Командир 58 омпбр Дмитро Кащенко: Коли помру, потраплю в рай. Бо в пеклі вже був. Пекло було в Пісках

Дмитро Кащенко – полковник, командир 58-ї мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Із перших днів на війні, двічі важко поранений, двічі кавалер ордена Богдана Хмельницького.

Він із Царичанки на Дніпропетровщині. Народився 24 серпня 1980 року. Перший військовий у родині.

У 2001 році закінчив Харківський танковий інститут, прийшов командувати взводом у 93-тю дивізію. Там пережив найгнітючіший період занепаду Збройних сил – із безгрошів’ям та зневагою до офіцерів (“В одній формі і ворота фарбував, і на шикування ходив, і додому. Фарбу не видавали, однак техніка мала бути пофарбована. Правдами і неправдами вмовляв солдатів, аби здали в “общак” по десятці, офіцери – по сотні”).

Дмитро тричі поривався звільнитися з армії через безгрошів’я, востаннє – перед самим початком російської агресії. Але залишився. І не прогадав.

Війну зустрів на посаді командира танкового батальйону 93-ї механізованої бригади, якою тоді командував Олег Мікац. Далі був заступником комбрига 17-ї танкової. Конотопську бригаду очолив у 2019-му.

Невиправний веселун-цинік, він за словом у кишеню не лізе, має власну думку про війну та армію.

Наприклад, три цитати:

Дожилися! Я вмовляю комбата “насипати” по ворогу! Якщо по тобі йде прицільний вогонь, значить, потрібно дати відповідь!

Потрібно в музеях зробити окрему експозицію про чорну пляму в українській історії – окупацію Радянським Союзом. Я туди приведу дитину, їй історик розповість про окупацію. Щоб дитина змалку розуміла: мскалям довіряти не можна.

Не так шкода солдата, як його батьків. Буває, я реву ночами, думаючи, що зробив не так.

Про бої, поранення та пережите “пекло”. Про розкладачку в університеті оборони. Про планування операцій і роботу “завгоспа”. Про втрати. Про бачення, як перемогти Росію, та багато іншого полковник Кащенко розповів в інтерв’ю “Новинарні“. Воно тривало 4 години неподалік передової і точно варте того, аби бути прочитаним.

Досвід “мишебратьєв”

Тодішній комбат до останнього сумнівався, що буде справжня війна. Думав, Росія пограє м’язами, і на тому кінець.

– Раніше строковик зламав пальчик – це така подія! Розслідування! А тут – війна?! Це ж людей убиватимуть! Як це?

Тільки коли в липні 2014-го приїхав у Донецький аеропорт, зрозумів: таки війна. І проти них воюють не “шахтарі”.

– У мене ж справжні роботяги були мобілізовані, служили строчку в 90-х, мало що вміли. Вчилися на ходу. А з того боку – люди з розумінням ситуації. Заходимо ми на “Республіку Міст” (блокпост біля селища Піски під Донецьком – “Н”), у відбитий у ворога бліндаж. А він, крім колод і накатів, ще бетоном залитий! Нари побудовані. Розумієш, що вони готувалися. Адже бетон не застигне за добу. Якщо є ВОП і РОП, значить, люди вже з досвідом.

Де в Україні досвід? Нуль. Досвід у Росії. Значить, “мишебратья” допомагають, – аналізує Кащенко воєнні події першого року війни. – Казали, проти нас воюють шахтарі?… Та йдіть ви нафіг! Коли стріляють “смерчі” чи “урагани”, там навіть поворот земної кулі враховують. Хіба в шахті після зміни додатково вивчали стрільбу з “Урагану”?

“Кащей” – під таким псевдо його знають на фронті – може багато міркувати про досвід російських вояків.

– Командувач сухопутних військ РФ (цю посаду обіймає 66-річний генерал армії Олег Салюков – “Н”) випустився лейтенантом, командував взводом, Афганістан, перша Чеченська кампанія, друга, Балкани, Україна, Сирія. Людина все життя на війні. Можемо їх вважати кінченими, але треба вивчати цих людей, розуміти, хто проти тебе.

Можна кричати: “Зараз витягнемо шашку і всіх зарубаємо!” Але проти нас із того боку – машина, що має великий досвід, – наголошує полковник Кащенко. – Росія протистоїть міжнародним структурам роками і знає, як обходити різні домовленості.

