму.

Я ХОЧУ, ЩОБ ВИ ВСІ РОЗУМІЛИ: КОЖЕН ДЕНЬ ОПЛАЧУЄТЬСЯ ВЕЛИКОЮ КРОВ’Ю І ГЕРОЇЗМОМ УКРАЇНСЬКИХ ВОЇНІВ,

українських солдатів, сержантів і офіцерів. Усіх тих, хто безпосередньо на лінії зіткнення робить свою роботу та виконує свій обов’язок. Немає ніякого “затишшя перед бурею” – ця буря триває. Може, зі сторони вона здається не такою масштабною й епічною.

В мені іноді закипає гнів, коли я читаю заяви нового президента Чехії, якісь інсайди з Вашингтона чи натяки лідерів країн-союзників: “Цей наступ має показати результат, ви маєте вже переломити ситуацію. Бо якщо ви не покажете успіх, то… Ми всі вже втомилися вас підтримувати грошима й технікою. Закінчуйте пошвидше, бо всі вже від вас втомилися…” Через це бере таке неймовірне зло, що немає слів. Скільки чудових людей щодня гине, щоб зупиняти цю грьобану російську імперію, щоб захистити в тому числі західний світ від цієї ракової пухлини і її міазмів. А тут нас ще намагаються штовхати в спину. Та хай вони всі йдуть на***! Бо поспішне, неправильне рішення може поставити під ризик все. Нам може забракнути людей навіть на один наступ. Якщо він буде невдалим, після цього нам зможуть примусово сказати: “Сідайте за стіл переговорів і домовляйтеся”. Я такого не хочу. Ніхто з військових такого не хоче.

Звісно, ми залежимо від наших партнерів. Але з їхнього боку некоректно й аморально нас якось підштовхувати, підказувати, коли і як треба атакувати. Ми вже самі розберемся! Тому що всі їхні аналітики прої***ли [у своїх висновках] ще з Києвом і першим тижнем війни.

Наші “чудеса” оплачені нашою кров’ю. Партнери просто це оплачують грошима. А гроші, при всій їхній цінності, не повертають людські життя. Тому хай чекають…

Звернення Романа Кулика

І насамкінець. Я тобі, Дмитре, скидав відео, як тільки ми приїхали під Парасковіївку (Бахмутський напрямок – “Н”). І я хотів би продублювати ту тезу, яку озвучив тоді, будучи на позиції.

Ця війна не закінчиться скоро. Наступ, на який багато хто уповає, не обов’язково стане кінцем цієї війни. А людський ресурс, резерви організму, психіки, морально-вольових якостей тануть з кожним днем цієї війни. З кожним боєм, з кожним обстрілом. Ті люди, які тримають фронт із 2014 року, із 24 лютого 2022 року – вони не вічні. Вони ламаються, гинуть, отримують поранення й каліцтва, психічно вигорають.

Тому, друзі мої, готуйтеся. Готуйтеся – і долучіться до нас у Збройних силах на якомусь етапі цієї війни. Не лише донатами і волонтерською допомогою (я знаю, більшість із вас це робить). Вам теж доведеться стати у стрій і пройти свій бойовий шлях. Іншого шляху просто немає.

Будьте готові до того, що мобілізація постукає до вас у двері. Ви маєте віддавати собі звіт, що держава не завжди може забезпечити максимально якісне навчання. Тому готуйтеся самі, проходьте вишколи. Велика перемога буде, але заради неї треба ще буде пожертвувати багатьма і багато чим. Але воно все того варте.

автор: Дмитро ЛИХОВІЙ, Новинарня
фото “Новинарні” та з архіву Романа Кулика і 206 обтро
відео: “Новинарня“, монтаж: Анна Клименко