Чернівці і Маріуполь: сплелися дати та долі... Або не зовсім святкові роздуми на День міста

Вихідними днями столиця Буковини відзначає 615-й день народження. Трохи раніше маріупольці збирались на чергову річницю свого міста, у якого зараз все не визначене: день народження, вік, історія заснування, а головне – майбутнє. Чернівчани, мабуть про це не знають, але й досі історики, чиновники, прості мешканці Маріуполя сперечаються, з чого починалося наше місто: з української козацької фортеці чи поселення греків, яких російська цариця вимусила покинути Крим. Тож, в плані визначеності минулого ми можемо сміливо позаздрити мешканцям Чернівців. Вони знають і свою історію, і роль в ній кожної нації та держави, хто є автором важких сторінок і кому дякувати за світлі.

Взагалі, двом таким різним містам є чому повчитися один у одного. Енергійні маріупольці привчені дисципліні, організованості та наполегливій праці, підприємливі чернівчани вміють заробляти, знаходити можливості й насолоджуватись життям.

Маріупольці в захваті від старовинної архітектури Чернівців, але в розпачі від «творчого безладдя» на вулицях та і під’їздах. На жаль, чернівчани не можуть відповісти нам об'єктивною критикою, бо нам вже нічим їх вразити, всю красу Маріуполя зжерли окупанти.

Але ми продовжуємо мріяти, що колись буде і в нашому місті свято. А ось тоді з радістю надкриємо великий стіл, де буде місце і українським вареникам, і грецькому шмушу. До речі, нашу кухню вже змогли оцінити гості центру «ЯМаріуполь» з Чернівецької обласної універсальної бібліотеки імені Михайла Івасюка.

Не раз бував у нас в гостях і заступник голови міста Чернівці Юрій Лесюк. На наше запрошення приходив він і в мистецьку вітальню в Резиденцію молоді до Дня міста Маріуполь.

«Не важливо скільки років Маріуполю, ви майже ровесники Сполучених Штатів Америки, але молодші чим Чернівці. Насправді минуле має значення, але ще більш - теперішний час і майбутнє. – Звернувся до маріупольців Юрій Лесюк. – Скоро і ми будемо відзначати День міста Чернівці. Але веселитесь можемо тільки Перемоги. Чернівці прийняли багато людей після початку агресії. Не всі питання змогли швидко вирішити, зокрема, з житлом. Але коли говорили про конкретних людей, головним аргументом було: «Вони з Маріуполя». Відзначаємо дні народження наших міст з надією, що обидва в майбутньому будуть процвітати».

Як ся маєте та що відчуваєте?

На Буковині знайшли прихисток переселенці з різних міст України. Велика «діаспора» із так званих нових буковинців сформувалася із мешканців багатостраждального Маріуполя, у яких в Чернівцях є навість своє представництво, роль якого грає центр допомоги переселенців «ЯМаріуполь».

В центрі ВПО з Маріуполя спілкуються, отримують медичну, психологічну, соціальну та гуманітарну допомогу. І що не менш важливо, у стінах старовинної будівлі, що примостилася впритул до чернівецької ратуші, переселенці, а чесніше сказати – біженці з Маріуполя – відчувають себе майже, як вдома. Бо працюють тут маріупольці, обслуговуються – теж, а головне – тільки серед своїх вони мають надію бути почутими і зрозумілими.

Вже півтора роки в Україні триває повномасштабна війна. Страждають від неї всі, тільки кожен по-своєму. Той, хто не втратив домівку і все, що нажив за багато років, не дуже зрозуміє тих, хто втратив все. До того ж обсяг емпатії має здатність вичерпуватись.

Факт - через Буковину пройшов великий потік біженців, чи як їх офіційно називають – вимушено переміщених осіб. Вони прибували сюди, ще не оговтавшись від шоку, більшість – без найнеобхіднішого. Частина - на своїх авто, бо машина в екстремальних обставинах - точно була не розкішшю, а засобом пересування, а значить – і спасіння.

Чернівці і навколишні села допомагали, чим могли. Ми вдячні за кожну булочку та теплу ковдру, за пораду та добре слово. А головне – за притулок. Кому дуже пощастило, він є майже безкоштовним, інші здобули тимчасове житло за високу орендну плату. Хтось знайшов собі тут рідні душі, друзів і майже нову родину. Інші просто радіють безпеці, а ще інші – й досі відчувають себе чужими.

Чому та як, - буде цікавим не тільки для соціологів.

"Свій до свого… про своє…"

Пані Лідія працювала в Маріуполі медсестрою, її невістка Оля – лікар-стоматолог. Дівчина з чоловіком та двома дітками переїхала до Чернівців ще в 2014 році, бо донька дуже болісно реагувала на різки звуки вибухів, які лунали з лінією розмежування, що була дуже близько.

Коли почалась повномасштабна війна, з Маріуполя змогли вибратись живими, завдяки клопотам сина. Пані Лідія згадує, що в Бердянську в очікуванні зеленого коридору тоді зібралося 2,5 тис людей, яких розмістили в 45 автобусів й вивезли до Запоріжжя. А там за батьками приїхав син і привіз їх до Чернівців.