Здобутки та втрати в бою за “Республіку Міст”

Перша точка на його карті війни – “Зеніт” біля Авдіївки. Командир роти капітан Олександр Лавренко повів частину групи в аеропорт. Кащей із другою частиною залишився.

– Нас іще намагалися штурмувати, приїжджали сепаратисти на якихось бусах, стріляли по нас, ми стріляли по них. Стрілянина, БМП, танки, “Гради”.

В аеропорт рушили верхи на БМП. Всередині машини були забиті тушонкою, соляркою – підкріпленням і для захисників летовища, і для інших БМП, що вже були там.

У ДАПі Кащей пробув зо три дні, об’їхав льотне поле, старий і новий термінали, вежу управління польотами, аби розуміти, що відбувається.

Звідти поїхав до комбрига Мікаца, разом із ним – до командувача сектора Руслана Хомчака. “Звірили годинники”. Відтак Кащенко розробив план дій і узгодив його з командиром бригади, домовився про взаємодію з артилерією.

– У мене була величезна супутникова карта роздрукована, де кожен солдатик намальований, що має робити, коли стріляти, бігти чи падати. Остаточно узгодили вже о 5-й ранку 21 липня. Я вперше за три дні ліг поспати. О 5:50 підйом, випив кави, ще раз кожному уточнив завдання. Перевірив екіпіровку, зброю, техніку. В одній БМП гармату заклинило, – пригадує Дмитро. – Завдання було досить просте. За винятком того, що все непросто.
Близько сьомої завантажилися. Почекали. Проїхали по Пісках, біля церкви, вишикувалися на набережній. Штурм РОПу під мостом почали з запізненням.

Із мого боку чотири танки і два БМП, із боку Саші Лавренка один танк та одна БМП. Побачив у приціл людей, що метушаться, і характерні спалахи автоматів.

Коли розповідають, що чутно, як по техніці стріляють, то я нічого не чув: у тебе машина гуде, шоломофон, ефір шипить.

Пам’ятаю, глянув час: 9:04. Доповів Мікацу, що починаємо роботу.

Чотири танки зайняли всю дорогу, дві БМП йшли позаду. І, як у найкращих фільмах, одразу чотири машини по снаряду хлоп під міст, – посміхається полковник. – Зрозуміло, почався бій.

Потім розділилися: два танки й одна БМП пішли в обхід мосту, два танки й одна машина – в лоб. БМП зупинилися, піхота спішилася. БМП по “зеленці” строчила, а по решті цілей – танки.

ЗРОБИЛИ ТАМ ПЕКЛО, ГОРІЛО ВСЕ, БО КОЖЕН ТАНК ДЕСЬ ПО 20 СНАРЯДІВ ВИПУСТИВ, ЖОПА БУЛА.

А ще ж туди артилерія наша вдарила. Згодом один офіцер, який служив “строчку” ще в Афганістані, назве ту операцію “авантюрою століття”.

Добре, що нам “Правий сектор” допоміг. Вони випадково проїжджали поруч, – розповідає Дмитро.

Перераховує, що пішло не так:

– Артилерія влучала не зовсім туди, куди було треба. Не було коригування. Є ціла наука, які цілі якою кількістю снарядів знищуються. Цього не було дотримано. Та і як, якщо ми виходили в аеропорт, а люди в Пісках на городах поралися?

Це зараз класно: дрон піднявся, і ти все бачиш. А тоді… “Лягло десь там”. Навіть 30 метрів недольоту чи перельоту на місцевості – це багато. У цьому штурмі більше не героїзму, а авантюризму. Його можна назвати наполовину вдалим: ми не закріпились, але ворог відійшов. Зрозуміли, що можемо дати їм по зубах, що все не так просто.

31-річний капітан Олександр Лавренко загинув у танку разом із двома бійцями. Посмертно він буде нагороджений званням Героя України.

Загалом за три з половиною години бою за “Республіку Міст” полягли шестеро та зазнали поранень 11 вояків – із групи в 67 людей.

“Поки тампонувався дрантям, бачив дірки в ногах,
але самі ноги не відірвані”

Серед поранених був і сам комбат Кащенко. Він, як звичайний піхотинець, біг і стріляв з автомата.

– Відбувся легким переляком, – недбало кидає він на запитання про свої рани. – Прилетіли уламки в щоку й ногу, в обидві ноги – п’ять куль.

