Альпіністка з Чернівців Олена Карлова про сходження на найвищу вершину Америки: “Ти не підкорюєш гору. Вона дозволяє тобі побути біля неї”

В кінці січня чернівчанка Олена Карлова здійснила сходження на Аконкагуа – найвищу точку Америки та одну з найвищих вершин семи частин світу. А ще, Олена – докторка фізико-математичних наук, професорка кафедри математичного аналізу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, заступниця декана факультету математики та інформатики з наукової роботи та міжнародних зв'язків. Також вона є професоркою Університету Яна Кохановського в місті Кельце (Польща). Кореспондентка БукІнфо поспілкувалася з пані Оленою про гори, непростий шлях до них, підготовку до сходження, фінансову частину подорожей, філософію життя та столітніх черепах.

– Олено, розкажіть як виникла ідея здійснити сходження на Аконкагуа та за скільки часу вам вдалося реалізувати цю сміливу мрію?

Ідея з’явилася тоді, коли в мене не вдалася одна подорож на найвищу вершину австрійських Альп – Гросглокнер, оскільки не назбиралася група. Тоді я була рішуче налаштована на якусь подорож й почала планувати куди б сходити. Не пригадую чому саме у мене з’явився план піти на Аконкагуа, просто розглядала її як суто гіпотетичний варіант сходження на якусь гору. До цього часу у мене був досвід сходження на Кіліманджаро, а для підйому на Аконкагуа це є мінімальна така вимога: в тебе повинен обов’язково бути досвід висотного сходження.

Маючи досвід сходження на Кіліманджаро я поцікавилась чи складна Аконкагуа в технічному та висотному плані. Прочитала, що складна, але у мене був час на підготовку. Кіліманджаро – 5895 м, Аконкагуа – майже 7000, я знала що дійду до 6-ти тисяч, а там вже як складеться. План з’явився в кінці жовтня минулого року, в листопаді забронювала квитки, оплатила всі перміти, тобто дозволи на вхід в національний парк. Це зайняло 2-3 тижні й почала готуватись. Власне 17-го січня ми почали цю подорож і 31 січня я була на вершині. Тобто все разом з підготовкою зайняло 3 місяці.

– Як ви тренуєтесь? Для таких сходжень потрібна хороша фізична підготовка, що до неї входить?

Як на мене, крім фізичної, потрібна ще й психологічна підготовка, потрібно тренувати її також. Я цікавилася досвідом людей, які сходили на Аконкагуа. Знайшла для себе такий норматив: якщо ви можете пробігти без зупинки 10 кілометрів, незалежно з якою швидкістю, то це чудово для підготовки до такого сходження. Я могла. Глобально потрібно тренувати в собі витривалість, так звані циклові види спорту. Так, наприклад, якщо ти плаваєш в басейні, то могти проплисти 40 хвилин не зупиняючись. Відтак збільшувати потрохи навантаження.

Щоб організм звикав до тривалих навантажень, вони не обов’язково мають бути сильної інтенсивності. Поступово тренувати витривалість, воно й психологічно тебе тренує теж. Ти стаєш психологічно готовий до тривалих викликів. Біг, плавання, велосипед, ходьба протягом тривалого часу, наприклад погулянка в горах або містом. Психологічно готуватися до всього, сприймати негаразди позитивно, бути готовим до тривалих фізичних навантажень.

– Яким був шлях до національного парку Аконкагуа, як ви планували маршрут та чи важливо було вирушати в цю подорож з кимось із друзів?

Я їздила з польською групою незнайомих мені людей. Саме планування логістики вимагає запланувати та розрахуватись за той переліт туди й назад, з цим мені допомогли фірми, які цим займаються. Подорож туди займає 13 годин, переліт через Атлантику. Також трансфер до Варшави. Далі 2-3 дні на дорогу й 15-16 днів ми були там. Це цілком можливо спланувати самому, не потрібно ні віз, ні знайомих.

– Чи були пригоди в дорозі до початку сходження?

Особливих пригод не було. Для мене пригодою був сам переліт через Атлантику, бо я ніколи так довго не літала, в таких лайнерах, де інтернаціональний склад пасажирів. В мене, на щастя, все складалось за планом. Деякі члени нашої групи летіли з інших міст. Хтось з Франкфурта. Це був січень й була погана погода на півночі Європи, аеропорт закрили, а колезі перенесли переліт на наступний день. Інша колега прилетіла з Берліну, а її багаж – ні. Для альпініста це катастрофа, бо там все – намети, спорядження. Вона змушена була купувати все необхідне в Чилі, протягом дня.

– З якими найбільшими труднощами ви мали справу під час сходження?

