Нова колотнеча у Кам’янці, або чому у селі на Глибоччині плюють на остаточне рішення суду

ЗАКОН, ЯК ДИШЛО... / 

Позиція страуса декому вигідна

Вирушаючи до с. Кам’янка, що на Глибоччині, ми вже мали на руках ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду, який нарешті поставив крапку в безпрецедентному глумлінні групи депутатів тамтешньої сільради над віроломно зміщеною з посади секретаря та виконуючої обов’язки голови громади і, зрештою, над Законом (про це писала «Буковина» у №13 від 24 березня). Колегія суддів чітко визначила, що рішення 13-ї позачергової сесії сільської ради від 29 вересня 2016 року про звільнення Н.Д. Марчук із займаної посади «суперечить вимогам законодавства, тобто є неправомірним та таким, що порушує охоронювані законом права позивачки, а тому остання підлягає поновленню на роботі з моменту незаконного звільнення, тобто з 29 вересня 2016 року».

У будь-якій державі, де живуть законослухняні громадяни та дотримуються норм Конституції, судові рішення обов’язкові до виконання. В Україні, схоже, ні. Парадокс, але при цьому всі нарікають на владу й недосконалі закони, чиновників. Ніби ці недоліки з неба впали. Найприкріше, що часто ініціюють безлад та підштовхують до ігнорування суддівських рішень люди, котрі зобов’язані першими дотримуватися букви чинного законодавства. Крім цього, ще й спонукають кишенькові газети до висвітлення подій у вигідному для них світлі.

Уже в райцентрі Глибока нам потрапило до рук останнє число районної газети «Новий день». Розгорнули і здивувалися. Це ж треба, аби так збіглося. Їдемо спілкуватися з керівником Кам’янки, а його портрет красується на другій сторінці, прикрашаючи матеріал «Кам’янка буде із генпланом та малою ГЕС». Внизу підпис: «Йосип Шмідт, секретар Кам’янської сільради, виконуючий обов’язки сільського голови».

Газета вийшла 16 березня, а згаданий суд відбувся двома тижнями раніше – 1 березня, тому Йосип Шмідт уже достеменно знав, що за ухвалою суддів ніякий він не секретар, тим більше не в.о. сільського голови. Незважаючи на це, у виступі він аж надто пафосно перелічує свої здобутки за неповні півроку роботи. За його словами, розроблено генеральний план села, виготовлено проектну документацію на добудову школи та розширення кладовища, гравіювання доріг, відбулися перемовини щодо спорудження малої ГЕС на річці Сірет, що протікає через село, тощо.

Перегортаючи підшивку районки у пошуку інших «трудових подвигів» Йосипа Шмідта, натрапили на привітання новоспеченого керівника із 40-річчям голови райдержадміністрації Георгія Придія та голови районної ради Петра Панчука, його представлення на нараді сільських голів району.

Н.Д.Марчук відверто здивована такими почестями. Бо її так званий наступник досі не легітимний, тому що не прийняв присягу держслужбовця. Та й надто суперечливі рішення сільської сесії, до того ж оскаржені в судах.

– До відома, – розповідає Надія Марчук, – я особисто зверталася в районну редакцію з проханням надрукувати матеріал про моє незаконне звільнення, принесла підтверджуючі матеріали. Жодної реакції. Потім я ще п’ять разів навідувалася туди, щоб головний редактор газети Микола Шапка повернув мені мої документи, якщо вже не збирається захищати мене від самозванця. Нічого не повернув, сказав, що документи в архіві. А вони що у Чернівцях чи Києві? Гадаю, йому підказали владники не мати справу зі мною. Воно й не дивно, бо серед засновників часопису Глибоцька районна рада та Глибоцька районна державна адміністрація.

Надія Марчук робить висновок, що районна рада та районна адміністрація і Йосип Шмідт – заодно. Аргументує це тим, що Петро Панчук був одружений з сестрою Йосипа Дмитровича. Крім того, в районній раді керуючим справами працює його рідний брат – Микола Дмитрович. Уже в цьому, до речі, простежується конфлікт інтересів. До того ж на тих злощасних зборах був присутній керівник району Георгій Придій, який довго консультувався з кимось по мобільному телефону, коли Надія Дмитрівна не хотіла відкривати позачергову сесію й справа заходила в глухий кут.