Перші секунд десять боляче. Потім від втрати крові просто перестаєш відчувати ноги. Стає дуже страшно. Я порвав штани, шмаття позапихав у дірки. Думаю, це врятувало мені життя.

Поки тампонувався, бачив дірки в ногах, але ноги не відірвані. Мені ще солдат на одну ногу джгут наклав. Організм бореться.

Великий сплеск адреналіну. І злість бою.

НА ЯКОМУСЬ ЕТАПІ ВСЕ ОДНО: ВБ’ЮТЬ, НЕ ВБ’ЮТЬ… ДУМАЄШ: “НУ, ВИРОДКИ, ХАНА ВАМ”. ПЕРЕЗАРЯДИВСЯ І ЛЕЖАЧИ СТРІЛЯЄШ. ПРОСТО ЛЮТЬ.

Потім Кащея вивезли з поля бою. Солдат Олександр Калій, який працював фельдшером на “швидкій”, витягнув кулю, перетягнув джгути і прикріпив папірці з указаним часом.

“Правосек” Іван “Мирний” протягнув Кащенка, який втратив дуже багато крові, кількасот метрів на собі, відтак десь знайшов автомобіль “Нива”, і на ній офіцера вивозили в Покровськ.

– Чого ти такий зелений? – запитав Мирний.

– Та мене просквозило, – слабким голосом відповів Кащей.

У Покровську Дмитра швидко прооперували і відправили в Дніпро. Там знову все розітнули, відмерлі через зашивання тканини обрізали, поставили дренажі.

– Днів десять мене перев’язували під загальним наркозом. Один раз під спинальним, і я бачу, як довгими щипцями хірург бере дренаж і протягує крізь дірку в нозі. Тільки так – “чі-і-ік”. Запитую: “А я буду ходити?” Мені сказали: “Ще й бігати будеш!” – посміхається Кащенко.

Після виписки офіцер поїхав до батьків. Каже, хоч відіспався трохи.

– А як у тилу ставилися до того, що ви приїхали з війни поранений?

– Та я особливо нікого не бачив, бо ніде не ходив. Я ж не міг ходити, – регоче Кащей і розповідає улюблений бородатий анекдот про хлопчика, який просив у мами варення. “Візьми сам.” – “Та в мене ж немає ніжок!” – “Нема ніжок – нема й варення”.

Комбриг, здається, знає тисячу й одну таку приповідку. Вони часто цинічні й нецензурні. Мимоволі думаю: якщо Кащенко втомиться в армії, зможе легко піти в стендапери і смішити людей армійськими жартами.

Поранення 2.0. Мозок та інші видовища

Кащенко лікувався зо два місяці. Повернувся в Піски на початку жовтня. І вже на Покрову дістав друге поранення. Уламками міни калібру 120 мм йому посікло ноги, спину, проломило потилицю.

– Мене з копит знесло, тече кров крізь пальці. Стрьомно так!

Попросив заступника начальника штабу Андрія Терещенка, який був поруч,

ПОДИВИТИСЯ, ЧИ НЕ ЛІЗЕ З-ПІД ЧЕРЕПА МОЗОК.

– Якби у вас ліз мозок, ми б не розмовляли, – сказав той.

– Ти не тринди, а подивись!

Андрій виніс вердикт: мозок на місці. Замотав голову.

– Як Чапай ходив! – сміється Кащей.

– Тоді ж одному “правосеку” зламало руку – кістки стирчать. Кажу: братан, вона, здається, конкретно зламана! Взяв я якусь дошку, дріт електричний звідкілясь вирвав, навіть не подумав, чи є там електрика, і примотував руку цим дротом до дошки, – з посмішкою пригадує комбат надання домедичної допомоги.

Ще два місяці в лікарнях, у нейрохірургічному відділенні “Мечки”, потім – у шпиталі. Голова боліла так, наче в неї наклали бите скло. Не допомагали ані ліки, ні по чотири крапельниці за раз – по дві голки в кожну руку.

– Зі мною лежав десантник Сергій Блюд. Паралізований, на протипролежневому матраці, тільки рука, здається, працювала. Молодий, купа волонтерок завжди навколо… І ще постійно їсть. А я приймаю ліки, і мене вивертає від запаху їжі. Я виходив на центральний прохід подалі від цього шуму. Затисну голову, – Дмитро і досі обхоплює долонями скроні, як згадує ті дні. – Довгий коридор у нейрохірургії, вікно з видом на Дніпро, і я просто притулюся до вікна, щоб не чути всього того шуму.

