"У синочку бачу свого чоловіка, якого покохала і продовжую кохати далі..." Дружина полеглого героя Павла Унгуряна з Комарівців знімкувала кожен прожитий місяць однорічного сина - разом з чоловіком...

На екрані постають кадри щасливого сімейного життя. На них - молода сімʼя захисника України Павла Унгуряна з Комарівців, що на Сторожинеччині. Мама Інна допомагає синочку Дмитрику задути свічку на тістечку - у свій перший місяць народження, другий, третій... У віконечку внизу на відео - його батько, який споглядає це все завдяки Інтернет-звʼязку на передовій. На двох кадрах Павло зʼявляється разом зі своїми найріднішими – саме був у відпустці, тож зміг долучитися до цієї сімейної традиції...

Свій 9-ий місяць Дмитрик зустрів вже без татка. Інна задуває свічку та цілує сина одна... А на перший рік народження дитини вона робить це у військовій формі чоловіка з елементами вишиванки та шевроном на ній - «Унгурян»...

Це відео набрало багатотисячні перегляди у мережі, бо зворушує до глибини душі глядачів.

Серед перших слів сина - «тато», а не «мама»

- Спогади про чотири роки, прожиті у щасті разом з чоловіком, - це єдине, що в мене залишилося, - зауважує у відвертому інтервʼю дружина Героя Інна Унгурян. - Вони всі для мене значимі. Цього року сину виповнився один рік. Постійно показую Дмитрику памʼятні фотографії та відео з батьком-героєм.

І він настільки часто чує від мами слово «тато», що говорить лише його, а «мама» досі не вимовляє. Показую йому портрет Павла над ліжком. І тепер, коли хтось питає Дмитрика: «Де батько?», він тицяє на нього пальчиком і каже: «Тато».

Син - рушійна сила, яка допомагає мені жити далі. Це те, що залишилося в мене від чоловіка, і що не дає мені опустити руки. Це майбутнє, про яке ми мріяли з Павлом. Моє найважливіше завдання - виховати сина за нас обох. Тепер мені треба старатися удвічі більше, ніж до загибелі Павла.

Інна розповідає, що зустрічалася до одруження зі своїм чоловіком лише декілька місяців.

- Це було кохання з першого погляду, - каже молода жінка. - Ми одразу зрозуміли, що знайшли свою половину. У нас були спільні інтереси, мрії на майбутнє. Якщо запитати будь-кого з нашого оточення, то усі друзі скажуть, що ми були наче однією людиною (схожими і зовнішньо, і характерами). У наш бік звучали фрази: «Ви знайшли один одного, бо є однаковими».

За словами Інни, ще з перших тижнів знайомства вони вели розмови про спільне майбутнє, але Павло перебував за кордоном, тому розписалися за декілька місяців. Це було ще до війни, у 2021 році. А повінчалися і зіграли весілля вже у 2023 році, під час відрядження захисника.

- Нас поєднував якийсь невидимий зв’язок, - стверджує молода жінка. - У цьому світі. А тепер він поєднує мене з Павлом у різних світах, на духовному рівні. А фізично я бачу його у сині, який є просто копією свого батька. Вони - як дві краплі води - зовнішньо і характером, який проявляється під час його зростання. Схожі і манера поведінки, і погляд...

Виховую сина, а в ньому бачу віддзеркалення його батька. Це дає певний спокій моїй душі, наче я бачу Павла щодня, відчуваю його присутність. У цій маленькій людині, яку дуже люблю, бачу свого чоловіка, якого покохала і продовжую кохати далі...

Павло Унгурян загинув у січні цього року унаслідок атаки FPV-дрона на Купʼянському напрямку, що на Харківщині.

Йому було лише 27 років. З перших днів повномасштабної війни Павло долучився до лав ЗСУ, розпочавши свій шлях військового на посаді водія у тербобороні, і за три роки самовідданої служби став командиром роти. Про відвагу, проявлену на війні, свідчать нагороди: відзнака начальника регіонального управління Сил територіальної оборони «Захід», численні грамоти, видані командуванням, за сумлінну службу та високі досягнення Павла як командира спочатку взводу, а згодом - роти. А посмертно буковинця нагородили ще однією цінною відзнакою - «За заслуги перед Буковиною».

У березні дружина Павла Інна просила підтримати петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) чоловікові. Люди відгукнулися і петиція вже набрала необхідні 25 тисяч голосів. Інна надіється, що Президент розгляне цю петицію і присвоїть звання Героя України її чоловікові.

У кімнаті Павла стіну прикрашали два прапори: синьо-жовтий та червоно-чорний

Нам вдалось поспілкуватися і з батьком Героя, який самотужки виховував Павла з трьохрічного віку разом з його молодшою на рік сестрою Анастасією. Мама захисника багато років перебувала на заробітках за кордоном, а у 2014-му році померла.