Найбільшою складністю є висота, ти страждаєш від висотної хвороби, яка заважає тобі ходити, думати, їсти, спати.

– На якій висоті почала проявлятися висотна гіпоксія та як ви з нею справлялися?

У кожної людини вона починає проявлятися на своїй висоті. Це може бути і на 2000, 3000, 4000 метрів. У мене висотна хвороба почала проявлятись приблизно на 3500 м. Поки ми не дійшли до базового табору. Як правило треба переночувати ніч, на ранок стає краще. Вона не минає повністю, організм не може пристосуватися до такої висоти, симптоми стають менш помітними, немає ліків, просто симптоми полегшуються автоматично, відбувається акліматизація й організм адаптується.

– Коли піднімаєшся все вище й вище, про що думаєш? Як змінюється мислення?

Коли вперше перебувала на висоті, було страшнувато. Коли вже другий раз на цій висоті, то звісно це легше. Я була на Кіліманджаро на висоті майже 6000 і тут хотіла до 6-ти дійти. Коли ми дісталися 5500 м., заночували на цій висоті, я абсолютно нормально це перенесла.

Відтоді мені стало якось простіше, зрозуміла, що мій організм нормально справляється та буде справлятися й далі. Далі ночували на висоті 6000 метрів. Це трошки вище Кіліманджаро, після цього ще додалось впевненості. Зрозуміла, що дійду до 7000.

Щодо думок під час сходження... Мене тоді врятували аудіокниги. Є люди, які в горах нічого не слухають. Я не можу просто так іти, бо зосереджуюсь на важкості підйому. А коли слухаєш, то тебе це відволікає. Для мене основним було думати що кожен крок є крок, заставляти свої ноги йти. І як би це повільно не відбувалося, я себе хвалила. Коли озираєшся, бачиш пройдений шлях, це надихає й полегшує шлях нагору.

– Що ви слухали тоді?

Одна з книг, яку слухала – “Володар мух”. Інша книга Скотта Джурека польською мовою “Їж і біжи”, про ультрамарафонця й вегетеріанця. В ніч, коли вже піднімались на вершину, слухала просто музику, щоб не завантажувати мозок книжками. Це допомагає, розслабляє й відволікає від важкості.

– Якою була вага вашого рюкзака?

Постійно ми несли близько 10-12 кг. Звісно на вершину береш тільки воду, кілька батончиків, шоколадку та якусь теплу річ. На саму вершину йдеш з рюкзаком до 5-ти кілограм.

– Яким був момент, коли ви піднялися на вершину? В цей час тебе накриває хвиля радості, чи хвиля втоми?

Нічого не накриває. На вершині ми провели 10 хвилин, це робочий момент. Так, ти вітаєш сам себе, але не можна розслаблятися, бо потрібно ще спуститися. Підйом займає 10 годин, на спуск потрібно в два рази менше часу. Та це найважча частина, не можеш дозволити собі ейфорію, щоб пішло щось не так. Бо це високо насправді. З нами був чоловік Маріуш, який почав на спуску падати, 5-6 разів підряд. Це був вплив висотної хвороби.

Це не Говерла, де зійшов, посидів, поїв й знаєш, що спустишся й буде все нормально. Там ми дуже швиденько зробили фото, хотілося посидіти, відпочити, поспілкуватися. Але цього робити не можна, не можна розслаблятися. Я пригадую той момент, як заходжу на вершину, говорю собі, що все вдалося і все, більше нічого собі не дозволяєш. Далі найважливіше – безпечно спуститися.

– Чим харчувалися під час підйому (сублімати, батончики), що давало вам сили?

Однозначно треба брати суху їжу, це може бути “Їдло”, “James Cook”, будь-яка українська фірма. Рекомендую брати різних фірм, бо одноманітна їжа швидко набридає. А так можна урізноманітнити свій раціон. Щодо батончиків і енергетиків – потрібно обов’язково мати з собою горішки, родзинки, шоколад. Те що може тобі швидко дати енергію при підйомі на вершину.

– На час сходження на Аконкагуа скільки у вас було серйозних висотних сходжень?

У мене було сходження на Кіліманджаро й спроба сходження на Монблан, тобто вище 4000 у мене було дві гори.

– Розкажіть, будь ласка, як сходження на Аконкагуа вплинуло на вас?

З кожної подорожі вертаюсь зовсім іншою людиною, стараюсь винести щось для себе. Подорож на Аконкагуа відрізнялась від інших тим, що це справжня гора, де ти все робиш сам. Де є тільки ти, довкілля, гора, де ти маєш сам на ній вижити, знайти з горою спільну мову. Після повернення, ще десь місяць думками перебувала на тій горі. Зараз вже на роботі, з задоволенням згадую цю подорож, знаю, що вона мене змінила в плані ставлення до життя, до людей, які тебе оточують. В плані ставлення до справжності, ставлення до звичайного життя, до речей які потребують більше уваги, більш серйозного ставлення до взаємовідношення людини і природи. Тепер коли тут речі які здавались колись важливими тепер не такі важливі.