Голова потроху припинила боліти, зір почав повертатися. Але повністю вже не відновиться.

– Квадратна гіпоксія. Чи як там? Фігня якась. Отак я пальці бачу, а так – уже ні, – полковник махає рукою перед обличчям, називаючи неіснуючий діагноз.

Частково втратив пам’ять.

БАТЬКІВ УПІЗНАВ, А ДРУЖИНІ СКАЗАВ: “ТИ ХТО?”

– Якісь кластери побило. Воно і досі наздоганяє: “Ну дай мені це! та оце ж! та ти дістав! оце!” – і не можеш слово згадати.

За деблокаду ДАПу і штурм “Республіки” Кащенкові дали ордени Богдана Хмельницького ІІІ і ІІ ступенів.

– Я б їх назад поміняв на здоров’я. Голова болить, дірки болять, ниють. Іноді терпимо, а іноді – здуріти можна, – зізнається офіцер.

Старший “туристичної” групи

Під час реабілітації Кащенко побував у Європі. Туди на автобусі відправили з пів сотні учасників бойових дій із регулярних та добровольчих підрозділів.

Навіть про це Кащеєві є що розказати так, щоб вразити.

Його оповідь – дуже неоднозначна. Хтось скаже, що не потрібно “виносити сміття” та псувати імідж українських ветеранів. Але це – суворі реалі, ілюстрація до шкоди спиртного. А також – частина портрету офіцера Кащенка.

– Нетверезі боєць “Донбасу” і боєць “Кривбасу” сперечалися, хто був в Іловайську, а хто ні. Сварка відбувалася вже не в Україні, але ще не в Польщі. Чоловіки випали з автобуса і борюкалися на мокрому газоні. Прикордонники обох країн дивилися зачудовано.

Я лізу на якесь дерево, ламаю гілку, чищу її від листя. Іду до них розбороняти. А вони: “Тільки не бийте”. Якось розняли.

Заїхали в Польщу. Прийшла прикордонниця, ставить штампи – а ті п’яні уроди почали хапати її за сідницю, – Кащенкові навіть із його почуттям гумору соромно це розповідати. – Ледь не почався міжнародний скандал.
Групу розвернули, поставили штампи про виїзд.

Організатор поїздки телефонував тодішньому голові Дніпропетровської облради Євгену Удоду. Той – маршалку Нижньої Сілезії. Маршал воєводства – президенту Польщі. Президент вникає в цю хрінь. Давай знову на митницю. Знову ставлять штампи, впускають.

У Перемишлі пересідаємо вже в польський автобус. Поки чекали на двох українок, які вчилися в Польщі і мали допомагати з перекладом, чуваки завалили в супермаркет на заправці, обпилися пивом. Потім чуваку з 40-го батальйону закортіло до вітру. А ми несемося по автобану. Чувак підійшов до водія і просить зупинити. Водій не розуміє української, той – польської. Матню розстібнув. Організатор благає: “Зробіть хоч щось”. Встаю, із ліктя б’ю чувака в голову, відтягую лежачого назад…

Коли доїхали до заправки, комбат вишикував “туристів” і виголосив промову: “…Мені все одно, де ви були: в Іловайську, на Місяці чи на Марсі. Ніхто з вас нічого нового не розкаже. Я ходив в атаку, як і всі. Вдруге поранений, по шматках зібраний. Битиму палицею всіх, хто почне балаган”.

Надалі стало легше. Та й мандрівники через “солдатське радіо” навели довідки, визнали авторитет Кащея.

Невдовзі Дмитра знову попросили поїхати старшим групи на реабілітацію. І хоча він уже хотів повертатися на службу, але голова ще боліла, тож узяв відпустку і поїхав.

Поранений студент університету оборони з розкладачкою

У лютому 2015-го Кащей знову повернувся в Піски. Після Мінських домовленостей на фронті зменшилася інтенсивність обстрілів, важку техніку почали відводити з передової.

Якось улітку йому зателефонував Мікац, який тоді вже командував “Десною”:

– Ти в університет оборони збираєшся?

– Та навіщо воно мені треба?

– Треба! Я вже з Клочковим поговорив (Владислав Клочков тоді вже командував 93-ю бригадою після Олега Мікаца – “Н”).

