«Диктатор уже не такий впевнений». Коли апарат Путіна «зжере» господаря і що спричинить соціальний протест росіян - цікаве інтерв’ю

Радіо НВ разом з психологом та експертом із питань невербальної комунікації Валентином Кімом з’ясовувало, про що свідчить зміна риторики російського диктатора Володимира Путіна та коли його режим «зжере» його ж апарат.

— Спробуємо розібратися: а що ж такого сталося і як нам треба оцінювати ті фрази Путіна, що вони нічого не втратили і нічого не втратять? Якщо раніше він говорив, що в Україні треба змінити уряд і ніякої України немає, то тепер у нього слова про те, що вони лише збиралися допомогти якимось «народам Донбасу». Як охарактеризувати ці зміни?

— По-перше, Володимир Путін у цьому випадку все ж продовжує грати на своєму власному полі — полі інформаційних маніпуляцій. Йому це завжди вдається. Цього разу, я впевнений, йому теж це вдасться — російське суспільство це з'їсть.

Питання в тому, що ресурс довіри російського суспільства до своєї влади залежить від того рівня, якому відповідає представник влади. Якщо Путін уже постає в такому поганому світлі як людина, яка програла війну, цей рівень довіри буде знижуватися і дуже різко. А зміна його риторики — це намагання змінити фокус уваги власної аудиторії.

Взагалі-то вся риторика загалом була направлена саме на внутрішнього споживача, на глядача всередині Росії. І для пропагандистів, для цього величезного апарату агітпропу, дуже важливо було увагу росіян зосереджувати на тих питаннях, в яких була потреба. Своїм «ми нічого не втратили» він намагається перекривати той факт, що вони нічого і не набули.

— А ще ця його фраза, що «ми навіть нічого не почали» з погляду воєнних дій, тільки намагаємося закінчити. Потім він публічно визнав, що це вони 2014 року розпочали війну, хоча раніше говорив, що це якісь шахтарі та трактористи. Чи російське суспільство має пам’ять, як у золотої рибки і на такі дрібниці не буде звертати уваги?

— На поверхні саме так усе й відбувається: російське суспільство демонструє дуже коротку пам’ять, воно дуже швидко забуває ті тези, які були сказані. Але все це продовжується лише до того часу, поки суспільство впевнене у своїй величі; поки впевнене в тому, що їхній лідер дійсно їх кудись веде, що вони знову нагнули проклятих «піндосів» і таке інше. Поки вони розуміють, що вони та їх лідер відповідають якимось категоріям величі, все нормально, у них буде і коротка пам’ять.

Щойно вони відчують програш, у них почнуть вмикатися ті механізми, які розвиватимуть їх критику, недовіру до влади. Ми деякі такі тенденції вже починаємо спостерігати. Наприклад, нещодавно начебто звернення депутатів Смольнинського району Санкт-Петербурга про відсторонення Путіна. Я не впевнений, що це правда, але сам факт появи в Росії такого звернення — це свідчення того, що відчуття недовіри поглиблюється та посилюється.

— Вам не здалося, що сам Путін не виглядав аж такими впевненим, як на початку їх вторгнення? Він уже помітно чи то нервує, чи то панікує, або просто невпевненість існує. Він там трошки «хорохориться», як кажуть у Росії, але це вже трошки не так виглядає.

— Дійсно, я з вами погоджуюся. Путін починає виглядати не таким впевненим. Він дійсно починає демонструвати ознаки хвилювання, а інколи надмірної самовпевненості.

— Це така компенсаторика?

— Саме так.

— «Я облажався повністю, але давайте розповідатиму, що навпаки, всіх переміг».

— Так. Тим більше, що до цього це працювало. До цього моменту, щойно він приймав якесь помилкове рішення (а їх було дуже багато), він вмикав на повну котушку цю свою компенсаторну риторику, починав розповідати, що насправді «це сили самооборони Криму». Він до цієї брехні звертається дуже часто, цей метод використовує постійно.

Але щойно справа починає розвалюватися, він пускає цей інструмент уже на повну котушку, починає газувати там, де треба зменшувати швидкість і пильно керувати цією машиною. І це одразу означає те, що щось іде дійсно не так.

Останнім часом Путін починає виглядати не так впевнено. Хоча, знову ж, по-перше, у нас дуже мало інформації, тому що він як був закритою персоною, так нею і залишається. А по-друге, необхідно враховувати ще і наш із вами настрій. Коли ми хочемо побачити якісь ознаки…

— Наляканого Путіна, будемо вдивлятися і шукати ці ознаки.

— Саме так.

— Російське суспільство потроху починає проходити всі стадії прийняття, але до прийняття у них є і заперечення, і торг, і депресія. На якій стадії зараз Путін? З того, що ви сказали, я бачу, що він на стадії заперечення: нічого ми не втратили і нічого не втратимо. Але це ж усе одно вже початок процесу?

— Це початок процесу. [Існує] п’ять груп фаз відпрацювання горя. Існує величезна кількість ознак, які свідчать про те, що людина потроху переходить з однієї фази до іншої.

Дійсно, зараз Путін застряг десь на першому етапі. Узагалі вся стратегія його поведінки свідчить про те, що йому простіше застрягнути десь на початку, не рухатися далі, бо це буде дуже велика психоемоційна особистісна втрата для самого Путіна.