Петро Панчук у розмові з нами всіляко відгороджувався від своєї прямої чи дотичної участі у зміщенні Надії Марчук з посади. Так і заявив: «Я туди не вмішуюся». Дивно було це чути від посадовця, котрий одержує державну зарплату, проте палець об палець не вдарить, щоби посприяти наведенню порядку в низових радах, запобігти порушенням закону, уникнути судових позовів, що не йдуть на користь очолюваному ним району.

– Чому б, Петре Володимировичу, вам не поїхати з Надією Марчук до Кам’янки, не зібрати депутатів і не пояснити їм, що сталося прикре непорозуміння, її належить відновити на посаді? – цікавимося у Панчука.

– Рішення суду є, але яким чином поновлювати її на посаді? – запитанням на запитання парирує він. – Тим більше, що 13 депутатів виступили проти неї. Переламати ситуацію важко, бо то гонорове село. Якщо раз проголосували – все, більше не будуть. Люди (депутати – авт.) озлобилися тоді, коли вона захотіла Миколу Загарюка (колишній голова райдержадміністрації і житель Кам’янки – авт.) ввести у виконком, а Валерія Воротняка призначити своїм заступником. Її не мали звільняти, але заварилася каша через те, що Надія Дмитрівна, не погоджуючи свої дії ні з ким із сільських депутатів, підписувала документи. Є кримінальна справа стосовно неї.

Цей чиновник договорився до того, що назвав Н.Д.Марчук сепаратисткою, звинуватив її в тому, що підтримує Миколу Загарюка, колишнього регіонала. А ще зазначив, що районна рада не має права втручатися у справи органів місцевого самоврядування, їхні дії несуть винятково рекомендаційний характер. Ну то хай би й рекомендував навести лад у Кам’янці, а ще виконати рішення суду, аби припинити беззаконня. Так ні, Петро Володимирович запросив його у числі інших сільських голів району до Києва на зустріч із віце-прем’єр-міністром Геннадієм Зубком.

Подібна ситуація у Кам’янці вже була, коли в такий спосіб змістили попереднього голову села Дмитра Шмідта, відтак через суд його відновили на роботі. Тоді з каси сільської ради йому виплатили майже 100 тис. грн за вимушений прогул. Невже громада така багата, аби на такі речі витрачати гроші? Їх у селі ой як треба. Та про це розповімо нижче.

Ми мали намір зустрітися і з головою райдержадміністрації Г.В.Придієм, та його, на жаль, не виявилося на місці – відбув до столиці на сесію. Гадаємо, ми ще почуємо його позицію.

Димова пелена заступає не все

…Кам’янка зустріла нас густим їдким димом. Горіла територія цвинтаря, що розташований у самому центрі села, неподалік сільської ради. Палала трава на надгробках, вінки зі штучних квітів та рукотворні квіти. Отруйний смог вдихали діти, бо ж і школа тут же в центрі, численні перехожі. Однак вогонь не гасили. Ніхто з депутатів не організував пожежі, а секретар – в.о.голови, як нам розповідали, нечастий гість на робочому місці. Все їздить до району узгоджувати свої дії. Та хай би й так. Але він нікому не доручає печатку, не розлучається з нею, через що виникає чимало проблем. До прикладу, в селі померла жінка з Тернопільщини. Тіло не могли відвезти на її батьківщину для поховання, бо нікому було підписати довідку та вдарити печатку.

Нам пощастило. Коли ми спілкувалися з працівниками сільради, під’їхав Йосип Шмідт. Дізнавшись про мету нашого приїзду, категорично заявив: – Я не маю юридичних повноважень поновити Надію Дмитрівну на роботі. Тому що це виборна посада. Той орган, який звільнив Марчук з роботи, має й відновити її на посаді.

Отакої! Сам Шмідт організовував зміщення Марчук з посади, а тепер не знає, як її поновити. Схоже, ситуація зайшла в глухий кут. Принаймні, для нього.