На вступ до НУО імені Черняховського, щоб мати змогу займати вищі командні посади, Кащенко приїхав як був – у польових штанях, панамі, флісовій куртці, окулярах, запилених берцях, ще й ніж на поясі.

– А вони всі красиві стоять на шикуванні. Дали всім номери, всі побігли, а я стою. Дядьки з приймальної комісії: “А ви чому не біжите? Приїхали вступати – біжіть”. Кажу: “Перш ніж наказувати бігти, ви б хоч запитали, чи я можу”.

Начальник командно-штабного інституту дозволив не бігти, а підтягуватися.

Далі в золотого медаліста були іспит із англійської, співбесіда.

– Я сумнівався, чи вступлю. Коли зачитували прізвища, ми з товаришем за рогом стояли. Потім уточнив: вступив. Нас уже шикували курсові офіцери. “Та йдіть ви, – кажу, – я поки ще командир батальйону 93-ї бригади, ось виклик прийде, тоді і шикуватимусь”.

Дисципліна в НУО жорстка: того не можна, те заборонене.

– Якось ми сидимо, дискутуємо, я критикую Надію Савченко. Цивільному викладачеві це не сподобалося. Він до мене: “Пане підполковнику, слухаючи вас, у мене виникають питання: ви офіцер якої армії?” – “Чуєш? Із цих слів я можу дуже образитися. У мене за цю країну дірок більше, ніж ґудзиків на твоєму костюмі. Зараз встану і зламаю тобі хобот, на тому викладання і закінчиться, навіть якщо мене відрахують”, – скипів Кащенко.

Викладач вигнав такого слухача. Дмитро пішов до начальника вишу, розповів про ситуацію. Інцидент зам’яли.

А якось Кащенко заснув на заняттях. Літній викладач підняв його: “Де ви служили?” – “У штабі.” – “У якому?” – “У великому.” – “Посада?” – “Помічник начальника метрологічної служби 6-го армійського корпусу.” – “Я по вас і бачу: все життя протирали штани в штабі, а тепер прийшли протирати їх сюди. Сідайте!”

Після заняття командир групи підійшов до викладача, показав фото в інтернеті: Кащенко – деблокада аеропорту, штурм Пісків, двічі кавалер Богдана.

– Дід вибачався. Кажу: “Яка різниця, де служив. Винен, заснув. Ви мене не образили”.

Потім волонтери привезли розкладачку, життя покращилося. Під час самопідготовки якось лежав в аудиторії. Прийшла “класна мама” Шерехов: “Це що?” А я, лежачи під столом, пояснюю: мені колись командир наказав себе берегти, я пропустив цей момент, то зараз треба починати. Коли випускалися, Шерехов сказав, що ніколи не бачив курсанта на розкладачці.

Ліжко після закінчення університету Кащенко подарував викладачеві.

Після випуску з НУО, навесні 2017-го, прийшов заступником командира 17-ї танкової бригади.

А у вересні 2019 року Кащея призначили командувати 58-ю конотопською мотопіхотною бригадою імені гетьмана Івана Виговського.

Бути комбригом і “завгоспом”

Найбільша проблема бригади – відсутність належного місця базування, складів, парків бойових машин. Адже всі “п’ятдесятки” формували за залишковим принципом.

– Це все впливає на морально-психологічний стан людей. Виходимо з передової, поки відпустки, те-се, обслуговувати техніку в січні-лютому – холоднеча, руки дерев’яні, ніде зігрітися. Єдиний плюс – ключів від дверей не треба в руках тримати, вони ж до рук примерзають, – знову жартує комбриг.

Роз’єднані батальйони територіальної оборони в один колектив 58 омпбр зібрав попередник Кащенка Михайло Драпатий. Втім, роботи вистачає і Кащеєві:

– При Міші бригаді дали штаб – якесь закинути училище. Там щось почали робити. При мені доробляють, щоб юрист сидів не на голові у “замполіта”, а в окремому кабінеті. Дасть Бог, при мені дороблять. Прийде інший – за щось інше візьметься.

Драпатий звільняв тих, хто випиває. Кащенко чинить так само:

ДВА ПРОТОКОЛИ “ЗАДУВКИ” – Й “АВАТАР” БІЛЬШЕ НЕ В ЗСУ.