– Наприклад?

Менше звертаю уваги на дрібниці в побуті, на стосунки між людьми, які насправді неважливі. Коли сварився з другом із-за якоїсь дрібнички, то тепер основними є чесність правда, любов, ненависть. Це основні ключові почуття, які на все впливають. Все решта це дрібниці – хтось на когось якось не так подивився, чи сказав, на це не треба зважати. Коли перебуваєш у високих горах і ризикуєш своїм життям, це розставляє певні акценти і у твоєму подальшому житті.

– Без яких особистих якостей людям не варто іти у високі гори?

Я бачила різних людей у високих горах. Як чудових, так і підлих. Частина світлих людей не доходила, до вершини й навпаки, людей, які мені не дуже подобались, гора пускала. В кожного своя історія. Хто як налаштований. Особисто моя свідомість потребує налагодження ментального контакту з тим середовищем, де я знаходжуся. Якщо цього немає, якщо я не відчуваю того середовища, то мені важко там перебувати й часто такі мої подорожі завершуються невдачею. Коли я знаходжу рівновагу в собі, у своїй душі і знаходжу гармонію між собою й тим середовищем, де зараз знаходжусь, то я знаю що все завершиться успішно.

– Що вам допомагає зберігати баланс рівноваги, що вчить відчувати те середовище у якому ти знаходишся? Медитація, йога, спорт?

Допомагає практика, досвід, щирість. Щирість в першу чергу з собою, знати свої недоліки й переваги. Якщо ти в чомусь слабкий, треба вміти чесно собі в цьому зізнатися. І через деякий час ти станеш в цьому сильний. Найбільше мені допомагають в цьому плані книжки, не книжки художні, а більше біографічні. Слухаю, або читаю історії альпіністів, спортсменів, які подолали певні виклики. Такі історії реальних людей допомагають і надихають, які впоралися з реальними викликами.

– Топ ваших книг, які вас надихають і допомагають ментально стати сильнішою?

Одна з таких книг “Восьмий континент” – про бігуна, який пробіг марафони на всіх 7-ми континентах і відкрив для себе 8-й, це його внутрішня свідомість, марафон який він пробіг на 8-му континентів, його історія як він подолав усі свої страхи, свої хвороби й прийшов до успіху.

Я багато читаю і слухаю. Раніше взагалі не слухала, схилялась до паперових варіантів. Але займаючись спортом перейшла на аудіокнижки, навіть для плавання купила плеєр, щоб слухати у басейні. З того часу як ходжу в гори слухаю книжки польською мовою, бо викладаю також в польському університеті, підтримую свій мовний рівень. В Польщі дуже високо розвинене ставлення до гір, вони розвивають культуру походів, привчають до цього дітей, ставляться з дуже великою повагою.

– Хотілося поговорити про фінансову сторону. Аконкагуа – це дуже далеко й дуже дорого. Яка потрібна сума для здійснення такого сходження, за виключенням спорядження?

Перміт – 850 і страховка, виходить десь 1000 доларів. Загалом без спорядження виходить десь 7000$. Деяке спорядження я намагаюсь позичати, бо не ходжу на такі вершини часто. Є такі речі, які не позичиш – наприклад, гірське взуття, рукавиці. Це те, що треба мати своє і хороше.

Середній вік тих хто йде у високі гори це 35-45 років, людей молодше зустрічала там рідко. В дорослому віці ти маєш гроші, але вже не таке здоров’я, і навпаки.

– Чим запам'ятався похід на Кіліманджаро та чи помітили зміни, чи натхнення після цього походу?

Запам'ятався місцевим колоритом. Зокрема й тим, що люди в такій бідній країні, як Танзанія, надзвичайно привітні. Це таке для мене було великим відкриттям, бо здавалося, що в такій бідній країні вони повинні бути якісь похмурі. Та ні, вони щасливі, навіть готуючи їжу на багаті та живучи в будинках без вікон. В ті моменти розумієш, що щасливим можна бути будь-де, якщо це щастя відшукати.

Другий момент – це те, що наша величезна планета стала для мене набагато ближче після цієї подорожі. Тобто всі відстані це небагато. Захотілося бачити більше й більше, ніж до того часу. От спостерігаєш за гігантськими столітніми черепахами, морськими зірками, величезними кактусами, всім тим, що вчора бачив тільки по телевізору, а сьогодні маєш щастя спостерігати наяву. І ти щасливий, що зараз тут знаходишся і це все бачиш. Тоді, напевно у мене з'явилося розуміння того, що треба більше подорожувати і знаходити час на все. Або, якщо ти зараз не знайдеш, то потім буде дуже сильно шкода, що ти цього не зробив. І це дуже вчить перебувати в моменті.