«В Чернівцях живеться нормально. – Каже пані Лідія. - Орендуємо житло. Надіємося повернутися додому. Але тільки в український Маріуполь».

Ольга зізналася, що незважаючи на вісім років у Чернівцях, у молодої родини так і не з’явилося друзів: «Я не працюю, тож навіть зараз немає зав’язків. Таких майже родинних, коли на день народження запрошують чи на травневі свята в компанію. Тут тільки свій до свого про своє».

Тетяна Олексіївна в Маріуполі займалася вихованням донечки. Напередодні вторгнення захворіла і відправила малу в село до свекрухи. А потім щотижня продиралася через ворожі блокпости до доньки в село, а потім в зворотному напрямку – в місто до хворої мами.

«Як нам живеться в Чернівцях? Як в чужому місті. Орендуємо квартиру, це важко, бо працює наразі тільки чоловік. Дитина росте і їй постійно щось потрібно, хоча б взувати, одягати. І є різниця, де живеш, в своїй хаті чи ні. А ми ж приїхали сюди майже без нічого. В школі донька спілкується тільки з дітьми-переселенцями. Бо з місцевими якось не виходить, ті її не сприймають».

Навіть не вибачилися…

Пані Світлана працювала в Маріупольських електромережах. З міста виїхала с родиною доньки в серпні минулого року. Хоча вже було безпечно, - не обстрілювали, не бомбили, але при окупації жити не змогли. «В Україні, серед своїх, я почуваю себе краще, хоча живу не в своїй рідній квартирі. Не могла прийняте те, що люди, які нас вбивали, тепер ще й нами керують.

Поїхали до Чернівців, бо знайомі змогли здати житло. Знайшла роботу. Місцеві відносяться по різному. У мене навіть були два дуже неприємних випадки, коли працювала в гардеробі дитячого центру.

Якось місцева колега в розмові сказала: «Понаїхала одна бидлота, а наші хлопці гинуть». Мені це було так неприємно, що я не витримала: «Я теж бидлота, яка приїхала сюди. Жили б собі спокійно вдома, якби не війна. Наші хлопці теж гинуть! А мирних скільки! Ви навіть не уявляєте, що ми пережили!».

Друга ситуація – у дитини пропав телефон, звинуватили мене і визвали поліцію. Але ж виявилось, що той телефон просто лежав у мами в машині. Невже не можна було перевірити?

Ні в першому, ні в другому випадку переді мною навіть не вибачилися. Сусіди кажуть мені «Ви москалі!». Я відповідаю: «Якщо б були москалями, то мабуть приїхали не сюди».

Додому хочеться! Але я поки не готова. У мене брат-фермер, він до останнього жив там, поки на нього не стали тиснути, щоб отримав російський паспорт. І брат кинув все, що важко напрацював за довгі роки, і поїхав в Німеччину. Мені його так шкода!»

Як в гостях

Пані Оксана в Маріуполі була викладачем української мови та літератури. Жила з родиною у власному будинку. Рятувались у підвалі, допоки в маріупольському небі не з’явилися літаки, які бомбили все підряд.

«Як змогли виїхати? Напевно, Боженька допомагав. Ми наказали дітям, щоб не зізнавались, що татко поліцейський, а на питання де він працює, відповідали: будівельником.

Діставшись Запоріжжя, сім’я поїхала до Чернівецької області, де Оксана народилася і прожила перших 20 років. Батьки живі, місця знайомі, але… «Я хочу назад. Ми сусідам залишили ключі, бо у нас була їжа. А вони винесли все, навіть ложки та виделки. Хочу зазирнути їм в очі і спитати, чому так зробили.

А ще я звикла до Маріуполя. Там інші люди, але мені подобається. В Чернівцях відчуваю себе, мов в гості приїхала. Дітям сказала: все буде добре, ми разом, тож, нічого з нами не станеться».

Пан Микола працював в Маріупольському порту на відповідальній посаді. Початок повномасштабної війни застав його на роботі.

Разом з дружиною на дітьми переживав всі жахи наступних днів у себе вдома, в одній з 9-ти поверхівок. Діти шукали безпеки в коридорі, сподіваючись на правило двох стін. Батьки сиділи в кімнатах.

З червня 2022-го пан Микола з сім'єю мешкає в Чернівцях. Місто йому дуже подобається. «Тут чудово! Але в Маріуполь, звісно, повернемося і будемо ще порт відбудовувати».

Юля та Вікторія разом працювали в міськводоканалі. Жахи повномасштабного вторгнення, облоги та окупації намагалися хоч трошки нівелювати позитивом, бо «з ним набагато легше, чим без нього». Вибралися з Маріуполя в середині березня, окремо. Зустрілися вже в Польщі, де працевлаштувались на одному автомобільному заводі. Зараз мешкають у Чернівцях.

Дівчата кажуть, що почувають себе, як вдома. На питання, чи збираються повертатися в український Маріуполь, майже разом відповіли: «Звісно, для цього й повернулися з Польщі. Дуже хочеться до рідного дому!»