Для того, щоб прийняти те, що відбувається, він має пройти від стадії заперечення до стадії агресії. І він уже це проходив. Далі він має перейти до стадії торгу — він інколи на ній був. Далі має бути стадія депресії, а він знову повертається до стадії заперечення. Тобто він рухається по колу і не може з нього вирватися. Те, що йому підсовують ці папочки, виключає його із режиму реальної інформації. Він же не в реальному світі [живе], а у світі папочок і доповідей.

Це все призводить до того, що він просто вимушений постійно знаходитися на стадії заперечення.

Від цього заперечення великою мірою залежить працездатність і його апарату. Якщо вони тільки побачать, що їхній господар починає демонструвати ознаки слабкості (а будь-що, не пов’язане з відчуттям перемоги, вони можуть сприймати як слабкість власного лідера), вони його самі перші і зжеруть. І він це розуміє, тому що структура російської влади впродовж багатьох століть не змінилася. Лідер має бути сильним, правим, має постійно вигравати. Щойно він починає програвати, знаходиться якась табакерка чи офіцерський шеф.

— Тобто, якщо ти не надлюдина, а просто людина, тебе свої ж і задушать. Якщо говорити про соціопсихологічні настрої в населенні. У соціальних мережах розповідають, що немає паніки, з одного боку. А з іншого — вже є багато закидів, «а що ж у нас тут із командуванням», а «що ж у нас за російська армія, яка не зрозуміла, як українці на Харківщині просунулися, і так само на Херсонщині». І Фонд Карнегі зараз говорить, що рівень підтримки війни, за їх даними, в Російській Федерації вже знижується.

— Так, це справді відбувається. Хоча все одно рівень підтримки достатньо високий.

— Понад половина населення все ще хоче, щоби гарматне м’ясо гинуло в Україні.

— Саме так. Більше того, я вам хочу сказати, що цей рівень підтримки не просто знижується. Є різні вікові категорії і я зараз бачу, що рівень підтримки серед людей 55+ років досягає 55%. А найменший рівень підтримки — [у групі] 25−39 років, там 37%. Тобто по вікових групах є різне сприйняття того, що відбувається.

Але ми маємо пам’ятати, що будь-які опитування в Російській Федерації зараз, м’яко кажучи, не є точними. Величезна кількість людей продовжує відмовлятися від будь-яких опитувань, тому дуже складно сказати, чи є ці опитування репрезентативними. Ми лише знаємо, що формально росіяни великою мірою підтримують війну і ця тенденція поки що перемагає. Ми знаємо, що найбільше підтримує війну найстарша вікова група.

— Тому що їх у військкомат не заберуть.

— Саме так. А що відбувається не на поверхні, а десь у глибині суспільства, не знає ніхто, навіть саме це суспільство. Ось це і є найбільшою проблемою російського суспільства: вони самі себе не усвідомлюють, будь-які дані про їхній стан викривлені.

— Що нам треба розуміти з тих тенденцій, які ми з вами вже означили? Два дні тому з’явилася стаття за підписом двох українських генералів: головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного та заступника голови парламентського комітету Михайла Забродського. Там одна з тез — російське суспільство відчує ціну війни, коли вона буде перенесена на російську територію. Кримчани вже почали щось розуміти після бавовни. Бєлгород вчора зранку кілька годин сидів без води та електрики, ще й ППО спрацьовувала, начебто збили якісь ракети. Але є дилема: з одного боку, якщо росіяни відчують на собі війну, то вони більше усвідомлять її. Але з іншого боку, є закид, що тоді вони вимагатимуть, аби військові дії продовжувалися і щоб там була оголошена загальна мобілізація і ще щось. Як би ви охарактеризували, як може розвиватися ця дилема?

— Дуже складно сказати, знову ж, тому що у нас немає точних даних. Ми можемо припустити, що підсиляться ці тенденції для розщеплення суспільства, що різні групи можуть почати поводитися діаметрально протилежним чином.

Неодмінно з’являться групи яструбів, які голосуватимуть за те, щоби посилити збройний конфлікт і провести мобілізацію, знищити нарешті Україну. Неодмінно з’являться групи, які кричатимуть «хватит нам того Крыма», такі голуби миру. Неодмінно з’являться національні групи.

Російська Федерація — дуже велика та дуже неорганізована структура. Вона тримається на вертикальній інтеграції та на сильній централізованій владі. Щойно ця влада починає демонструвати ознаки слабкості, одразу на поверхню починають виходити різні соціальні суперечності, яких у Росії вистачає.

Які саме вийдуть на поверхню в першу чергу, які у другу, — дуже складно сказати, бо немає жодних даних. І це більше проблема навіть не для нас, не для європейців і американців, — це проблема росіян, тому що вони самі не розуміють, що їх чекає.

Але щось чекає, це точно, тому що соціальні проблеми починають посилюватися та поглиблюватися саме в такі часи невизначеності і відчуття програшу. Російська імперія нікуди не поділася за останнє століття. Щойно ця організація, ця країна відчуває програш, у неї всередині підсилюються соціальні протести. Якими вони будуть — сказати важко, але вони будуть.