– Є ж рішення Вінницького апеляційного адміністративного суду про те, що «звільнення суперечить вимогам законодавства». Ви людину неправомірно звільнили, тому вона має прийти й сісти на свій стілець, щоб виконувати законні обов’язки секретаря сільської ради. Чи готові ви визнати, що неправильно вчинили й повернути їй печатку? – цікавимося.

Відповідь нас просто ошелешила: «Якщо за законом це буде правильно, то я готовий встати з стільця й передати їй повноваження».

А хіба рішення районного і апеляційного судів – то для нього не указ?

Вулиця лейтенанта Шмідта

– Скільки земельних наділів за час вашого керівництва роздано односельцям? І скільки з них одержала ваша родина? – запитуємо.
– Роздали 86 ділянок. Залишилося 8 для атошників.
– Чи будете заперечувати, що землю одержали ваші донька і син?
– Буду заперечувати. Не одержали ні донька, ні син. Хіба що дружина. Але вона теж має право на це.
– А скільки землі одержали ті депутати, котрі разом з вами голосували за звільнення Надії Марчук? – допитуємося.
–У нас є списки, тут немає нічого секретного. Рішення приймалося не мною, а земельною комісією. Потім депутати голосували. Приймали рішення колегіально, більшістю голосів.

Йосип Дмитрович не захотів надати нам списки щасливих власників землі, мовляв, вони у голови земельної комісії. Але нам все ж вдалося їх дістати. І виявили дуже цікаву картину. До речі, на більшості з виділених за останні 5 місяців земельних ділянок стояли таблички «Продається». Та перед нашим приїздом, наче за чиєюсь командою, їх познімали.

То хто ж одержав землю? Не будемо згадувати прізвища всіх щасливців, а лише оприлюднимо ті, хто стоїть ближче до Йосипа Шмідта.

1. Домніка Шмідт – дружина Йосипа Дмитровича.
2. Світлана Баланюк – рідна сестра дружини Йосипа Дмитровича.
3. Валентина Шмідт – дружина кумната Йосипа Дмитровича.
4. Руслан Шмідт – рідний брат дружини Йосипа Дмитровича.
5. Людмила Шмідт – дружина рідного брата дружини Йосипа Дмитровича.

Не залишився ображеним і прибічник Й.Д.Шмідта – секретар земельної комісії Лазар Мороз. Земельну ділянку одержала його племінниця, 11-класниця Єлизавета Остафійчук, син Микола, донька Ганна. Стала власницею землі й дружина члена земельної комісії Михайла Угренюка – Тетяна. Виділили щедрі депутати землю й синові депутата обласної ради Валерія Грижука – 11-класнику Павлу. Список можна продовжити.

Ці зловживання стали можливими завдяки скасуванню рішення №170-27/2014 від 24.09.2014 року щодо затвердження площі, черговості та порядку надання земельних ділянок для будівництва житлових будинків у с.Кам’янка, урочище «Фруктовий сад». За тим рішенням право першої черги мали учасники АТО, багатодітні сім’ї, родини, які постраждали внаслідок повеней 2008-го та 2010 років. Скасувавши те рішення, Йосип Шмідт та його команда одержала можливість виділяти землю своїй родині, наближеним та навіть вибраним одинадцятикласникам. Тож нову вулицю можна назвати іменем Шмідта.

Ми не могли не поспілкуватися з попереднім сільським головою Іваном Звоздецьким, який передав у надійні руки управління чи не найбільшим селом на Буковині.

– Із 22 сільських депутатів тільки вона добре знає роботу, – підтвердив Іван Денисович. – Тому й застерігав їх не звільняти Надію Дмитрівну з роботи. Та й привід був сміховинний – вона мала намір взяти собі в заступники Валерія Воротняка. Депутати ж вважали, що мала порадитися з ними.

 

«Не користується повагою в селі»

Таке серйозне звинувачення Йосип Шмідт висловив на адресу (як не дивно, свого сусіда) Валерія Воротняка. Людини з великим управлінським досвідом, депутатом багатьох скликань різних рад, колишнього голови колгоспу. Знаючи це, Надія Марчук хотіла запросити його своїм заступником. Підкреслимо, лише розмірковувала над цим. А Йосип Шмідт розцінив це як ігнорування депутатської думки. Це як у відомому анекдоті: «Ти зрадив дружині, бо подумав про іншу жінку».