Жанна Юрієвна була акушеркою у пологовому будинку. Під час війни, завдяки її запасливості, родина була забезпечена їжею. Забиті продуктами холодильник та морозильник з рештою вона опустошила, щоб годувати ще й сусідів.

Готували чоловіки на відкритому вогнищі біля будинку. Жінки, особливо похилого віку, не могли. По-перше, дуже небезпечно, по-друге, надзвичайно важко було потім спускатися униз по крутих винтових сходах.

Як вибралася з Маріуполя, зразу поїхала до Чернівців, бо тут проїздом була онука, яка покликала сюди і пообіцяла допомогти влаштуватися.

«В Чернівцях добре, - каже Жанна Юрієвна, - але морально важко, бо повертатися нікуди. А так хочеться додому!»

Як вдома

Наталя, за фахом соціальний працівник, перенавчилася на швачку. До Буковини приїхала на початку березня 2022 року. Разом з батьками жила в селі, недавно переїхала в Чернівці. В Маріуполі під обстрілами було важко та страшно. Ночували в підвалі. Дівчина покинула місто з автоколоною від “церкви Христа Спасителя”, першою з усієї багатодітної сім’ї.

«На Буковині живу нормально. Але у селі не вистачає цивілізації, до якої ми звикли у нашому місті. Перспективи на подальше бачу в Чернівцях, бо тут найбезпечніше, чим будь-де в Україні».

Софія Василівна, 70 років, пенсіонерка багато років працювала оператором котельні високого тиску. Ховалася з донькою та ще десятками людей в підвалах офісу Червоного Хреста. З Маріуполя рятувалися в колонні під прапором цієї ж організації. В Запоріжжі зустріли, напоїли гарячим чаєм, дали невеличкий сухпайок. Посадили в автобус і відвезли у дитсадочок. Ночували прямо на підлозі. Це було за щастя.

Через подругу доньки, що працює у Греції, вийшли на жіночку, яка має квартиру в Чернівцях. Тож, зняли те житло, гарне. Але щоб його оплатити, донька поїхала працювати до Польщі.

«Чернівці нас зустріли дуже гарно. Два дні лежала й не виходила нікуди, не мала сили. А коли пішла в ЦНАП, хоч людей там було багато, всі віднеслись з розумінням. І всюди було так. Дуже багато церков, які й досі допомагають».

Пані Надія колись разом з чоловіком працювала на металургійному комбінаті. Зараз вже давно на пенсії. «Коли почалась повномасштабна війна, для всіх було одне: бігти, тікати, ховатись», - каже жінка. На третьому поверсі будинку, де жило подружжя, застрягла бомба.

Надія вдячна тим, хто допоміг їй з чоловіком виїхати з охопленого війною Маріуполя. Їй подобається в Чернівцях, бо спокійно та красиво. «В Чернівцях дуже хорошо, - розповідає вона. - Кому погано, хай їдуть назад!».

До повномасштабної війни Світлана Миколаївна працювала в одній з маріупольських лікарень. 24 лютого зустріла на роботі, а крайня зміна була 7 березня. Цю відстань між двома датами жінка провела у підвалах разом з родиною. Поруч багато людей і дуже мало води та їжі. «А 8 березня нас бомбили, цей день я запам’ятаю на все життя».

В Запоріжжі жінку разом з молодшим сином прихистили рідні, потім, у Львові - друзі покійного чоловіка. Якийсь час мешкали у подруги в Італії і вже п’ятий місяць Світлана Миколаївна у Чернівцях, бо дуже скучила за Україною.

«Мені в Чернівцях дуже сподобалось. Живу у жінки, з якою я познайомилася в Італії. Гарне місто, затишне, красиве та безпечне!»

Пані Ірина має групу інвалідності через вади з зором. Ми жили з чоловіком. Я знала, що війна буде. Коли – це було справою часу. Але не чекала, що буде відбуватись все так варварськи. Я в останній час новини вже не дивилась, бо трясло, підіймався тиск.

Син з дружиною та маленькими дітками вчасно встиг виїхати з Гостомелю до Чернівецької області. А пані Ірина з чоловіком могли сподіватися тільки на диво. І воно відбулося, за молодою жіночкою і двома дітками, з якими вони разом ховались у підвалі, приїхав родич, щоб вивезти з того Пекла. Його умовили взяти в машину і беззахисне похиле подружжя. Так вони і вибралися.

Шлях до Запоріжжя був дуже важким. Коли вже дісталися до міста, до жінки підійшов психолог, а вона й слова не могла сказати, сльози лились градом. Поїхали до Чернівців, бо у чоловіка тут є родичі. Спочатку були у них, потім - у куми. А зараз переселилися в хороший будинок в Мамаївцях. Платимо тільки за комуналку. Щиро вдячні добрим людям, які зустрілися на нашому шляху.

Світлана ОБЕДІНСЬКА, журналістка, вимушена переселенка, Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)

Частина фото надані авторкою