- Син змалку вирізнявся патріотичною позицією, - розповідає батько Героя Петро Унгурян. - У його кімнаті стіну прикрашали два прапори: синьо-жовтий та червоно-чорний. Не побоюсь цього слова, він був націоналістом - героями Павла були вояки УПА. Також син вивчав історію села та походження свого роду. Об’єднував всіх рідних на плакаті з родинним деревом (згадував на ньому навіть про покійних прадідів та прабабусь).

Петро Унгурян з теплотою ділиться спогадами з дитинство свого сина.

- Павло та його сестра Анастасія дуже любили спорт і змагалися між собою, - пригадує чоловік. - Коли вона, маленька і жвава, перемагала, син дуже дратувався: хотів у всьому бути першим. Він завжди проявляв лідерські якості. У школі мав багато друзів, з якими займався фізичною культурою: підтягувався на турніках, бігав на стадіоні, тягав гирі... У чотирьохрічному віці вже віджимався від землі... тридцять разів (!). До мене і усіх рідних часто приставав з проханням: «Біжимо на швидкість - хто буде першим?!». Взимку обожнював кататися на лижах та санках, влітку - грати у футбол та волейбол. Усе його життя - це був рух і спорт.

У старших класах Павло Іліка навчався у Сторожинецькому ліцеї. За словами батька, тоді вже більш професійно почав займатися панкратіоном - відвідував гурток у лісовому коледжі. А у 2012 році Павло взяв участь у змаганнях з цього виду спорту у Білій Церкві і здобув звання чемпіона України у своїй ваговій категорії.

Тож вибір майбутнього фаху для захисника ні в кого не викликав подиву - після закінчення школи вступив у Чернівецький національний університет на факультет фізичної культури. А згодом їздив на заробітки за кордоном - у Бельгію, Італію...

- У січні 2022 року мав знову повертатися за кордон - там його чекали на роботі, - розповідає Петро Унгурян. - Але почалася війна, і він сказав: «Нікуди не їду. Усі мої друзі-спортсмени захищають Україну. І я буду також». Одразу ж записався у ТРО. Чесно кажучи, зовсім не здивувало його рішення. Ми не перечили йому. Бо знали його переконання і вольовий характер: як він сказав - так і зробить, хто що б не казав і як не просив.

Я гордився своїм сином-захисником. Ще під час АТО він без мого відома просився у військкоматі, щоб його взяли добровольцем. Але Павлу відмовили, бо він був... неповнолітнім. Тоді син вирішив бодай допомагати як волонтер - організовував збори, відправляв захисникам все необхідне...

«Кожна гривня, яку Ви пожертвували у скриньку УПЦ МП, - це зброя, яка вбиває моїх побратимів»

- А ще Павло завжди виступав за перехід церков московського патріархату до ПЦУ, - додає батько. - Те ж стосується і мови агресора... Навіть побратими - уродженці східних областей України, які спілкувалися між собою російською, бачачи, що до них іде Павло, попереджували один одного про це і переходили та українську. Думаю, що не через те, що боялися його - більше поважали.

Будучи у відрядженнях у Комарівцях, син завжди наголошував: «Якщо Ви ходите до місцевого храму московського патріархату, то кожна ваша гривня - це не пожертва, а зброя, яка вбиває моїх побратимів. Скількох ще треба убити захисників, щоб ви нарешті це усвідомили?!». Так само і на похоронах місцевих жителів-героїв виступав з різкими заявами: «Це все - завдяки пожертвам парафіян МП. Це ви спонсоруєте Кіріла і російську армію». Він завжди був дуже категоричним.

Українська церква - це для нього було щось святе і таке дороге серцю.

Переломний момент у житті Павла Унгуряна, за словами батька, трапився у 2014 році, коли не стало його мами: жінка померла у лікарні в Італії. Захисник дуже важко переніс втрату, бо, як і будь-який син, любив маму. З того часу почав більше ходити до церкви, цікавився релігійними питаннями... І водночас, не хотів, щоб московські попи освячували гріб його матері, бажав, щоб усі панахиди відправляли лише священики ПЦУ.

- Після смерті сина вважав справою честі домогтися, щоб в рідному селі була українська церква, - зауважує Петро Унгурян. - Нас підтримали і побратими та друзі Павла, демобілізовані військові.

Сьогодні нарешті ми можемо молитися у стінах храму рідною мовою - так, як хотів мій син. Думаю, щоб сам Бог нам у цьому допоміг.

Як нам стало відомо, батько Героя планує продовжити справу сина - активно підтримує українське військо, а згодом буде їздити на передову як волонтер.

- Вже передали нашим хлопцям маскувальні сітки та інші необхідні речі, - зауважує чоловік. - Допомагаємо батькам захисників, які нині виборюють незалежність України, а також загиблих героїв. Задали цього ми об’єдналися з парафіянами місцевого храму ПЦУ. Створили групу у Комарівцях, де оголошуємо збори на потреби ЗСУ та звітуємо про надану підтримку. А в подальшому планую і сам вирушати до захисників на передову власним бусом.

Олеся КОСТАШЕК, журналістка, Сторожинець
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки та з сімейного архіву родини Унгурян