Взагалі треба бути дуже обережним у висловлюваннях на адресу людей. Бо про досвідченого Воротняка і його родину ми чули тільки хороше. А ось про родину Шмідтів – різне. І те що Йосипів батько тричі балотувався на посаду сільського голови й щоразу програвав. Намагався зайняти хлібну посаду і його брат Микола – теж безрезультатно. Специфічно потрапив на посаду секретаря Йосип Шмідт. Різні характеристики дають йому земляки, а Надія Марчук має підстави називати його невихованим і грубіяном, бо якось у пориві люті він послав її… на три букви.

Того дня ми побували в різних кутках Кам’янки. Бачили неупорядкований смітник, недобудований садочок, розбиті дороги. На куті Туреччина зустріли трьох чоловіків, які поралися біля недобудованого моста.

– Тут у нас 148 господарств, – розповідав один із них – Василь Молофій. – Живуть тут 31 пенсіонер, 88 дітей, всього 188 людей. Ходимо цією дорогою, розбитою лісовозами. Болота по коліно. Доїхати сюди неможливо. Якби хтось захворів чи якась жінка почала народжувати, жодна машина до нас не заїде. Писали чимало заяв у різні інстанції, в тому числі й сільську раду, та рішень немає.

– Торік був буревій і повінь, тут загатило воду й утворилося чимале озеро, – долучився до розмови сільський депутат Дмитро Буждуга. – У кількох хатах вода стояла по пояс. Приїжджали комісії, прийняли рішення зробити міст. Обласна рада навіть виділила 100 тисяч. Нам дали дві тонни арматури, дві вантажівки гравію, десять тонн цементу. За них ми зробили клакою ось цю споруду. Але потрібні ще матеріали, адже ми не освоїли 100 тисяч. Навіть половини не витратили за нашими підрахунками. Де решта? Треба зробити ще бетонні відбійники, під’їзди, а передній перехід – зірвати.

Чоловіки пригадують, що у 1998-му люди самі зібрали гроші й проклали тут дорогу. Та лісовози щоразу розбивають її. Ось тут би сільським депутатам застосувати свої сили і таланти на користь селу…

– Дмитре, ви були на сесії, коли звільняли Надю. Чому ви допустили наругу? – запитуємо у Буждуги.

– Надія Дмитрівна не хотіла відкривати сесію. Зачитала витяги із закону. Та присутній на сесії Придій взяв телефон, кудись дзвонив, консультувався. А я казав депутатам: «Не робімо цього, не наступаймо ще раз на одні й ті ж граблі, бо сміятися з нас будуть». Звісно, я не голосував за ганебне рішення.

Ми були б не об’єктивними, якби не сказали про добрі справи Йосипа Шмідта. Він добре знає односельців, оскільки в багатьох господарствах встановлював сантехніку (Шмідт за фахом сантехнік). За роботу взявся із запалом. На далекому куті Фундоя завершують ремонт дитсадка. Як-не-як у селі 800 дошкільнят. Та й школярів майже 2000. Тому він зумів виготовити проектну документацію на добудову корпусу загальноосвітньої школи. Оформив на роботу двірника, який доглядає старе кладовище…

Звичайно, молоді сили потрібні селу. Але, переконані, й досвідчених самоврядників не варто грубо викидати на біржу праці. Як це сталося із Надією Марчук. Вона чесно зізналася, що погодилася б добровільно зняти з себе повноваження секретаря та в.о. голови села. До виходу на пенсію її задовольнила б і посада радника, яка є в штатному розписі. Все можна було б вчинити по-людськи, мирно і розумно. Виходячи з потреб села і можливостей тих, хто більше міг би зробити для його розквіту й достатку. Без депутатської катавасії, судових вердиктів. Тим більше, що вже визначена дата виборів сільського голови Кам’янки – 30 квітня 2017-го. На них треба обрати чесного, мудрого і працьовитого господаря. А таких у селі багато.

В’ячеслав МИГАЛЮК, Анатолій ІСАК.
газета “БУКОВИНА” від 31 березня 2017 року