– Буває так: бійця звільнили, а він майно не здав, і ці пару мільйонів гривень висять за ним. Але якби не звільнили, він би, може, ввечері своїх перестріляв. Фіг із ними, з мільйонами, потім розберемося. Потроху списуємо, – розповідає полковник.

Бригаді належать п’ять військових містечок у Конотопі, ще три – в інших населених пунктах Сумщини.

– Земля поки не наша, а споруди на них – наші. І в ці нюанси мені доводиться вникати. Наприклад, відключили від світла два містечка. Чому? Бо не заплатили. Чому не заплатили? Хто повинен це робити? Дзвониш на КЕЧ (квартирно-експлуатаційна частина – “Н”), аж до головкома доходиш.

Каналізація, електромережа, водогін, – загинає Кащей пальці, – це все робота командира військової частини. Купити вікна в казарми – не так просто. Треба розуміти, чи можна це зробити самим, чи оголошувати тендер.

А чому не вистачило дров на зиму? А скільки вони коштують? Те саме з продуктами. Привезли неякісні? А як має бути опломбована машина? Які документи? А куди повертати прострочене?

І коли оце все переробиш, сідаєш і думаєш: “А коли я крайній раз в окопі був? Тиждень пройшов. Ого, блін!”

Буття “завгоспом” марудне і нецікаве. Папери з’їдають час, який можна віддати війні.

– Звісно, комбатів я бачу щодня чи й по кілька разів на день. А ось командирів рот – рідше, – нарікає комбриг. – Ти віддаляєшся від солдата. Хоча саме солдат – головне, це рушійна сила цієї війни.

Коли Кащенко тільки прийшов у бригаду, було ще складніше. Уранці його представили особовому складу, ввечері підрозділ вирушав під Горлівку. Командир ще бігом оглянув військові містечка, щоб розуміти, яке господарство отримав. Виїхав на Донеччину пізніше.

– Прибув, кожну позицію перевірив, із кожним кулеметником поговорив, запитав солдатів, кого що хвилює.

Ввечері повертаєшся, а в тебе от такенна гора паперу, підписання і розірвання контрактів… Усе перечитуєш, підписуєш. Уже коли побачив, як працюють начальник штабу, заступники – делегував їм якісь справи. Паливо, фінанси, кадри – на мені, решту коротко доповідають заступники по напрямках.

При цьому Кащей з усмішкою порівнює, як роки війни змінили стан і забезпечення техніки:

– Коли я командував батальйоном (до війни – “Н”), у мене був броньований тягач. Якщо він запускався, пів парку збігалося подивитися: “Нічого собі! Працює”. Виїжджає “Урал” – я сто разів загляну в бак, чи заправили, чи є путівка. Це був треш і пекло. А зараз мені доповідають: “Танковий батальйон із виїзду повернувся, без пригод”. А він кудись їздив? А, на заняття! Добре, що без пригод. Я знаю, що в танкістів заняття, у піхотинців – стрільби. Але я туди не біжу. Я дав солярку? Дав. Займайтесь! Є посадові особи, яким держава за те платить кошти. Вони на своєму місці, нормально працюють.

Комбриг Кащенко намагається робити неділю вихідною навіть на передовій. Звісно, чергування на постах триває, кухарі готують, але в бійців є час випрати речі, прибратися, з’їздити в місто.

А ще Кащей пишається тим, що за два роки командування бригадою провів усього п’ять нарад.

Коли комбриги “виростають”, вони ідуть в Університет оборони імені Черняховського – вивчати стратегічний рівень.

– Я вважаю, мені зарано туди. Треба ще трохи пороху понюхати, – всміхається Кащенко.

“Найбільше шкода батьків загиблого солдата”

Бути комбригом – це ще й відповідати за втрати серед своїх підлеглих та доповідати про них.

За словами Кащенка, про загибель бійця, причину смерті, вжиті заходи Верховний Головнокомандувач знає вже за 20 хвилин після того, як ЗСУ понесли втрату.

7 серпня 2021 року молодший сержант Ярослав Семеняка із 58 омпбр загинув у Пісках, коли допомагав цивільним відновлювати пошкоджену інфраструктуру. Російські окупанти вдарили протитанковою керованою ракетою.

– Спочатку у військкомат пішли папери, де йшлося про смерть через поранення спини. Внаслідок розтину з’ясували: помер від поранення в живіт. Що так, що інакше батьки одержать 750 неоподаткованих мінімумів – це десь мільйон вісімсот [гривень].