– Яким було ваше перебування на вершині Кіліманджаро?

У нас була можливість побути там 40 хвилин, оскільки певний час йшли кратером до самої вершини. Так йдеш, йдеш, почуваєшся дуже погано. Я вже не знала, коли ця ніч закінчиться. І тут починає світати й перед тобою контур рожевого льодовика. Сходить сонце, відкривається неймовірна краса. Ти бачиш справжнісінький льодовик Кіліманджаро, про який читала книжки. Від того захвату у мене були сльози на очах.

На самій вершині, дивилася на табличку, біля якої побували багато людей. Подумала тоді, от тепер і я тут. Тепер бачу її просто на власні очі. Я не могла в це повірити тоді. І це було дуже класно.

– Чи потрібно вам на чомусь економити у повсякденному житті, щоб мати фінансову можливість для таких подорожей?

Перед поїздкою на Кіліманджаро у мене були відкладені якісь гроші. На цю подорож потрібно було орієнтовно 5000$ і я їх просто взяла із наявних коштів. Подорож на Аконкагуа звісно дорожча. І вже таких заощаджень у мене не було. Це був єдиний раз за декілька років, коли на картках не було нічого, під час тієї поїздки. І я вже чекала якоїсь мінімальної зарплати, щоб купити щось необхідне.

Коли їхала на Аконкагуа, то продала все, що можна було продати. Наприклад золоті сережки, які я не носила вже років десять. Взагалі я легко прощаюся з грошима. Звісно, розраховую необхідні кошти для базових потреб. А чи буде в мене якась нова річ, чи не буде, мені це байдуже. Вистачає тих речей, в яких я зараз ходжу. А на те про що я мрію, справді можу віддати дуже багато.

– Заощаджувати на такі поїздки дозволяє робота в ЧНУ, чи в польському університеті?

Звісно вони взаємодоповнюють одна одну. Чесно скажу, що допомагає, звичайно, робота в Польщі. Я маю дві професорські позиції. Там я професор і тут професор. У польському університеті завідувач кафедри, тут – заступник декана. Тобто, в принципі, абсолютно по званнях і статусах – це абсолютно рівноцінні посади. Але у польському університеті отримую в три рази більше та маю в три рази менше навантаження. Це абсолютно прописано законом.

– Куди ви ходите в українських Карпатах? І де вчилися альпінізму?

Ніде не вчилася альпінізму. Вчуся вже на тих великих вершинах, на які їжджу. В Карпатах небагато де була. Взагалі навіть 10 років немає, як я ходжу в гори. На Говерлу піднімалася разів 15, бо друзі, які приїжджали хотіли піднятися на найвищу вершину України. Ще ходила на Хомяк, Синяк, Петрос. Зараз намагаюся більше бувати в Карпатах.

– В інших країнах, на які ще гори здійснювали сходження?

Була на Везувії в Італії, в різних Альпах. Планую поїхати в Татри.

– Чи є у вас правила, або принципи життя, яких дотримуєтесь?

Напевно серед моїх основних правил і принципів є те, що кожен день треба прожити якомога повніше. І кожну хвилину. І кожну секунду. Якщо я біжу, то в той момент маю щось обов'язково послухати корисне для себе. Якщо снідаю, маю подумати, поспілкуватися з дитиною. Напевно головне – це кожну хвилину витрачати по максимуму.

– Як ви ставитесь до того, коли люди кажуть: “підкорила вершину”? Часто таке бачу і не розумію.

Негативно ставлюся. У анонсі зустрічі зі мною було таке твердження і я не вчасно побачила та відповідно не встигла відреагувати. Я абсолютно не люблю це. Не може людина підкорити вершину. Це неприродньо. Це неправильно.

Ти просто приходиш і піднімаєшся, або не піднімаєшся. Ти не підкорюєш гору. Вона дозволяє тобі побути трішки біля неї. На своїх схилах. Ніхто не підкорює вершину. Гора була, є та буде завтра. А ти тут ніхто, насправді. Побував, то просто подякуй, що так тобі вдалося. І чим вище піднімаєшся, тим більше розумієш, що ми тут тимчасові. Ти можеш з вершини подивитися на велич краси і зрозуміти, що прийшов у гості. Наскільки ти маленький, але наскільки тобі пощастило споглядати величну красу.

Альона ЧОРНА, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з архіву Олени Карлової