Батько Ярослава вже змирився. Але подруга його дружини нарадила не брати свідоцтво про смерть, бо неправильний діагноз. Приходить мені лист від батька: “Прошу виплатити матеріальну допомогу після смерті й останню зарплату. Ось рахунок”, – розповідає комбриг. – Адреси для відповіді нема. Звідки я знаю, що ви – батько загиблого? Ну, я знаю. А держава – ні. Копій паспорта, свідоцтва про народження, про смерть у листі немає.

Свідоцтво про смерть ви не хочете брати. Чим я вам допоможу? І ця тьотя пише у фейсбуці, що мені не потрібно було вертатися на службу, краще лишатися у відставці. Та я ніколи не був у відставці!

Під час минулорічної ротації неподалік Донецького аеропорту бригада втратила полеглими загалом десятьох бійців. Частини втрат можна було уникнути.

– Дісталася позиція від попередників, затягнута “бронеплівкою” – звичайною клейонкою. Наші поставилися відповідально: набрали землі в мішки, укріпили позицію. Не встигли викласти за день. Уночі солдат спостерігав і десь “провтикав”, висунувся, його снайпер зняв.

За кілька днів там загинув іще один боєць. Двоє чергових спостерігали за ворогом. У бійниці – тепловізор, через вайфай зображення видно на екрані. Боєць, який дивився на монітор, попросив побратима повернути тепловізор. Той висунувся в бійницю разом із приладом.

Одразу отримав кулю в голову. І знав же, що стріляють, 136 метрів до їхньої траншеї, однозначно тебе знімуть! Командир взводу не розповідав? Розповідав. Командир роти розповідав. І комбат розповідав. І я розповідав, – сердиться Кащей. – Та налаштуй “теплак” на потрібну будівлю, не висовуйся з укриття, потім тільки руку виставиш.

Це і дурість, і нездарність, мої теж. Може, зайвий раз треба було сказати, щоб не висовувались.

Але все не передбачиш. Їси себе: а чому я отак зробив? Чому не так?

БУВАЄ, Я НАВІТЬ РЕВУ НОЧАМИ.

Кащенко не їздить на похорони, бо знає, що неодмінно розплачеться і не зможе говорити.

– Не так шкода солдата, як його батьків.

Спілкуюся тільки з батьками покійного ротного Саші Лавренка, і то рідко. Як зазвичай говоримо? “Привіт. Як справи?” І в мене питання: як можуть бути справи у батьків, які поховали сина? Звісно, погано! Думаю, що сказати, щоб не було тупо.

Кажуть, батьки хочуть спілкуватися. Вірю. Але не можу перебороти себе й оцю думку, що десь у глибині душі вони можуть винуватити мене в загибелі сина, – скрушно зітхає Кащей.

Наука про вогонь по ворогу

Стріляти по ворогу ніхто ніколи не забороняв, заявляє Кащенко.

– Як це виглядає у вашій бригаді? Більше заохочується чи все ж є схиляння до стримування? Наведіть приклад із цієї ротації.

– Мені доповідає комбат, що по ВОПу прилетіло кілька ВОГів, відповідь не давали. “Якщо по вас – давайте відповідь”, – пишу комбату. Згодом уточнюю, чи “насипали”. Каже, що ні. Я йому: “Так вдарте”.

ДОЖИЛИСЯ! Я ВМОВЛЯЮ КОМБАТА “НАСИПАТИ” ВОРОГУ!

Якщо по тобі йде прицільний вогонь, значить, потрібно дати відповідь.

Мені ніхто жодного разу не забороняв стріляти. Але я жодного разу не стріляв необдумано, в нікуди.

Так, кладу руку на серце, не завжди повідомляв, що стріляю. Але навіщо всім про це знати? Є ціль, провели дорозвідку, питань нема, розуміємо, хто коли і куди заїжджає. Час прийшов – ляп, і все. І нормально.

Бити по ворогу треба прицільно, але варто бути готовим і до відповіді.

Одразу питання контрбатарейної боротьби. Треба знати, куди можуть стріляти, звідки саме. Чи є в мене достатня кількість артилерійської розвідки? Ні, не перекриє.

І коли ставиш собі всі ці питання, то розумієш, що ти сліпий і глухий.

Крім того, не варто забувати про міжнародних спостерігачів і ряд інших нюансів. Наприклад, кількість снарядів, потрібних для ефективного виконання завдання.

Аби знищити ВОП так, щоб там нічого живого не залишилось, треба висипати 1800 снарядів калібру 152 мм. Це капець багато! Не все так просто, – каже Кащенко, бачачи мою реакцію на ці захмарні цифри. – Війна – це взагалі математика, все рахується.

Я слухаю зачудовано, навіть припиняю фотографувати книжки на підвіконні: мемуари Маннергейма і спогади Гудеріана.

– Це книжки лежать, щоб ти подумала, наче я розумний, – сміється комбриг.

“Я не хотів би повторити Піски. Це страшно, боляче, це капець”

Кащей під час інтерв’ю кілька разів переходить на російську. Нею почав говорити ще під час навчання в танковому училищі. Українською тоді майже не викладали.

– Я і зараз думаю російською. У голові перекладаю і кажу українською. Так, мабуть, не повинно бути. Для себе розумію, що то була окупація. Російськомовні школи, викладання у вишах російською. Я – громадянин України, а мене позбавляють права розмовляти та вчитися моєю рідною мовою.

Наслідком окупації та уніфікації стала й війна на Сході, переконаний Кащенко. Та він вважає неправильним просто звалити пам’ятники Леніну, як це зробили в Україні.

– Потрібно в музеях зробити окрему експозицію про чорну пляму в українській історії – окупацію Радянським Союзом. Я туди приведу дитину, їй історик розповість про окупацію.

ЩОБ ДИТИНА ЗМАЛКУ РОЗУМІЛА: МСКАЛЯМ ДОВІРЯТИ НЕ МОЖНА,

– із притиском каже офіцер.

Із росіянами не варто вести й прямі перемовин, вважає Кащенко.

– Путін, коли говорив про Чечню, казав: “Я з терористами не домовляюся”. Чому б нам це не взяти на озброєння? Із ким домовлятися? Із “Пенісом Душиліним“? Із усією цією сранню, яка попіднімала на війні статки?

Подобається тобі Росія? Так бери манатки і їдь туди! Живи там за козячими законами, махай триколором, але не роби це тут. Хочеш жити в Україні – живи за українськими законами. Будеш диктувати тут свої правила – отримаєш по морді. У нас є своя держава, своя історія, яку не треба перекручувати.

Полковник скептичний щодо наступу ЗСУ на ОРДЛО. Для цього потрібен значний ресурс: гроші, зброя, боєприпаси, але найголовніше – люди.

– На сторінках фейсбуку всі сміливі. Оці вигуки: “Можемо повторити!” Скажу чесно: я не хотів би повторити Піски. Це страшно, боляче, це капець.

Я часто кажу, що коли помру, потраплю в рай, бо в пеклі вже був. Пекло було в Пісках.

Чи піду [в наступ] особисто я? Так, піду, бо це моя робота. Якщо я повернувся після другого поранення, це щось означає.

У ньому я впевнений, – показує на розвідника “Мирного”. – У тих, кого я вже бачив у боях. А в решті – не завжди. Та й де держава візьме ресурси? Їх у нас нема. Якби вони були, ми б жили багато і без війни.

Єдиний шлях перемогти – тримати оборону і сподіватися на те, що Кремль, розширюючи географію конфліктів по всьому світу, нестиме великі витрати, які рано чи пізно спорожнять скарбницю.

Тоді почнеться криза у владі. Тоді вже можна думати про рішучі дії. А зараз – ми маємо зберігати відносини з Європою та особливо зі США, які економічно тиснуть на Росію.

Я не думаю, що вони від нас відвернуться.

БО УКРАЇНА – ТОЙ ЩИТ, ЯКИЙ ТРИМАЄ ОРДУ І НЕ ПУСКАЄ ЇЇ НА ЗАХІД.

– А що робити з суспільством, яке рік у рік дедалі більше “втомлюється від війни”?

– Мої батьки платять податки, я плачу податки. Але я воюю. А “втомлені” платять і не воюють. І кому гірше? Сидіть і не триндіть.

Мені байдуже, що вважає суспільство. У мене є робота, і я її роблю. І намагаюсь робити максимально якісно.

Анастасія ФЕДЧЕНКО, Новинарня
Донецька область – Київ
фото авторки та з архіву героя